25. Лексика з погляду вживаності. Загальновживані слова та діалектизми у текстах політичної тематики.

За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на загальновживану і спеціальну лексику, або лексику обмеженого вживання. Основу лексики української мови складають слова, які розуміють і вживають усі. Вони називаються загальновживаними і становлять найбільший тематично-стилістичний шар лексики. Вони використовуються вільно, без будь-яких обмежень. Ці слова пов’язані зі спільними для більшості носіїв мови поняттями, водночас є звичайними, зрозумілими для широкого загалу назвами предметів і явищ довколишньої дійсності: батьківщина, воля, добро, земля, молоко, ні, одна, повітря, син, так, я. Вони характеризуються стійкістю основних значень, тобто більшість слів зберегли в сучасній мові ті самі значення, що їх зафіксовано в найдавніших пам’ятках писемності (бігти, вода, мати, перший, три). Водночас цей склад може зазнавати змін, поповнюючись новими поняттями, що стають загальновідомими (атомний, банк, екологія, комп’ютер, мрія, президент, робот), або у зв’язку зі зміною стилістичної маркованості слова, його лексичної та синтаксичної сполучуваності. Загальновживана лексика переважно належить до стилістично нейтральної, міжстильової, але не тотожна їй, має у своєму складі певну частину вільно вживаних емоційно-експресивних слів: матуся, навіжений, попри. Загальновживана (або загальнонародна) лексика включає в себе лексику як власне українську, так і загальновідому запозичену. Як правило, саме загальновживані слова найчастіше використовуються у текстах політичної тематики для того, щоб у всіх людей була можливість зрозуміти їх зміст, адже політичні тексти зазвичай містять важливу інформацію, яку необхідно знати всім, незалежно від місця проживання.

Щодо діалектизмів, то діалект (гр. dialektos «наріччя») — говір, місцевий різновид мови. Слова (стійкі словосполучення), що не входять до складу лексичної системи літературної мови, а є елементами лексики певного діалекту, називаються діалектизмами. Це місцеві назви понять загальнонародної мови: кожанок (кожушок), бараболя (картопля), жалива (кропива),вивірка (білка), когут (півень); назви предметів і понять, не поширюваних за межі певного говору: баюр (вид пояса), гачі (вид штанів); слова, відмінні за значенням від слів загальнонародної мови: гора(горище), пироги (вареники). Діалектизми збагачують українську мову, особливо синоніміку. Вони використовуються у художніх творах для відображення життя і мови людей певної місцевості. Тому діалектизми досить рідко вживаються у політичних текстах з метою уникнути будь-яких непорозумінь та для кращого розуміння тексту жителями всієї країни.

26. Терміни та професіоналізми у текстах політичної тематики.

Процес формування професійної культури мовлення полягає насамперед в засвоєнні професійної лексики і термінології обраного фаху. Будь-яка професія, будь-який вид трудової діяльності породжує свою термінологію. Термінологія належить до лексики професійної і наукової мови, яка є самостійним функціонуючим різновидом загальнонаукової мови.

Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в специфічній сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних предметів, понять, явищ, ознак, дій. Терміном називається слово, якому відповідає якесь одне точно визначене поняття з галузі науки, техніки, мистецтва. Терміни - це нейтральні за забарвленням слова, яким не властиві образність, експресивність, суб’єктивно-оціночні відтінки значень. Сукупність термінів тієї чи іншої галузі знань або виробництва називається термінологією. Система термінів однієї сфери називається термінологічною системою або терміносистемою.

Кожна галузь науки має свою термінологічну систему. У терміносистемах різних галузей науки є приклади міжтермінологічної омонімії (коли один і той самий термін входить до складу кількох терміносистем). Політологія пов’язана з різними галузями науки, тому у текстах політичної тематики закономірним є використання термінів-омонімів, які функціонують також у:

• економіці (експорт, імпорт, інвестиції, одно-, двосекторні моделі);

• праві (акт, закон, законодавство, нормативні документи);

• історії (Державна Рада, Російська імперія, Сенат);

• філософії (громадське життя, духовна культура);

• стилістиці української мови (офіційно-діловий стиль) (культура мовлення, мовленнєвий етикет) тощо.

