Тема 2. Інструментарій філосовського світосприйняття дійсності

План

2.1 Система філософських категорій і законів

2.2 Філософія як методологія

2.3 Типологія філософських систем

2.1 Система філософських категорій і законів

Що перебуває в постійному русі і розвитку світу відповідає таке ж динамічне мислення про нього. «Якщо все розвивається... то чи відноситься це до найзагальніших понять і категорій мислення? Якщо немає, значить, мислення не пов’язане з буттям. Якщо так, значить, є діалектика понять і діалектика пізнання, що має об'єктивне значення». По­нятія категорій і законів в їх співвідношенні і містять в собі таку «діалектику пізнання». Навіть найпростіша думка: «Три жовті листи впали на землю» – містить в собі такі поняття, як «предмет» (лист, земля), «якість» (жовтий), «кількість» (три), «рух» (падати). Якщо ми, сприймаємо об'єкти, не підводимо їх під які-небудь поняття, категорії, то ми взагалі приречені на те, щоб безглуздо дивитися на речі. Категоріальний склад мислення виступає в якості необхідної передумови і умови усякого пізнавального акту.

Категорії, що історично склалися, дані кожній всту­паючий| в життя людині як щось апріорне (додосвідне) по відношенню саме до нього, будучи апостеріорними (отримуючими після досвіду) в своєму становленні. У міру засвоєння категорії визначають зону і спрямованість бачення будь-якої форми даності – природною, соціальною або духовною. Вони орієнтують сутнісне розуміння світу людиною і людини в світі, організовують пізнавальну діяльність. Іншими словами, категорії наповнені і методологічним, і світоглядним змістом. Так, зміст категорії «буття» може бути і ма­теріалістичним і ідеалістичним. І це стосується всіх без виключення категорій.

Кожна наука володіє своїм арсеналом логічних засобів, що історично склався, специфічним, мислення, за допомогою яких здійснюється збагнення властивостей і суті їх об'єктів. Зрозуміло, будь-яка наука оперує поняттями різного ступеня спільності і значущості, але її «кістяк» складають основоположні поняття – категорії, які, узяті в системі, утворюють її так званий категоріальний лад. Категорії – це гранично загальні поняття у рамках даної наочної області. Навколо системи категорій, як електрони навколо ядра в атомі, будується вся система понять даної науки. Оскільки філософія є наука про найбільш загальні зв'язки і закони розвитку природи, суспільства і мислення, остільки і її категоріям властивий найбільш загальний, універсальний характер. Категорії філософії – це загальні поняття, найбільш істотні, закономірні зв'язки, що відображають, і стосунки реальності, вони, вузлові пункти в мережі, котрі допомагають пізнавати її і оволодівати нею».

Отже, філософські категорії відтворюють властивості і стосунки буття в максимально загальному вигляді. Проте, як і в будь-якій науці, не всі філософські категорії всеосяжні. Наприклад, гносеологічні категорії («знання», «істина», «омана») характеризують суттєві аспекти лише пізнавальній діяльності. Але є і універсальні філо­софські категорії. Регулюючи реальний процес мислення, вони в ході його історичного розвитку поступово виокремлюються в особливу систему: «зв'язок», «взаємодія», «інформація», «розвиток», «причинність», «структура», «система», «форма», «зміст», «суть», «явище» і ін.

У всіх перетвореннях як конкретно-наукового, так і філософського знання найбільш стійкою виявляється саме система категорій, хоча, зрозуміло, і вона зазнає певні зміни, підкоряючись принципу розвитку. Сучасне уявлення про зміст, наприклад, таких фунда­ментальних категорій, як «матерія» і «свідомість», суттєво відрізняється від того, як вони мислилися, скажімо, у філософії нового часу, а тим більше в давнину.

Для категорій філософії характерне те, що, як би об’єднуючи в собі результати розвитку окремих наук, вони фіксують саме світоглядні і методологічні мо­менти в вмісті наукової думки. Категорії філософії зв'язані так, що кожна з них може бути осмислена лише як елемент всієї системи. Не можна, наприклад, зрозуміти матеріальну і духовну реальність за допомогою однієї категорії «матерія», не удаючись до категорії «рух», «розвиток», «простір», «час», і багатьом іншим. Інакше ми не вийдемо за межі простої констатації реальності в її всеосяжності. Для осмислення реальності ми змушені привернути весь лад філософських категорій і понять, де одне характеризується через інше, в єдності з іншим, то зливаючись в ціле, то розходившись.

