Особливості догляду за хворими з переломами

Хворі з важкими переломами, яким накладені великі гіпсові пов'язки, потребують спеціального догляду відразу ж після закінчення накладення пов'язки. Хворі з кокситною, або гонітною пов'язкою не можуть самостійно пересуватися. Після закінчення гіпсових робіт хворого потрібно зняти із столу, на каталці доставити до ліжка і перекласти на неї. Перекладати хворого з такою пов'язкою потрібно силами 3—4 чоловік. При перекладанні персонал розташовується по одну сторону від хворого так, що один утримує голову і плечі, двоє — тулуб і таз і один — ноги. Піднімати і опускати хворого потрібно по команді одночасно, щоб уникнути пошкодження пов'язки. Ліжко, на яке поміщається хворий, повинне бути наперед підготовлено. Під матрацом поміщається дерев'яний щит, оскільки прогинання звичайного ліжка під тяжкістю хворого в гіпсовій пов'язці може привести до пошкодження останньої. Протягом перших 2— 3 діб хворому не рекомендується накривати пов'язку ковдрою, оскільки це перешкоджає швидкому висиханню гіпсу.

Середній і молодший медичний персонал при догляді за хворими в гіпсових пов'язках повинні пам'ятати, що хворого необхідно кілька разів в день перевертати із спини на живіт, підводити головний кінець ліжка. Ці заходи є хорошою профілактикою застійних пневмоній.

При підкладенні судна хворому його слід обережно припіднимати. При зміні постільної білизни необхідно стежити, щоб простирадло не мало складок, що може стати причиною утворення пролежнів шкіри.

Всі хворі, у тому числі і хворі про великими гіпсовими пов’язками, повинні приймати гігієнічну ванну не рідше, ніж один раз в 10 днів. З цією метою хворий з сестрою транспортується у ванну кімнату, де укладається на щит. Гіпсову пов'язку ретельно ізолюють від води і обмивають всі ділянки тіла, котрі не закриті гіпсовою пов'язкою. Перекладання хворого з щита на коляску і об коляски на ліжко повинно здійснюватися з дотриманням всіх приведених вище правив, оскільки можна пошкодити і вже застиглу гіпсову пов'язку.

Тема 13. Антисептика. Догляд за хворими з гнійною патологією.

Безсилля хірургів перед інфекційними ускладненнями в XIX сторіччі було просто жахливим. Дуже точно охарактеризував стан хірургії в ті часи великий російський хірург М. О. Вельямінов, після відвідування однієї з великих московських клінік: "Бачив блискучі операції і... царство смерті». Так тривало доти, поки наприкінці XIX сторіччя в хірургії не одержало поширення навчання про асептику та антисептику, у виникненні якого виділилися п'ять етапів: 1) емпіричний період; 2)долістеровська антисептика XIX сторіччя; 3) антисептика Лістера; 4) виникнення асептики; 5) сучасна асептика й антисептика.

Емпіричний період

Перші, як ми тепер називаємо "антисептичні методи", можна знайти в роботах лікарів ще стародавніх часів. Ось деякі з них: древні хірурги вважали обов'язковим видалення стороннього тіла з рани. У законах Мойсея заборонялося торкатися рани руками; Гіппократ проповідував принцип чистоти рук лікаря, говорив про необхідність коротко стригти нігті, застосовував для обробки ран дощову воду, вино, збривав волосяний покрив з операційного поля; говорив про необхідність чистоти перев'язочного матеріалу. Цілеспрямовані, осмислені дії хірургів на попередження гнійних ускладнень почалися значно пізніше - лише в середині XIX сторіччя.

Долістеровська антисептика XIХ сторіччя

Угорський акушер Ігнац Земмельвейс у 1847 р. припустив можливість розвитку в жінок післяпологової гарячки внаслідок занесення студентами і лікарями при вагінальному дослідженні трупної отрути (студенти і лікарі займалися також в анатомічному театрі). Земмельвейс запропонував перед внутрішнім дослідженням обробляти руки хлорним вапном і домігся феноменальних результатів. Післяпологова летальність унаслідок розвитку сепсису знизилася з 18,3% до 1,3%. Але Земмельвейса не підтримали, а переслідування і приниження, привели його до того, що акушер був поміщений у психіатричну лікарню, а пізніше помер від сепсису внаслідок панарицію.