Професіоналізми - слова, словосполучення або звороти, властиві мовленню людей певної професії. Якщо немає терміна на позначення предмета, поняття, явища тощо, в мовленні використовується професіоналізм.  Вони не завжди відповідають нормам літературної мови і виступають як неофіційні синоніми до термінів. На відміну від термінів, професіоналізми не мають чіткого наукового визначення. Вони не є нормативними в професійній документації, текстах, в офіційно усному мовленні. Професіоналізмам властива образність, експресивно-емоційне навантаження. У ділових паперах не потрібно вживати слова-професіоналізми. Однак в усному діловому мовленні ці лексичні одиниці функціонують: наприклад, шапка - загальний заголовок в окремих документах, початковий реквізит таких документів, як заява, записки (пояснювальна, службова, доповідна) тощо.

Деякі професіоналізми з часом стають термінами.

27. Особливості вживання апострофа, м’якого знака та подвоєння приголосних в українській мові та в словах іншомовного походження. М’який знак може ставитися лише після букв, що позначають зубні приголосні д,т,з,с,ц,л,н та після р тільки перед о (виняток: Горький). Наприкінці слова, перед твердими приголосними та перед о м’який знак ставимо відповідно до вимови (чуємо і пишемо): мідь, мить, сталь, міць, день; нянька, призьба, ницьма, цьвохнути; польовий, тьохкати, сьомий, трьох. Перед м’якими, пом’якшеними й шиплячими м’який знак звичайно не ставиться: лазня [лазґнґа], цвях [цґвґах], уманський [уманґсґкий].Перед м’якими, пом’якшеними й шиплячими м’який знак вживається лише в таких випадках: 1) для позначення м’якого лґ: гуцульський, ковальський, читальня, більше; 2) у непрямих відмінках та в присвійних прикметниках, якщо м’який знак є в початковій формі: у скриньці (бо скринька), у бруньці (бо брунька), але у хатинці (бо хатинка), у лунці (бо лунка); Вутаньці, Вутаньчин (бо Вутанька), але Устинці, Устинчин (бо Устинка); 3) у дієсловах перед -ся (-сь), якщо м’який знак є у формі без -ся: вчиться, збираються, підводься, розглянься, станьсь; 4) як виняток у словах тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати. Ті самі правила вживання м’якого знака діють і в написанні іншомовних слів. Єдина особливість їх полягає в тому, що м’який знак тут може ставитися також перед й, я, ю, є, ї (у незапозичених словах такого не буває): павільйон, каньйон, пасьянс, Дьяконов, Нью-Йорк, ательє, Ананьїн, Танганьїка. Апостроф після букв, що позначають зубні, не ставиться.

Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї і вказує, що ці букви позначають відповідно два звуки йа, йу, йе, йі після твердого приголосного. У незапозичених словах апостроф ставимо перед я, ю, є, ї після губних б,п,в,м,ф, якщо губний стоїть на початку кореня, після голосного або після р: розв’язок, зм’яклий, здоров’я, черв’як, арф’яр. В інших випадках апостроф не ставиться: свято, різдвяний, духмяний, морквяний, мавпячий. Винятків нема. Після р перед я, ю, є, ї апостроф ставимо, якщо в літературній вимові далі чується звук й: сузір’я [сузґірйа], бур’ян [бурйан], але: буря [бурґа], гарячий [га-рґачий]. Апостроф ставимо перед я, ю, є, ї після префіксів та словотвірних частин, які закінчуються на будь-який приголосний: з’єднаний, під’юдити, між’ярусний, дит’ясла, Мін’юст, пів’ящика. (Слів “двох’ярусний”, “трьох’я-русний”, які часом наводять тут як приклади, в українській мові немає, є двоярусний, триярусний, у яких апостроф ставити не треба.) В іншомовних словах апостроф перед я, ю, є, ї може ставитися після губних, піднебінних і задньоротових: комп’ютер, інтерв’ю, миш’як, Руж’є, Григор’єв, Лук’ян, Х’юстон, Монтеск’є. Але в деяких словах, переважно запозичених із французької мови, апостроф у цій позиції не ставлять, хоч це й не відповідає фонетичним законам української мови: бюджет, бюро, бюст, гравюра, гюрза, кюрі, манікюр, пюпітр, пюре, фюзеляж, Гюйгенс, Мюллер, Бядуля, бязь. У кількох іншомовних словах апостроф ставимо після зубних приголосних, оскільки ними закінчуються іншомовні префікси: ад’ютант, ін’єкція, кон’юнкти-віт, кон’юнктура, пан’європейський.

