Змістовний модуль 3. Логіка та етико-естетичні теорії

Тема 13. Основні закони правильного мислення

План

13.1 Сутність та історичні передумови виникнення формальної логіки

13.2 Поняття та сутність логічного закону

13.3 Поняття

13.4 Судження

13.5 Умовивід як форма мислення. Індуктивні та дедуктивні умовиводи

13.6 Гіпотеза та аналогія

13.7 Доведення і спростування

13.1 Сутність та історичні передумови виникнення формальної логіки

Термін “логіка” сьогодні загалом застосовується у трьох головних значеннях. По-перше, ним позначають будь-яку необхідну закономірність у взаємозв’язку об’єктивних явищ – “логіка фактів”, “логіка історичного розвитку” тощо. По-друге, словом “логіка” позначають закономірності у зв’язках і у розвитку думок – “логіка міркування”, “логіка мислення”. Нарешті, логікою називають окрему науку, яка розглядає мислення з позиції його формальної правильності.

Перш ніж ми будемо рухатися далі, потрібно з’ясувати, у чому полягає загальна природа власне феномену мислення. Мислення є видом пізнання – процесу або діяльності, спрямованої на отримання, збереження і переробку інформації (знань). Нам також відомо, що процес пізнання у живій природі (фауні) може протікати у формі практичного (чуттєвого) пізнання, яке триває при безпосередній дії предметів та об’єктів на сенсори організму. Цей вид пізнання домінує у більшості тварин, для дорослої ж людини він є другорядним.

Чуттєве пізнання протікає за такими етапами (формами):

- відчуття дає змогу відбити окремі властивості предметів і явищ, які оточують суб’єкта – колір, форму, запах, смак тощо;

- сприйняття – більш складне відбивання дійсності у психіці. Предмет сприймається цілісно, у комплексі його властивостей і якостей;

- уявлення базується на пам’яті і дає змогу відтворювати чуттєвий образ предмета без розумових маніпуляцій над ним.

Принципово іншим видом пізнання є пізнання теоретичне (власне мислення). Воно є опосередкованим, тобто непрямим – здійснюється без необхідності контакту з предметами і явищами. Спроможність до мислення дає людині безліч переваг над іншими видами тварин. Пристосованість до цього виду пізнання і налаштованість саме на нього є найдосконалішою формою адаптації. Іншими словами, людина не має надзвичайно розвиненого слуху, зору, фізичної сили, природної досконалої термоізоляції тощо, але вона має мислення, завдяки чому вид Homo Sapiens домінує над живою і неживою природою.

Опосередкований характер теоретичного пізнання (мислення) виявляється у тому, що доросла людина, як правило, маніпулює не самими предметами, а їх знаками-посередниками – поняттями, судженнями і подумки отримує попередній план майбутніх практичних дій.

Мислення подібно до пізнання практичного, протікає трьома етапами (має три основні форми): поняття, судження, умовивід. Саме ці основні форми мислення, а також його принципи (закони) вивчає окремий розділ логіки, який має назву “формальна” і складає змістову основу академічної дисципліни “Логіка”. Таким чином логіку можна визначити також як науку про закони і форми теоретичного пізнання на рівні абстрактного мислення.

Однак мислення як таке є у всіх людей і без вивчення логіки функціонує доволі непогано. Проте ми, у свою чергу можемо зауважити, що грати на музичних інструментах також можна і без знання нотної грамоти, говорити взагалі можна і не знаючи правил письма, а торгувати на ринку можна без знання правил маркетингу – це також вірно. Але вірним є і те, що людина, яка знає теоретичну частину діяльності (торгівлі, музики, мови, мислення тощо) є більш підготовленою, грамотною і досягає значно більших успіхів, ніж та, яка теорії не знає – друга є вразливою, бо, відповідно, не в спромозі ні записати власні музичні твори, ні листуватися з будь-ким, ні струнко і переконливо мислити. До цього додамо важливе зауваження, що мислення – не є спадковою ознакою людини, воно розвивається за умов постійної відповідної практики. Іншими словами, як і будь-яку функцію, мислення потрібно тренувати – воно не дається людині саме по собі.

Виникнення логіки відбулося у VI – V ст. до н.е. одразу у кількох найміцніших центрах тодішньої цивілізації – Китаї, Ірані, Греції та Індії логіка (саме формальна) формується і розвивається як окрема філософська дисципліна. Народження формальної логіки відбувається на досить зрілому етапі розвитку людства. Базуючись на філософії як формі раціонального теоретичного мислення, логіка побудована на розвинутому категоріальному апараті. Подібно до філософії, логіка виникає тоді, коли суспільство досягає етапу розподілу праці і є здатним виділяти та забезпечувати людей, які безпосередньо не займалися постійною фізичною працею. Ця дисципліна формується у час радикальних змін базових устоїв культурного та розумового життя приблизно одночасно на Сході і на Заході, коли починає розмежовуватися сфера раціонального і чуттєвого, ідеального і матеріального, суб’єктивного і об’єктивного, реального і ірреального.

Логікою опікувалися представники різних філософських шкіл, які були зацікавлені у можливості розумового вдосконалення людства, теоретичного пізнання, проблем гносеології. Однак першими, хто підняв у Європі цю дисципліну на рівень мистецтва була філософська школа софістів. Для того, щоб зрозуміти значення цієї школи в розвитку логіки як науки, насамперед варто з’ясувати специфіку функціонування античного полісу і значення в ньому власне логіки.

