53. Синтаксичні та пунктуаційні норми української мови та їх застосування в практиці науковго та офіційно-ділового писемного мовлення.

Синтаксичні норми – правила утворення словосполучень і речень. Помилки полягають у: 1) неправильних дієслівних керуваннях – поступити в інститут замість всту­пити до інституту, звернутися по адресу замість звернутися на адресу, заступник про­рек­то­ра по виховній роботі – заступник проректора з виховної роботи, роз­мов­ляти на англійській мові – розмовляти англійською мовою, по-англійськи, по-англій­ському; 2) нелогічній сполучуваності слів, двозначності, неправильному порядку слів: більша половина замість більша частина або більш як половина, біль­шість. Двозначним є речення Прошу відпустити мене з п’ятої пари з мате­матич­ного аналізу; 3) калькуванні російських словосполучень: битком набитий замість ущерть на­пов­нений, переповнений; приймати участь замість брати участь; приймати міри замість уживати за­хо­дів; в першу чергу замість перш за все, передусім, насамперед; нанести ущерб замість завдати втрат; без надобності замість без потреби; книжний магазин замість кни­гарня; 4) неправильному вживанні дієприслівникових зворотів: Закін­чив­ши шко­лу, наша сім’я переїхала замість Коли я закінчив школу, наша сім’я переїхала.  По­глянувши у вікно, мені стало сумно замість Поглянувши у вікно, я засмутилася.

Пунктуаційні норми – правила вживання розділових знаків. Порушення – відсутність розділового знака або неправильне місце його розташування.

В українській мові вживаються одиничні (крапка, двокрапка, три крапки, кома, крапка з комою, тире, знак питання, знак оклику, знак виноски) та парні (дві коми, два тире, лапки, дужки) розділові знаки (пунктограми). Призначення розділових знаків - полегшити читачеві сприйняття змісту написаного: крапка ділить текст на речення. двокрапка відділяє одну частину від другої, вказуючи на те, що в цій другій частині міститься пояснення, розкриття причини того, про що йшлося у першій. три крапки (багато крапок) вказує на те, що в реченні не всі його компоненті наявні, а речення не закінчене, обірване. кома розділяє граматично рівноправні частини простого чи складного речення. крапка з комою функціонально подібна до коми, але розділяє складні (або ускладнені) за будовою граматично рівноправні частини. тире розділяє головні частини речення (якщо вони виражені подібними лексично-граматичними категоріями), порівнювані мовні одиниці, частини складного безсполучникового речення, які перебувають в умовно-часових, протиставних та причиново-наслідкових зв'язках. знак питання ділить текст на речення, але разом з тим вказує на те, що речення містить у собі питання. знак оклику ділить текст на речення та вказує на експресивність мовлення, вигук. знак виноски – видільний, він вказує, що за словом, біля якого цей значок поставлений, має йти частина тексту, яка подається у порядковій частині сторінки або в кінці тексту. парні розділові знаки – дві коми, двоє тире, дужки, лапки – виділяють якийсь відрізок тексту (другорядні члени речення), коли є потреба його відокремити, вставні і вставлені слова, словосполучення, звертання. 54. Правильне словосполучення як основа правильності зв’язного мовлення. Складні випадки узгодження, керування і прилягання.

Смислово-граматичне об'єднання двох і більше повнозначних слів на основі підрядного або сурядного синтаксичного зв'язку, що служить для позначення розчленованого поняття, називається словосполученням. Подібно до слова, словосполучення виконує номінативну функцію, воно називає предмети, дії, їх ознаки; на відміну від слова, словосполучення є конкретизованою назвою. Для розвитку мовлення побудова словосполучень - важливий крок, бо в мові немає однакових слів. Словосполучення будуються за законами смислової узгодженості в тісній взаємодії з граматичними нормами.

Узгодження — форма (спосіб) підрядного зв'язку, за якого вибір граматичної форми залежного слова зумовлюється граматичними формами опорного (головного). Спосіб узгодження найтиповіший для словосполучень, опорним словом яких є іменник, а залежним — прикметник, що має як частина мови несамостійні, зумовлені іменником, категорії відмінка, числа й роду, напр.: гарний хлопець, гарного хлопця, гарному хлопцеві,... Опорне слово можна поставити в будь-яких притаманних йому словозмінних формах, тоді як вибір форми залежного слова визначається опорним. Узгоджувані граматичні форми передаються закінченнями слів, тобто при узгодженні закінчення головного слова викликає відповідні закінчення залежного слова.

