Три брати

Колись на славу Україні,

Зродила мати трьох синів.

Дала крилята їм орлині,

Дала їм очі соколині

І душі, повні мрій і снів…

Садовський славний! Ти між нами

Отой орел, і в слові сім

Чи пізнаєш себе з братами,

Широкоплечими орлами,

Що штуки мир скорився їм?..

Мов той орел в краю блакиті, -

В просторі штуки чарівнім, -

Ширяєш ти по вільній хіті,

Підвладне все тобі в ті миті,

І ти живеш життям двійним…

І ось брати твої з тобою:

Карпенко старший чарівник,

Що так звабляє всіх нас грою,

Що надихає й вас порою

І що відкрив нам свій тайник

Подій лукавства і зневаги,

Подій неправди огидних,

Великодушних діл відваги

І нищих духом переваги

Над кодлом сильних і грізних!..

А слава сцени – Саксаганський!..

Кого він з нас не чарував

Чи то в комедії селянській,

Чи то у драмі хуторянській, -

Яких він типів не вдавав?..

Живіть на славу Україні,

Чаруйте скрізь її синів,

І славні будете в родині,

І як тепер, при сій хвилині,

Скрізь привітають трьох братів!…

Іван Карпович Тобілевич увійшов у світову культуру як Іван Карпенко-Карий. Це псевдонім митця, який поєднує у своєму літературному імені ім’я батька та згадку про улюбленого поета (Гнат Карий – герой п’єси Т. Г. Шевченка “Назар Стодоля”).

Родину Тобілевичів називають кістяком українського театру, бо брати І. Карпенка-Карого – режисери, актори, сестра - актриса та співачка. У сім’ю Тобілевичів увійшли чудові артистки українського театру: Марія Заньковецька (дружина Миколи) і Софія Тобілевич (дружина Івана).

Іван Карпенко-Карий – драматург, актор, режисер, театральний діяч, один з основоположників нового українського театру. Народився на Кіровоградщині. Настільною книгою в сім’ї Тобілевичів був “Кобзар”. Улюблені п’єси драматурга – “Наталка Полтавка” І. П. Котляревського і “Назар Стодоля” Т. Г. Шевченка.

На початку 1880-х років виступив як драматург. Творча спадщина І. Тобілевича особливо багата на комедії. Він автор 18 п’єс, 3-х драматичних уривків, оповідання “Новобранець”.

Своєрідну комедійну трилогію складають п’єси “Розумний і дурень”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, які об’єднані темою збагачення спритного хижака – “хазяїна”, який не гребуючи нічим, в умовах бурхливого розвитку капіталістичних відносин на селі намагається посісти місце колишніх поміщиків.

У драмі “Бурлака” традиційний мотив кохання був відсунутий на другий план, автор акцентує на конфлікті між соціально-антагоністичними силами пореформеного села, а саме: викриває зловживання владою волосним старшиною, змальовує ту відсіч, яку дає кривдникові бурлака Опанас. Драматург показав беззаконня і сваволю, які панували не тільки в одному селі, а й в усій царській імперії.

У драмі “Наймичка” І. Тобілевич змалював один з найтрагічніших жіночих образів в українській драматургії ХІХ ст., у якому розкрив трагедію найскривдженішої частини тогочасного села – наймитства. Автор підняв завісу над повним розпусти життям сільської верхівки, що глумилася над трудящими, розтоптувала їхнє життя.

У соціально-психологічній драмі “Безталанна” драматург довів, що в класовому суспільстві люди не можуть бути щасливими, бо страждають через темряву, забобони, соціальні кривди, а сильні і глибокі натури Гнат і Варка, тиха і добра Софія не можуть знайти виходу із трагічного становища, бо в темній атмосфері села, як зазначає І. Я. Франко: “… існують тисячні сили, які намагаються підірвати в людях те, що в них є чистого й здорового…”

Комедія “Мартин Боруля” написана на основі фактів здобування батьком дворянських прав. Осмислюючи прагнення батька “піднятися трохи вище над рівнем селянської верстви”, письменник показав на сцені трагічне становище поневоленої людини, “яка борсається в лабетах безправності, бажаючи добитись хоч якихось куценьких прав”. Драматург основне вістря своєї сатири спрямовує не так на свого героя, як на суспільний лад, який поділив людей на панів і бідних.