Історичне полісне буття розмежовувало дві сфери суспільного розвитку: приватне і публічне життя. Приватне – сфера “ойкосу” - дому, господарства, економічної діяльності. Цією сферою займалися всі люди незалежно від того, чи були вони громадянами, чи ні. Відповідальними за цю сферу були жінки, раби та ілоти. Античні греки називали ойкос сферою несвободи, залежності, побутовості. Ця площина життя розцінювалася як важлива, але не головна для громадян міста - вона лише готувала людей до вищої площини буття – публічної сфери. Саме у другій здійснювалися найпотаємніші мрії людини, саме тут вона реалізовувала свої найкращі людські моральні та розумові здібності, стверджувала себе в площині дискусії серед рівних собі людей.

Важливо також і те, що в античності людина відчувала себе цілісним індивідом, здатним акумулювати весь історичний, розумовий та моральний потенціал людства. Поліс у свій час піднявся на найвищій щабель зрілості саме тому, що надав можливість різним суспільним групам усвідомити єдність біологічного та соціального, тілесного та духовного, раціонального та чуттєвого начала. Зараз ця традиція до гармонічного усвідомлення людиною самої себе втрачена – натомість розум і тіло, раціо і чуття усвідомлюються сучасною пересічною людиною, нажаль, як правило, відокремлено і антагоністично.

Ми також мусимо усвідомлювати, що антична демократія сильно відрізнялася від сучасного її розуміння. Антична демократія – демократія вільних людей, громадян міста, які мали відповідний політичний статус і право власності на землю, яке підкріпляло їх політичну вагу. Саме вони займалися духовною, інтелектуальною, науковою, політичною діяльністю. Тому вони з часом виробили певні еталони, моделі мислення, суспільного функціонування, які повинна постійно втілювати вільна людина. Дуже високий авторитет мали: риторика, діалектика, логіка, які формували здатність до розвиненого та дисциплінованого аналітичного розумового творчого мислення і здатність до високої мовної культури. Мистецтво вірного мислення і високого володіння словом цінувалося понад усе, адже саме у сфері словесної, мовної культури антична людина реалізувала ідеали свободи, цінності істини, добра, краси, справедливості.

Слід також відзначити, що наукові школи логіків не могли виникнути на порожньому місті або за умов суспільної цензури - антична демократія надавала багато можливостей для реалізації різноманітних наукових ідей.

Школа софістів була першою, яка захопилася втіленням можливостей реалізувати ідеї логіки як науки. Ці філософи були першими, хто диференціював сферу природи і суспільства - “ф’юзіс” і “номос”, визначили загальне поле логічного мислення. Вони також були першими адвокатами, які використовували логіку на практиці. Згодом їх ідеї були інтеріоризовані іншими мислителями і творчо вдосконалені Арістотелем. Саме Стагирит визначив поняття формальної логіки, її структуру, базові закони, подальший вектор розвитку, який визначає долю і місце цієї науки дотепер. Попри те, що після смерті мислителя минуло багато сторіч, формальна логіка зберігає основні його ідеї.

Арістотель виводив логіку від грецького “логос” – слово, поняття, розмірковування, розум і визначав формальну логіку як науку про закони і форми вірного мислення. Головний принцип логіки з тих пір стверджує, що правильність розмірковування визначається тільки його логічною формою або структурою і не залежить від конкретного змісту суджень. Логічна форма – це спосіб зв’язку змістовних суджень. Найкраще ця думка ілюструється у такому прикладі - розглянемо різні за своїм конкретним змістом судження:

“Усі природні квіти – рослини” та “Усі річки впадають у море”.

Неважко побачити, що судження ці різні за змістом, але одне (перше) істинне, а друге – ні. Проте їх об’єднує те, що вони побудовані за логічною формою: “Всі S є (суть) P” (всі предмети даного роду мають певну ознаку). Судження можуть мати, наприклад, ще й таку логічну форму: “Якщо А, то Б” – “Якщо історія – наука, то вона має свої закони”.

Таким чином формальна логіка може бути визначена як наука про закони і форми правильного мислення або наука про закони і форми теоретичного пізнання на рівні абстрактного мислення. Головним предметом її є аналіз правильності розмірковування і мовлення, формулювання законів і принципів, дотримання яких є необхідною умовою істинності висновків.

Особливість правильного теоретичного пізнання полягає в тому, що істинні, вірні міркування і посилки завжди ведуть до істинного висновку і вірного способу пізнання. Вірним буде, скажімо, таке розмірковування: “Якщо є причина, відповідно є наслідок”, “Має місце певне явище, відповідно, повинна бути і його конкретна причина”.

Тобто формальну логіку також можна назвати наукою, яка вивчає форми мислення з точки зору їх структури, законів і правил досягнення похідного знання. Ця наука вивчає загальні прийоми, що використовує людина у процесі теоретичного пізнання дійсності.

Усвідомлення надбань логіки надасть нам можливість інтеріоризувати закони, правила та прийоми мислення, які є об’єктивними і не залежать від нашого ставлення до них. Ці закони, правила, інструментарії дозволять нам свідомо ставитися до процесу власного мислення, підвищувати загальну та розумову культуру, дисципліну інтелекту і мови. Знання і використання законів логіки дозволить також кваліфіковано спростовувати помилкові положення як у сфері науки, так і у сфері повсякденної практичної діяльності – під час проведення ділових бесід, полеміки, переговорів, при редагуванні текстів тощо. Заняття з логіки допоможуть виробити навички використання окремих слів, речень, що надасть нашій мові лаконічну і точну понятійну форму. Підтвердженням цьому є те що помилкові наукові результати, помилкові дії людини завжди є наслідками помилкового мислення, невірного планування своїх чи чужих дій.