Ще в 1844 р. М.І. Пирогов писав: "Від нас недалеко той час, коли ретельне вивчення травматичних і госпітальних міазм дасть хірургії інший напрямок". .М.І.Пирогов шанобливо поставився до робіт И. Земмельвейса і сам, ще до Лістера, застосовував в окремих випадках для лікування антисептичні речовини (азотнокисле срібло, хлорне вапно, винний і камфорний спирт).

Роботи Земмельвейса, М.І. .Пирогова не могли зробити переворот у науці. Появі лістеровскої антисептики сприяли роботи Луі Пастера про роль мікроорганізмів у процесах бродіння та гниття (1863г).

Виникнення асептики

Досягнення мікробіології, роботи Л. Пастера і Р.Коха запропонували ряд нових принципів як основу профілактики хірургічної інфекції. Головним з них було – не допускати забруднення бактеріями рук хірурга і предметів, що мають контакт з раною. Таким чином, у хірургію ввійшли положення про обробку рук хірурга, стерилізацію інструментів, перев'язного матеріалу і білизни. Розробка асептичного методу пов'язана з іменами Е. Бергмана і його учня К. Шиммельбуша. На Х Міжнародному конгресі хірургів у Берліні в 1890 р., принципи асептики при лікуванні ран одержали загальне визнання, Е. Бергман продемонстрував хворих, оперованих в асептичних умовах, без застосування лістеровскої антисептики. Тут же був прийнятий основний постулат асептики: "Усе, що контактує з раною, повинне бути стерильним".

Для стерилізації перев'язувального матеріалу використовувалася насамперед висока температура. М.Кохом (1881 р.) і Е. Есмархом був запропонований метод стерилізації проточною парою. У той же час у Росії Гейденрейх вперше у світі довів, що найбільш впливовою є стерилізація парою під підвищеним тиском, і в 1884 р. запропонував використовувати для стерилізації автоклав. Велика заслуга належить російським хірургам М.С. Суботіну і Л.Л. Левшину, що створили, по суті, прообраз сучасних операційних. М.В. Скліфосовский запропонував розрізняти операційні для різних за рівнем інфекційного забруднення операцій.

Хірургічна інфекція за структурою включає наступні патологічні процеси: гнійні захворювання, гнійно-деструктивні процеси при гострих хірургічних захворюваннях, нагноєння операційних ран;, нагноєння при відкритій і закритій травмі. За клінічним перебігом виділяють такі типи інфекції: гостра інфекція (місцева, загальна), хронічна інфекція (місцева, загальна). За типом збудника виділяють: гнійна, гнилісна, анаеробна, специфічна. За етіологією: стафілококова, стрептококова, пневмококова, колобацілярна, клостридіальна, змішана і т.д. За локалізацією – поразка шкіри і підшкірної жирової клітковини, поразка покривів черепа й оболонок мозку, поразка шиї, поразка грудної стінки, плевральної порожнини, легень, поразка середостіння, поразка очеревини й органів черевної порожнини, поразка органів таза, поразка кісток і суглобів, поразка серця і судин. За шляхом зараження (передачі) виділяють: кишкові інфекції, повітряно-краплинні інфекції, трансмісивні інфекції, контактні. За шляхом поширення інфекції в організмі – гематогенно, лімфогенно, імплантаційно, периневрально.

Екзогенною інфекцією вважається інфекція, що попадає в рану із зовнішнього середовища: а) з повітря – повітряна інфекція; б) із бризками слини або інших рідин – крапельна інфекція (іноді поєднуються в один вид – повітряно-крапельна інфекція); в) із предметів, що зіштовхуються з раною – контактна інфекція; г) із предметів, що залишаються в рані (шви, дренажі, металеві пластини, стержні, штучні клапани серця і т.д.) – імплантаційна інфекція. Перенос патогенних мікроорганізмів від хворого до хворого визначається як перехресна інфекція. Ендогенною вважається інфекція, що знаходиться всередині організму або на його покровах. Ендогенна інфекція попадає в рану безпосередньо (контактна) або по судинних шляхах (лімфогенна або гематогенна). Основним осередком ендогенної інфекції є: запальні процеси шкіри (фурункули, карбункули, піодермії, екзема, і т.п.), інфекція шлунково-кишкового тракту (карієс зубів, гінгівіти, холецистити, холангіти, панкреатити, і т.п.); інфекція дихальних шляхів (синусити, трахеїти, бронхіти, бронхоектатична хвороба ); інфекція урогенітальних шляхів (піеліти, цистити, простатити, уретрити, сальпігоофоріти); кріптогенна інфекція.