Змістовний модуль 2. Генезис філософії
Тема 3. Філософія Давнього Сходу
План
3.1 Своєрідність філософії Стародавньої Індії: онтологія, гносеологія, антропологія
3.2 Буддизм і його основні ідеї
3.3 Своєрідність філософії Стародавнього Китаю
3.4 Проблема людини у філософії та культурі Китаю: конфуціанство легізм і даосизм
3.1 Своєрідність філософії Стародавньої Індії: онтологія, гносеологія, антропологія
Характеризуючи стародавню філософію Індії, варто помітити наступне. По-перше, вона сформувалася в умовах деспотичних держав, де людська особистість була поглинена зовнішнім середовищем. Нерівність, твердий кастовий розподіл багато в чому визначили соціально-політичну і морально-етичну проблематику філософії. По-друге, великий вплив міфології (що носив зооморфний характер), культ предків, тотемізм позначилися на недостатній раціоналізованості і системності східної філософії. По-третє, на відміну від європейської філософії, східна філософія - автохтонна.
При всьому розмаїтті поглядів у древній індійській філософії слабко виражений особистісний компонент. Тому прийнято розглядати насамперед найбільш відомі школи. Їх можна розділити на ортодоксальні школи – мімансу, веданта, санкхья і йога, і неортодоксальні - буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Їхня відмінність, в основному, пов'язана з відношенням до священного писання брахманізму, а потім індуїзму - Ведам (ортодоксальні школи визнавали авторитет Вед, неортодоксальні заперечували його). Написані у віршованій формі Веди містять питання і відповіді на них про походження світу, космічний порядок, природні процеси, наявність душі, вічності світу і смертності окремої людини. Індійська філософська традиція сформувала ряд основних філософсько-етичних понять, що дозволяють скласти загальне уявлення про давньоіндійскі філософські вчення, де центральним є поняття карми - закону, що визначає долю людини. Карма тісно пов'язана з вченням про сансаре (ланцюга перероджень істот у світі). Звільненням, чи виходом із сансари є мокша. Саме шляхи виходу з мокші і відрізняють погляди різних філософських шкіл (це могли бути жертвоприношення, аскеза, практика йогів і ін.) Той, хто прагне до звільнення, повинен відповідати встановленим нормам і драхмі (визначеному способу життя, життєвому шляху).
У середині II тис. до н.е. на землі Північної Індії стали переселятися скотарські племена, що прийшли із Середньої Азії, Ірану і Поволжжя. Вони називали себе аріями (арійцями). Саме арійці принесли із собою Веди, що в перекладі із санскриту (давньоіндійскої мови) означає знахарство, знання. Створювалися Веди десь з 1500 по 600 р. до н.е. Вони являють собою великий звід релігійних гімнів, змов, повчань, спостережень над природними циклами, «наївні» представлення про походження-утворення світобудови. У даний час відомі чотири Веди: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Кожна Веда складається з чотирьох частин:
- самхити - релігійні гімни, «священне писання»;
- брахмани - книги, написані індійськими жерцями (брахманами) і адресовані насамперед брахманам, у яких описується правильність здійснення ритуалів і жертвоприношень;
- араньяки - книги лісових пустельників;
- упанишади (сидіння біля ніг учителя) - філософські коментарі до Вед.
Число упанишад достеменно визначити неможливо, тому що їхнє написання тривало аж до XIXст. Однак найбільшим авторитетом користуються давні упанишади, серед яких Чхандогья-упанишада, Айтарея-упанишада, Каушитаки-упанишада, Кена-упанишада, Тайттирия-упанишада й ін. Упанишадами завершується перший етап індійської філософії - ведичний.
Другий етап називається епічним (600 р. до н.е. - 200 р. до н.е.) У цей час створюються два великих епоси індійської культури - поеми «Рамаяна» і «Махабхарата». Приблизно в цей же час (VI - Vст. до н.е.) з'являються шість філософських шкіл - даршан, що ґрунтуються на визнанні святості і богооткровенні Вед: санкхья, вайшешика, ньяя, мімансу, йога, веданта. Паралельно виникають і три опозиційні системи, що піддають авторитет Вед сумніву: буддизм, джайнізм і чарвака-локаята.
Третій етап давньоіндійської філософії пов'язаний з написанням сутр (від III ст. до VII ст. ). До цього часу нагромадилася величезна філософська література, виникла нагальна потреба в її систематизації й узагальненні, що і було зроблено в сутрах - коротких підсумовуючих трактатах. В основі індійської філософської космології лежить ідея про вічну пульсацію Космосу, що ототожнюється з подихом Брахми - Бога-творця. Видих (буття) змінюється вдохом (небуття). Як і людина, Космос-Брахма проживає своє життя, що дорівнює 100 космічним рокам чи 8 640 000 000 земних років, після чого він вмирає і протягом наступних 100 космічних років триває Вічність Небуття (Маху Пралайя). Потім народжується новий Брахма і знову 100 космічних років триває Вічність Буття (Маху Манвантара). При цьому щораз з'являється все більш досконала людська раса.
У своєму розвитку кожна людська раса неминуче проходить чотири епохи (юги), рухаючись по спадній від Золотого століття до Залізного, втрачаючи при цьому Красу, Істину і Добро, поступово занурюючись у Зло, Неправду і Неподобство. Ми з вами живемо в останній з чотирьох юга - Калі-Юзі, що почався опівночі з 17 на 18 лютого 3102 р. до н.е. Завершиться Калі-Юга, як бувало вже багато раз, знищенням усього живого у вогні і воді. Однак засмучуватись не варто: до завершення нашої Калі-Юга залишилося більш 425 000 земного років!
Кожен новий Всесвіт утворить більш високу ступінь досконалості і є лише етапом в еволюційному розвитку світобудови.
Космізм індійської онтології (вчення про буття і небуття) виявляється у визнанні існування спрямованої еволюції всього і вся від природи до духу, що проходить через ряд проміжних стадій. Цей закон космічного порядку і доцільності змушує неживу матерію прагнути до перетворення в живу, живу - у ту, що усвідомлює, розумну, а розумну - до духовної, моральної досконалості. Увесь світ, природа і людство виявляються в однаковій мірі підлеглими закону космічної еволюції і порядку - Рита. Стосовно до окремої людини це виражається у необхідності постійного духовного самовдосконалення. Удосконалюючи себе, людина збільшує ступінь досконалості світобудови. Роблячи зло, людина не тільки наносить шкоду собі, своєму еволюційному розвитку, але й гальмує розвиток суспільства, природи, Космосу. Аморальними можуть бути не тільки явне, конкретне діяння людини - вчинок, але і зле слово, і кепська думка. Людське Діяння, Слово і Думка здобувають, за законом Рити, космічний масштаб.
Уявлення древніх індусів про основи світобудови дуже складні і різноманітні. Проте можна виділити три основних образи-поняття, за допомогою яких описується світ: пракрити, пуруша, майя.