Зміна форми головного слова вимагає повної або часткової зміни форми залежного. Залежно від ступеня уподібнення підпорядкованого слова головному розрізняють узгодження повне і неповне. За повного узгодження залежне слово уподібнюється головному у формах відмінка, числа й роду: талановитий учитель, незабутню зустріч (зн. в., одн., жін. р.), рідного села (род. в., одн., середи, р.). Неповним узгодженням є узгодження не у всіх спільних для опорного іменника й залежного прикметника морфологічних категоріях. Наприклад, у словосполученні місто Львів маємо узгодження у відмінку й числі, але не в роді, а у словосполученні місто Чернівці — узгодження тільки у відмінку.

Оформлення підрядного зв'язку за допомогою узгодження поширюється на іменникові словосполучення, залежне слово яких виражене власне-прикметниками, займенниковими прикметниками, дієприкметниками й порядковими прикметниками (числівниками): прозорий туман, мій учень, завершена стаття, п'ятий день. Специфічним виявом узгодження є узгодження в кількісно-іменникових сполуках із числівниками типу п'ять, шість, багато, де відбувається розподіл відмінкових форм між узгодженням і керуванням: у формах родового, давального, орудного й місцевого відмінків реалізується узгодження, у формах називного і знахідного відмінків — керування, пор.: п'яти (п'ятьох) книжок, п'яти (п'ятьом) книжкам, п'ятьма (п'ятьома) книжками.

Керування – один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкретної відмінкової форми іншого слова, тобто керує формою іншого слова: оплачувати проїзд, платити за проїзд. В українській мові розрізняють такі види керування:

1. Дієслівне – коли дієслово вимагає від іменника певного відмінка: вжити (чого?) заходів, запобігати (чому?)

2. Іменне – іменники, утворені від дієслів вимагають певних відмінків: попередження (чого?) незаконних дій, завідувач (чого?) відділу, завідуючий (чим?) відділом, забезпечення (чим?) літературою, опанування (чого?)

3. Прикметникове – коли прикметники керують формою іншого слова: характерний (для кого?, чого?) для директора, притаманний (кому, чому?) директору, властивий (кому?) менеджеру, хворий (на що?) на грип, багатий (на що?) на ідеї.

Досить часто в ділових паперах трапляється неточність та двозначність формулювань, безпредметні й не дуже грамотні розмірковування, нечіткість у висловленні думки. Щоб уникнути таких помилок слід звернути увагу на сполучуваність слів у тексті документа.

При дієсловах, які вимагають неоднакових відмінків від іменників, не вживається спільний додаток: Ми повинні прагнути до вдосконалення і повного опанування методів. Треба опанувати – методами, але вдосконалення – методів; Спільний додаток неможливий.

У стійких словосполученнях не замінюються окремі слова і не вводяться нові. Від цього словосполучення руйнується, а текст стає неграмотним: кожного взяло за самолюбство (перероблено вислів узяло за живе), для відома і для діла (перероблено до відома).

Близькозначні слова (синоніми) можуть вимагати після себе неоднакових відмінків: повідомити директору (кому?) – інформувати директора (кого?); опанувати (що?) мову – оволодіти (чим?) мовою;

Добираючи українські відповідники до російських, слід розрізняти мовні засоби: благодарить (кого?) – дякувати (кому?); причинять (что?) – завдавати (чого?); нуждаться (в чем?) – потребувати (чого?)

Використання прийменників у російській і українській мовах неоднакове. Тому, слід звернути увагу на вживання прийменників, що їх вимагають дієслова: подготовиться (к чему?) – підготуватися (до чого?); стремится (к чему?) – прагнути (до чого?); предупреждать (о чем?) – попереджувати про (що?); думать о (чем?) – думати про (що?); случилось по вине – трапилось через провину.

Прилягання — форма (спосіб) підрядного зв'язку за якого головне слово (або граматична основа речення) не вимагає у залежного слова певних граматичних форм. Порівняно із залежними членами речення, поєднаними способом керування й узгодження, оформлене за допомогою прилягання залежне слово являє собою відносно самостійну синтаксичну одиницю, що не зумовлюється лексико-граматичною природою або граматичною формою головного слова. Воно поєднується, з головним словом чи граматичною основою речення за змістом. Типовими морфологізованими формами залежних слів тут виступають прислівники й дієприслівники: По садах пустинних їде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні (В. Сосюра).

Відповідно до граматичних особливостей опорного компонента варто розрізняти прислівне прилягання, коли залежне слово підпорядковується іншому слову (наполегливо працює, гарно співає), і приреченневе прилягання, коли залежне слово підпорядковується граматичному ядрові речення. Прислівне прилягання у свою чергу поділяється на придієслівне, приіменникове, приприкметникове, придієприкметникове, придієприслівникове: захоплено розповідав, відпочинок улітку, набридливі восени дощі, довго очікуваний поєдинок, голосно розмовляючи.

Опорним словом при приляганні є те, яке залежно від комунікативних потреб може набувати різних форм, пор.: гарно співаю, гарно співаєш, гарно співає. Залежний же компонент відповідної структури залишається незмінним.