Минуле рідного народу Карпенко-Карий відтворив у п’єсах “Бондарівна”, “Паливода XVIII століття”, “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, де йдучи від мотивів та образів народної поезії, драматург намагався розкрити непримиренність взаємин між волелюбним народом і його іноземними гнобителями, передати пафос визвольної боротьби проти будь-яких форм пригнічення людини.

Серед творів про минуле одне з найпочесніших місць належить історичній трагедії “Сава Чалий”. Це один з “архітворів нашої літератури” (Іван Франко), в основу якого покладено історичний факт про ватажка гайдамаків Саву Чалого, який, спокусившись шляхетськими привілеями, зрадив своїх побратимів, перейшов у табір Потоцького і за це був убитий колишнім своїм товаришем Гнатом Голим у 1741 р. Вся п’єса сприймається як трагедія людини, яка потрапила у зашморг сумнівів, хитань, честолюбних намірів, яка, скочуючись вниз стежкою ренеґатства, намагається виправдатися перед власним сумлінням, однак цим помислом і діям ніякого виправдання немає.

Отже, Карпенко-Карий, вдало поєднавши здобутки народної поезії з класичними традиціями, реалістично відтворив історичне минуле українського народу, показав класову непримиренність між трудовим народом і експлуататорами.

Талановитий драматург, Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різних жанрів – соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною сатиричною комедією, історичною драмою. Високою акторською майстерністю він вніс вагомий вклад у розвиток українського театру. Артистичний талант виявив у таких ролях, як Назар Стодоля (в одноіменній драмі Т. Шевченка), Терентій Пузир (“Хазяїн”), Омелько і Мартин Боруля (“Мартин Боруля”), Хома (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” М. Старицького) та багатьох ін.

І. Франко, високо цінуючи драматурга, називав його “батьком новочасного українського театру”. Драматург прожив свій вік, самовіддано працюючи для народу України. Його серце було сповнене любові до друзів, сподвижників по театральній справі, він уникав конфліктів, не мав надмірних амбіцій і честолюбства, нікому не заздрив.

Усі діти Івана Карповича здобули гарну освіту: Назар став інженером-хіміком; Юрій навчався у Львові (будучи студентом, заприятелював з родиною Івана Франка, якийсь час жив у нього на квартирі); Орися (Ярина) та Марія закінчили Паризьку Сорбонну. З усіма дітьми в Івана Карповича були теплі, задушевні стосунки. Він щиро переймався усіма клопотами своїх синів та дочок, радів зустрічам з ними. Софія Тобілевич написала кілька книжок про свого чоловіка та його оточення, про шляхи українського театру.

1907 року Панас Мирний написав вірш, присвячений пам’яті І. Карпенка-Карого:

Недавно те було, як ти

З своїми рідними братами

Витав у нас.. і перед нами

Мов по весні почав цвісти

Різноманітний той садок

Твоїх глибоких дум, гадок,

Гарячих серцем та душою,

На світ появлених тобою.

Кого не бачили ми там?

І “Наймички” лихую долю,

І “Безталанну” з її горем.

Страждання… муки… регіт… гам…

Та витівки життя людського, -

На лихо наше, більше злого,

Ніж доброго, - і ті надії,

Що ними люди серце гріють.

Все те пройшло тут перед нами –

Живе, яскраве та блискуче,

Мов промінь сонячний з-за тучі

Чи світ зорі поза горами…

І ми, милуючись, раділи,

Що те, чого ми так хотіли,

Прийшло до нас і жити буде,

Поки живуть на світі люди…

 2. Дещо з епістолярної спадщини І. Карпенка-Карого

Про життя і творчість драматурга на хуторі Надії багато чого розповідають його листи. Адже, як згадувала його дружина, “тільки в надзвичайних випадках і тільки в листах до своїх рідних він, і то не завжди, признався в тому, що йому було тяжко, а в щоденному житті він завжди був надзвичайно врівноважений і веселий товариш. По всіх колючках життя він ступав рішуче й сміливо, без усякої скарги…”.

Отже слово – листам. З хутора Надії і про хутір Надію.

