Регіональна економіка_НМЕТАУ

−методи третього рівня (конкретнонаукові): статистичний, картографічний (регіональний аналіз, локаційний аналіз), які використовують для вирішення великого обсягу завдань і досягнення певної мети;

−методи четвертого рівня (методико-технічні): економікоматематичне моделювання, балансовий, що дають змогу вирішити конкретні завдання і отримати окремі результати.

Найбільш часто використовуються методи логічного синтезу та аналізу та пов’язані з ними методи дедукції та індукції.

Метод аналізу передбачає накопичення статистичних чи якісних даних щодо об’єкту дослідження, та розподіл групи об’єктів дослідження на класи (групи, типи). Метод синтезу передбачає систематизацію класів об’єктів дослідження та утворення нових, штучних груп об’єктів дослідження. Метод дедукції ґрунтується на методі аналізу і передбачає визначення закономірностей в результаті застосування методу аналізу. Метод індукції передбачає визначення гіпотетичної закономірності, а потім її перевірку в результаті застосування методу синтезу.

Методи, що застосовуються при обґрунтуванні розміщення виробництва, створені на межі економічних, географічних і математичних наук.До найбільш часто вживаних методів у сфері регіональної економіки належать стандартні методи наукового пізнання, зокрема статистичні методи, математичні методи, методи математичного моделювання, картографічний метод. Вони обіймають: аналіз статистичних матеріалів, економіко-географічні карти, методи технікоекономічних розрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, метод економіко-математичного моделювання тощо.

Математичні методи дають змогу використати закономірності інших наук у дослідженнях закономірностей регіональної економіки. Математичні методи у сукупності з інструментарієм теорії інформації і комп’ютерними способами обробки даних стали базою застосування методів математичного моделювання.

Метод системного аналізу і моделювання ґрунтується на комплексному вивченні господарства регіону, його внутрішніх просторових взаємозв’язків, взаємодії елементів структури. Всебічний аналіз, що використовує принцип поетапності починається з постановки мети і завдань,

13

формулювання гіпотези розвитку. При цьому головним критерієм оптимальності розвитку регіону і національної економіки в цілому є ефективність, тобто як найповніше задоволення потреб населення. Оскільки у міру розвитку господарств регіонів, і особливо з утворенням міжрегіональних асоціацій економічного співробітництва, взаємозв’язки в економічному просторі стають все більш складними, з’являється необхідність розробки і застосування економіко-математичних моделей територіальних економічних процесів.

Використання економіко-математичних моделей дає змогу з мінімальними витратами часу і праці обробляти величезні масиви інформації, вибирати оптимальні рішення відповідно до поставленої мети. В теперішній час моделюються: територіальні пропорції розвитку економіки України; розміщення галузей господарства в економічному просторі; формування господарських комплексів. Якісна особливість багатьох розроблених моделей економічного простору – здатність відображати структуру, взаємозв’язки і закономірності процесів, що відбуваються не тільки в різних регіонах, але і в країнах з різним соціально-економічним устроєм. В той же час висуваються нові вимоги до моделювання, передусім, у зв’язку з необхідністю кількісної оцінки кризових явищ, наслідків розпаду колишніх економічних зв’язків, ліквідації економічних суб’єктів, порушення спільності економічного простору. Для формалізації подібних ситуацій створюються нові теорії, математичний апарат і моделі (наприклад, теорії і моделі катастроф і біфуркацій).

Великі утруднення для моделювання створює інформаційний дефіцит, що посилюється в обставинах трансформаційного періоду та ринкової економіки. Виникають проблеми з інформацією про приватний сектор, розширенням «тіньової економіки», переведенням на нову методологію статистики і відсутністю достатньо довгих динамічних рядів порівнянних даних. Проте швидкий прогрес комп’ютерної техніки і комп’ютерних технологій – сприятливий чинник у даному відношенні. Тим не менш, економіко-математичні методи не завжди дозволяють із достатньою достовірністю визначити довготривалі наслідки ухвалених рішень.

Метод систематизації пов’язаний з поділом явищ (виходячи з цілей дослідження), що вивчаються, на основі вибраних критеріїв, процесів і явищ

14

на визначені сукупності, які характеризуються спільністю ознак і відмінних рис. Це прийоми класифікації, типології, концентрації і ін.

