Втеча від мозку

З часом ми стаєм несприйнятливі до багатьох явищ цього світу: пам’ять не тільки спішить забувати, а й часто не силується ввібрати ряд інформації. Рома, наприклад, каже, що він навчився не чути слова, які не стосуються його (те ж саме можу сказати про себе). Що це – якесь збайдужіння до всіх людей? Чому ми дружно і саркастично сміємося, коли мала дитина співає пісеньок?.. Дитячий інтерес, який в молоді минулих поколінь тримався років до тридцяти, у нас зникає в удвічі молодшому віці. Такий прогрес: мені вже байдуже, як провела день мама і що вона планує робити, якщо від мене нічого не вимагається. А жага допомогти приходить не від любові, а коли нудно. Це зовсім не чуйний вид себелюбства: тобі здається, все настільки відстійно, що вести мову про щось окрім свого лиха нема сенсу.

Напруженіший вид егоїзму – коли мозок користується не тільки оточуючими предметами і людьми, а й тобою: від відключає ті відрізки спогадів, які на організм діють згубно: як ти перестаєш спілкуватися з неприємними тобі людьми, так він – з неприємними дрібницями. І може статись, що одного дня ти не згадаєш добрячої частини свого життя: звичайно, твої спогади для мозку – ідіотський архів фіктивної інформації, жалюгідна точка зору. Наразі пригадалась книга Дереша «Намір!». Із самим собою ти не в силах будеш боротись. А для тебе сьогомиттєвого це страшніше, ніж смерть – забути себе самого.

Також ми вироблюємо імунітет до поглядів маси – це вже знову більш-менш свідома дія – аби не втратити індивідуальність. Ми читаємо книги – і сприймаємо тільки ту змістову частину слів, яка підтверджує чи формує наші погляди, або ж заперечує – лише в тому разі, якщо ми хочемо, щоби нам було заперечено. Все тільки за власним бажанням – від місця проживання, в моєму випадку, до квазімайбутнього чоловіка (й відтак – до характеру майбутньої дитини): навіть не завжди розуміючи, ми обираємо те, що принесе у певновіддаленому майбутньому насолоду потрібного штибу. Насолода може бути від добробуту чи поневірянь – нагадаю, що мозок живе окремо від душі й просто накладає на неї свої цупкі лапи, оскільки душа від природи позбавлена активності. Те, що йому неприємно, для душі може бути просто іншим видом насолоди, та й, може, навпаки? Нашу сутність можна «реанімувати», ввімкнути лише електрошоком вражень, щоб шляхом споглядання виникаючої активності переконатися в існуванні такої сутності. Переконатися дуже віддалено.

Душа, таким чином, субстанційно будучи ніби дзеркалом, «гадає», що відчуває те, що насправді вражає мозок; а мозок живиться лише з допомогою не інформації, а вражень душі, подібних екстазу. Інформація ж – від форми яблука до запаху слини – потрібна для формування яскравих букетів подій, що сколихнули б душу. Для душі стілець, приставлений до столу і нерухомий, є такою ж подією, як падіння метеорита, тільки ми в собі не помічаємо, що душею сприймаєм життя, як діти: помічаючи дрібниці.

Тож наше тіло підтримує біологічний життєвий процес мозку, наша душа – енергетичний. Щоб отримати й викачати з нас захоплення, мозок створив для нас світ. Ти недооцінюєш його силу, якщо думаєш, що Світ – тільки фікція. Ні, це повноцінний нарощений організм, в центрі якого ув’язнена, стиснута душа, точка без форми і змісту, пуста енергія, яка реагує специфічно – тому й мізки, і «бачення», і світи між собою різні. Ти не втечеш від себе, бо свобода, до якої ти прагнеш – це повне розчинення, свободою є смерть, тобто свобода вб’є тебе в першу секунду свого приходу.

А попри це, втям, щò може статись з тобою, який усвідомить свого справжнього супротивника? Як ти засинатимеш, знаючи, що підсвідоме може завдати тобі ран, завдати шкоди твоїм близьким? Дуже страшно – бути власним лютим ворогом!