Логіка у своєму розвитку пройшла два головних етапи. Перший етап пов’язаний з роботами Арістотеля, стоїків і мислителів доби Середньовіччя. Цей етап розвитку науки отримав назву традиційного, на ньому логіка існувала майже виключно як логіка формальна. Традиційна вона включала і включає досі такі розділи як: поняття, судження, умовивід, доведення, спростування, гіпотеза. Другий етап пов’язаний з творчістю німецького філософа Г.В. Лейбніца, який є основоположником математичної (символічної) логіки. Лейбніц намагався вибудувати універсальну мову, за допомогою якої суперечки між людьми можна було б вирішувати шляхом обчислення. Цей напрямок логіки досліджує логічні зв’язки і відношення, які лежать в основі дедуктивного умовиводу. Можна сказати, що математична логіка розробляє застосування математичних методів до аналізу форм і законів доведення.

Сучасна логіка, крім формальної і математичної (символічної) включає також інші галузі (модальну, деонтологічну, релевантну тощо), якими опікуються лінгвісти, археологи, фахівці з проблем штучного інтелекту, штучних мов.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що практичне значення вивчення логіки є очевидним для кожної грамотної людини. Воно полягає у формуванні культури мислення і мови, які є не спадковими, а набутими здібностями. Логіка також сприяє формуванню самоусвідомлення, вдосконаленню інтелектуальної сфери особистості. Навіть у повсякденному житті знання логіки є постійно задіяними – при аргументації, спростуванні чужих помилкових суджень, умовиводів.

13.2 Поняття та сутність логічного закону

Логічну стрункість здобувають тільки тієї думки, що убрані у визначені форми і побудовані за правилами, виробленим, закріпленим і перевіреної суспільною практикою. Ці особливості абстрактного мислення, що вивчає формальна логіка, мають особливо важливе значення, тому що логічний лад мислення, закони, форми і правила логічної побудови думок у міркуванні носять загальнолюдський характер. Яку би словесну оболонку не приймали наші думки, на якій би мові вони не викладалися, вони можуть прийняти єдині загальнолюдські логізированні форми.

В основі всіх логічних операцій, умовиводів і доказів лежать найбільш загальні закони. Закони логіки носять об'єктивний характер. Люди не можуть на свій розсуд чи змінити "установити" нові логічні закони. Закони логіки сприймаються як аксіома - самоочевидна істина, що не вимагає доказу Мільярди раз повторюючи і закріплюючи практикою, вони придбали "міцність забобону" саме в силу цього мільярдного повторення в повсякденному житті.

Такими законами, що забезпечують логічність мислення, є закони тотожності, протиріччя (несуперечності), виключеного третьої і достатньої підстави (рис. 7).

Рисунок 7. – Закони логіки

Кожна правильно логічно оформлена думка, чи поняття про предмет, повинні бути визначеними і зберігати однозначність протягом усього міркування і висновку. Відповідно до цього закону формальна логіка вимагає, щоб предмет нашого міркування не мінявся довільно в ході логічного висновку, щоб одне поняття не підмінювалося іншим і не змішувалося з ним.

У процесі мислення в наших міркуваннях, умовиводах і доказі ми що-небудь затверджуємо чи заперечуємо. І в тому, і в іншому випадку наша думка повинна бути визначеною, однозначною. Лише при цій умові досягаються ясність думки і правильність висновку. Вимагаючи визначеності думки, закон тотожності спрямований проти розпливчастості, безпредметності суджень.

З закону тотожності випливає: не можна ототожнювати різні думки, не можна тотожні думки приймати за нетотожні. Порушення цієї вимоги в процесі міркування нерідко зв'язано з різним вираженням однієї і тієї ж думки в мові.

Наприклад, два судження - "Н. зробив злісне хуліганство" і "Н. зробив навмисні дії, що грубо порушують суспільний порядок і несуть явну неповагу до суспільства" - розкривають ту саму думку (якщо, зрозуміло, мова йде про одну й ту саму особу). З одного боку, предикати цих суджень - рівнозначні поняття. Злісне хуліганство і є навмисні дії, що грубо порушують суспільний порядок і мають явну неповагу до суспільства. Тому було б помилковим розглядати ці думки як нетотожні.

З іншого боку, уживання багатозначних слів може привести до помилкового ототожнення різних думок. Наприклад, у карному праві словом "штраф" позначають міру покарання, передбачену Кримінальним кодексом, у цивільному праві – це вид неустойки. Цим словом позначають захід адміністративного впливу. Очевидно, уживати подібне слово в одному значенні не можна. Ототожнення різних понять являє собою логічну помилку - підміну поняття, що може бути як неусвідомленої, так і навмисної.

Закон тотожності не забороняє переходити від одного предмета думки до іншого, від одного обговорюваного питання до іншого, він тільки забороняє підмінювати один предмет чи думки одне питання іншим. Якщо ми почали міркувати про що-небудь, ми повинні протягом усього міркування мати на увазі саме цей предмет думки, а не який-небудь іншої. Звичайно, щоб скласти правильне уявлення про обговорюваний предмет, необхідно розглянути й інші його сторони чи зв'язані з ним предмети, але обговорення однієї сторони предмета не повинне непомітно або навмисно підмінюватися міркуванням про іншу його сторону або про інший предмет.

Закон тотожності у виді формули записується так:

А є А, чи А = А.

Читається "А тотожно А".

У математичній логіці закон тотожності записується в такий спосіб:

1 А→А,

де А - якесь висловлення, а → – знак, що позначає операцію імплікації, що у деякім наближенні відповідає союзу "якщо..., то...".