Спочатку світ являє собою нерозчленований матеріальний стан - пракрити. Пракрити складається з трьох енергій - «гун»:
- гуна саттва - легкість, спокій, святість, височина, світло;
- гуна раджас - діяльність, боротьба, сила;
- гуна тамас - пасивність, масовидність, тучність, ленність, морок.
У кожнім явищі, у кожнім предметі відбувається боротьба цих гун, що виділяє речі і явища з невиявленого, нерозчленованого стану предбуття і переводить їх у виявлений, розчленований стан буття.
Пракрити протиставляється пуруша - чиста свідомість. У Ригведе Пуруша - це першолюдина, принесена в жертву богам, з тіла якої був створений Всесвіт і люди. В Упанишадах міфологічний зміст цього поняття був замінений філософським, і "пуруша" стало означати індивідуалізований духовний початок. Головна задача і призначення пуруши полягає в тому, щоб усвідомити свою специфіку, незвідність до пракрити.
Справжнє «обличчя» пракрити виявляється в тім, щоб заслонити від пуруши вищу реальність - Брахму. Пракрити намагається запевнити пурушу, що світ і є такий, яким він здається, є пуруше, що за нею, пракрити-матерією, більше нічого не сховано. Насправді ж природа буття усього лише сновидіння, міраж, майя.
Так вперше в історії філософської думки (задовго до І. Канта) була поставлена велика гносеологічна проблема: розрізнення сутності й ілюзорності, справжнього і несправжнього буття.
Перший акт свідомості, яка пізнає, складається з визнання ірреальності, недійсності цього світу.
Наша загальнолюдська помилка полягає в тому, що ми приписуємо цьому світу незалежне, реальне існування. Це омана, у яку нас вводить пракрити. Другий - у пошуку щирого, справжнього буття, тобто Абсолюта-Брахми. Раціонально визначити Абсолют неможливо. Більш того, на будь-яку таку спробу повинна бути одна - єдина відповідь: «Не те, не це». Неминуче виникає питання: «А чи здатні ми, люди, споконвічно обмежені лише п'ятьма органами почуттів і дуже поверхневим розумом, пізнати таку зверхреальність, як Абсолют-Брахма? Розкрити сутність світобудови?»
Індійська філософія, як, втім, і всі релігійно-філософські системи Древнього світу, відповідає на це так: «Той, хто пізнав себе, пізнав Бога». Основною рисою давньоіндійської філософії є переконаність у тотожності Бога і людської душі, що знайшло своє відтворення в славнозвісній «формулі»: Брахма є Атман. Кожний з нас, відповідно до цього твердження, є носієм і хранителем іскри Бога Брахми. Тому, в принципі, пізнання Брахми - сутності світу - можливо, але ніколи цілком не відбудеться. Людина ж зобов'язана прагнути до цього: тільки спрямованому Брахма відкриє одну зі своїх сторін. Як писав індійський мислитель XIX в. Рамакришна - «Якщо глечика води досить, щоб угамувати мою спрагу, навіщо мені ціле озеро?»
Яким шляхом відбувається пізнання? В історії світової філософії відомі, як мінімум, два типи пізнання. Перший - назвемо його умовно європейським: дослідження зовнішнього предмета без обліку психічного стану суб'єкта, що пізнає. У древньоіндійській філософії представлений другий тип пізнання: дослідження того, що відбувається в моїй свідомості в результаті зіткнення зі світом предметів. Очевидно, що для занять такою філософією потрібні й особливі психологічні якості і здібності. Індійський філософ VIII ст. н. е. Шанкара у своїх коментарях до першого сутре «Веданта-сутр» говорить, що для вивчення філософії необхідно:
- знати про розходження між вічним і минущим;
- бути усуненим від усіх дрібних бажань, особистих мотивів і практичних інтересів;
- вести гідне людини моральне і доброчесне життя;
- володіти технікою медитації.
Величезна увага звертається на техніку зосередженого споглядання - медитацію. Ціль медитації - сходження людської душі до Абсолюту-Брахме. Переживання містичної єдності, злиття Частини і Цілого виступає в індійській філософії як перший і головний метод пізнання (шлях джнани).
3.2 Буддизм і його основні ідеї
Життя Будди - відповідь на питання «Як жити морально?» Гаутама Будда народився в 563 р. до н.е. на півночі Індії в князівській родині Шакьямуні й одержав ім'я Сиддхартха. Його батькові було передвіщено, що Сиддхартхи приготовлено два шляхи: або, занурившись в насолоди і радості життя, стати згодом великим царем - з'єднувачем дрібних князівств, або, побачивши («відкривши») у цьому світі страждання, хвороби, старість, смерть, стати великим мислителем, що вкаже людям справжній шлях порятунку.
Князь хотів бачити в синові спадкоємця, тому він прагнув дати йому все краще, що може випасти на частку смертного: витончену розкіш і класичну освіту. І все-таки батько не зміг уберегти сина від виду нещасної людини, ураженої невиліковною хворобою; немічного старого; жалобної процесії, що супроводжувала померлого. Принц прозрів і був глибоко вражений трагічністю людського буття. Знову повернутися до колишнього благополучного, безтурботного життя він уже не зміг.
Принц цілком пізнав насолоди, задоволення і зрозумів, що шлях цей веде в нікуди. Він залишив палац, дружину, новонародженого сина і під ім'ям Гаутама вступив в орден аскетів, які думають, що єдиним способом існування у світі, повному страждань, є самовдосконалення. Допомогти світу стати краще зможе лише той, хто сам духовно зумів піднятися. Індійські йоги представляли це собі як шлях боротьби духу з плоттю (шлях умертвіння плоті), шлях підпорядкування тваринному началу в людині началу духовному.
Гаутама перевершив інших аскетів у самообмеженні: спав на паростках, покритих шипами, годинами сидів на голій скелі, не змінюючи пози, з'їдав один біб у день. Зрештою він так ослабнув, що ледь не вмер. Пройшовши шлях аскета, він зрозумів, що шлях цей так само не приводить до звільнення від страху хвороби, старості і смерті, як і шлях задоволення. Однак досвід того й іншого був украй необхідний, тому що дозволив Гаутаме Шакьямуні дати узагальнену відповідь на питання «Як повинна жити людина?», сформульовану у принципі «Середнього шляху»: «Є... два крайніх шляхи, по яким той, що втік від світу, не повинен іти. Які ж ці два шляхи? Той, наслідуючи якому, люди прагнуть лише до задоволень і втіх, низький, грубий, він для звичайних людей, неблагородний, марний; а той, котрий веде до умертвіння плоті, приносить страждання і також неблагородний, марний. Будда ж побачив серединний шлях, який дає зір, який дає знання, по якому варто йти, уникаючи цих двох крайнощів, тому що він веде до умиротворення, до надзнання, до просвітління, до Нірвани».
У буддизмі існує свій моральний кодекс, що складається з п'яти заповідей-орієнтирів. Перше правило закликає нас приборкувати гнів, здатний привести до нанесення каліцтв і убивства інших живих істот. Життя священне, тому не убивай!
Друге правило - не красти, тому що це порушує співтовариство, частиною якого є кожний.
