Сон божий

Мої сусідки весь день планують сповідатися. Цей факт нестерпно тисне, від їхнього важкого Бога так хочеться заховатися! Як від Бабая, який живе під ліжком. А я лежу на́ ліжку, коло мене сновигають божі ангели. Божі ангели – носії Бога, свого найбільшого страху. Я відчуваю всезагальне страждання з нудьги всіма́ клітинками свого тіла, всезагальне вигадування. Бідолашні люди! Чому я не маю права не помічати цього нудьгування? Якби мені сильний характер і безмір байдужості – я б жила́. У мене немає майбутнього, бо свій слабкий характер силувати не можна, не стомлюся це повторювати.

Як ми відносимось до «Я», яке є всім? (Нехай назвем його «Бог») – Ми, персонажі історії, що наснилася Богу. Для початку (персонажі ми чи повістяр?) треба усвідомити, що це́ – ілюзія. Так персонаж має вловити загальний зв'язок елементів сну, збагнути його суть, охопивши цілісно, і опісля вийти на підсвідомість автора сну. Щоб останній прокинувся і почалось реальне життя. Питання в тім, чи знѝкнем ми, як персонажі сну зникають з пробудженням? Ми – витвір уяви? Ми взяті з реального життя і трансформовані?.. Якщо ми й існуватимемо – як Щось, щось нове, – то що́ це буде?

Ти навіть не в курсі, чи задіяний в будь-якому з твоїх діалогів хтось окрім тебе. Ймовірно, що решта світу – нереальна, або ж дуже вміло прикидається такою. Маша заразила мене буддизмом, і я зараз розповім тобі дещо, споріднене з її предметом. Тільки не смійся, якщо думки плутані. Якщо по правді, хотіла розповісти це на її парі, але дізнаєшся тільки ти. Я розриваюсь між тим, щоб озвучити свої гіпотези й тим самим поставити себе над усіма́, хай навіть вчиню невірно і говоритиму дурниці; або пасивно промовчати. Мовчу. Слова не цікаві нікому. Вчора мої ідеї здавались мені чимсь надприродним, а сьогодні – порожнім дрібничками.

Отож, дхарма – це носій власної якості, тобто комірка, заповнена нерозкодованою інформацією. Це один зі станів, що їх можна назвати, для прикладу, «об’єкт, який…» (виконує певну дію). Людини не існує. Існує тільки «людина, яка думає про світ», «людина, яка пере одяг», «людина, яка сміється» – безліч таких «людей», тобто шаблонів людини, і ми поступово накладаємо їх одне на одне, скріплюємо свідомістю свого існування. Спільним елементом цих о́бразів є маленьке слово «людина». Тому ми вважаєм себе людьми.

Дхарми – миттєві, залишається ж питання: чи всі дхарми – різні? Чи, може, існують одинакові і, слідуючи одна за одною, вони утворюють «стан спокою речі/істоти» - та́к би ми назвали це в сансаричному (ілюзорному) світі.

Невідомо, чи існують дхарми реально (як атоми), чи це тільки умовна назва. Але я вже зробила певне припущення. Додам цитату з підручника (релігієзнавство): «Особливі комбінації дхарм становлять п’ять скандх (частин) душі:

1. Чуттєве буття, фізіологічне існування людського організму.

2. Наслідки зіткнення людини у своєму фізіологічному існуванні із зовнішнім світом – емоції, переживання, уявлення, діяльність думки.

3. Вольові імпульси, породжені вимогами карми.

4. Перехід діяльності душі у сферу моралі.

5. Свідомість людини.

Сукупність скандх утворює душу людини – атман». Кінець цитати. Мою думку стосовно сказаного можна дізнатися з подальшого викладу.

Окрема особистість – це лише ім’я, яке кільцем стискає п’ять груп «несубстанційних і миттєвих психофізичних станів». Дха́рма ж влаштована так, що вона має посередника і спадкоємця – один в один як ми маємо батьків і дітей, причинно-наслідково схожих на нас.

Глибинного «Я» не існує. Тобто, копаючись в самому собі, ти можеш наткнутись на факт, що тебе не існує. Душі не існує теж. Бачиш, я прокручую різні варіанти суті світу. Як говорилось, людина – це тільки ім’я, що долею випадку на певний час утворене стійкою сполукою – скандхами, які йдуть поруч і не розмикаються. Можна порівняти з косичкою із п’яти пучків або канатом.