Читається ця формула так: "А импліцирує А".

2 А≡А.

Читається: "А еквівалентно А", чи "А рівнозначно А".

3 ,

де – квантор спільності, що заміняє слова "кожен", "усякий".

Читається ця формула так: "Для всякого предмета x- вірно, що якщо х має властивість А, те х має ця властивість". Зовсім очевидно, що між міркуваннями в області логіки і математики немає істотної відмінності. Усякий предмет дорівнює самому собі: X = X.

Закон протиріччя (несуперечності). Звичайно в логіці протиріччями називають думки, одна з яких затверджує те, що заперечує інша. Такого роду думки здавна розглядалися як плутані, непослідовні. У формальній логіці непогодженість однієї думки з іншою називається логічним протиріччям, що полягає в тому, що в процесі мислення чи мимоволі свідомо ототожнюється різне чи видається за різне тотожне. Якщо ви прийняли деяке судження, наприклад "Оперу "Чарівна флейта" написав Моцарт", і в той же час погоджуєтеся з протилежним судженням, наприклад "Невірно, що оперу "Чарівна флейта" написав Моцарт", то ви включили у своє мислення протиріччя. Логічне мислення характеризується несуперечністю. Протиріччя руйнують думку, утрудняють процес пізнання.

Вимога несуперечності мислення виражає формально-логічний закон протиріччя (несуперечності), що формулюється так: не можуть бути щирими два несумісних висловлення про один й той самий предмет, узятий в той самий час у тому самому відношенні; одне з них обов'язково буде помилковим.

Ця вимога виражає об'єктивні властивості самих речей. Якісна визначеність будь-якого предмета означає, що належні йому властивості, так само як і його існування, не можуть бути і не бути, належати і не належати йому в те самий час у тому самому відношенні. У противному випадку предмет не був би самим собою, утратив би визначеність.

Наприклад, не можуть бути одночасно щирими два судження:

Сидоров є співучасником даного злочину.

Сидоров не є співучасником даного злочину.

Одне з цих суджень обов'язково невірне. Питання про те, яке з двох суперечливих суджень є помилковим, закон протиріччя не вирішує. Це встановлюють конкретна наука і практика. Закон протиріччя говорить лише про те, що з двох суджень, з яких одне заперечує те, що затверджується в іншому, одне повинно бути невірне. Яким буде друге судження, щирий чи помилкової, закон протиріччя також не вирішує. Воно може бути як щирим, так і помилковим.

Наприклад, із двох суджень:

Усі громадяни суверенної України мають право на підприємницьку діяльність.

Деякі громадяни суверенної України не мають права на підприємницьку діяльність, друге невірне, а перше істинно.

А якщо візьмемо два суперечливих судження:

Іванов під час здійснення злочину знаходився на місці здійснення злочину.

Іванов під час здійснення злочину був на роботі, то помилковим можуть бути не тільки одне з них, але й обоє, а щирим буде третє судження, наприклад:

Іванов під час здійснення злочину був у Михайлова.

Отже, істинність одного із суперечливих суджень зобов'язує визнати друге судження помилковим, тому що вони не можуть бути одночасно щирими. Але встановлення хибності одного із суперечливих суджень не у всіх випадках веде до визнання другого щирим. Пояснюється це різним характером суперечливих суджень.

Логічний закон протиріччя охороняє несуперечність усякого правильного мислення. Виражаючи відносини логічної несумісності понять і суджень, він забезпечує стрункість думок, переконливість аргументації, визначеність висновків і тим самим сприяє їхньої об'єктивної істинності.

Формальна логіка не заперечує реальних протиріч, вона лише вимагає, щоб і про суперечливі явища мислили несуперечливо, логічно правильно, відповідно до об'єктивної дійсності.

Невірно вважати, що формальна логіка втрачає силу, коли мова йде про суперечливі процеси, наприклад про рух як єдності безперервності і переривчастості. Суперечливий зміст цього судження не можна змішувати з логічним протиріччям, що виникло б при одночасному твердженні, що рух є і не є єдність безперервності і переривчастості. При логічно правильному мисленні судження, що відбивають самі глибокі протиріччя об'єктивного світу, залишаються несуперечливими, логічно стрункими.

Закон протиріччя (несуперечності) виражається формулою:

А не є не А

і читається так: "Не можуть бути одночасно щирими судження А и його заперечення – не А".

У математичній логіці закон протиріччя також є одним з основних законів і виражається формулою:

де А - будь-яке висловлення;

- висловлення, що заперечує висловлення А;

- знак, що означає союз "і";

риса над усією формулою означає заперечення всього складного висловлення про те, що судження А і його заперечення А несумісні, не можуть бути одночасно щирими.

У цілому ж остання формула читається так: "Не можуть бути одночасно щирими судження А и його заперечення А ".

У деяких книгах по математичній логіці заперечення позначається не рисою зверху, а знаком "~" перед буквою, тому можна зустріти і такі символічні позначення закону протиріччя (несуперечності):

~(А (~А));

~ ■ р~р,

де ■ означає наявність дужок.

Закон протиріччя іноді символічно зображують за допомогою квантора загальності у виді формули:

,

де – квантор загальності, що заміняє слово "усякий";

р – яке-небудь висловлення;

- заперечення р (не р).

Читається ця формула закону протиріччя так: "Для усякого висловлення р твердження, по якому ложно, що р і разом щиро, є щирим".