Третє правило закликає до приборкання того, що Будда називає найдужчим з бажань: статевого потягу. Статевий потяг, як і апетит в їжі, природний і нормальний. Однак його перевага в душі і у суспільстві неприродна і ненормальна. Отож, буддійське правило - в цнотливості (ніяких статевих відносин поза шлюбом).
Четверте правило - уникати неправди. Буддист відданий істині і для нього неправда не має виправдання.
Останнє ж правило полягає в стримуванні від оп'яняючих речовин, таких, як алкоголь і наркотики, оскільки вони не дозволяють людині цілком контролювати себе розумово, морально і фізично.
Правильний спосіб життя; варто вести такий спосіб життя, який не вимагав би від вас порушення ні однієї з п'яти заповідей. Це відноситься до вибору професії, супутника (супутниці) життя, друзів і знайомих.
3.3 Своєрідність філософії Стародавнього Китаю
Коли ми вимовляємо «Китай», подумки виникає насамперед географічна карта світу, де на самому сході знаходиться дивна країна, яку самі китайці називали Тянься, тобто Піднебесна. Майже з усіх боків Китай природно обмежений - море і гори, тільки з півночі його територія довго не мала перешкод. Але цей «недогляд природи» було ліквідовано в III в. до н.е., коли перший китайський імператор Цинь Шихуанди віддав наказ про будівництво Великої Китайської стіни. Ця стіна стала своєрідним знаком, символом державності і культури Китаю. Територіальна відособленість Китаю зіграла чималу роль в історії країни: обмеженість простору перейшла у деяку культурну замкнутість і зосередженість на самій собі. Все, що залишалося за межами Китаю, було моторошним і незрозумілим світом варварів.
Однією із самоназв Китаю - крім Тянься - стала «Серединні царства», тобто середина, центр світобудови, а самі китайці стали відчувати себе єдиними носіями культури, відповідальними перед Небом і Землею за правильність космічного циклу (чергування весни й осені, рух небесних світил, зміна приливів і відливів). Це почуття відповідальності втілилося в ритуалі (знаменитих «китайських церемоніях»), що пронизали і просотували собою всі рівні китайського буття і культури.
Давньокитайська філософія, розвиток якої приходиться на середину першого тисячоліття до н.е., сформувалася одночасно з виникненням індійської філософії. З моменту свого виникнення вона відрізнялася від індійської і західної філософії, тому що спиралася тільки на китайські духовні традиції.
Можна виділити дві тенденції у філософській думці Китаю: містичну і матеріалістичну. У ході боротьби цих двох тенденцій розвивалися наївно матеріалістичні ідеї про п'ять першоелементів світу (метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні начала (інь і ян), про природний закон (дао) і інші.
Основними філософськими напрямками (вченнями) були: конфуціанство, моізм, легізм, даосизм, інь і ян, школа імен, іцзинистика.
Одним з перших великих китайських філософів вважається Лао-Цзи, засновник вчення даосизму. Його вчення про видимі явища природи, в основі яких знаходяться матеріальні частки – ци, підлеглі, як і всі речі в природі, природній закономірності дао, мало велике значення для наївноматеріалістичного обґрунтування світу. Іншим яскравим матеріалістичним вченням у Давньому Китаї вже в IV столітті до н.е. було вчення Ян Чжу про визнання закономірності природи і суспільства. Не воля неба, богів, а загальний, абсолютний закон – дао визначає існування і розвиток речей і дій людини.
Найбільш авторитетним давньокитайским філософом був Конфуцій (551-479 рр до н.е.). Його вчення, виявившись домінуючим у духовному житті Китаю, домоглося в II столітті до н.е. офіційного статусу пануючої ідеології. У центрі уваги конфуціанства – проблеми етики, політики, виховання людини. Небо – вища сила і гарант справедливості. Воля неба – це доля. Людині варто виконати волю Неба і прагнути пізнати її. Стрижнем поведінки людини, ритуалом визнається Закон (Чи). Принципом моральної досконалості конфуціанство визнає ідею гуманності, поваги до себе, шанування старших, розумний порядок. Головний імператив моралі Конфуція – «не роби іншим того, чого не бажаєш собі».
Економічною підставою давньокитайської цивілізації було, насамперед, землеробство.
Землею володіла сільська громада, вона ж і розподіляла цю землю відповідно до так званої «криничної системи». Це означало, що вся земля поділялася на дев'ять частин, які за формою нагадують квадрат. Вісім периферійних частин надходили в розпорядження окремих родин чи родових кланів, з яких складалася громада, а от центральний, серединний наділ землі, який обробляли, і врожай з якого надходив як податок у державну скарбницю, вважався громадським.
Ця «квадратність» оброблюваного поля настільки глибоко ввійшла у свідомість древніх китайців, що і саму країну, Піднебесну, вони уявляли у вигляді квадрата, у центрі якого повинен знаходитися Імператор (мал. 4).
Рисунок 4 – “Квадратність” світогляду давніх китайців
Общинники жили замкнуто, їхнє повсякденне й особисте життя суворо регламентувалося ритуалом і знаходилося під найжорстокішим контролем суспільної думки.
Для китайського світосприймання характерне циклічне розуміння розвитку, загальне для космосу, природи і людини. Усе, що колись виникло, повинно у свій час зникнути, щоб з'явитися знову в перевтіленому вигляді. Усі і вся містить у собі межу, деяку критичну масу росту, границю, після досягнення якої вектор руху неминуче змінює свій напрямок на протилежний. «Як не розцвітай, прийдеться повернутися до своєї межі», - говорив давньокитайський мудрець Лао-Цзи. Швидкість переходить у гальмування і спокій; краса, досягши своєї граничної досконалості, неминуче перетворюється в потворність; зло здатне перетікати в добро, а в добрі «проростають» насіння зла. Уся світобудова знаходиться в стані взаємоперетворень, взаємопереливів і взаємопроростання. Однак у різних місцях Піднебесної ступінь цього метаморфічного вихру різна.
Для китайського світогляду дуже важливим є поняття Центру, серединності, існування деякої ідеальної точки, рівновіддаленої від усіх границь культурної ойкумени. Ойкумена - простір, заселений людьми. Центр, середина знаходиться в стані абсолютного спокою, рух же розходиться від нього концентричними колами. Чим далі на периферію, тим енергійніше рух і перетворення, тим більш неспокійне існування. Древні китайці сприймали себе і свою цивілізацію як Середину світу, а тому в ній самій повинен бути свій центр - це Імператор, зовсім умовна, ідеальна крапка. (Уявлення про існування «серединного» імператора, Сина Неба, зберігалося навіть в епохи найжорстокіших міжусобиць і смут). Існування циклічної моделі загального розвитку означало визнання замкнутого кола - єдино можливої траєкторії руху.
Можливо, саме тому Китаю не притаманні були ідеї безмежного (лінійного) прогресу, вічності і нескінченності Всесвіту.