Подовження приголосних у незапозичених словах (на письмі подвоєння букв) відбувається в основному з двох причин: внаслідок збігу однакових звуків на межі значущих частин слова (віддати, денний, піднісся, юннат) та внаслідок уподібнення приголосних (колосся, сіллю, козаччина). Префікси в українській мові закінчуються на приголосні д (від-, під-, над-, перед-), з (з-, роз-, без-), в (в-, пів-) та б (об-): віддаль, піддовбати, наддерти, переддень, ззовні, роззброїти, беззвучний, ввечері, піввідра, оббілити. Отже, лише ці приголосні й можуть тут подовжуватися. На межі попередньої частини і суфікса подовжується лише приголосний н, якщо твірна основа (корінь чи суфікс) закінчується на н: законний, пісенний, вершинний, буденний буденність. У словах буквений, пореформений, казармений, шалений, скажений, жаданий, дерев’яний і под. такого збігу приголосних нема, оскільки твірна основа в них закінчується не на н. Крім того, приголосний н подовжується в наголошених суфіксах -енний, -анний: 1) якщо прикметник вказує на збільшену міру якості: здоровенний, страшенний, височенний, численний (але нема подовження в словах шалений, скажений, жаданий і под., бо вони вказують на звичайну міру якості); 2) якщо прикметник вказує на повну неможливість ознаки, зумовленої певною дією: нездійсненний, недоторканний, нездоланний; 3) якщо це старослов’янізм: священний, огненний, блаженний, окаянний. Щодо подвоєння букв в іншомовних загальних назвах не на межі значущих частин, то в українському правописі названо 17 таких слів: аннали, бонна, брутто, ванна, мадонна, манна, мотто, нетто, панно, пенні, тонна, білль, булла, вілла, мулла, дурра, мірра. Майже в половині з них приголосний, позначений подвоєними буквами, у вимові не подовжується: [анали], [бруто], [нето], [тона], [бґілґ] тощо. Але в словах, у яких є збіг приголосних на межі префікса й кореня, такі приголосні вимовляються з подовженням: імміграція, інновація, ірреальний, контрреволюція, сюрреалізм тощо. У власних назвах іншомовного походження подвоєні букви читаються звичайно як неподовжений звук: Бонн [бон], Голландія [голандґійа], Руссо [русо] тощо. Така вимова відповідає фонетичним законам української мови.