“…Окрім всього, зараз же пришліть мені, милі мої, грошей руб (лів) 150, бо мені треба купить сорочок і пари дві плаття, і разну мілоч, та ще й за дітей заплатить за місяць вперед…”

  

“Назаре, сину мій коханий!

По скінченню сезону виїдемо на хутір одпочивати від щоденних турбот. Я приймуся за працю літературну, і хоч ще сам не знаю, що буду писати, бо єсть три теми і одна трохи не викінчена п’єса, а все ж таки робити треба…”

  

“З 27 февраля сидю безвиїзно на хуторі і день і ніч пишу. У мене трохи було готового матеріалу, але я його впень переробив, і вже викінчив нову комедію “Премудрий Соломон” (…) Оце скінчу, здається – добре, передивлюся – погано, і я знову мажу! Від мозгової праці у голові гуде і нерви дуже розшатані, так що мало сплю…”

  

“От ми вже й на хуторі. Тут тихо-тихо, особливо це примічається після того сильного галасу, який щоденно йде в Одесі. Багато кругом бід: Барамба Антін і син його Грицько повмирали, жінка у Якова Саламахи вмерла і ще дехто незнайомі тобі молоді люди повмирали, аж сумно… а все тьма робе…”

  

“…Я пишу нову комедію “Хазяїн”, але діло туго йде, часто голова болить. Одначе перший акт готовий, і я ним наче задовольняюсь. Хоч то раз у раз так зі мною буває: поки пишу, задовольняюсь, а напишу – недоволен”.

  

“…В люцерні викосили засиджені яйця дикої качки, і квочка висиділа трьох каченят, котрі бігають за мамою, як собачки, і вона їх пасе то на луках, то в березі. Премилі птички – тьма інстинкту, і дуже цікаво, що воно дике, але ще того не почуває і лізе на руки до чоловіка…”

  

“Діла, мій любий, погані: зборів нема, а тут, що найгірше, я нездужаю та й нездужаю. (…) Край, з весни, як буду живий, оселюсь на хуторі і якось буду доживати віка. Хотів би прибавить три-чотири кімнати, щоб було де кожному з вас, в нужді, мати приют, де б не так важко було пересидіти дощову годину.

Навіть коли я і мама помремо, то й тоді таке помешкання для вас усіх буде приятне, бо воно має традиції, і я можу надіятись, що, живучи на хуторі, кожний з вас буде недалеко і від рідних могил. Це мрачно тільки здається, а в существі тут поезія..."

  

“…ви напишіть колегіальне слово, чи буде нам добре жити на хуторі, чи матиму я потрібний для хворого спокій. Прибудування зробить неодмінно треба (…) Ох, який би я був радий, щоб мені діждати цієї будівлі і побачити, як цей величезний улик буде густи від бджілок… та бог милостив, може й діжду…”

 3. Авторський задум, життєва основа комедії “Хазяїн”

Задум написати комедію “Хазяїн” І. Карпенко-Карий виношував близько десяти років. Після написання комедії у квітні 1900 р. її було надіслано до цензури, де вона пролежала до кінця 1900 р., лише в грудні було одержано дозвіл на її постановку. Перші вистави “Хазяїна” пройшли з великим успіхом у Києві 1901 р. Роль Пузиря виконував автор.

“Хазяїн” – художнє продовження “Ста тисяч”, комедії, створеної 1889 року. Звідти бере початок образ Пузиря, який близький по духу Герасимові Калитці: така сама ненаситна жадоба збагачення, дикість натури користолюбця та аморальність. Автор писав 1900 року своєму братові П. Саксаганському, де зустрічається чітке формулювання авторського задуму:

“Комедія ця дуже серйозна, і я боюся, що буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху, “Хазяїн” же – зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання! Побачимо, як-то воно піде”.

Час і місце дії у творі окреслюються дуже виразно: останнє десятиліття ХІХ ст., північна частина колишньої Херсонської губернії. В образі Пузиря автор зобразив капіталіста-землевласника, ненаситний потяг якого до наживи стає самоціллю, перетворюючи його на моральну потвору.