Наступною характерною рисою китайського світогляду стала її «загальна життєдіяльність», тобто орієнтація на соціальні питання. Китайські мудреці були стурбовані проблемами державного керівництва, їх цікавила людина в її відношенні до інших людей і до держави. Природа людини розумілася в основному функціонально. Людина, нешаноблива до держави, закону, володіє «злою» природою, а законослухняна, тобто добре керована, - «доброю» природою.
Саме в Древньому і Середньовічному Китаї вперше в історії світової культури були поставлені і морально осмислені питання про методи державного керівництва. Як повинно керувати людьми? На основі дотримання всіма ритуальних правил поведінки чи на основі закону? Керівництво необхідно здійснювати за чесноти чи за допомогою сили і страху? Вершиною китайського мистецтва державного керівництва стала ідея компромісності, прагнення уникати крайнощів і рекомендації триматися «золотої середини».
Найважливішим показником, «обличчям» будь-якої культури, центральною ланкою будь-якого людського світогляду є образ-поняття людини, представлення і міркування про його місце у світобудові, змісті чи абсурдності його буття, відношенні до Бога.
Світогляд древніх китайців у цілому може бути названий антропоцентричним, тобто зорієнтований на людину. Антропоцентризм був властивий і «грецькому диву», тобто античній культурі, що виникла і досягла свого розквіту під мудрим девізом Протагора: «Людина є міра всіх речей існуючих, якщо вони існують, а неіснуючих, що вони не існують». Але якщо в греків «людська міра» проявилася в ідеальній, раціоналістичній формі, то Китай демонструє дивний натуралізм. Як приклад можна привести наступне: на Заході границі людського життя, за традицією, обчислюються точними датами народження і смерті. А в Китаї початок людського життя збігається з моментом його зачаття. Смерть людини в Європі - це знищення плоті і - у християнстві - безтілесне існування душі. Смерть людини в Китаї - це перетворення його в «шена», тобто дух, котрий має тілесність до такого ступеня, що має потребу в регулярній «годівлі» з боку родичів, які залишилися, чи общинників. Мертві на Заході з моменту смерті немов би випадають з людського гуртожитку, вони стають предметом страхів, поклоніння - словом, вони є все, що завгодно, але не люди. У Китаї ж мертві продовжують своє «існування» у світі живих аж до поширення на них правових норм. Так, предки («шени») людини, який позитивно відмітився, можуть бути нагороджені, переведені в більш високий чин. Відповідно, заколотники ризикували не тільки власним життям і життям близьких, але і благополуччям своїх «шенов», що можуть бути посмертно розжалувані, позбавлені «годівлі» і приречені на жахливе існування голодних духів.
Китай не знав дуалізму (подвійності) у розумінні людини, яким пронизана вся культура Заходу. «Не може бути нематеріального духу, не може бути бездуховного, але живого тіла» - це аксіома китайського світосприймання.
Людина в Китаї мислилася як тимчасовий стан рівноваги, гармонії космічних сил. Це мікрокосм, що підкоряється Розумному Космічному Порядку. Дуже умовно можна виділити три психофізичні сили, три види космічної енергії, згустком яких є людина: «цзин», «ци», «шень».
«Цзин» - це власне насіння, тобто часточки, що творять фізичне тіло людини. «Цзин» є присутнім у людині як відтворююча, сексуальна енергія. Можна говорити про два види семені-цзин. Перший - це те, що нами сприйняте від батьків, наша генетична основа, що керує народженням, ростом, фізичними даними. У ньому присутня і наша запрограмованість на коротке чи довге життя. «Насіння - це те, що є коренем організму». Цей вид семені-цзин називається ще насінням Колишнього Неба. Другий вид - те, що накопичує сама людина протягом життя. Це - насіння Наступного Неба.
«Ци» - усепронизуюча матеріально-духовна енергія, життєва сила, з якої складається увесь світ, уся «пітьма речей», у тому числі і людина. Первісний зміст цього поняття - «випар», «пара», «пневма», «подих», тобто щось газоподібне, що існувало ще до створення світу. «Ци» буває різних типів: груборечовинна, з якої формуються конкретні матеріальні речі, психотелесна (рослини, тварини) і, нарешті, тонка «ци», що творить те, що прийнято називати «душею», із усіма її пристрастями, емоціями й афектами. Китайці вірили, що з ранку «ци» людини чиста і легка, а до вечора вона забруднена й отяжена. Древньокитайский мудрець Vв. до н.е. Чжуан-цзи говорив, що народження людини - це є згущення «ци», а не менш мудрий Гуань-цзи писав, що «ци» є те, що наповняє тіло, тому треба стежити за тим, щоб «ци» рівномірно надходила в усі органи і кінцівки людини. До речі сказати, древні китайці завжди ретельно вибирали місце для спорудження будинку - щоб ніщо не заважало правильній циркуляції «ци» у ньому. Багато хвороб і взагалі подавлений стан людини вони пояснювали саме невірним розташуванням будинку, кімнат, навіть розміщенням меблів у ньому. Сама природа хвороби розумілася як замутнення, обважіння «ци» у людині. Задача лікаря, отже, складалася в очищенні «ци», що можливо тільки в процесі цілеспрямованого фізичного, морального і духовного самовдосконалення пацієнта під керівництвом лікаря.
«Шень» - власне духовна енергія. Але дух «шень», ніде і ніколи не мислився китайцями як деяка самостійна сутність. У натуралістичній традиції китайського світогляду «шень» скоріше може бути зрозуміле як позначення цілісної людини, що володіє плоттю і наділеної свідомістю. Нерідке слово «шень» слугувало для китайців замінником займенника «я».
Отже, людина, як частка Світобудови, мікрокосм, складається з трьох психофізичних енергій («трьох квіток»), що взаємопереходять одне в одне: насіння - цзин, подиху - ци і духу -шень.
Існує ще одна важлива обставина, яка розділяє західноєвропейське і китайське сприйняття людини. Так, для Заходу, з його розумінням людини насамперед як розумної, мислячої істоти, природним є виділення мозку голови як «сідалища» духу, а обличчя людського - як відображення його душі. Платон, обґрунтовуючи це, навіть писав про подібність голови людини з кулястим Космосом. У Китаї ж - це Серце, що знаходиться в центрі, у середині людського тіла і, подібно імператору Піднебесної, повинне керувати і повелівати своїми підданими: почуттями, внутрішніми органами, думками і бажаннями, саме зберігаючи при цьому спокій і беспристрасність. А найголовніше - серце - це духовний світоч, що вбирає в собі моральний закон.
Життя, здоров'я для древніх китайців - абсолютні цінності. Китай не знав ідеї безтілесного безсмертя, тому пошуки безсмертя були пов'язані з винаходом і виготовленням чудодійного еліксиру, що нескінченно продовжує дане конкретне життя. Але володіти здоровим - у перспективі безсмертним - тілом можна тільки при наявності здорового ж духу, тобто морально удосконаленого («окультуреного») серця. «Людина повинна налаштовувати себе на служіння державі, і починати удосконалювання державної системи потрібно із самої себе. Кожна людина повинна спрямувати свої зусилля на поліпшення стану суспільства, частиною якого вона є. А на другій стадії - робота з долею (мин-гун) - зусилля варто спрямовувати на зміцнення власного організму, подовження життя, що буде одночасно сприяти і більш ефективному виконанню соціальної функції індивіда. Обидва напрямки роботи здійснюються одночасно, визначається лише їхня ієрархічна співпідпорядкованість».