Порядок розташування філософських ктегорий в системі грунтується на обліку все зростаючій складності об'єктивних зв'язків і руху пізнання від простого до складного. Але для поглибленого розгляду тієї або іншої проблеми розум в праві вибрати той або інший «блок» категоріальної системи, не випускаючи при цьому з уваги, що система філософських категорій – це органічне ціле, із якого без шкоди для дійсного пізнання неможливо вирвати жодної ланки.

Філософія як наука постійно потребує розв'язання проблеми сис­тематизації своїх категорій і законів. В епоху античності перший си­стемний перелік категорій склав Арістотель. Він виділив десять ка­тегорій: сутність, кількість, якість, "відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Проте це був лише перелік (ката­лог) категорій, механічна сукупність, у якій категорії не підпорядко­вувались ніякому висхідному переконанню або закону. Вони не бу­ли пов'язані ні одна з одною, ні із загальнофілософськими настано­вами. Ключові для Арістотеля категорії – «матерія», «форма», «причина», «ціль» не увійшли до цього списку. Таке ставлення до категорій було зумовлене історично першою логікою, яку він саме і створив. Це була формальна логіка. Вона сприймає схо­жість і відмінність предметів за їхньою зовнішньою, формально-кількісною ознакою і байдужа до якісно-зовнішніх їхніх особли­востей.

У філософії Нового часу ґрунтовну систему категорій розро­бив І. Кант. їхній склад такий: кількість (єдність, множина, цілі­сність), якість (реальність, заперечення, обмеження), відношен­ня (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можливість, дійсність, необхідність). Вона повніша від арістотелівської і структурно організована за тріадичним законом: кожна третя ка­тегорія є результатом взаємодії (синтезу) перших двох. Але вона має серйозні недоліки: по-перше, вона є статичною, по-друге, виключає джерело виникнення і розвитку знання, зокрема дже­рело розвитку самих категорій, і по-третє, категорії Канта – це апріорні поняття людського розсудку, тобто дослідні здатності свідомості, які існують до початку будь-якого пізнання. Катего­рії кантівської філософії лише підібрані і формально упорядко­вані, але не виведені з якоїсь спільної основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням мислення, новою логі­кою, яку Кант назвав трансцендентальною.

Іншу, динамічну систему категорій навів Гегель. Він вперше ввів у розуміння категорій ідею Становлення. Категорії в тако­му розумінні вже не каталог, не таблиця, яка спочиває, а живе ціле, яке розвивається. Вони пов'язані єдністю походження і розвитку: кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його необхідний результат. Гегель виявив логічну ос­нову, рушійну причину у розвитку категорій. Цей розвиток здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які приховані у природі самого поняття, так що мислення в цілому постає як постійне виникнення і вирішення суперечностей. Розуміння ка­тегорій у Гегеля є містифікованим: категорії являють собою не засіб і знаряддя людського пізнання, а насамперед сходини аб­солютного духу. Таке тлумачення категорій диктувалося новим способом розуміння, а також створеною Гегелем діалектико-ідеалістичною логікою, логікою мислення, яка розвивається із самого себе.

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє мислення як одну з людських здібностей. Відповідно у ній змінюється зміст і призначення філософських категорій; вони визначаються як за­гальні нормативи пізнавально-світоглядного ставлення людини до дійсності, в тому числі свого власного буття. За своїм джере­лом категорії – це відображення суспільно розвиненого люди­ною реального предметного світу. Оскільки категорії є відображенням об'єктивного в суб'єктивному, то вони мають відно­шення і до об'єкта, і до суб'єкта, тобто є об'єктивними за змі­стом і суб'єктивними за формою. Їхня суб'єктивність означає, що вони є ідеальними формоутвореннями свідомості, прита­манні тільки людині і мають смисл й практичну виправданість лише у колі людського існування. Проте суб'єктивність кате­горій не означає їхню довільність, випадковість. Як форми свідомості категорії універсальні і необхідні, отже, обов'яз­кові і примусові для мислення кожного окремого індивіда. За­гальність і необхідність їх коріняться у соціокультурній генезі, а об'єктивність їх ґрунтується на колективному людському досвіді.

