Не бути визнаним

#Страшно зоставатись насамоті,

серед неіснуючих речей,

з минулим, що минає.

#Крик засмучено сів до столу поїсти каші,

він примушено плаче, неначе маленький хлопчик.

#Навік не покинете стіни своєї кухні:

там стільки страждання, що краще варити каші. (З чернеток)

Нас почали більше «штампувати» і намагатися втримати під контролем. Це я помітила сьогодні, і ще трішки знала про це вчора, коли мене судили за написи на партах. Сьогодні га́нять всіх за «неприкриті» енки. А вчора я ще й пару прогуляла… Говорила з мамою, попередила, що можу додому повернутись. Мама відмовляла.

«Кидай його все і їдь собі додому». (Юля Сл.)

Думаю, система освіти в цьому універі знеціниться з часом. «Ми стали такими лінивими!» – зауважила Христя. Це йде звідкись зсередини; зникає чітка мета, й інтерес – теж. Люди вчать, аби мати роботу, знаючи, що за спеціальністю не працюватимуть; це втеча від проблеми на кілька років. Чомусь мене напружує цей нормальний факт. Коли людина знаходить сенс в університетському навчанні, вона завжди (так виходить) обманюється. «Ви хочете зруйнувати університет? Я розумію, анархія – це сила…» – сказала мені жіночка з виховної роботи, і я ледь не усміхнулась (а може і справді засміялась): ТАК! ТАК! – аби каменя на камені не залишилось! В декататі справді має бути істерика: колись я дивакувала одна, а тепер ще є ти, і тобі теж кортить. А може, десь є й інші такі «повстанці»).

Проте цей розділ особливо стосується мого життя. Очевидно, що я не залишусь на наступний семестр. Знайшла одну із причин, які ме́чуть мене від дому до міста: боюсь, що буду неоцінена. Це викликає справжній глибинний жах. Вдома не будуть потрібні ні мої знання (навіть для красування), ні мої куплені шмотки, ні моя молодість-тіло – нікому. Мене ніхто не побачить й ніхто не почує. У мене не буде дітей. Я не здатна буду себе забезпечити «фінансами і комунпослугами»… коли помруть батьки. Буду тягнути й тягнути цю гумку «жебракування», аж поки вона не зірветься й не припинить мого існування. Я здогадуюсь, що зі всім цим зроблю. Припинити цю втечу і справді означатиме вмерти.

Моє марнославство завжди заважало мені жити непобаченою. Я смакую цю кашу вже втретє і – коли воно припиниться? Скільки спроб треба?.. Я чекаю, когось і на щось чекаю. Хіба можна не жити чеканням? Це мій страх. Досить дивитись на себе як на об’єкт оцінки. Питання: коли мене виженуть чи якого місяця я втечу додому сама? Що ж, треба насолоджуватись тим, що зараз дає життя. І: ні для чого прив’язувати себе до міста тільки томỳ, що надієшся «когось зустріти», як би сказала моя подруга Віка. Може я навпаки тікаю від своєї «долі» (як драматично!) – я ж не знаю напевно. Вдома не так же й погано, спокійно, природно. Правда, там і справді дно. А потім, можна на роботу там, на місці, чи на ту ж роботу в місто. Ось таке інколи думається. Але далі не слід тікати, не слід тікати.

Люди заглиблюються в тести, які оцінюють їхні неоціне́нні уми, читають критику, яку писали такі ж непросвітлені, як вони. Люди підкоряються папірцям… як не підкорятися грошам і книгам?! Я чогось не бачу, і чогось не вистачає, аби просто працювати і жити спокійно. Там страждання і та́м страждання, і та́м, і та́м – я засмучена тим, що в мене немає справжнього дому. Я ніби в спогаді про скляний звіринець.

Буддисти не помиляються в есенції життя, в основі всього – ілюзорності. Можна буддизм практикувати, сповідувати релігії; можна знати багато дат і подій з історії, все це може навіть подобатись; можна цитувати. Але все це обманка. Ми ж просто хочемо оцінки. Любимо, коли нас примушують, оцінюють, критикують, корегують – бо так нас визнають.