Прості і, здавалося б, очевидні думки і лягли в основу давньокитайської медицини: людина є мікрокосм, що подібний макрокосму, тобто Всесвіт; людина «зроблена» з того ж матеріалу, що і сам Всесвіт; людина, отже, підкоряється тим же самим закономірностям, циклам і ритмам, на яких засноване саме існування макрокосму.
Так, вже в далекій давнині було відомо, що на Землю впливають Сонце, Місяць, зірки. Усе знаходиться в постійних рухах-змінах. Ці зміни можуть бути як сприятливими для даної людини, так і шкідливими. Лікар же зобов'язаний враховувати усі.
По-друге, людський організм являє собою подобу китайської держави.
«Серце виконує функції государя-правителя, воно - джерело пресвітлої мудрості. Легені здійснюють роботу передавального помічника, вони керують зчленуваннями організму. Печінка - полководець, відповідальний за обмірковування і прийняття рішень. Селезінка - цензор, що виносить рішення. Середина грудей виконують функції помічника-порученця, цей орган є джерелом радості».
Як у державі при мудрому правителі усе йде своєю чергою, так і в організмі збереження рівноваги є здоров'я. Тому для досягнення довголіття варто дотримувати всього двох правил:
- контролювати свої емоції і думки, тому що саме вони виводять нас з настільки дорогоцінного стану рівноваги;
- проживати в Китаї, де править мудрий імператор, що проповідує принцип недіяння (у-вей), і освічені чиновники.
По-третє, суть самих лікарських препаратів. Китайські лікарі дуже широко використовували для приготування лік мінерали, навіть метали, тому що вважали, що світобудова не знає чітких границь між органікою і неорганікою. Весь Всесвіт, що складається з трьох частин - Небо, Земля, Людина, складає єдиний великий організм, одушевлене Тіло, усі частини якого рівновеликі і взаємозалежні. В одному древньому китайському трактаті є такі слова: «Світ і я народжуємося разом і вся пітьма речей складає єдність із мною». У світогляді древніх китайців людина не виділена з космосу, природи, він - лише серединна частина, необхідна сполучна ланка між Небом і Землею. Відповідно, ні про яке панування, царственість людини над світом птахів, риб і квітів мови бути не могло.
Багато західних дослідників побачили в цьому принцип ненасильницького гармонійного існування Цивілізації і Природи, екологічну свідомість, якої так бракує європейцям. Але не можна не побачити й іншого, зворотнього боку медалі: не людина приводила до знецінювання людського життя, до санкціонованого з боку суспільства насильства стосовно окремої людської істоти. У трактаті «Гуань Іньцзи» говориться: «Тварини, що живуть у морській безодні, перетерплюють незліченні перетворення, але вода одна для усіх. Моє «Я» і речі навколо безперестану міняються у великому перетворенні світу, але природа одна для всіх. Знаючи, що природа одна для всіх, зрозумієш, що немає ні інших, ні мого «Я», ні смерті, ні життя».
Таким чином, давньокитайский образ-поняття «людини» являв собою наступне:
1 Це гармонійне сполучення «трьох квіток»: цзин, ци, шень, яке зримо виражається в правильному (з погляду китайця) психофізичному вигляді людини.
2 Насотованість культурною китайською традицією. У цьому сенсі китайцем може стати навіть варвар. (Індусом же можна тільки народитися).
3 Законопослушність, повага до старшого за віком і чином; тактовне, гуманне відношення до ближнього.
Головними питаннями, що розкриваються в будь-якій міфологічній системі, є наступні:
- «Як виник цей світ: природним шляхом чи ж був кимсь створений?»;
- «Що наш світ у цілому являє собою, яке його «положення» у Космосі?»;
- «Відкіля взялися люди: створені, занесені з космічних далечіней, є плоттю від плоті Землі і Неба?».
3.4 Проблема людини у філософії та культурі Китаю: конфуціанство легізм і даосизм
Конфуціанство. Традиційний устрій громадського життя в Древньому Китаї містив у собі велику і могутню чиновницьку аристократію.У ситуації феодальних чвар і міжусобиць (епоха Чунь-сю) реальна політична влада зосередилася в руках чиновників («служивих людей»). Наскільки великий був вплив чиновництва на формування єдиного китайського світогляду, свідчить той факт, що найбільший філософ Китаю - Кун-фу-цзи (Конфуцій) - і по народженню, і за духом своєї творчості належав до чиновництва.
Конфуцій народився в 551 р. до н.е. у царстві Лу. Прожив він 72 роки. Головний твір Конфуція називається «Лунь-юй» (Бесіди і повчання) і являє собою збірку більш-менш пов'язаних між собою афоризмів.
За легендою, Конфуцій був народжений від дорогоцінного каменю. Якщо залишити осторонь зовнішню уривчастість і безсюжетність «Лунь-юй», на перший план вийде головне питання, заради якого і був написаний добуток: «Як краще керувати людьми: за допомогою насильства чи на основі чеснот?»
Конфуцій був затятим захисником «м'якого» керування з опорою на мораль і правила поведінки, тому філософська школа, яка була заснована Конфуцієм і проіснувала без малого 2500 років, носить чітко виражений соціально-етичний характер.
Дійсно, на найважливіше питання етики: «Що означає - жити доброчесно?», - Конфуцій відповідає так: «Це означає жити в суспільстві і для суспільства». Конфуціанців, по суті, не цікавить, що відбувається з психікою, свідомістю людей, тому що вони розглядають людину лише як виконавця соціальної функції. Конфуцій шукає методи, які б дозволили людям щонайкраще виконувати ці функції: керуючим керувати, а керованим добре керуватися.
Сьогодення, з погляду Конфуція, бридке, тому що відбувся відхід від ідеалів і цінностей минулої епохи. Вихід один - повернути минуле в сьогодення. А для цього потрібно, насамперед розібратися із загальновживаними словами, повернути їм первісний, стародавній зміст, тобто зробити те, що було Конфуцієм названо «виправленням імен». Дана вимога була виражена в наступному закликові Конфуція: «Пан повинен бути паном, підданий підданим, батько - батьком, а син - сином». Сенс слова «батько» містить у собі турботу про їжу і виховання дитини. От батько і повинен бути батьком, тобто виконувати свою соціальну роль. Що, виходить, бути «сином»? Син – це, насамперед, шанобливість до батьків, старших братів, старших родичів, предків. Смисл імен «пан» і «підданий» практично цілком збігається зі змістом слів «батько» і «син». Пан повинен бути батьком стосовно своїх підданих, а ті - вічні «сини», сповнені шанобливості до всіх старшим за чином.
- Як прищеплювати шанобливість? Тобто, як регулювати взаємини людей?