Закон виключеного третього. У тісному зв'язку з законом протиріччя знаходиться третій основний закон формальної логіки - закон виключеного третього, котрий формулюється так: дві суперечні одна інший думки про один й той самий предмет, узятому в той саме час і в тому самому відношенні (наприклад, "ця стіна біла" і "ця стіна не біла" чи "усі планети мають атмосферу" і "деякі планети не мають атмосфери"), не можуть бути одночасно помилковими чи щирими. Якщо одне з них істинно, то інше невірне. Третього не дано.

Щоб зрозуміти визначену закономірність у співвідношенні істинності і хибності суджень, треба ознайомитися з двома видами логічної несумісності: контрарної – протилежної і контрадикторної – суперечної.

Контрарна несумісність буває між протилежними висловленнями про один й той самий предмет ("Ця людина хоробра";"Ця людина боягузлива"), чи між твердженням і запереченням однорідних ознак відносно всього класу предметів ("Леопарди відносяться до котячих"; "Леопарди не відносяться до котячих").

Контрадикторна несумісність буває між двома одиничними судженнями, з яких одне що-небудь затверджує, а інше це ж заперечує щодо того ж предмета ("Ця людина – підприємець"; "Ця людина – не підприємець"), чи між загальним і часним судженнями, з яких одна стверджувальне, а інше – негативне ("Жодна сфера підприємницької діяльності не є збитковою"; "Деякі сфери підприємницької діяльності є збитковими").

Закон виключеного третього обумовлений властивостями самих речей, він відбиває той простий факт, що предмет не може мати і не мати одночасно ту чи іншу властивість. Він або має дану властивість, або не має її. Предмету не можуть одночасно належати суперечні ознаки; наявність одної припускає відсутність іншої, і навпаки. Наприклад, обвинувачуваний Н. або "винний", або "не винний" і не може бути, щоб він був і "винний" і "не винний" одночасно.

У виді формули закон виключеного третіх записується так:

А є або В, або не В.

У математичній логіці цей закон виражається такою формулою:

,

тобто А чи не А, третього не дано (tertium non datur).

Закон достатньої підстави формулюється так: усяка думка, щоб стати достовірною, повинна бути обґрунтована іншими думками, істинність яких доведена чи очевидна.

Цей закон вимагає, щоб наші судження про предмет і його властивості були не голослівні, а логічно випливали з достовірних фактів і аргументів.

Достатньою підставою думок може бути особистий досвід людини (навіть так називана пресуппозиція: вода – для потопаючого і вода – для гибнущого від спраги в пустелі). Істинність деяких суджень підтверджується шляхом їхнього безпосереднього зіставлення з фактами дійсності. Так, для людини, що явились свідком злочину, обґрунтуванням істинності судження "Н. учинив злочин" буде сам факт злочину, очевидцем якого він був, чи для людини, якому собака в дитинстві замінила брата і друга, щирим буде судження "Собака – друг людини", а для того, котрого собака в дитинстві покусала і скалічила – судження "Собака – ворог людини". Як бачимо, особистий досвід у визнанні судження щирим обмежений.

Тому людині у своїй діяльності приходиться спиратися на досвід інших людей, наприклад на показання очевидців тієї чи іншої події. До таких подій прибігають звичайно в слідчій і судовій практиці при розслідуванні злочинів. Завдяки розвитку наукових знань людина усе ширше використовує як обґрунтування своїх думок досвід усього людства, закріплений у законах і аксіомах науки, у принципах і положеннях, що існують у будь-якій області людської діяльності. Завдяки науці, що у своїх законах і принципах закріплює суспільно-історичну практику людства, для обґрунтування своїх думок ми не прибігаємо всякий раз до їх перевірки, а обґрунтовуємо їх логічно, шляхом виведення з уже встановлених положень.

Закон достатньої підстави забезпечує обґрунтованість, доказовість нашого мислення. Він вимагає, щоб наші думки були внутрішньо взаємозалежні, випливали одна з одної, обґрунтовували одна одну.

Судження, що приводяться для обґрунтування істинності іншого судження, називаються логічною підставою. А те судження, що випливає з інших суджень як з підстави, має назву логічного наслідка.

У виді формули закон достатньої підстави записується так:

А є тому, що є В,

де А – наслідок;

В – підставу цього наслідку.

Зв'язок підстави і наслідка є відображенням у мисленні об'єктивних, у тому числі причинно-наслідкових зв'язків, що виражаються в тім, що одне явище (причина) породжує інше явище (наслідок). Логічний зв'язок між підставою і наслідком необхідно відрізняти від причинно-наслідкового зв'язку.

Само собою зрозуміло, що закон достатньої підстави виражає лише саму загальну вимогу до мислення. Конкретне обґрунтування істинності визначених положень, скажемо, у теорії і практиці чи менеджменту в юриспруденції - задача фахівців, що роблять це на основі конкретного аналізу дійсності. Закон достатньої підстави спрямований проти таких думок у наших міркуваннях, що не зв'язані між собою необхідним образом, не випливають одна з іншої, не обґрунтовують одна іншу проти нелогічного міркування, коли за підставу чи висновки беруться сумнівні положення, що не можуть служити такими, чи коли твердження приймаються на віру. Глибоке засвоєння законів правильного мислення необхідно в будь-якій області наукового пізнання. Без логічно стрункої думки не можна ні відкрити істину, ні обґрунтувати вірогідність теоретичних узагальнень для практичних дій. Щоб розвивати науку, потрібно не тільки знати факти, але і вміти робити з них обґрунтовані висновки, докладно перевіряти і доводити їхню об'єктивну істинність. Тільки при такому підході наша думка здобуває строгу науковість, розумну переконливість і дієвість. Ніяка думка не може бути щирої, якщо порушений хоча б один з логічних законів. Причому в кожній операції мислення вони застосовуються звичайно не тільки роздільно, але і спільно в єдності. Логічні протиріччя виникають при порушенні будь-якого закону логіки, тому що в кожнім випадку порушуються логічна стрункість і послідовність мислення.