Але завершеної і загальновизнаної системи категорій не іс­нує, хоча висхідні точки побудови такої системи є. Це, насампе­ред, принцип відображення, який утверджує досвідне похо­дження філософських понять; принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання, згідно з яким категорії діалектики є во­дночас і універсальними формами буття, і універсальними фор­мами пізнання; принцип відповідності історичного і логічного, який вимагає розглядати логічну послідовність категорій відпо­відно до їх історичного виникнення і розвитку. Немає досі за­гальноприйнятої класифікації категорій, хоча основа для такої класифікації є – це фундаментальні принципи діалектики, зо­крема принцип універсального зв'язку і розвитку. Категорії, що відображають усталений план буття і свідомості, умовно можна назвати зв 'язками структури, і, навпаки, категорії, що відобра­жають мінливий план буття і свідомості, – зв'язками детермінації.

Насамперед філософська думка виявляє основні ідеї, уявлення, схеми, дії й ін., на яких базується суспільно-історичне життя людей. Їх характеризують як найбільш загальні форми людського досвіду чи универсалії культури. Важливе місце серед них займають категорії - поняття, що відбивають найбільш загальні градації речей, типи їхніх властивостей, відносин. У своїй сукупності вони утворять складну, розгалужену систему взаємозв'язків (концептуальні "сітки"), що задають можливі форми, способи дії людського розуму. Такі поняття (річ, явище, процес, властивість, відношення, зміна, розвиток, причина - наслідок, випадкове - необхідне, частина - ціле, елемент - структура й ін.) віднесені чи до будь-яких явищ, принаймні, до великого кола явищ (природа, суспільство й ін.). Наприклад, ні в повсякденному житті, ні в науці, ні в різних формах практичної діяльності не можна обійтися без поняття причини. Подібні поняття присутні у всякому мисленні, на них тримається здатність людини розуміти. Тому їх і відносять до граничних підстав, універсальних форм (чи "умов можливості" культури). Класична думка від Арістотеля до Гегеля тісно пов'язала поняття філософії з вченням про категорії. Ця тематика не втратила свого значення і тепер. У схемі "ромашка" серцевина відповідає загальному понятійному апарату філософії - системі категорій. На ділі, у дії - це дуже мінлива система зв'язків базових понять, застосування яких підпорядковане своїй логіці, регулюється чіткими правилами. Дослідження й освоєння категорій, мабуть, по праву називають у наш час "філософською граматикою" (Л. Витгенштейн).

2.2 Філософія як методологія

Кожна наука має свій метод. Проте філософія виступає як найбільш загальна методологія, і в цьому суть її власного методу. Можна сказати, що філософський метод (від грецького methodos – шлях пізнання) є система найбільш загальних прийомів теоретичного і фактичного освоєння дійсності, а також спосіб побудови і обгрунтування системи самого філософського знання. Як і методи інших наук, він бере початок в практичній діяльності людей і в своєму розвитку є віддзеркаленням логіки і закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Це відноситься, звичайно, тільки до такої філософії, яка спирається на науку.

Філософський метод задає загальні принципи дослідження і, по словах Ф. Бекона, порівнянний з факелом, освітлюючим шлях. Проте, різні філософські школи і напрями, відповідно до своєї специфіки і розуміння предмету філософії, формулюють і використовують різні філософські методи. Плюралізму філософських концепцій відповідає і плюралізм методів. Загальне, що властиве їм всім – це теоретичне мислення, виражене у філософських категоріях, принципах і законах.

Переходячи до конкретнішого розгляду питання про методи філософії, слід перш за все вказати на матеріалізм і ідеалізм. Про їх зміст мова йшла вище. У даному ж аспекті слід звернути увагу на те, що вони виступають як найбільш загальні підходи і способи розгляду буття і пізнання. Теорія пізнання із самого початку багато в чому визначається тим, що береться за первинне: матерія або свідомість, дух або природа, тобто матеріалістичні або ідеалістичні передумови. У першому випадку загальний процес пізнання розглядається як віддзеркалення в свідомості об'єктивної дійсності; у другому – як самопізнання свідомості, абсолютної ідеї, спочатку присутніх в речах (об'єктивний ідеалізм), або як аналіз наших власних відчуттів (суб'єктивний ідеалізм). Іншими словами, онтологія багато в чому визначає гносеологію.