Про дивну пристрасть людей до збагачення заради збагачення писали і Бальзак, І Салтиков-Щедрін та інші класики світової літератури. Але Карпенко-Карий змалював головного героя, який втілює ідею твору, на такому широкому фоні соціальних процесів, що його “Хазяїн” став символом доби становлення капіталізму на півдні України. Недаремно, наприклад, І. Франко писав, що постать Терентія Гавриловича Пузиря представлена на фактичній основі українського мільйонера-мужика Харитоненка і його окруження, а народний артист В. Василько згадував: “Батько мій прослужив у Терещенка 40 років бухгалтером і був знайомий майже з усіма прообразами п’єси “Хазяїн” Тобілевича. Він розказує, що Ліхтаренко – це був у життя Дударенко… По оповіданню батька, Тобілевич гостював в Тьоткінському маєтку десь біля Курська, і там йому розказували всі ці пригоди з пам’ятником, з кожухом. Все це він взяв з життя”. Брат П. Саксаганський зауважував з цього приводу: “Тип “Хазяїна” був подібний до Терещенка, як і на кожного багатія з Херсонщини. Типів цих Карпенко знав досконало…”

Отже, спостереження над українською дійсністю кінця ХІХ ст. і характерами та діями великих капіталістів-землевласників пройшли у Карпенка-Карого творчу обробку. Автор відповідно до вимог жанру сатиричної комедії відібрав найсуттєвіше в характерах і обставинах, дещо загостривши і перебільшивши. Це і склало життєву основу твору.

 4. Тема, проблематика, жанр твору

Тема комедії визначена автором, а саме: показ людської любові, пристрасті до збагачення “без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!”

В центрі уваги драматурга – моральні, етичні й психологічні конфлікти, породжені економічними стосунками капіталіста-аграрія, способами й прийомами наживи.

Проблеми, які підняв у творі письменник:

1) добра і зла (автор переступив межу зла, його девіз – аби бариш, то все можна);

2) честі і совісті (навіть Пузир дбає про зовнішні ознаки своєї честі, часто говорить – “не робіть безчестя”, “врятуйте мою честь”, хоч за іншими такого права не визнає, як, наприклад, за помічником економа Зозулею);

3) кохання (Соня, Калинович, Чоботенко);

4) батьків і дітей;

5) освіти;

6) культури;

7) духовності;

8) пошуків молодим поколінням шляхів у житті.

Жанр твору визначив автор – це комедія соціально-сатирична, бо викриває і висміює явища, породжені капіталістичним ладом, аморальність вчинків капіталістів-землевласників. Дію п’єси рухають її основні конфлікти: Пузир і закон, Пузир і робітники, сімейний конфлікт.

 5. Ідея комедії та її значення

Нещадно висміюючи все повторне і нице в житті, письменник-сатирик робить це в ім’я перемоги благородних і світлих основ життя. Це стосується і комедії І. Карпенка-Карого “Хазяїн”. Драматург викриває і засуджує капіталістичні взаємини між людьми, де все підкорено владі, де в “корені лежить неправда, зло”. Автор комедії утверджує, висловлюючись його власними словами: “Ідею любові, ідею життя, ідею економічного благосостоянія народу”. І. Карпенко-Карий переконаний, що в майбутньому запанують “вищі ідеали загального добра”, зникнуть причини, які породжують егоїзм, жадібність і ворожнечу між людьми. Великі надії він поклав на освіту, школу і вклав відповідні слова в уста Калиновича: “Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!”

“Хазяїн” – найвизначніша комедія Карпенка-Карого, вершина його творчості. Це усвідомлював і сам драматург, про це писали видатні письменники, зокрема, І. Франко, відомі критики та літературознавці. Саме глибока ідейність, психологізм та гуманізм забезпечили комедії “Хазяїн” довге сценічне і літературне життя, любов читачів.

 6. Характеристика персонажів комедії “Хазяїн”

У комедії вісімнадцять дійових осіб, не враховуючи юрби робітників та позасценічних персонажів. Але автор, відповідно до свого задуму, зосередив головну увагу на постаті мільйонера-землевласника Пузиря. Інші герої служать для підкреслення потворності характеру головного героя.