28. Спрощення в групах приголосних в усному та писемному мовленні. Українська мова уникає збігу трьох, іноді й двох близьких за творенням приголосних — зубних, зімкнених. Якщо під час словотворення чи словозміни виникає такий збіг приголосних, то один з них, переважно середній, випадає. Найчастіше трапляється збіг трьох приголосних стн і стл. Усі вони однаково зубні, тому середній т випадає, що й позначається на письмі: честь — чесний, користь — корисний, щастя — щасливий, лестити — улесливий. У числівниках шістнадцять [шґіснацґ:атґ], шістдесят [шґіздеисґат], шістсот [шґіс:от], п’ятдесят [пйадеисґат] у вимові середній т випадає, але це на письмі не позначається. Проте в словах пестливий, кістлявий, хвастливий, зап’ястний у вимові, а отже, й на письмі середній т зберігається з тим, щоб при сприйманні цих слів не виникало небажаних асоціацій (пес, кислий тощо) і не спотворювалося їхнє лексичне значення. Спрощення в групі приголосних здн у сучасній українській мові відбувається лише в словах із коренем -їзд-: проїзний, виїзний, наїзник і под.; спрощення в групі ждн відбувається тільки у відмінкових формах слова тиждень (тижня, тижню тощо) та в похідному прикметнику тижневий. Крім того, відбувається спрощення в словах серце (при формі сердець), скатерть — скатерка, чернець — ченця.  Спрощення в групах приголосних скн, зкн, шчк (випадіння середнього приголосного) відбувається в обмеженій кількості слів: блиск — блиснути, писк — писнути (і пискнути), тиск — тиснути, ляск — ляснути, луск — луснути, плюск — плюснути, хруск — хруснути, хряск — хряснути, вереск — вереснути; брязк — брязнути; горщок — горшка, дощок — дошка, зморщок — зморшка, спрощений — навпрошки, прошкувати. Сюди належить і випадіння зімкнених д, т перед зімкненим н (у дієсловах при додаванні суфікса -ну-): холод — холонути, погляд — поглянути, кидати — кинути, розвиток — розвинути, вертати — вернути, пригортати — пригорнути, глитати — поглинути. У вимові відбувається спрощення у словоформах на зразок невістці [неивґісґцґі], невістчин [неивґішчин]. На письмі це спрощення не позначається, щоб зберегти тотожність слова в усіх його формах. Не відбувається спрощення на письмі, хоч у вимові воно, як правило, є, в прикметниках та іменниках, утворених від іншомовних слів на ст, нт: контрастний, компостний, баластний, туристський, студентський, гігантський, студентство, агентство.

39. За лексичним значенням та граматичними властивостями прикметники поділяються на три групи:

якісні - називають ознаки, властиві предмету більшою або меншою мірою: холодніш - холодніший- найхолодніший, широкий - ширший - найширший, солодкий - солодший - присолодити, чистий - чистіший - найчистіший;

відносні - називають ознаки предмета за його відношенням до інших предметів, дій. обставин: телефонний дзвінок, дитячі книжки, осінні вітри, весняні дощі, завтрашній день, дерев яний будинок:

присвійні - вказують на приналежність предмета людині (рідше - тварині) і відповідають на питання чий? чия? чиє?: братів автомобіль, Шевченкова поезія, батькова ферма, сестрина дача, материна вишиванка, лисяча нора, лепече гніздо.

Стилістичні особливості вживання прикметників виявляються тоді, коли вони:

• створюють у реченні групу однорідних членів

• вживаються тропеїчно, передусім метафорично, через що стають засобом художньо-образного вислову; це зазвичай епітети, які бувають відносними і якісними, невідокремленими і відокремленими

• Досить поширеним в усіх стилях мови, особливо в розмовно-побутовому, є процес термінологізації прикметників, переважно якісних. Прикметник у таких назвах вказус на власне якісну ознаку предмета, яка могла б сприйматися з різним ступенем вияву (вищого й найвищого), але сприймається як ознака постійна, стандартна, відносна.

• Помітною є стилістична своєрідність обох форм вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників: сильніший і більш сильний (форми вищого ступеня), найсильніший і найбільш сильний (форми найвищого ступеня). Прості однослівні (синтетичні) форми вищого й найвищого ступенів порівняння економніші, історично традиційні, давні, вони використовуються в усіх стилях мови, особливо в розмовно-побутовому і художньому

40. Якісні прикметники мають два ступені порівняння: вищий і найвищий.

Виший ступінь порівняння вказує, що ознака властива одній людині чи одному предмету більшою мірою, ніж іншим: красивіший, молодший, більший, гостріший, кращий, світліший, весегіший, мудріший, суворіший, легший, добріший.

Виший ступінь утворюється від основи чи кореня прикметника за допомогою суфіксів -ш-, -іні-: дов-ш-ий, корот-ш-иіі, дешев-ш-ий, чорнчш-ий, темн-іш-ий. ніжн-іш-ий. При цьому в основі чи корені втрачаються суфікси -к-, -ок-, -ек- перед суфіксом -ш- (тонкий - тонший: глибокий - глибший; даіекий - дальший). Перед суфіксом -іш- суфікси -к-,-ок-, -ек- зберігаються (чіткий-чіткіший, стрункий - стрункіший).