Наступний аспект диференціації філософських методів – діалектика і метафізика. Під діалектикою мають на увазі перш за все вчення про найбільш загальні закономірності розвитку буття і пізнання, одночасно вона виступає і загальним методом освоєння дійсності. Хоча таке її розуміння було не завжди. Зародження і початок становлення діалектики пов'язане з періодом античності. Цей етап часто характеризують як стихійну, або наївну, діалектику, маючи на увазі перш за все те, що погляди перших філософів на світ були багато в чому наївні. Але разом з тим вони розглядали його неупереджено, в розвитку і русі. Проте, треба відзначити, що вже тоді виявлялося різне розуміння діалектики. Так, матеріаліст Геракліт в своєму ученні звертає увагу на постійний рух і зміну світу, на взаємний перехід протилежностей в нім, тобто перш за все на “діалектику речей”, на об'єктивну діалектику. Ідеалісти, що жили в цей же період, Сократ і Платон під діалектикою розуміли мистецтво вести суперечку, діалог з метою з'ясування понять і досягнення істини. Тут йде мова про “діалектику понять”, про суб'єктивну діалектику. Таким чином, діалектика в принципі сумісна як з матеріалізмом, так і із ідеалізмом. У першому випадку вона виступає як матеріалістична діалектика, в другому – як ідеалістична діалектика. Класичним представником ідеалістичної діалектики (так само як і діалектичного ідеалізму) є Г.В.Ф. Гегель, що створив систему діалектики як теорію і метод пізнання. А класиками матеріалістичної діалектики (так само як і діалектичного матеріалізму) є К. Маркс і Ф. Енгельс, які додали їй цілісний і науковий характер.

Діалектика виникла і розвивалася разом з метафізикою як протилежним нею способом мислення і пізнання. Її особливістю є тенденція до створення однозначної, статичної картини світу, прагнення до абсолютизації і ізольованого розгляду тих або інших моментів або фрагментів буття. Метафізичний метод характеризується тим, що розглядає предмети і процеси за одним принципом: або так, або немає; або біле, або чорне; або друг, або ворог і так далі У соціальній практиці цьому відповідає добре відоме гасло: “Хто не з нами, той проти нас”. При розгляді руху метафізики тяжіє до уваги різноманітних його форм до якої-небудь одній. Причому частіше спостерігається зведення вищої форми руху матерії до нижчої. Так, наприклад, для матеріалізму Нового часу було характерне зведення різних форм руху матерії до механічної. Тому він і отримав назву механістичного матеріалізму, який, у свою чергу, є проявом метафізичного матеріалізму.

Методологічний принцип, згідно якому вищі форми матерії можуть бути зведені до нижчих і пояснені на основі їх закономірностей, називається редукціонізмом (від латів. reductio. – відсовування назад, повернення до минулого стану). Редукционізм буває самих різних видів: механістичний – зведення вищих форм матерії до механічної; біологічний – зведення соціальної форми матерії до біологічної: психологічний – пояснення законів розвитку суспільства тільки психологічними чинниками і так далі.

Необхідно відзначити, проте, що сам по собі метод пізнання, який припускає розгляд предметів і явищ в статиці, спокої, а тим самим і “огрублення”, “спрощення” буття, що знаходиться в постійній зміні, має має прово на існування. Метод абстрагування, який при цьому застосовується, цілком науковий і використовується різними дисциплінами. І якщо за спокоєм не забувається рух, за статикою – динаміка, а за деревами – ліс, то такий елемент метафізики просто необхідний в пізнанні, бо він виступає як необхідний момент діалектичного пізнання. Методологічна помилка виникає тоді, коли цей момент спокою або яка-небудь одна характеристика, сторона предмету дослідження виривається із загального взаємозв'язку і взаємообумовленості і зводиться в абсолют. У цьому, до речі, гносеологічне коріння всіх однобічних теоретичних концепцій. Суть їх в тому, що ідеальний чинник (думка, свідомість, ідея) відривається від матеріального, абсолютизується і протиставляється матеріальному як абсолютний автономний деміург (творця) буття. При цьому забувається, що. врешті-решт, мислення, ідеальне виникає на базі матеріального.