Але насправді не пучкѝ дхарм перемішуються (тут «дхарма» – мається на увазі нитка «поколінь» миттєвих дхарм одного типу) зі смертю індивіда, а індивід помирає, коли волею випадку ці дхарми роз’єднуються. За однією версією, таких «косичок скандх» є безліч – стільки ж, скільки й живих істот. Тому можна говорити про тканину буття, в яку міцно вплетені елементарні живі волокна. Те, що за межами «косичок» – це не голий простір, а просто менш ущільнені дхарми, або дхарми безсистемні, іншої якості. Вони теж змінюються одна за одною (поколіннями), але не відображаються при цьому матеріально в сансаричному світі. Коли помирає людина, реально від неї не залишається нічого. Ілюзорно ж від неї залишиться біологічна оболонка, яка гниє й розкладається.

Са́ме факт існування тіла після смерті має наштовхувати нас на думку, що ця реальність – дійсно несправжня, «загальмована» на певний відтинок часу. Фізичні тіла – це тільки полуда на очах людей, а сансарична реальність, що оточує нас – лише схема-орієнтир, початковою точкою відліку якого в певному світі є його центральне «Я», необхідний в силу безмірної потреби людських істот розставити все по місцях. В реальному просторі є окремі дхарми, «погані дхарми», які прив’язують нас до сансаричного буття. Вони липнуть на «косичку» нашого існування, а коли та розпадається – залишаються на п’яти її елементах як іній на дротах. Такий о́сад – це й є наша карма.

Але, оскільки кожній з п’яти ланок байдуже, з якими чотирма іншими з’єднуватись, то може так трапитись, що якась частина тієї «косички», що була Тобою, підхопить 4/5 чужої карми. Ось чому треба, аби до звільнення прямували всі (Махаяна). Хоча «звільнення» означає припинення налипання цих «брудних» частинок, які викликають в нас марення – сансаричний світ.

А чи впливають на одну «косичку» інші «косички» протягом її циклу плетіння? Тобто чи реально впливають на наше життя люди, що нас оточують, чи насправді немає ніяких людей, а все це (мертві ворони, відталий сніг, сніданок, читальний зал, колеги) – гра уяви, до того ж дуже реалістична фантазія? – це версія номер два. – І наш вплив на різних людей – просто їхні різні бачення нашої «косички».

Може те́, що тебе роз’їхала на смерть вантажівка – це лише Твоє пояснення фа́кту, що «твоїй» «косичці» прийшов кінець? А вона розплететься і все піде знову. Або може й не піде. Або може й немає інших «косичок». Або: «припинення перероджень» – це просто відключення тих органів чуттів, які були б здатні відчути, що відродження не припинились. І ти висітимеш на грядці якимось кабачком, думаючи, що це… а може це і є нірвана?

Ні, забудем останній абзац: він дуже сумний. Продовжу думку. Навіщо нам дбати про ланки «косички», про мỳки душі, котра утвориться з наступного їх сплетіння? Звідки таке «людинолюбство»? Малоймовірно, що ти колись народишся знову. Хіба що та́м, в реальності, відсутня категорія «час», або все відбувається надзвичайно швидко. Ні, в будь-якому разі ти не повторишся! Від чого ж може звільнитись мимовільна істота, яка (за певною системою відліку) існує тільки одну мить і один раз? Треба змиритися з тим, що душа «косички» – аномалія, яка багатократно повторюється. Ми – те, що виникло просто так, ні для чого. І може зникнути назавжди.

За словами Будди, сансаричне існування «все чисте, все позбавлене самості». «Душа» – тобто це мимовільне утворення, явище, що вигадало світ, і планету Земля вигадало, а завдяки своїй пам’яті продовжує одну історичну лінію – одна з мільярда «косичок», які звисають з чиєїсь прекрасної голови, яка мѝслить нас. Ця душа неуклінно повторює ті самі ідеї з покоління в покоління, вона справді позба́влена самості, копіює, завуальовує, вигадує те, чого нема. Як примітивно класти на престол будь-яку думку, якщо усвідомити, що ми самі – Васі, Петі, Світлани – не більш реальні, ніж єдинороги! Ми просто розряд, який виникає, коли маленький хлопчик Сіддхартха розчісує своє волосся, сплетене в тонкі косички.

Те, що ми не пам’ятаєм мільйонів наших попередніх життів, зумовлено фактом, що ми можемо пам’ятати лише мільйони 2/5 життів – у найкращому випадку. Але цих спогадів настільки багато, що вони щільно залягли всередині невідомої субстанції «підсвідомим» пластом.

Так що ж робити з цим єдиним, швидкопсувним життям? Уривками з підручника, робити треба наступне:

1. Відключитись від зовнішніх і внутрішніх подразників.

2. Подолати відчуття простору і часу.

3. Цілковите відчуження від буденного світу.

4. Усвідомити незначущість всього сущого.

5. Сконцентрувати мислення на важливих ідеях.

А як же тоді жити? Для чого?