Логічні закони в сфері юридичного пізнання знаходять форму правових норм. Це одна з найважливіших умов, що забезпечують логічність судового дослідження, логічну сторону пізнання істини при розслідуванні і розгляді судових справ. Так, вимога закону тотожності виражена і закріплена у відповідній статті Основ карного судочинства, відповідно до якої розгляд справи в суді відбувається тільки у відношенні обвинувачуваних і лише по тому обвинуваченню, по якому вони віддані суду. З особою силою підкреслюється законодавцем і судовою практикою необхідність дотримання при розслідуванні і розгляді судових справ вимог закону протиріччя. Тому кримінальна справа може бути правильно вирішена, по ньому може бути встановлена об'єктивна істина лише при тій неодмінній умові, що в результаті дослідження всіх обставин справи і перевірки всіх доказів протиріччя між ними будуть усунуті. Якщо ж протиріччя в доказах у справі зберігаються, то висновок наслідку і суду по питанню про подію злочину і про винність обвинувачуваного не може вважатися щирим. Важливе значення в судовому дослідженні має дотримання закону виключеного третього. Суд не може зробити висновки в справі, чи винести вирок, не давши тверду, категоричну відповідь на питання про тім, чи мало місце діяння, у здійсненні якого обвинувачується підсудний, чи не мало, чи містить це діяння склад злочину чи не містить, зробив це діяння підсудний чи ні, винний підсудний у здійсненні цього злочину чи не винний і т.д.

Велике значення в судовому пізнанні придається закону достатньої підстави. Принцип обґрунтованості пронизує всі стадії розслідування і розгляду кримінальних справ, усе карне цивільне судочинство. Вимога строгої обґрунтованості всякої процесуальної дії, висновків наслідку і суду в судовій практиці - це не просто і не тільки логічна вимога. Закріплене юридичним законом, воно перетворюється в юридичну вимогу як необхідна умова пізнання об'єктивної істини по судовій справі і дотримання законності.

Особливо потрібно підкреслити величезне значення і необхідність строгої логічності в розумовій і практичній діяльності фахівців, покликаних вирішувати державні задачі кадрової політики, опановувати формами і методами кадрового менеджменту. У теорії і практиці менеджменту такі риси правильного мислення, як визначеність і несуперечність, складають неодмінний елемент логічної культури управлінських кадрів нового покоління. Порушення їх не залишається безкарним: невизначеність думки, допущена в розпорядженні наказі, може викликати недорозуміння (різночитання) і привести до зриву рішення поставленої задачі, а логічне протиріччя в розпорядженнях керівного складу чревате ще великими, іноді вкрай неприємними наслідками. Мова керівників у нових виробничих і комерційних структурах повинна відрізнятися лапідарністю (стислістю і виразністю), ясністю і переконливістю - властивостями, що припускають бездоганну логічну стрункість мислення.

Природно, закони формальної логіки не слід переоцінювати: вони виражають елементарні вимоги в межах аналітичного мислення. Але без такого елементарного аналізу не можна обійтися, він необхідний на всіх рівнях пізнання, при вивченні будь-яких явищ зовнішнього світу.

13.3 Поняття

Поняття є найпростішою формою теоретичного пізнання (мислення). Воно в загальному вигляді відбиває властивості предметів і явищ, відбиває (називає, позначає) предмети в їх вагомих сутнісних ознаках. Ознаками, у свою чергу, є певні властивості предметів, завдяки яким вони є подібними чи відрізняються.

Мовним еквівалентом поняття взагалі є окреме слово або словосполучення, що вказує на якийсь один предмет, їх окремий клас, певну ознаку предмета, наприклад: “викладач”, “маркетолог”, “фінансист”, “релігія”, “кандидат у майстри спорту”, “добрий”, “розумний”, “цінні папери”, “закон”, “формальний лідер” тощо. Разом з цим наука більш схильна розглядати у якості понять теоретичні інструментарії мови – терміни, які доведені до певної раціональної досконалості, завершеності, наприклад “есенція”, “демократія”, “тиранія”, “охлократія”, “громадянське суспільство” тощо. Поняття (слова та словосполучення) утворюються шляхом таких розумових процесів:

1 аналіз – розумове розчленування предметів на складові, виділення в предметі окремих властивостей (при цьому кожний отриманий компонент і окрема якість називається окремим словом-поняттям);

2 синтез – зворотній процес об’єднання складових предмета у ціле;

3 порівняння – встановлення подібності або розбіжності предметів за суттєвими чи несуттєвими ознаками;

4 абстрагування – виділення в предметі певних суттєвих ознак – при цьому увага від несуттєвих відвертається;

5 узагальнення – розумове об’єднання окремих предметів у певне поняття.

Перераховані вище логічні прийоми використовуються при формуванні нових понять як у науковій діяльності, так і при опануванні знаннями в процесі навчання.

Логіка встановлює дві базові найважливіші параметральні характеристики поняття – його об’єм і зміст – знання саме цих ознак буде вкрай важливе для розуміння всього подальшого курсу лекцій.

Об’єм поняття означає сукупність предметів, які узагальнюються під даним поняттям. Іншими словами об’єм – це клас (кількість) предметів, які мисляться під даним поняттям. Наприклад, об’єм поняття “студент” включає всіх студентів, які жили, живуть та будуть жити; поняття “конституція держави” включає всі конституції держави, які існували, існують та будуть існувати; поняття “водойма” – всі водойми, які... і т.д.