Слідує, проте, відзначити, що погану послугу пізнанню надає не тільки абсолютизація спокою, але і абсолютизація його протилежності – руху. І те і інше є вираз метафізичного способу дослідження. І якщо в першому випадку ми встаємо на шлях, ведучий до догматизму, то в другому – на шлях, ведучий до абсолютного релятивізму. Для справжньої діалектики немає не тільки спокою без руху, але і руху без відносного спокою.

Релятивізм (від латів. relativus. – відносний) – методологічний принцип, що полягає в абсолютизації відносності пізнання і виникає із однобічного підкреслення постійної мінливості реальності і заперечення її відносної стійкості.

Окрім вказаних методів філософія включає інші. Відзначимо деякі з них, що мають найбільше, на нашу думку, значення. Сенсуалізм (від латів. sensus – відчуття) – методологічний принцип, в якому за основу пізнання беруться відчуття і який прагне всі знання вивести з діяльності органів чуття, відчуттів, абсолютизуючи їх роль в пізнанні (Епікур, Гоббс, Локк, Берклі, Гольбах, Фойєрбах і ін.).

Раціоналізм (від латів. ratio. – розум) – метод, згідно якому основою пізнання і дії людей є розум (Спіноза, Лейбніц, Декарт, Гегель і ін.).

Ірраціоналізм – філософський метод, який заперечує або, принаймні, обмежує роль розуму в пізнанні, а приділяє основну увагу ірраціональним способам збагнення буття (Шопенгауер, Кьеркегор, Ніцше, Дільтей, Бергсон, Хайдеггер і ін.).

Бурхливий розвиток науки і пізнання в останні десятиліття привели до осмислення методології як спеціалізованої області знання. У її рамках досліджуються внутрішні механізми, логіка і організація знання. Зокрема, розглядаються критерії науковості знання, проводиться аналіз мови науки, простежуються логіка і зростання наукового знання, структура наукових революцій та інші.

Всі названі філософські методи знаходяться між собою в діалектичному взаємозв'язку і утворюють цілісну систему, завдяки чому філософія і виступає як загальна методологія пізнання і освоєння світу. Але разом з цим філософія виступає, як вже мовилося, і як особлива теорія, що має свої категорії, закони і принципи дослідження. Ці дві якості філософії тісно взаємозв'язані між собою. Філософська теорія через загальність своїх положень, закони і принципи виступає в той же самий час і як методологія для інших наук. Проте ці дві якості філософії не слід змішувати.

2.3 Типологія філософських систем

Існують два основних способи систематизації філософського знання: класичний і некласичний. Класичні системи філософії (наприклад, античні філософські системи або системи німецької класичної філософії) є цілісні, замкнені, довершені, а некласичні системи не претендують на цілісність, завершеність, замкненість.

Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає його фундаментально гума­ністичний зміст. Міра «гуманістичної насиченості» тієї чи іншої філософської позиції залежить головним чином від спо­собу філософствування: діалектичного або догматичного. Перший підхід постає в прагненні до мудрості, націленості на постійний пошук, на різноманітні варіанти відповіді, на «вічні проблеми». Другий підхід тлумачить філософію як науку про суще і тому вбачає головне її завдання в досягненні істини. Першому «софістичному» підходу відповідають слова Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю», а другому епістемному підходу відповідають слова Арістотеля: «Платон мені друг, але істина – дорожча». Для побудови системи філософії користуються такими принципами: монізму, дуалізму і плюралізму.

Принцип монізму (єдиного начала) в побудові філософсь­ких систем може спиратися на ідею первинності матерії і вто­ринності свідомості. В цьому випадку ми маємо справу з ма­теріалістичним монізмом. Принцип монізму в побудові філософських систем може спиратися на первинність ідеаль­ного і розглядати матеріальний світ як вторинний, похідний. Це – ідеалістичний монізм (наприклад, філософська система Г. Гегеля). Філософські системи, які заперечують єдине нача­ло у світі і будують концепцію світу на базі двох або багатьох начал, в історії філософської думки дістали відповідно назву дуалізму (Р. Декарт) і плюралізму (Г. Лейбніц).