Найвищий ступінь порівняння вказує на найвищу міру вияву ознаки предмета й утворюється додаванням до вищого ступеня префікса най-: найближчий, найдорожчий, найкрасивіший, найвеселіший, найцінніший. Форма найвищого ступеня може підсилюватися частками як, що, які з прикметниками пишуться разом: якнайбільший, якнайменший, якнайкращий, щонайзручніший. щонайдорожчий.

Аналітичні форми вищого ступеня прикметників утворюються за допомогою слів більш, менш (менш зручний, більш здібний), найвищого - додаванням до форми звичайного ступеня слова найбільш (найбільш приємний, найбільш веселий). Вони характерні для ділового мовлення.

Прикметники вищого і найвищого ступенів відмінюються за родами, числами і відмінками.

Не мають ступенів порівняння прикметники:

- з суфіксами -ав- (-яв-), -уват-(-юват-): золотавий, русявий, чорнявий, білуватий, синюватий;

- з суфіксами -еньк-, -есеньк-, -енн-: гарненький, тонесенький, здоровенний.

Більшість прикметників української мови функціонує у повній (змінній) формі, і лише незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад та ін. Прикметники у короткій формі мають нульове закінчення.

Повні форми прикметників існують у двох різновидах: стягненій і нестягненій формах.

Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії. Вони здебільшого трапляються в народній творчості та поезії.

Стягнені форми є загальновживаними : гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині. Стягнені і нестягнені форми прикметників жіночого і середнього роду відрізняються закінченнями: у нестягненій формі -ая, (-яя), -еє (-єє), -ії (-її); у стягненій — -а(я), -е(-є), -і(-ї).

41. Прикметник - це самостійна частина мови, яка виражає постійну ознаку предмета в граматичних категоріях роду, числа та відмінка.

У діловому мовленні присвійні прикметники вживають рідко. Значення індивідуальної віднесеності особі найчастіше передають формами родового відмінка іменників, напр.: наказ директора, заява Іг-натенка, стипендія студента.

Присвійні прикметники можуть входити до складу термінологічних сполук (фарадеєва стала, торрічеллієва порожнина) або фразеологізмів (ахіллесова п 'ята, авгієві стайні, гордіїв вузол, дамоклів меч), втрачаючи, звичайно, значення присвійності. Однак і в цьому випадку є велика кількість конструкцій з родовим належності, напр.: кільце Ньютона, закон Архімеда, прилад Ампера.

Часто лексичне значення прикметників, яке грунтується на значенні твірного іменника, зазнає трансформацій. Це призводить до їх переходу з одного розряду в інший, напр.: ведмежий барліг - ведмежа шкура — ведмежа послуга.

42. Здебільшого в ділових паперах не обходяться без цифрових даних. Вони вимагають спеціального оформлення. Так, однозначні числа, що не мають посилань на одиниці виміру, в ділових паперах записуються словами. Наприклад: Акціонерне товариство «Нікос» планує закупити не більше двадцяти автомобілів. Коли ж число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами. Наприклад: До магазину терміново завезли 150 центнерів картоплі, 40 центнерів яблук.

- Складні чи складені числівники записуються цифрами. Наприклад: На історичний факультет прийнято 156 студентів.

- Порядкові числівники вводяться в документи з відповідним відмінковим закінченням. Наприклад: Сьогодні ми виконали своє перше виробниче завдання.

- Складні слова, де перша частина позначається цифрою, можуть бути написані так: 50-процентний і 50 %; 100-кіло-метровий і 100 км.

Іноді виникають труднощі у вживанні форм однини та множини числівників.

Якщо ж використовуються числівники на позначення великої кількості (а також іменники: сто, тисяча, мільйон, мільярд), то переважає однина. Наприклад: Чотириста вісімдесят підприємців прибуло (а не прибули) на виставку; В село повернулось (а не повернулись) сімдесят дев'ять молодих спеціалістів.

Якщо вживаються числівники до десяти, то пишеться форма множини. Наприклад: чотири брати, два керівники, три менеджери.

Велике значення має використання числівників в усному мовленні. Готуючи доповідь чи звіт, числівники треба записувати прописом і проставляти наголос. Краще будувати речення так, щоб числівники вживалися у називному відмінку.