Балансові методи дають змогу: визначити основні економічні зв’язки в господарстві і міжрегіональному просторі; відібрати оптимальні з них, які з меншими затратами можуть забезпечити потреби населення і галузей регіональної спеціалізації; вибрати місце для будівництва тих або інших підприємств, що забезпечує раціональне використання сировини, палива, води і інших ресурсів, мінімум витрат на постачання готової продукції до місць споживання. У регіонах складаються баланси по галузях спеціалізації. Матеріальні баланси дозволяють аналізувати і прогнозувати стан товарних ринків, можуть бути використані маркетинговими службами підприємств, відповідними департаментами адміністрацій всіх рівнів. Складанню балансів передує аналітична робота.

Для теорії загального економічного простору велике значення має картографічний метод. Карти важливі не тільки в географії, але і в регіональній економіці. Вони дають змогу наочно представити розміщення виробництва в економіці регіону, країни, містять великий обсяг інформації про неї. Економіко-географічне картографування дає можливість не лише наочно подати локалізацію окремих об’єктів, але й розрахувати ефективність розміщення. Картографічний аналіз території виявляє нові можливості, закономірності. Для обґрунтування розміщення виробництва застосовуються спеціальні карти (щільності населення, топографічні, ґрунтів, транспорту, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основі складаються ще більш спеціалізовані карти, як-то карта зон економічного тяжіння міст, карти ТПК тощо.

Прийняття рішення щодо доцільності того чи іншого варіанту розвитку регіонів, розміщення продуктивних сил потребує оцінки економічної ефективності. Розрахунки економічної ефективності передбачають співставлення витрат та очікуваних результатів, як в свою чергу можуть вимірюватись різними показниками. Таким чином існує досить велика множина критеріїв оцінки економічної ефективності. До найбільш поширених та наглядних показників ефективності відносяться такі: питомі капіталовкладення, працемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати.

15

Районне планування – це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону, а не окремого підприємства. Він у свою чергу використовує методи математичного моделювання, картографічний тощо, являючи собою методаналізу території.

Застосування відомих методів дослідження регіональної економіки реалізується на основі системного підходу. У територіальній організації народного господарства за допомогою системного підходу і системного аналізу пізнаються реально функціонуючі галузеві виробничо-територіальні системи розселення і більш складні їх утворення – територіально-виробничі комплекси (ТВК) і соціально-економічні комплекси (СЕК).

На основі системного підходу визначаються шляхи удосконалення розміщення виробництва, розселення і територіальної організації невиробничої сфери. Так, наприклад, пізнання галузевих виробничих систем довело необхідність і економічну доцільність формування єдиної енергосистеми країни, єдиної транспортної системи, системи АПК; дозволило більш глибоко проаналізував їх сучасний стан і науково обґрунтувати перспективи. Системний підхід до вивчення проблем раціонального розміщення продуктивних сил дає змогу широко застосовувати економіко-математичні методи.

Процес пізнання у сфері регіональної економіки можна розбити на шість етапів:

−програмний: розробка програми наукового дослідження, в якій визначаються мета і завдання дослідження, дається обґрунтування теми, зазначаються виконавці і етапи дослідження, кошторис робіт, очікувані результати тощо;

−інформаційний: збирання та обробка інформації на підставі статистичної вибірки, складання анкет чи паспортів досліджуваних об’єктів для отримання необхідної інформації;

−аналітичний: аналіз і синтез добутої інформації, що дає змогу на новому рівні продовжити і поглибити дослідження об’єкта. На цьому етапі статистична інформація систематизується і обробляється задля її зручного представлення;

−модельний: розробка і реалізація системи моделей прогнозування й планування для різних рівнів і з різними часовими горизонтами;

16

− алгоритмічний: у точно визначеному порядку розробка управлінських рішень, формування планів з урахуванням економічних можливостей і суспільних потреб, а також безпосередніх і довготривалих наслідків рішень, що приймаються;

− концептуально-конструктивний: розробка наукових концепцій,

прикладних рішень, одержання пошукового результату.