2.4 Моделювання філософських проблем. Вирішення основного питання філософії

Уже давно було помічено, що філософська думка тісно пов'язана з тим чи іншим співвідношенням духу і природи, думки і дійсності. І справді, увага філософів постійно прикута до різноманітних відносин людини як істоти, наділеної свідомістю, до об'єктивного, реального світу, пов'язана зі з'ясуванням принципів практичних, пізнавально-теоретичних, художніх і інших способів освоєння світу. У залежності від того, як філософи розуміли це співвідношення, що приймали за вихідне, визначальне, склалися два протилежних напрямки думки. Пояснення світу, виходячи з духу, свідомості, ідей, одержало назву ідеалізму. У ряді моментів він перегукується з релігією. Філософи ж, що брали за основу природу, матерію, об'єктивну реальність, що існує незалежно від людської свідомості, примикали до різних шкіл матеріалізму, багато в чому близького своїми установками науці, життєвій практиці, здоровому глузду. Існування цих протилежних напрямків - факт історії філософської думки (рис.3).

Рисунок 3 – Розв´язання основного питання філософії

Однак тим, хто вивчає філософію, а часом і тим, хто професійно працює в даній області, буває нелегко зрозуміти, чому й у якому саме сенсі питання про співвідношення матеріального і духовного є для філософії основним і чи так це насправді. Філософія існує більше двох з половиною тисяч років, і нерідко бувало так, що протягом довгого часу це питання чітко не ставилося, не обговорювалося філософами. Полярність "матеріальне - духовне" то виступала чітко, то відступала в тінь. Її роль для філософії була усвідомлена не відразу, для цього потрібні були довгі століття. Зокрема, вона чітко виявилася і зайняла принципове місце в період формування власне філософської думки (XVII-XVIII століття), її активного відмежування від релігії, з одного боку, і від конкретних наук - з іншого. Але і після цього філософи далеко не завжди характеризували співвідношення буття і свідомості в якості основного. Не секрет, що більшість філософів не вважало в минулому і не вважає зараз своєю найважливішою справою рішення саме цього питання. На перший план у різних вченнях виносилися проблеми шляхів досягнення істинного знання, природи морального боргу, волі, людського щастя, практики й ін. Французький мислитель XVIII століття К. А. Гельвецій найважливішою справою, великим покликанням філософії вважав вирішення питання про шляхи досягнення людьми щастя. На переконання росіянина Д. І. Писарєва (XIX століття), головна справа філософії - вирішувати завжди насущне "питання про голодних і роздягнених людей; поза цим питанням немає анічогісінько, про що слід було б піклуватися, міркувати, клопотати" Французький філософ XX сторіччя Альбер Камю вважає найголовнішою проблему сенсу людського життя: "Є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема - проблема самогубства”.

У свій час І. Кант сформулював три питання, які мають, за його переконанням, принципове значення для філософії в найвищому "всесвітньо-цивільному" її смислі: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Ці три питання власне і відбивають три зазначених типи відносин людини до світу: пізнавальні, практичні і ціннісні відносини.

До фундаментальних філософських проблем зверталися і будуть звертатися мислителі різних епох. При всьому розходженні їхніх підходів і історичних змінах характеру самих проблем все-таки в їхньому змісті і розумінні, очевидно, буде зберігатися визначена значеннєва єдність і наступність.

Філософський словник: монізм, дуалізм, плюралізм, об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм, діалектика і метофізика, методологія, моделювання, ієрархія, матеріалістична і ідеалістична діалектика, метофізичний і діалектичний метод, редукціонізм, метод абстрогування, релятівізм, сенсуалізм, раціоналізм, ірраціоналізм, матеріалістичний і ідеалістичний монізм.

Контрольні питання:

1. Категорії за своєю природою апріорні чи апостеріорні по відношенню до людини?

2. В чому сутність філософського методу?

3. В чому полягає вирішення основного питання філософії?

Завдання для самостійної роботи:

1. Приведіть приклади філософських категорій;

2. Обгрунтуйте власну позицію щодо світосприйняття дійсності спираючись на основне питання філософії.

Рекомендована література:

1. Арутюнов В.Х. Філософія: навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / В.Х. Артюнов, М.М. Демченко, С.А. Йосипенко та ін. - К.: КНЕУ, 1999. – 184 с.

2. Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. Підручник / В.Г. Кремень, В.В. Ільїн. - К.: Книга, 2005. – 528 с. – Бібліогр.: в кінці розд.

3. Філософія: підручник / За заг. ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалка В.К. –Харків: Консум, 2000. – 672 с.