Слід запам'ятати наголошення числівників одинадцять, чотирнадцять.

43.

Числівник характеризується великою системою відмінкових парадигм. Кількісні числівники змінюються за відмінками, а порядкові - за відмінками, родами і числами.

У системі кількісних числівників можна виділити групу числівників, що мають особливі форми тільки називного - знахідного відмінків: збірні, деякі неозначено-кількісні (багато, небагато, мало, чимало, немало) та окремі дробові числівники (півтора, півтори, півтораста). В інших відмінках числівники півтора, півтори, півтораста не змінюються; усі збірні числівники, крім числівника обоє, переходять на систему відмінювання власне кількісних числівників.

Власне кількісні і дробові числівники виступають у формах усіх відмінків.

Виділяють кілька типів їх відмінювання.

1. Числівники один, одна, одно (одне) відмінюються, як займенники той, та, те.

2. Числівники два, три, чотири у непрямих відмінках мають однакові закінчення (крім знахідного й орудного відмінків):

3. Числівники від п’яти до тридцяти, а також від п’ятдесяти до вісімдесяти становлять один тип відмінювання, причому в складних числівниках змінюється тільки друга частина:

4. Числівники сорок, дев’яносто, сто у непрямих відмінках мають флексію закінчення –а

5. Складні назви сотень двісті, триста ... дев’ятсот змінюються в обох частинах

6. Числівники тисяча, мільйон, мільярд, нуль відмінюються як іменники в однині.

7. Дробові числівники відмінюються в обох частинах: чисельникове слово змінюється як кількісний числівник, а знаменникове - як порядковий номер: одна друга, одної другої, одній другій, одну другу, однією (одною) другою, (на) одній другій, одну другу, однією (одною) другою, (на) одній другій.

8. З усіх збірних числівників повну систему відмінкових форма має слово обоє, що змінюється як числівник два: обоє, обох, обом, обох і обоє, обома, (на) обох.

За цим же типом відмінюються неозначено-кількісні числівники кілька, декілька, багато, небагато, якщо вони поєднуються з іменниками, які означають конкретні предмети, що підлягають лічбі: багато днів, багатьох днів, багатьом дням, багато днів, багатьма днями, (по) багатьох днях.

У складених кількісних числівників відмінюється кожне слово: сто п’ятдесят вісім, ста п’ятдесяти восьми (вісьмох), ста п’ятдесяти восьми (вісьмом) і т.д.

Порядкові числівники відмінюються за відмінками, родами і числами. У складених порядкових числівниках відмінюється тільки останнє слово.

Н. третій (третє) третя

Р. третього третьої

Д. третьому третій

З. як Н. або Р.

О. третім третьою

М. (на) третьому третій

Зв'язок числівників з іменниками

1. Після числівника один, навіть якщо він входить до складених числівників, іменник ставиться в однині: 31 день, 71 кілограм, 1191 кілометр.

2. Після числівників два, обидва, три, чотири іменник стоїть у множині в тому самому відмінку, що й числівник: два хлопці, три роки, чотири ясени (називний множини); двох хлопців, трьох років, чотирьох ясенів (родовий множини); двом хлопцям, трьом рокам, чотирьом ясенам (давальний множини). Прикметники після числівників два, три, чотири мають переважно форму називного відмінка множини (як і іменник): два рідні брати, три цікаві книжки. Однак при іменниках середнього роду прикметник у цій позиції частіше вживається у формі родового відмінка множини: два нових (нові) відра, три гірських (гірські) озера.

3. Після числівників двоє, троє, четверо, п'ять і більше, вжитих у називному відмінку, іменник стоїть у родовому відмінку множини (кого? чого?): двоє хлопців, четверо братів, п'ять днів, дванадцять місяців.

Але якщо числівник стоїть у непрямому відмінку, то й іменник стоїть у цьому самому відмінку: п'яти днів, п'яти дням, п'ятьма днями, у п'яти днях.

4. Після числівників тисяча, мільйон, мільярд та після дробових числівників іменник незмінно стоїть у родовому відмінку: тисяча тонн, тисячею тонн, тисячами тонн; сім десятих процента, семи десятим процента, сьома десятими процента; півтора місяця, півтора року (але: два з половиною місяці, три з половиною роки).