Зміст поняття – це сукупність суттєвих властивостей, які притаманні відображеному у даному понятті класу предметів.

Іншими словами, якщо ми хочемо визначити об’єм поняття, ми мусимо відповісти на питання “Скільки таких об’єктів існує?”, а якщо хочемо визначити зміст – відповісти на питання “Яке воно є ?” або “Чим воно є?”.

Таким чином зміст поняття:

- “студент” – людина, яка навчається у внз, оволодіває системою знань за певним фахом;

- “конституція держави” – базовий закон держави, який юридично закріпляє систему державних органів, права і обов’язки громадян;

- “водойма” – ємність з водою;

- “референта група” – сукупність людей, з поглядами яких суб’єкт узгоджує свої вчинки.

Як бачимо, між змістом та об’ємом поняття існує зворотній діалектичний взаємозв’язок – чим більшим є об’єм, тим меншим є зміст поняття і навпаки (Таблиця 3 )

Таблиця 13.1. - Приклад об’єму і змісту поняття

Поняття	Об’єм	Зміст
Українець	Загальний. Усі представники національності “українець”, які жили, живуть та будуть жити	Носій певного і конкретного етносу, численних унікальних національних ознак (культури, ментальності, релігійного виміру і т.д.)
Слов’янин	Загальний. Усі слов’яни і слов’янізовані народи взагалі – українці, поляки, болгари, серби, хорвати, росіяни, македонці тощо	Люди з певним загальним етнічним минулим (спрощено).

Продовження таблиці 13.1

Внз	Загальний. Всі внз, які існували, існують та будуть існувати	Учбовий заклад, в якому студенти мають змогу отримати вищу освіту
ДонДУУ	Одиничний. Існує лише один Донецький державний університет управління	Вищій учбовий заклад, який має певний профіль, певну адресу, певний професорсько-викладацький склад, певну унікальну структуру і т.д.

Як бачимо, за об’ємом поняття “українець” менше, а “слов’янин” – більше, за змістом – навпаки, зміст поняття “слов’янин” менший за зміст поняття “українець”. Так само поняття “Внз” значно менше поняття “ДонДУУ” за змістом, але значно більше за об’ємом.

У залежності від об’єму, поняття можуть бути пустими, одиничними та загальними.

Пустими називаються поняття, об’єми яких не включають жодного реального предмета, явища, події – “вічний двигун”, “кентавр”, “еліксир молодості”, “машина часу”, “Донецька державна академія управління” тощо.

Одиничним є поняття, об’єм якого включає лише один предмет, явище або подію. Це, як правило, власні назви – “Афіни”, “Найбільше місто в світі”, “Фундатор формальної логіки”, “Сучасний президент України” тощо.

Загальними є поняття, об’єм яких включає понад один предмет – “країна”, “студент”, “наука”, “місто”, “менеджмент”, “сервіс”, “грамотний” тощо.

Серед загальних понять виділяють реєстровані і нереєстровані. Реєстрованими є поняття, в яких кількість предметів піддається реальному обліку – “твори Т.Г.Шевченка”, “міста України”, “мер міста”. Нереєстровані поняття не піддаються обліку – “людина”, “зірка”, “крапля”, “тварина” тощо – їх перелічити в принципі неможливо.

Крім цього, до числа загальних належать також універсальні поняття, об’єм яких настільки значний, що його неможливо перевищити. До таких понять належать, наприклад, філософські категорії “час”, “простір”, “рух”, “Всесвіт”, “матерія”, “свідомість” та інші. У свою чергу за змістом формальна логіка виділяє вісім видів понять, які для зручності поєднані у чотири пари:

Конкретні – абстрактні;

Позитивні – негативні;

Відносні і безвідносні (парні і непарні);

Сукупні і несукупні.

Конкретними є поняття, які називають предмет або явище – “книга”, “гроза”, “Хомутенко Микола Григорович”, “ДонДУУ”, “менеджер”, “колектив”, “конституція” тощо.

Абстрактні поняття називають (від лат. Abstractio – “відволікання”) не предмет, а окремі його властивості. Вони відволікаються від предмета власне і зосереджуються на його якостях – “доброта”, “успішність”, “краса”, “червоний”, “недбалий”, “начитаний” тощо.

Позитивними називають поняття, в яких відбиваються присутні в предметі ознаки або вказується на предмет як на наявний – “учень”, “освічений”, “лідер”, “порядок”, “добрий”, “банк”, “статистика”, “етикет”, “правосвідомість” тощо.

- Негативними є поняття, в яких наявність ознаки заперечується – “недобрий”, “неграмотний”, “малокультурний”, “небілий”, “неосвічений”, “неправомірний” тощо.

- Відносні (парні) – поняття, які мають органічну єдність і не можуть мислитися окремо – тоді вони втрачають смисл – “батьки – діти”, “право - ліво”, “начальник – підлеглий”, “верх – низ”, “південний полюс – північний полюс” і т.ін.

- Безвідносні (непарні) поняття мисляться поза всяким зв’язком і не мають логічної пари – “троянда”, “лопата”, “книга”, “студент ДонДУУ”, “економіст”, “підприємець” тощо.

- Сукупні поняття називають групу, клас однорідних предметів як одне ціле – “композиція”, “колекція”, “стадо”, “отара”, “колектив”, “сузір’я”, “група”, “табун” і т. ін.

- Несукупні показують предмет, який може мислитися в однині – “водій”, “студент”, “професор”, “спортсмен” тощо.