Пузир

Терентій Гаврилович – великий український капіталіст-землевласник, який вийшов із середняків: “… були так собі хазяїни, з середнім достатком”. Через тридцять п’ять років землі Пузиря, за висловом німця-купця, уже нагадували ціле княжество, яке за три дні не об’їдеш. На цих землях розташовано кілька великих економій, де працюють строкові і постійні робітники. У степах випасається сорок тисяч овець, вирощуються сотні тисяч пудів пшениці й цукровий буряк для цілого заводу.

Як же Пузир досяг такої економічної могутності? Сам він твердить, що тяжкою, невсипущою працею: “Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка…” І це справді так, адже хазяїн колись “з степу не вилазив”, “всю молодість провів у степу”, і пізніше інколи по місяцю жив у курені, був під дощем коло отар, навіть сильно хворим їхав на ярмарок скуповувати худобу.

Але правда й те, що одному чоловікові своєю власною працею стільки не заробити. Тому Пузир всі свої зусилля так спрямував, щоб з усього “користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть - тягни”. Він і його жінка “ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!” Сам хазяїн признається, що він “йшов за баришами наосліп, штурмом крушив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору…”

Отже, більша частка багатства Пузиря нажита нещадною експлуатацією чужої праці, різними махінаціями. І з роками прагнення до наживи в хазяїна збільшується, тому безсовісний визиск трудящих посилюється – їм намагається заплатити за роботу якнайменше, годує гірше собак, таким хлібом, що “ну вкусити, ні відламати”. Кінець кінцем це приводить до бунту в одній з економій. Пузир користується народною бідою – голодом і скуповує в селян худобу за безцінь. У своїх “комерчеських” справах заходить так далеко, що вступає в суперечку з законом: “прикриває” злісного банкрута Михайлова, взявши у нього на випас дванадцять тисяч овець.

Пузир настільки засліплений жадобою наживи, що йому все мало: “Шукаю, де б більше купить землі, бо стільки б чоловік її не мав – все бракує”.

У комедії головний герой виступає перед читачем уже з готовим, сформованим характером. І увага автора зосереджена на тому, щоб якомога повніше розкрити його в діях. Всі помисли і вчинки Пузиря спрямовані на одержання прибутків. А щоб досягти, доводиться бути і безчесним (обіцяє Калиновичу дати згоду на шлюб з донькою, а сам думає: “Обіщать можна все, аби врятував… Обіцянка - цяцянка”), і несправедливим (навмисне платить робітникам під кінець строку дуже мало, “тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені…”), і жорстоким (виганяє чабана Клима і помічника економа Зозулю, розуміючи, що вони не винні), і деспотичним (хоче віддати дочку заміж за нелюбого їй Чоботенка, сина землевласника-мільйонера, і каже, що “так буде, як я хочу!”).

Пузир скупий до смішного (згадаймо історію з кожухом і халатом: те, що він їздить у місто зі своїми харчами і жаліє найпростішого обіду для свого спільника в шахрайстві Маюфеса). Він байдужий до громадських справ, хоч є земським гласним, не їздить на збори. Про важливе питання – “продовольствіє голодного люду до урожаю” цинічно говорить: “Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать”. Разом з тим честолюбний – дуже радіє орденові Станіслава на шию, хоче, щоб його пізнавали здалеку і шанували в будь-якому одязі.

Безкультур’ю Пузиря теж немає меж: Котляревський йому “без надобності”, на “степах у Гоголя” він “не бував”, не чув і не знає, хто такий Крез. Золотницький прямо говорить своєму багатому і неосвіченому сусідові: “Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!” Кожен, хто сповнений благородних поривань, для Пузиря – дивна людина: “Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам’ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони… їм кишені продирають”.

Одним із парадоксів образу головного героя є те, що він вважає себе чесним і справедливим. Цю думку хоче підтримати в людях і помічник Феноген, і сам хазяїн. Чого вартий його прикінцевий монолог: “Он які люди понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде,заріже, ограбить, чортові душу продасть – аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. І такий злодій, мошенник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна”.