- На основі правил поведінки, прийнятих в епоху Чжоу. Так говорив Конфуцій.
Чжоуській етикет був дуже складним, це були воістину «китайські церемонії». Викладання правил поведінки, ритуалу було, як ми б зараз висловилися, профілюючим предметом. Ритуалізація охоплювала практично всі сфери людського існування: регулярні жертвоприношення і взагалі «спілкування» із предками; відносини зі старшими чи родичами, начальницькими чинами; шлюб; поводження чоловіків і т.д.
Закономірно можуть виникнути питання: чому древні китайці таке значення відводили ритуалізації повсякденного життя? Чи лише в Древньому Китаї така роль приділялася ритуалу? На ці питання може бути кілька варіантів відповіді, але найбільш правдоподібним представляється наступний: правильне, деталізоване до дріб'язків виконання ритуалу було древнім своєрідним магічним засобом збереження загальносвітового статусу кво. Імператору - Сину Неба і чиновникам - конфуціанцям приділялася роль жерців, магів-священнослужителів, що впливають на Небо і Землю.
У древніх іудеїв був Завіт, тобто договір Бога Яхве з людиною, де людина приймала на себе визначені обов'язки стосовно Бога, а Бог повинен був зберегти, підтримувати ним же створений світ і допомагати даному народу.
У древній Індії ритуал відбивав представлення про існування закону космічної еволюції, що зв'язує в єдине ціле Космос, Землю і Людину, тому йому приділялася зовсім виняткова роль. Була, щоправда, одна обставина, завдяки якій «китайські церемонії» перевершили іудейські чи індійські. У останніх ритуал, ускладнюючи й охоплюючи все нові сторони буття, в остаточному підсумку привів до виділення із суспільного середовища жрецького стану – людей, які професійно і по праву народження знали і виконували необхідні ритуальні дії. Вони немов би брали на себе турботу про збереження єдності Неба і Землі, минулого і сьогодення. Іншими словами, відбувся поділ життя на релігійно-ритуальне і мирське, відносно вільне від твердого ритуалу. У Китаї ж такого поділу не відбулося. Життя простого селянина було просочено турботою про виконання ритуалу, «годівлю предків» і т.д. Тому іноді виникають питання про правомірність вислову «китайська релігія». У тому сенсі, що китайці замінили сферу релігійного сферою етико-ритуального у світоглядній картині світобудови.
Конфуцій наполягав на поверненні до древніх правил поведінки, на поширенні їх не тільки в середовищі «служивих людей», але і простих смертних. Головним засобом поширення їх він вважав освіту. Однак освіта всієї Піднебесної - справа довга і важка. А чи не можна якось зжати, скоротити громіздкі правила поведінки, що детально описують рух, положення тіла, навіть міміку обличчя в тій чи іншій ситуації? Конфуцій зумів дати орієнтир людям, що не вивчали чжоуський етикет. Це так зване «золоте правило» звучить у такий спосіб: «Будучи поза будинком, тримаєте себе так, немов ви приймаєте почесних гостей. Користаючись послугами людей, поводьтеся так, немов робите урочистий обряд. Не робіть іншим того, чого собі не побажаєте. Тоді ні в державі, ні в родині не буде незадоволених».
Конфуцій вірно помітив, що в основі моральності, за допомогою якої він прагнув керувати суспільством, лежить добровільне самообмеження людей. У главі 15 «Лунь-юй» Конфуцій пише: «Стримування себе і повернення до правил поведінки. Моральність неможлива без самодисципліни».
«Перемагати себе і повертатися до справжнього в собі - от що таке щира людяність. Бути людяним чи не бути - залежить тільки від нас самих», - пише Конфуцій.
З чого ж варто починати виховання людинолюбства? Звичайно ж, з родини. «Шанобливість молодших братів до батьків і старших братів - основа людинолюбства».
Вище вже говорилося, що поняття «старшинство» у Древньому Китаї містило в собі вказівку не тільки на вік, але і на чин. Начальницький - завжди старший, отже, йому треба надавати таку ж повагу, як і старшим за віком. Конфуцій говорить про це зовсім відверто: «Серед шанобливих до батьків і поважних до старших братів мало таких, що з любов'ю ставляться до вищестоящих».
Завдання, що поставив перед собою Конфуцій, - прищепити народу добровільну шанобливість, майже любов до начальницького чину, будь то сільський староста, збирач податків чи можновладний пан. Не ненависть і ворожнечу сіяв у серцях людей давньокитайський мудрець, але шанобливість і любов.
Звертаючись же до можновладців, Конфуцій попереджав їх: «...низька людина в нестатку стає розпущеною». Великий китайський мудрець зовсім не був утопістом чи мрійником, навпроти, його вчення насотоване добрим знанням реального життя людей. Для керівництва на основі «бадао» (чесноти) повинно бути кілька умов, але найважливішою умовою Конфуцій і його послідовник Менцзи називали економічно стабільну ситуацію в країні. Іншими словами, народ підкоряється тому, хто не заважає йому самого себе годувати. Менцзи указував як на стабілізуючий засіб на необхідність наділення простолюдинів невеликою приватною власністю.
Легізм. Головним опонентом конфуціанців з питання методів і форм державного керування була школа фацзя, або легісти-закономісти.
Найбільш яскравими представниками цього напрямку були радники імператора Цинь Шихуанди - Шан Ян і Хань Фейцзи.
Питання, навколо якого будувалося конфуціанське вчення, а саме: «Як варто керувати людьми: на основі дотримання етикетних норм поведінки, чи на основі дотримання твердих вимог закону (фа) і покарань?» - стояв і перед легістами. Вони висловилися за пріоритет закону.
Відправною точкою міркувань легістів була впевненість у споконвічно злій природі людини. Що означає «дурна», «зла» природа людини? Хань Фей, намагаючись дати їй визначення, писав, що людина споконвічно прагне не до загального блага, а до особистого.
У обох радників життя закінчилося трагічно. Шан Яна стратили відразу після падіння династії Цинь, Хань чи Фей теж був отруєний заздрісниками, чи, побачивши криваві результати своїх теоретичних постулатів, покінчив життя самогубством.
Суспільство складається з багатьох людей, то, отже, неминучі зіткнення різних егоїстичних інтересів. У такій ситуації єдиною силою, що гармонізує і регулює, можуть виступати закони і укази імператора. Порядок у державі може існувати не на основі конфуціанських закликів наслідувати старожитньому чжоуському етикету, але лише загальній твердій покорі закону, зверненому в сьогодення і майбутнє. Метод, запропонований для цього легістами, досить простий: за гарні, законослухняні вчинки - заохочення, за погані, що зазіхають на державність, - покарання. При цьому легісти неодноразово підкреслювали, що краще покарати трьох безневинних, ніж пропустити одного лиходія.
У рамках школи фа-цзя були вироблені і висловлені кілька ідей, що ввійшли згодом у теорію і практику всієї наступної китайської політичної культури.
По-перше, обґрунтування необхідності контролю і втручання держави в економіку, і, насамперед, у землеробство, що було основою давньокитайської цивілізації і державності.