5. У датах назви місяців вживаються тільки в родовому відмінку: перше (число місяця) лютого, першого лютого, першому лютого, з першим лютого, з Восьмим березня, з Першим вересня.

6. Після дробових числівників іменники вживаються у родовому відмінку однини: одна друга метра, три цілих чотири десятих гектара, одна четверта земної кулі.

7. Після числівників півтори, півтора іменники мають форму родового відмінка однини, а після півтораста – родового множини: півтора відра, півтори хвилини, півтораста телят.

8. Зі збірними і неозначено-кількісними числівниками іменники вживаються у формі родового відмінка множини: кілька днів, кільканадцять олівців, троє незнайомих людей.

9. Зі збірними числівниками поєднуються:

1) іменники чоловічого роду, що означають назви істот: двоє товаришів, семеро учнів, троє киян;

2) іменники, що вживаються тільки у множині: двоє саней, четверо окулярів, троє обценьок;

3) іменники середнього роду: двоє відер, четверо вікон, семеро козенят.

44. Займенник - це самостійна частина мови, яка узагальнено вказує на предмет, ознаку, кількість, але не називає їх.

В офіційно-діловому стилі займенники використовуються не так активно, як в інших стилях. Окремі займенники треба вживати залежно від значення: кожний - усі по одному; всякий - різноманітний, різний; будь-який - який завгодно на вибір.

Особливості вживання займенників у ділових паперах.

1. Займенник я вживається тільки в особових паперах і в деяких видах документів(автобіографії, дорученні, розписці, пояснювальній записці).

2. У розпорядчих документах займенник я обминається. Ці документи розпочинаються дієсловами у першій особі однини (Пропоную... Наказую...).

3. Займенник я в офіційно-діловому, науковому та публіцистичному стилі замінюється авторським ми. Також займенник ми вживається, коли є потреба пом'якшити категоричність висловленого (...ми дійшли таких висновків).

4. Займенники третьої особи (він, вона, воно, вони) в орудному відмінку мають -н- і вживаються без прийменника: задоволений ними, керувати нею.

5. Після прийменників, що вимагають давального відмінка (завдяки, всупереч, наперекір, назустріч, вслід, на противагу), займенники вживаються без -н-: завдяки їм, всупереч йому.

6. Займенники він, воно у місцевому відмінку мають варіант – на ньому, а не (на нім).

7. Слід уникати двозначності, що може виникнути при співвіднесеності займенників він, вона, вони з будь-яким із слів: Ми дуже вдячні за можливість ознайомитись з рекламою продукції вашої фірми. Вона (?) справила на нас приємне враження. Економіст Іваненко В. П. внесла пропозицію. Головуючий з нею (?) не погодився.

8. Вживаючи особові займенники, слід уникати їх нагромадження: Він збирається вступити до університету. Він давно вже вирішив стати економістом.

9. Займенник ми у переважній більшості документів, які пишуться від імені установи, підприємства, організації – пропускається. Наприклад, ділові листи часто починаються словами у першій особі множини (Просимо... Надсилаємо...). Паралельно вживається форма третьої особи однини (Дирекція просить... Управління повідомляє...).

Присвійні займенники в документах

1. Присвійні прикметники в родовому і давальному відмінках мають форми: мого, твого, свого, моєму, твоєму, своєму. Форми мойого, твойого, мойому, твойому властиві розмовному стилю.

2. Присвійні займенники в місцевому відмінку мають тільки нормативні форми: на моїм – на моєму, на твоїм – на твоєму, на їхнім – на їхньому, на вашім – на вашому.

3. Для уникнення зайвого паралелізму, у діловому мовленні вживається присвійний займенник їхній, а не (їх)(він – вони)

4. Не слід зловживати займенником свій, бо він, як правило, дублює вже наявне в тексті слово.

5. Уникати двозначності при використанні присвійного займенника свій:

Вживання означальних, вказівних, питальних, неозначених займенників у ділових

1. У давальному і місцевому відмінках однини слід використовувати нормативні форми займенників.

