2. Рококо – стиль «галантної доби».

Розквіт рококо припав на другу чверть 18 ст. Його батьківщиною стала Франція. Стиль побутував передовсім в придворно-аристократичному середовищі, в живопису й декоративно-прикладному мистецтві палаців й особняків, широко використовувався також для прикрашання церков. В зодчестві проявив себе в основному в галузі декору і в малих архітектурних формах (наприклад, в садово-паркових павільйонах).

Ідеал стилю рококо.

Барочний ідеал людини потенційно містив у собі можливість розщеплення принаймні на два нових ідеали: чисто гедоністичний (від слова – насолода, гедонізм – напрям, що виник у Стародавній Греції у 4 ст. до н.е. філософсько-етичне вчення, за яким насолода є найвищим благом, метою життя) і чисто героїчний. Перший привів до формування мистецтва рококо, а другий – класицизму.

Світогляд, який відповідав поняттю, що людина – це «пучок приємних відчуттів», був природним для сибаритів (з грецької – зніжена, розбещена розкошами, багатством людина, дармоїд; від назви давньогрецької колонії у Південній Італії – Сібаріс, в якій пануюча верхівка відзначалася особливою розбещеністю і неробством), котрі потопали у розніженості і розкошах. Будь-яке хвилювання і моральне напруження, пов'язане з героїчними зусиллями, могло порушити їхній безтурботний стан райської дрімоти. Тому ідеальним твором з їхнього погляду міг бути тільки такий, котрий задовольняв би ідеалові чисто гедоністичної людини (без усякої домішки барочного героїзму – абсолютно безтурботна людина).

Ватто. Паломництво на острів Кіфера.

Архітектурний (точніше — декоративний) стиль рококо з’явився у Франції під час регентства (1715—1723) і досяг апогею при Людовику XV, перейшов в інші країни Європи і панував там до 1780-х років. Стиль рококо був не стільки продовженням стилю бароко, скільки його видозміною, що відповідала манірному, надмірному часові. Він не вніс в архітектуру ніяких нових конструктивних елементів, але користувався старими, використовуючи різні традиції, головним чином, для досягання декоративної ефектності.

Відкинувши холодну парадність, важку і сумну пихатість мистецтва часів Людовика XIV й італійського бароко, архітектура рококо прагнула бути легкою, привітною та грайливою , уникає строгої симетричності, без кінця варіює членування й орнаментальні деталі. В творіннях цієї архітектури прямі лінії і плоскі поверхні майже щезають або ж замасковуються фігурною обробкою; не проводиться у чистому вигляді жоден з усталених ордерів; колони то подовжуються, то скорочуються, то гвинтоподібно скручуються; фронтони, що являють собою ламані опуклі та запалі лінії, увінчуються також вазами, пірамідами, скульптурними фігурами, трофеями та іншими подібними предметами. Не дивлячись на таку відсутність раціональності у використанні архітектонічних елементів, на таку капризність, вишуканість і надлишок форм, стиль рококо залишив багато пам’яток, котрі й досі приваблюють своєю оригінальністю, розкішшю й веселою красою, що живо переносять нас в епоху рум’ян і білил, мушок і пудрених перук.