По-друге, введення принципово іншої системи кадрового підбору чиновників і формування політичної еліти суспільства. До цього заміщення вакантного місця здійснювалося відповідно до звичаїв традиційного суспільства - від батька до сина. Якщо вмирав переписувач чи збирач податків, то його місце, поза залежністю від освіти і здібностей, займав син чи найближчий родич. Легісти висунули тезу про рівність можливостей при просуванні по службових сходах, відповідно до якої не кров і родові відносини повинні визначати кадрові переміщення, а результати здачі кваліфікаційного іспиту.
По-третє, розвиток ідеї рівності всіх перед законом. Шан Ян писав при цьому так: «Покарання не знають рангів знатності. Для всіх, починаючи від помічників правителя і його воєначальників аж до дафу і простих людей... заслуги, що мали у минулому, але потім проштрафилися, покарання не повинні зм'якшуватися. Для здійснивших доброчесний вчинок у минулому, але потім допустивших провину, треба вживати закон».
По-четверте, легісти виступили з теоретичним обґрунтуванням положення про важливість зсуву тимчасових пріоритетів (цінностей). Хань Фей виходив із загалькитайської світоглядної картини, де «золоте століття» виявляється далеко в минулому. Але, на відміну від конфуціанців, що усіляко вітали наслідування минулому, Хань Фей говорив, що «керувати народом, який живе в даний час, не можна на основі методів покійних правителів».
Підводячи підсумки, ми можемо сказати, що легізм - це філософське обґрунтування сильної державної влади, що спирається, з одного боку, на закон і насильство, з іншого боку, на армію, чиновництво і земельну аристократію. У III в. до н.е. легізм і конфуціанство, незважаючи на настільки різні вихідні позиції, злилися воєдино й утворили специфічну ідеологію китайської державності, що проіснувала аж до XX ст.
Даосизм. Легендарним засновником даосизму був Лао-цзи (Старий учитель). Він жив на початку епохи Чжань-го в VI - V вв. до н.е. Досить довгий час Лао-цзи знаходився на державній службі: був хранителем архівів династії Чжоу. У 1973 р. під час археологічних розкопок у Мавандуї була розкрита могила, у якій знаходилися два екземпляри творів, приписуваних Лао-цзи - «Даоцзин» і «Децзин». Ці два трактати відомі під єдиною назвою - «Даодецзин». Твір складається з 81 глави, написаних 5000 ієрогліфів. Синологи стверджують, що трактат був написаний послідовником Лао-цзи через 200 років після його смерті.
Свою назву школа «даозця» (даосизм) отримала внаслідок того, що міркування її послідовників сконцентровані навколо поняття «Дао».
Графічно Дао зображується ієрогліфом, що складається з двох елементів: «шоу» - голови і «цзоу» - йти. Тобто первісний, міфологічний зміст цього поняття - «шлях, яким ходять люди». Дійсно, пошук Великого Шляху, загального для Космосу, Природи і Людини, є істотним компонентом давньокитайського світорозуміння. Однак зміст, вкладений у поняття «Дао», мінявся з часом.
У Лао-цзи Дао має два значення:
1 Як первинний творчий початок світу; як джерело і причина його виникнення; як корінь усього сущого. «У Піднебесній є початок, і він - мати всього сущого», - говориться в «Даодецзині».
2 Як єдиний світовий Закон, що гарантує існування світу і підтримку його в даному стані.
Незважаючи на образність і чуттєву конкретність мови, у «Даодецзині» поставлена центральна проблема філософії: співвідношення буття і небуття. Для адекватності розуміння варто сказати, що під небуттям даоси розуміли, насамперед, порожнечу, не заповнений нічим простір. «Хіба простір між Небом і Землею не схожий на ковальські міхи? Чим більше в ньому порожнечі, тим довше він діє...»
Порожнеча - так, але порожнеча, яка містить у собі образи і долі прийдешнього світу, величезний згусток енергії. Для позначення цієї енергетично ємкої порожнечі, що поклала початок сущому, використовується ієрогліф «Дао».
У даосизмі ми знаходимо історично перші (у Китаї) філософські відповіді на міфологічні питання: «Відкіля взялося суще? Яке джерело походження світобудови?»
Сучасна теоретична фізика зовсім недавно підійшла до відкриття того, що вакуум, який представлявся раніше як порожнеча, є не відсутність, а присутність у концентрованому вигляді могутнього енергетичного потенціалу.
Даоси утверджували первинність небуття. Лао-цзи говорить про це так: «Усі речі в Піднебесній народжуються в бутті, а буття народжується в небутті».
Даоси прагнули до з'єднання двоїстого розуміння світу. У чому ж суть цієї подвійності?
З одного боку, наші органи почуттів і просто здоровий глузд вимагають сприймати навколишню реальність (чуттєва картина світу), яка складається з безлічі роздільних між собою предметів (стіл не є будинок; квітка не є ящірка і т.д.). Світ як «пітьма речей». Однак, з іншого боку, світ - це єдність, цілісність, що осягається лише в мисленні, розумом. (Умоглядна, теоретична картина світу). Усе пов'язано з усім. Світобудова, з погляду даосів, по-перше, має єдине джерело походження - всі і вся пішло чи створене з єдиного матеріалу-першосутності; по-друге, має у своїй основі єдину первинну субстанцію - усе виникає з усього і в усе іде; по-третє, підлягає дії тих самих закономірностей.
«Суть китайської безрелігійної філософії: сили, що діють (присутні) у різних речах, немов би збираються воєдино, об'єктивуються від цих речей і з'являються перед захопленим поглядом людини як Абсолютна Міць, як Закон Світобудови - Дао». Енергія, механізм, за допомогою якого цей ідеальний стан переводиться в реальний, але при цьому відбувається тимчасова втрата цілісності. «Де» - це стан світу, розділеного на «пітьму речей», конкретизація, прояв Дао в речах і людському існуванні. При цьому Де несе на собі ще одне дуже важливе значеннєве навантаження: Де - це чеснота, благодать, культура.
Іншими словами, сам прояв світу, його виникнення з «кореня» Дао оцінюється даосами як благодать, чеснота, гармонія. Життя, існування, тілесність є благо, і доброчесно саме по собі, просто в силу своєї природності. Добро і благо споконвічно вписані у світобудову, закладені вже в самих основах буття Неба, Землі і Людині. Тому головними нормами поведінки людини даоси вважали наслідування природності і недіяння (у-вей). Справді, якщо в Космосі розлита чеснота, а Природа благоухає благодаттю, то усе, що потрібно від людини, - не зруйнувати вже даної, існуючої гармонії, не нашкодити своїм втручанням. Будь-яка людська дія, що випадає з розряду «природного наслідування природі», буде відзеркаленням демонізму і зла.
Даоси вже в далекій давнині відчули можливість конфліктності людського суспільства, цивілізації і культури, з одного боку, і природи, з іншого. Це і стало головним пунктом розбіжностей між даосами - прихильниками внутріприродного існування людини і конфуціанцями, котрі виступали з позицій правомірності культури і необхідності цивілізації.