2. Правильно використовувати близькі, але не тотожні за значенням займенники: кожний, всякий, будь-який

3. Слід дотримуватися варіювання у використанні питальних займенників: Звичайно ухвали складаються із вступної частини, в якій зазначається стан питання, розглядається, і розпорядчої, яка містить перелік заходів із зазначенням термінів виконання...

ПРАВОПИС ЗАЙМЕННИКІВ

1. Прийменники із займенниками пишуться окремо: до нас, у мене, з ким-небудь, ні до кого.

2. У прийменникових сполуках прийменник ставиться між часткою і займенником, розділяючи їх. Частка, прийменник і займенник у таких випадках пишуться окремо: де в чому, ні до кого, ні з ким, будь з ким, хтозна до кого, казна на чому.

3. Неозначені займенники, утворені від питально-відносних за допомоги префіксів (часток) аби-, ані-, де-, сь-, пишуться разом: абихто, аніщо, деякий, чийсь тощо.

4. Неозначені займенники, утворені від питально-відносних за допомоги префіксів (часток) будь-, хтозна-, казна- пишуться через дефіс: будь-хто, хтозна-чий, казна-чим, та часткою-суфіксом -небудь: хто-небудь.

5. Частка ні з заперечними займенниками пишеться разом: ніхто, ніякий, нікотрий, ніскільки.

6. Частка не з усіма займенниками пишеться окремо (за винятком неабиякий, неабихто, не абищо

45. За лексичним значенням і морфологічними ознаками займенники поділяються на дев'ять розрядів.

1. Особовими називаються займенники, які вказують на осіб, інших істот, предмети, явища, поняття: я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони. Всі особові займенники змінюються за відмінками й числами; займенник він змінюється і за родами.

2. Зворотним називається займенник себе, який вказує на того, хто виконує дію. Він не має роду, числа і називного відмінка; за іншими відмінками він змінюється.

3. Присвійними називаються займенники, які вказують на приналежність предмета першій (мій, наш), другій (твій, ваш), третій (його, її, їхній) чи будь-якій (свій) особі.Присвійні займенники (крім його, її) змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенники його, її є незмінними.

4. Вказівними називаються займенники, які вказують на предмет (цей, сей, той), ознаку (такий), кількість (стільки). Займенники той (отой), цей (оцей), такий (отакий) змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники. Займенник стільки змінюється лише за відмінками.

5. Означальними називаються займенники, які вказують на узагальнену ознаку: всякий (усякий), весь (увесь, ввесь), кожний (кожен), інший, сам, самий. Вони змінюються за родами, числами і відмінками, як прикметники.

6. Питальними називаються займенники, які містять у собі запитання про особу (хто?), предмет (що?), ознаку (який? чий? котрий?), кількість (скільки?). Займенники хто, що, скільки змінюються за відмінками, який, чий, котрий - за родами, числами і відмінками, як прикметники.

7. Відносними називаються займенники, які виконують роль сполучних слів для приєднання підрядних речень до головних. Це ті ж питальні займенники, але без питання.

8. Неозначеними називаються займенники, які вказують на неозначену (невідому) особу, предмет, ознаку, кількість: дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь, якийсь, будь-чий і под. Вони утворюються від питальних додаванням часток казна-, хтозна-, будь-, -небудь, аби-, де-, -сь.

Неозначені займенники мають ті ж морфологічні ознаки, що й питальні займенники, від яких вони утворені.

З частками казна-, хтозна-, будь-, -небудь займенники пишуться через дефіс, а з частками аби-, де-, -сь - разом: казна-хто, хтозна-чий, будь-який, скільки-небудь; абиякий, дещо, хтось. Якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі три слова пишуться окремо: аби з ким, будь для кого, хтозна в чому.

9. Заперечними називаються займенники, які вказують на відсутність особи, предмета, ознак, кількості: ніхто, ніщо, ніякий нічий, ніскільки. Заперечні займенники мають ті ж морфологічні ознаки, що й питальні займенники, від яких вони утворені за допомогою частки ні. З часткою ні займенники пишуться разом. Проте якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі три слова пишуться окремо: ні до кого, ні для кого, ні в якому і ін.