Грубість і цинічність Пузиря драматург майстерно передає через його мову, насичену дієсловами в наказовій формі, згрубілими фразеологізмами, лайливими словами: “Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!”; “Це тобі не борщ, тут пробувать нічого – треба взять! Ти розумієш? Взять!”; “Ви ніколи не пробуйте, а просто – їжте!”, “Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!”; про часті приїзди Калиновича говорить, що той унадився до них, “як свиня в моркву”, називає вчителя “голодранцем”, “учителишкою”. Робітники у нього – “пси”, “ідоли”, співучасник у шахрайстві Михайлов – “голяк масті”.

Кожен вчинок головного героя психологічно вмотивований і виходить з його основної риси характеру – жадоби до наживи без будь-якої мети. Не можна не відзначити трагікомізму цього образу. Автор через дрібні деталі, підтекст та інші художні прийоми постійно викликає у читача сміх: від добродушного до саркастичного.

Кінець Терентія Пузиря страшний. Він став жертвою власної скнарості: робітники збунтувалися, афера зі злісним банкрутством викрита, Соня сповнена рішучості настояти на своєму й вийти заміж за Калиновича. Гуси добивають хазяїна фізично. Хоч причина смертельної травми Пузиря гіперболічна, сам образ героя виявився настільки типовим, що багато тодішніх землевласників пізнавали в ньому себе, навіть давали гроші, щоб комедію зняли з постановки.

Так автор утверджував безглуздість людської вади – “стяжательства для стяжательства” і шкідливість її для суспільства.

Феноген, Ліхтаренко та інші помічники Пузиря

Які хазяїни, такі їхні й помічники. Недаремно на неодноразове питання Феногена, де він взявся, Ліхтаренко відповідає: “Хазяїни викохали!”, “Підходящий ґрунт – от і родять такі люди, як ми з вами”.

Багато років хазяїн був прикладом для помічників, то ж обманювати для них – звичайна справа. Феноген говорить: “І сам хазяїн наш усіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами тягнуть – тягни! Так він робив і робить від юних літ, а тепер має мільйони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном! Та я й не тягну – дають. Тут гріха немає!..” Він потихеньку відкладає гроші з хазяйського добра і вже сам має стати поміщиком з п’ятьмастами десятинами землі, бідкаючись, що припізнився. Маюфес про це говорить: “Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманите”.

Феноген більш потайний, хитрий і підступний. Для прикриття власного злодійства не погребує і наклепом, як це було з чабаном Климом і помічником Ліхтаренка Зозулею. Ліхтаренко більш нахабний і жорстокий, для свого збагачення використовує будь-які засоби: обман, підкуп, шахрайство. Хазяїн його покриває, бо це йому вигідно: “Я знаю, що він більше всіх краде, та зате мені велику користь дає!” У цього економа є своя дотепна теорія, яку він викладає Пузиреві: “Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову – яка ж вам від цього шкода?”

Ці різні за вдачею люди, Феноген і Ліхтаренко, уклали між собою страшну для оточуючих та підлеглих угоду: “Брать, де дають, і де можна, а на менших звертать!” Цим “меншим” виявився чесний юнак Зозуля, випускник землеробської школи, сльози якого й щирі визнання не розчулили помічників хазяїна, а викликали лише сміх та іронічні зауваження: “оце той дурень, що й в церкві б’ють!”, “Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішки попросив – і знову б прийняли…”.

Дії цих двох хижаків такі відверто безсоромні й цинічні, що дивують навіть такого пройдисвіта, як Маюфес: “Ви – помічник і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало”.

І Феноген, і Ліхтаренко – зменшена копія свого господаря – такі ж жадібні, підступні й жорстокі, нерозбірливі в засобах наживи, грубі та лицемірні. Це видно і з їхньої мови, вчинків, навіть життєве кредо мають одне. Феноген, почувши слова лікаря про Пузиря, виголошує цілий монолог: “Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші – оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого?”

Таким чином, образи Феногена і Ліхтаренка значною мірою доповнюють образ головного героя, сприяють більш повному розкриттю авторського ідейного задуму.

Менше показаний у комедії другий економ, Зеленський. Він, очевидно, не такий спритний у справах, може, навіть більш совісний, але також причетний до великого “хазяйського колеса”, яке нещадно визискує і давить трудящих людей.

Шахмейстер Куртц складає враження більш-менш порядної людини, але й він любить гроші, намагається догодити хазяїнові.