У державній релігії Китаю «серединність» належить імператору, що величається Сином Неба. У реальному політичному житті Китаю бували моменти, коли імператорська влада була чисто формальною, однак він усе одно зобов'язаний був бути, тому що саме на його персоні зосереджувалася (концентрувалася) вища благодать, де і він ніс усю повноту відповідальності за вірне її використання. Саме в силу цього імператор, єдиний у Піднебесній, був медіумічним знаряддям, за допомогою якого людям повідомлялася воля Неба.
Після всього сказаного вище можна навіть дещо поспівчувати китайським імператорам, життя яких їм самим не належало. Великий імператор, у дійсності, був залежніше самого останнього раба в Піднебесній. Сам він не жив, а лише символізував життя, не правив, а лише символізував правління і т.д. Існування його було до дріб'язків регламентовано відповідно до ритуалу, правильне виконання якого розглядалася як головна умова, можливість самого контакту імператора і Неба.
Природно, що люди, найбільш наближені до особи імператора, теж немов би «просочувалися» вихідною з нього благодаттю де і, у свою чергу, ставали джерелом такої для інших, вже рангом нижче. Нас не повинно дивувати, що головною проблемою давньокитайської юриспруденції було так зване «вчення про тінь».
«... Перехід у протилежності - шлях руху Дао...». Суть розуміння Дао як природного закону (сукупності всіх законів), що підтримує єдність і сталість світу, полягає в ідеї загального кругообігу, циклічності і ритму змін. Ця ідея, що увійшла в усі древні філософії і релігії, є визнання того, що все існуюче у світі, у тому числі і людина, можливі лише за умови постійного обміну і взаємоперетворення. Кількість елементів, з яких складався Всесвіт 20 млрд. років тому, і донині практично незмінна. Цей камінь колись літав, а частки вашого тіла належали, наприклад, морській водорості чи первісному ящерові.
Імператором у Китаї не народжувалися, а ставали. Перш ніж перетворитися в Сина Неба, простий смертний немов би одержував мандат на правління. Цей мандат, власне, і наділяв його Де. Однак, якщо імператор робив аморальні вчинки, він позбавлявся Де, відповідно втрачав небесний мандат і знову міг стати простим смертним (якщо зберігав життя). Покарання - дія дуже сильна, варіювалося в залежності від ступеня наближення злочинця (чи його родича) до священної особи імператора. Імператор як би відкидав рятівну «тінь», у якій могло укритися його оточення.
«З єдиного начала виходять усі речі, що переміняють одна одну у всіляких формах. Їхній початок і кінець вертяться, як колесо, і не можна установити, де вони знаходяться». Розмаїття світу досягається шляхом взаємоперетворення і взаємопереходу.
В даосизмі зроблена спроба з'єднати двоїсте розуміння світу: чуттєве й умосприйнятне. Дійсно, почуття наші не в змозі уловити Дао: «...дивишся на нього, але не бачиш, слухаєш його, але не чуєш, ловиш його, але не можеш піймати». Більш того, мова наша ні в якій мері не може передати, що є Дао, тому що Дао текуче і мінливе, і в той момент, коли я говорю «Дао є це», воно вже змінилося і перестало бути «цим», тому що стало іншим. «Дао, що може бути виражено словами, не є постійне Дао». Правомірне питання: «Чи можливо проникнення в сутність Дао, пізнання його?». Світ як ціле, єдність - а в цьому і складається нитка, що вислизає, Дао - можливо тільки осягати розумом, мислити. Однак і цього теж виявляється недостатньо: справжня сутність Дао відкривається у надчуттєвому і надраціональному досвіді.
Так у давньокитайській філософії були поставлені найважливіші гносеологічні проблеми, що й через дві з половиною тисячі років будуть хвилювати європейських філософів, а саме: співвідношення чуттєвого і раціонального в пізнанні, субординація мислення і мови.
Як чуттєвий, так і раціональний методи припускають, що є «Хтось», що бажає пізнати «Щось». У процесі пізнання «Хтось» ніби наближає до себе «Щось», вивчає його, але зберігає при цьому дистанцію, границю. Третій метод - містичний (надчуттєвий і надраціональний) припускає пізнання в процесі злиття суб'єкта «Хтось» з об'єктом «Щось». У нашому конкретному випадку пізнання людиною Дао можливо лише в ході цілеспрямованої медитації. Медитація ж припускає попереднє наведення порядку в душі суб'єкта, котрий пізнає: загасання пристрастей, що заважають зосередженню, самодисципліну, орієнтованість на вищі цілі.
Пізнання Дао можливо лише для тих, хто проголосив принципом свого життя злиття з Дао через визнання і наслідування Дао. У чому ж людина повинна наслідувати Дао?
По-перше, Дао не має ніяких бажань, воно вільно від пристрастей. «Потрібно зробити своє серце гранично безпристрасним.»
По-друге, Дао чужде активності, усякої діяльності. «Дао постійно в недіянні, однак немає нічого такого, щоб воно не зробило». Усе у світі відбувається за законом Дао, тобто «повертається до кореня», тому мудрий утримується від втручання в природний хід подій. Йому далека метушливість, взагалі будь-яка діяльність, спрямована на перетворення чи переробку світу.
По-третє, оскільки Дао виконує свою роль невимушено, ненасильно, остільки відношення мудреця до природи, тварин і людєй повинно нести на собі відбиток м'якості і поступливості.
Суспільним ідеалом для даосів було родоплемінне суспільство, коли люди жили нечисленними громадами, «плели вузлики і використовували їх замість написання». Таким людям практично не потрібен правитель, тому головними пануючими якостями повинні бути безпристрасність і недіяння.
Філософський словник: Веди, неортодоксальні, ортодоксальні школи, карма, ригведа, самаведа, яджурведа, атхарваведа, самхити, брахмани, араньяки, упанишади, абсолют-Брахма, Будда, сансаре, мокша, цзин, ци, шень, конфуціанство, легізм, даосизм
Контрольні питання:
1. Чим відрізняються ортодоксальні та неортодоксальні школи староіндійської філософії.
2. Чи актуальний зараз моральний кодекс будизму? Обґрунтуйте свою відповідь.
3. Чим відрізняються легісти від конфуціанціф щодо державного управління.
Завдання для самостійної роботи:
1. У чому полягає сутність поняття карми?
2. На вашу думку, яка із концепцій державного управління стародавнього Китаю найбільш ефективна?
Рекомендована література:
1. Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. Підручник / В.Г. Кремень, В.В. Ільїн. - К.: Книга, 2005. – 528 с. – Бібліогр.: в кінці розд.
2. Введение в философию: учебник для вузов: в 2 частях / Под ред. И.Т.Фролова. - М.: Политиздат -
Ч. 1: - 1990. – 367с.
3. Радугин А.А. Философия. Курс лекций. / Радугин А.А. - М.: Центр, 1997. – 157с.
4. Спиркин А.Г. Основы философии: учебное пособие для вузов / Спиркин А.Г. - М.: Политиздат, 1988. – 592 с.