Наведені вище методологічні засади досліджень в регіональній економіці в цілому мають універсальний характер, проте відзначаються певними особливостями, які обумовлені специфікою об’єкта пізнання даної науки.

1.2 ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Першим напрямом розвитку регіональної економіки була «камеральна статистика», яку розвивали в своїх працях Г.Ахенваль ) і А.Ф.Бюшинг. Основним методом цієї науки було нагромадження статистичних даних щодо природних ресурсів, розвитку економіки, політичного устрою, збройних сил певної території.

З розвитком міжнародного поділу праці й міжнародної торгівлі зросли вимоги до знань про країни, сировинні, паливні ресурси, фінанси, внутрішній ринок, що викликало народження «комерційної географії», яка виникла у Франції. У 1740 році вийшов у світ перший підручник з комерційної географії, автором якого був Ж. Ж. Саварі.

У другій половині XVIII та першій половині XIX сторіччя у економічній географії посилився вплив політичної економії. Наприклад, К. Ріттер створив концепцію, за якою історія народів залежить від розвитку природного середовища. Новий напрям в економічній географії створив І. Тюнен. У 1826 році він опублікував працю «Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства й національної економіки. Дослідження

господарства навколо центру споживання. Послідовником І. Тюнена був А. Вебер, якій довів, що промислові підприємства розташовуються з

17

урахуванням мінімізації витрат на транспорт, оплату праці, а також агломерування промисловості.

В російській імперії представниками економічного напряму в географії бути І.К. Кирилов, В.М. Татищев, М.В. Ломоносов.

Наприкінці ХІХ на початку ХХ сторіччя закладаються підвалини міжнаціональних і національних наукових шкіл. Їх засновниками виступають Ф. Ратцель (Германія), Ж.Ж.Е. Реклю і П. Відаль де ла Бланш (Франція). У

своєму подальшому розвитку наука про територіальне розміщення

продуктивних сил мала кілька наукових напрямів:

− географічний детермінізм, зміст даного напряму полягає в тому, що визначальною силою у розвитку економіки (людського суспільства) вважають природне середовище і географічне розташування тієї чи іншої країни. Представниками даного напряму були Ш. Монтеск’є, Ж. Реклю, Е. Гантингтон, Ф. Ратцель, С. Соловйов, В. Ключевський, Л. Мечников;

− енвайроменталізм, представники якого (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) вважали, що міжнародний поділ праці визначається відмінностями у природному середовищі. В межах даної наукової течії довгий час популярною була теорія «кліматичних оптимумів» Е. Гантингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі;

−просторова економіка. В межах даної теорії простір абстрагували як самостійний фактор, що визначає розвиток економіки. Економічний простір розглядали як ідеально рівну поверхню з рівномірно розташованими об’єктами національного господарства й населеними пунктами. Представниками даного напряму були І. Тюнен, А. Вебер, А. Леш, В. Кристалер, У. Ізард;

−марксизм виходив з того, що розміщення продуктивних сил обумовлюється перш за все способом виробництва і їх територіальна організація істотно залежить від соціального ладу;

−загальний детермінізм - є сучасним науковим напрямом у розвитку регіональної економіки. Основною є теза про те, що економічні закони і закономірності мають загальний характер, проте можуть мати певні відмінності у проявах залежно від соціально-економічного ладу. Провідну

18

роль у розміщенні продуктивних сил при цьому відіграє територіальний поділ праці.

Існує чимало теоретичних робіт стосовно розвитку регіонів, перші з яких з’явилися ще на початку XX ст. Так, у розробленій В. Кристаллером і А. Льошем у 30-х рр. теорії центральних місць зроблено спробу теоретично обґрунтувати ієрархічну побудову системи населених пунктів (центральних місць) у ринковому просторі, упорядкованість відстаней між поселеннями та характерні для центрів функціональні спеціалізації. Сучасний напрям розвитку регіональної економіки розпочато в 60-ті роки ХХ сторіччя, коли американські вчені В. Бунге, В. Ізард, П. Хаггет, Д. Харвей поєднали кількісні методи дослідження з традиційним просторовим розглядом об’єктів регіональної економіки.