Золотницький

Велике значення для розкриття характеру головного героя має образ Золотницького. Він змальований не так повно та чітко, і в цьому його особлива композиційна функція у творі – служити контрастом до центрального персонажа.

Петро Петрович Золотницький – родовий інтелігентний пан з тих “дворянських гнізд”, про занепад яких у добу капіталізму писав І. Тургенєв. Він освічений, дбає про національну культуру, літературу, розуміючи їх роль у житті народу: “Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народу, серед котрого з’явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ…”. І це так контрастує з висловами Пузиря, якому “Котляревський без надобності”, заведення шкіл – “ярмо на шию”.

Петро Петрович, знову ж таки на відміну від головного героя, гуманний і співчутливий. Він змушує Пузиря обдарувати свого вірного слугу в честь іменин, допомагає Соні і Калиновичу умовляти батька дозволити їм одружитися, шукає виходу із складного становища, в яке потрапив сусіда через свою участь у прикритті злісного банкрута Михайлова, хоч і сам ображений Пузирем.

При всій своїй інтелектуальній вищості від Пузиря, Золотницький не може протистояти грубій, навальній силі хазяїна, який уже не одного родового поміщика зігнав з насидженого місця і добирається тепер до нього.

“Може, продаєте Капустяне?” – цікавиться Терентій Пузир. Золотницький, розуміючи, що це сказано неспроста, майже благає: “Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку”.

Освіченість, інтеліґентність Золотницького підкреслює і його мова, сповнена крилатих, образних висловів, метафор і філософських сентенцій. Пузиря він називає “нещасною, безводною хмарою”, “дикою, страшенною силою”. Умовляючи його видати дочку за гідну, на його думку людину, каже: “Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує”. Про свою невдачу при сватанні Петро Петрович говорить Соні: “Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрілював позицію і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав – не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо в перехресний вогонь!”

Але, підкреслимо ще раз, образ пана Золотницького, хоч і служить контрастом до образу Пузиря, не є тією постаттю, що протистоїть навальній силі “чумазих”, нових хазяїнів.

Соня, Калинович

У літературознавчих дослідженнях зустрічаються суперечливі трактовки цих образів. Одні вважають, що це “акторові бажання на двох ногах”; інші вбачають у них просто позитивні персонажі, які протистоять негідникам-хижакам; а треті навіть залічують їх до негативних постатей.

Ці суперечливі думки не випадкові. Адже і Соня, і Калинович змальовані драматургом не так чітко і послідовно, як Пузир, Феноген і Ліхтаренко. Однак видно, що автор відвів їм важливу композиційну роль: служити контрастом до “темних сил”, уособленням яких є хазяїн і його помічники.

Соня – дочка Терентія Гавриловича Пузиря. Вона освічена, інтеліґентна, закінчила гімназію із золотою медаллю. Дівчина спостерігає за жорстоким “хазяйським колесом”, і воно страшить її. Соня співчуває пригнобленим, але не знає, що робити, як їм допомогти, бо виросла, очевидно в “тепличних” умовах, далеких від реального життя. Випадково ставши свідком бунту робітників, розуміє, що треба розібратися в господарських справах, втручатися, коли потрібно, слідкувати хоча б за харчуванням працівників економії, щоб люди не проклинали своїх хазяїнів. А поки що вона не знає навіть, з чого печеться хліб і вариться борщ.

Соня наївна, дуже любить батька і починає благати його: “Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дурно казали в гімназії, що у нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що нас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!!” І тим разючіше тут же виступає жорстока експлуататорська сутність її батька: Пузир передає розпорядження Ліхтаренкові трохи поліпшити харчування робітників, але зовсім не тому, що його зворушили слова дочки, а щоб робітники не повтікали в гарячу пору.

У питаннях кохання і шлюбу Соня сміливо й рішуче відстоює своє право на щастя. Вона обрала собі нареченого, який хоч і не багатий, але близький їй по духу – учителя Калиновича. І згодна вийти за нього заміж, навіть коли батько не дасть на це дозволу.