Таким чином кожне поняття може бути охарактеризоване з позицій об’єму і змісту. Наприклад:

- “Колектив” – загальне за об’ємом, конкретне, непарне, сукупне і позитивне поняття;

- “Радіостанція” – загальне об’ємом, конкретне, позитивне, непарне, несукупне поняття;

-“Добрий” – загальне за об’ємом, абстрактне, позитивне, парне, несукупне поняття.

Відзначимо, що у різних понять бувають загальні ознаки – те, що їх об’єднує або відзрізняє. Скажімо “студент” і “спортсмен” мають загальну ознаку – це люди і різні ознаки – сфери діяльності. Якщо у понять немає загальних ознак, то їх називають непорівняними. Такими є, скажімо, поняття “герань” та “доменна піч” – відносин між ними бути не може. У свою чергу, поняття, які мають загальні ознаки називають порівнюваними. Вони бувають сумісними – об’єми їх повністю або частково співпадають і несумісними - об’єми їх не співпадають в жодному з елементів.

Між сумісними поняттями можуть бути такі відносини:

- тотожність (рівнозначність) – їх об’єми повністю співпадають, наприклад: “Арістотель” = “Стагирит” = “Творець формальної логіки”; “М.В.Гоголь” = “Український письменник, який написав твір “Мертві душі”; “юрист” = “правознавець”;

- перетину (часткового співпадіння) – об’єми частково співпадають: “студент”, “поет”, “спортсмен” – може бути одна і та ж людина;

- підлеглості (субординації) – об’єм одного поняття повністю входить до об’єму іншого, але менше його – в такому випадну більше за об’ємом називається родовим, а менше – видовим поняттям. Наприклад: “студент” – “заочник”, “викладач” – “викладач логіки”, “дерево” – “дуб”; “менеджер” – “менеджер у непромисловій сфері” тощо.

Між несумісними поняттями є такі види відносин:

- співпідлеглість – декілька видових понять входять до одного родового поняття, їх об’єми не перетинаються і не співпадають. Наприклад: “Людина” – “чоловік”, “жінка”; “Вчений” – “аспірант”, “кандидат наук”, “доктор наук”;

- протилежними називають поняття, одне з яких має певні ознаки, а інше ці ознаки заміняє на протилежні: “біле” - “чорне”, “добрий” – “злий”;

- протиріччі знаходяться поняття, які просто заперечують ознаки одне одного, не замінюючи їх на інші – “чорне” – “не чорне”, “добрий” – “не добрий”, “розумний” – “нерозумний”;

Для полегшення сприйняття цих даних представимо їх графічно (рис. 8) – при цьому об’єм понять у логіці відображається у вигляді кіл (так званих “кругів Ейлера”).

Рисунок 8 - Взаємовідношення між поняттями

У повсякденному житті, у спілкуванні ми не завжди маємо на увазі весь обсяг понять, скажімо, коли говоримо “місто”, “держава”, “наука”, “людина”, “закон”, “товар”. Ми маємо на увазі, як правило лише частину об’єму цих понять:

Місто ® місто Київ,

Держава ® українська держава,

Наука ® наука логіка,

Людина ® людина-соціолог,

Закон ® моральний закон,

Товар ® продовольчий товар

Таким чином ми подумки здійснюємо перехід від поняття з більшим об’ємом (родового) до поняття з меншим об’ємом (видового). Ця дія має назву обмеження поняття. Вона відбувається за рахунок того, що ми до родового поняття додаємо певну видоутворюючу. Таким чином: обмеження – логічна операція переходу від родового поняття до видового шляхом додавання до родового поняття видоутворюючої ознаки. Протилежна логічна операція має назву узагальнення – це перехід від видового поняття до родового шляхом відкидання від нього видоутворюючої ознаки.

Наприклад:

Студент ДонДУУ ® студент;

Місто Донецьк ® місто;

облігація ® цінний папір;

юрист ® адвокат;

колектив ® група

Граничною межею узагальнення є філософські категорії – гранично загальні універсальні поняття, які відбивають найбільш суттєві, закономірні зв’язки і відносини дійсності і пізнання – “матерія”, “рух”, “простір”, “час”, “істота”, “ідеальне”, “свідомість” і т.ін. Наприклад: людина ® примат ® тварина ® жива істота ® істота.

Нам вже відомо, що базовими характеристиками поняття є його об’єм і зміст. Розкриваючи зміст поняття (пояснюючи сутність предмета, розказуючи, чим цей об’єкт є), людина тим самим дає визначення цьому поняттю.

Визначення (дефініція) є логічною операцією, яка розкриває зміст поняття або встановлює значення терміну.

У визначенні виділяють дві частини – поняття, яке визначається (definiendum – Dfd) і поняття, яке його визначає – власне, визначення (definienсе – Dfn).

Логіка розрізняє реальні та номінальні визначення. За допомогою номінальних (від лат. numen – ім’я) до науки вводяться нові терміни замість складних описів предметів. Наприклад: “Флорою називають видовий склад рослин, які ростуть на певній території”.

Реальні визначення, на противагу номінальним, значно частіше зустрічаються у повсякденному житті і трудовій діяльності – за допомогою них людина пояснює зміст звичайних понять.

Проте ми доволі часто зустрічаємося в житті з випадками, коли людина, наприклад, менеджер з продажу товарів, не в змозі чітко визначити зміст поняття, дати йому зрозуміле визначення – це призводить принаймні до неточностей, непорозумінь, перепитувань, затримок часу, невірних дій. Саме тому логіка встановлює правила визначення. Розглянемо їх докладніше.