Важливою для становлення теоретичних основ формування територіальної структури виробництва і розселення населення є хорологічна концепція, сформульована німецьким вченим А.Гетнером, згідно з якою території слід вивчати тільки з просторової точки погляду, тобто які об’єкти суспільної діяльності тут розміщені. Його хорологічний метод дослідження згодом став одним із найважливіших для вивчення регіонального розвитку.

Відповідно до теорії збалансованого розвитку основними перешкодами у розвитку регіонів є обмеження їх ринкових можливостей. Покращити ситуацію за таких умов держава може лише шляхом здійснення інвестиційної політики, пріоритетними напрямами якої є розвиток секторів, тісно пов’язаних із ринковою пропозицією, платоспроможністю і попитом у галузях виробництва та ін. Державні інвестиції надходять лише в регіони, в яких наявні ресурси і капітал. Вважається, що скорочення капітальних вкладань в інші сектори має стимулювати мобілізацію і реалізацію наявного в регіонах потенціалу. З метою збалансування розвитку регіонів держава має відповідно визначати обсяги і розподіляти капіталовкладення у регіони. В цілому в цій теорії не враховується структурна розбалансованість і ринкова взаємозалежність регіонів, робиться акцент на капіталовкладеннях в окремі сектори, а не на способах удосконалення їх формування.

Прибічники теорії незбалансованого розвитку вважають, що перешкоджає розвитку регіонів не скорочення капіталовкладень, а недостатня підприємницька активність, використання потенціалу якої гальмується інституційними факторами (бюрократичний процес ухвалення

19

державою рішень, відстоювання інтересів певних елітних груп та ін.). З огляду на недостатню підприємницьку спроможність виникає потреба в державному регулюванні регіонального розвитку шляхом ухвалення обов’язкових для виконання рішень, розробки і впровадження механізмів стимулювання розвитку регіонів. Відповідно до цієї теорії держава має впливати не на збалансований розвиток регіонів, а скоріше на існуючі регіональні диспропорції. Державні інвестиції, які мають доповнюватися з боку приватних підприємців, недоцільно розподіляти рівномірно, їх слід спрямовувати на проекти з високою окупністю, реалізація яких дасть змогу отримати додаткові надходження до бюджетів і стимулювати розвиток підприємництва. Водночас у цій теорії не розглядається процес врегулювання впливу підприємців на інституції.

Згідно з кейнсіанською економічною теорією регіонального розвитку державні видатки на розвиток регіонів збільшуються, а питання місцевого значення мають вирішуватися на засадах партнерства між державним, недержавним і приватним секторами. Ця теорія, яка найбільш широко застосовувалась у 60-70 рр. XX ст., є підґрунтям для «традиційної» регіональної політики, оскільки вона спрямована на досягнення міжрегіональної соціальної рівності шляхом справедливого розподілу доходів і державних інвестицій між регіонами, вирівнювання інфраструктури, зайнятості, надання субсидій і трансфертів депресивним регіонам.

Останнім часом у багатьох країнах світу як основа для проведення реформ і вирішення регіональних проблем розглядається посткейнсіанська теорія, зорієнтована на територіальний розподіл державою ресурсів та застосування нею таких важелів впливу на економічний розвиток депресивних регіонів, як надання субсидій, кредитів, податкові пільги, стимулювання припливу іноземних інвестицій, приватного капіталу та ін.

Неокласична теорія вбачає можливості вирішення проблем, пов’язаних з розвитком регіонів і територій, лише в результаті вільного розвитку ринку, тому держава не повинна обмежувати чи регулювати стихійний вплив ринкових сил. Відповідно до цієї теорії регулювання міграційних потоків, міжрегіональна трудова міграція є важливим дієвим важелем економічного розвитку регіонів. ЇІ прихильники вважають, що конкуренція, вирівнювання відмінностей у накопиченні капіталу і державна цінова політика сприяють

20

зближенню рівнів розвитку регіонів та є основним чинником їх економічного зростання. До основних чинників сталого економічного розвитку регіонів в межах неокласичної теорії відносять: приватні і державні інвестиції, людський капітал, інновації та науково-технічний прогрес (НТП). Важливими для зближення рівнів розвитку регіонів (конвергенції) є такі рушійні сили: врегулювання державою матеріальних і людських ресурсів; трудова міграція; економічна і політична інтеграція; стабільність і ефективність державних інституцій; економічна політика та широке впровадження новітніх технологій. Отримані результати засвідчили позитивний вплив цієї теорії на згладжування регіональних економічних відмінностей.