Як складеться доля дівчини в майбутньому, ми можемо лише здогадуватися. Можливо, вона піде однією з Калиновичем стежкою “на корисну працю в школі”, буде “між молоддю насаждать ідеали кращого життя”, може, повторить шлях своєї матері, яка після її сміливої розмови з батьком про хліб сказала: “І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило!”. Можливо, стане великою землевласницею з новими поглядами (“Таке велике хазяйство, і все мені достанеться одній, а я не знаю нічого, не знаю, де тут зло, і не можу нічого зробить доброго…”). Хоч при цьому велика вірогідність того, що її можуть знищити, розтоптати більш сильні та нахабні конкуренти-сусіди.

Наречений Соні, учитель гімназії Іван Миколайович Калинович не розділяє її оптимізму щодо поліпшення становища робітників: “трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда!” Він покладає надії на освіту: “Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..”

Калинович відзначається чуйністю, тактовністю. Він розуміє і навіть жаліє батьківські почуття Терентія Гавриловича, хоч той його образив і відмовив йому. Не дивлячись на трагікомічність ситуації – історію з гусьми, через яких постраждав Пузир, Калинович не хоче сміятися чи іронізувати, як робить Золотницький, бо це не тактовно і навіть жорстоко в такій ситуації. Учитель не корисливий, щиро кохає Соню і ладен взяти її без приданого і без батьківського благословення.

Логіка розвитку цього характеру приводить читачів до думки, що й Калинович не в силі боротися і перебороти дику, страшну силу хижаків – капіталістів.

Образ народу

Образ народу в комедії. Карпенко-Карий правдиво показує у творі назрівання соціального конфлікту між капіталістами, з одного боку, та селянами і робітниками – з іншого.

Оскільки головне спрямування комедії зосереджене на викритті і засудженні “стяжателя”, то цілком закономірним є те, що робітники не фігурують серед основних дійових осіб. Хоч вони активно виступають лише в перших трьох явах другої дії, проте як об’єкт хижацької експлуатації весь час перебувають у полі уваги автора. Пузир трясеться над кожною копійкою, яка йде на оплату тяжкої, виснажливої праці робітників. “Де ж це видано. – докоряє хазяїн економові Зеленському, - щоб на буряках платить робочому по тридцять п’ять копійок в день?” Довідавшись, що той ще й харчує робітників, обурюється: “І харчуєте?! То це вийде по сорок п’ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зостанеться?…” І ставить у приклад Ліхтаренка, який напровесні платить робітникам по двадцять копійок, а в гарячу літню пору лише по двадцять п’ять копійок в день.

Робітники не витримують такого ставлення до себе і висловлюють протест. “Ми не собаки – і собак краще годують!” – чути голос з юрби, яка прийшла до хазяїна скаржитись.

І. Карпенко-Карий показує сільських пролетарів не безликою масою. Робітник Петро ще вірить у справедливість хазяїна і вищого начальства. Він припускає, що, може “хазяїн і не знає”, як його помічник Ліхтаренко знущається з робітників. Петро заспокоює всіх і не вимагає, не обурюється, а слізно просить “пані-хазяйку” і “панну” зглянутись на них. Дем’ян же зневірився в милості хазяїв і начальства. На зауваження Петра про те, що минулого року завдяки начальству Чобіт змушений був краще харчувати своїх робітників, він відповідає: “Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з вулика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є”.

З подальших сцен ми довідуємось, що Пузир і його економ Ліхтаренко ще більше посилюють утиски робітників, не дотримують своїх обіцянок тим людям, у яких обманом взяли наділи в оренду. Закінчується це стихійним бунтом, під час якого економові розбили голову, а коли він став стріляти, відступили, похваляючись “підпалити двір і тік”.

І хоч для придушення бунту хазяїн звертається за допомогою до влади – наказує надіслати телеграми губернатору та ісправнику, можна почути сподівання автора, що організована сила робітничого руху колись примусить господарів зменшити свій вовчий апетит щодо наживи.

Недаремно ж економ Зеленський на своє виправдання, що менший, ніж хазяїн сподівався, дає прибуток з мануйлівської економії, говорить Пузирю: “Дозволяю собі звернуть увагу на те, що в Мануйлівці є такий учитель-артільщик і біля нього чоловіка три з молодих, що через них і Ліхтаренко зуби поламає”.

 7. Опорні плани до характеристики дійових осіб