На противагу даній теорії результати інших досліджень ставлять під сумнів позитивний вплив неокласичної теорії на розвиток регіонів, оскільки вони засвідчили поглиблення регіональної соціально-економічної диференціації. Наводяться аргументи на користь того, що за певних умов ринкові процеси є просторово обумовленими, можуть впливати вибірково і призвести до значних перекосів у розміщенні економічного потенціалу. Подібної думки дотримується американський учений Дейтонського університету Х. Біледі, який вважає, що концентрація капіталу в окремому регіоні призводить до порушення існуючого балансу в економічному розвитку регіонів, зменшення чи збільшення відмінностей між ними. П. Райс і А. Вінеблз наголошують на взаємозв’язку між економічним зростанням і регіональними диспропорціями, зазначаючи, що навіть незначні відмінності

урозміщенні інвестицій можуть спричинювати істотну міжрегіональну диференціацію, яка не завжди пов’язана з недоліками ринку.

Теорія полюсів зростання передбачає акумулювання економічного й інших потенціалів у так званих «полюсах зростання», тобто в комплексі підприємств, центрів зосередження факторів виробництва, які забезпечують їх найбільш ефективне використання, або на конкретній заселеній території,

упровідній галузі, в якій сконцентровано інноваційний потенціал країни. Відповідно до положень цієї теорії накопичений економічний потенціал має прискорити НТП, привести не тільки до передачі позитивного імпульсу в розвитку іншим галузям економіки регіону, сусіднім територіям, а й до макроекономічного зростання країни. Осі розвитку між полюсами зростання, які створюють просторовий «кістяк» економічного розвитку країни (регіону),

21

забезпечують транспортне сполучення, сприяють інфраструктурному й інноваційному розвитку. На практиці ця теорія реалізується шляхом формування вільних економічних зон, на території яких створюються привабливі для вкладання іноземних інвестицій умови, технополіси, технопарки та ін. Ця теорія подібна до теорії незбалансованого розвитку: державні інвестиції передбачається спрямовувати спочатку на проекти, реалізація яких дасть змогу накопичити бюджетні кошти, а потім – на заходи щодо підтримки державою розвитку депресивних територій.

Упродовж останнього десятиріччя серед регіоналістів набуває все більшої підтримки європейська теорія «нового регіоналізму», яка пропонує так званий «третій шлях». Відповідно до її положень важелі регіонального розвитку і здійснення відповідних перетворень передаються від центральних до регіональних і місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Як оптимальний шлях розвитку територій розглядаються реалізація наявного в них внутрішнього потенціалу, місцевих ініціатив, ефективне міжсекторальне співробітництво між місцевими органами влади, підприємницькими структурами і громадськістю у вирішенні питань місцевого значення.

Прихильники ринкового регулювання економічного розвитку регіонів так званої «нової економічної географії», яка особливо поширилася у 90-х рр. ХХ-го сторіччя, вважають, що цілеспрямоване накопичення капіталу і концентрація виробництва на певній території супроводжуються усталеними циркуляційними зв’язками у виробництві. Значні розміри ринків, зовнішні впливи економічної діяльності й успішне міжрегіональне співробітництво створюють регіонам конкурентні ринкові переваги. Доступ до ринків, поширення знань, інновацій і сучасних технологій дає змогу приватним підприємствам досягнути високої рентабельності і прибутку, що приводить до розширення розмірів і мережі ринку, підвищує можливості реалізації наявного в регіонах потенціалу. В цілому цю теорію можна розглядати скоріше як намагання раціонально обґрунтувати просторове структурування економіки.

В Україні на сучасному етапі розвитку регіональної економіки активні дослідження проводять вчені Інституту промисловості НАНУ (ІЕП НАНУ) в м. Донецьку, а також реорганізованих підрозділів ІЕ НАНУ – Інституту регіональних досліджень НАНУ (ІРД НАНУ) в м. Львові, Інституту проблем

22