Державність східних слов’ян і норманська теорія План

1. Факти політичних об’єднань у слов’ян протягом 6-8 століть.

2. Теорії походження північного центру державності.

3. Норманська теорія та її критика.

4. Відомі політики династії Рюріків в Києві.

5. Неросійські російські князі й царі.

1. Найвірогіднішим джерелом політичної історії Русі є арабське. Саме в арабських джерелах вперше згадується назва Русь в 6 столітті нашої ери. Хочу звернути вашу увагу саме на 6 ст. нашої ери, а не 9 ст., коли на Україну прийшли варяги (нормани) і, нібито, принесли цю назву. Важливим є й той факт, що у візантійських і арабських джерелах мова йде про те, що в 7-8 століттях у східних слов’ян існувало не менш 3-х державних об’єднань:

1) перше, з центром у Куявії (не важко здогадатися, що це Київ з вже відомою полянською (антською) князівською династією; 2) Славней (з центром в м. Новгороді); 3) третє називалося Артанією (наважуся припустити, що центром було м. Тмутаракань, що знаходилося на узбережжі Азовського моря, майже напроти м. Керчі, на території сучасного Краснодарського краю Росії.

Річ у тому, що вже за часів Київської держави, Тмутаракань продовжувала відігравати помітну політичну роль. Наприклад, разом з Ярославом Мудрим довгий час керував його брат Мстислав, князь Тмутараканський. Уся територія Київської Русі була поділена на дві частини південна, з м. Чернігів, належала Мстиславу, а центральна і північна, разом з м. Київ – Ярославу. Раніше це було аксіомою, яку нікому не треба було доводити. А.С.Пушкін свого часу навіть писав у віршах: «У Лукомор’я дуб зелений». Під Лукомор’ям поет розумів російські землі, і знаходилися вони біля Азовського моря, десь в районі Тмутаракані.

Нормани з’явилися в м. Києві в 882 р., а в 860-862 роках слов’янський князь Бравлін ходив походом на Константинополь (не досить вдало) і зайняв місто Сурож (Судак) в Криму. Хто був цей князь і звідки, невідомо, найвірогідніше з Тмутаракані. Не викликає сумніву один факт, князь Бравлін був слов’янином і ніякого відношення до варягів не мав. Таким чином, в проміжку між 6 і 8 століттями, з’являється в 6 столітті термін Русь, на території східних слов’ян існують не менше 3 державних (політичних) центрів, у них є свої князі (королі) на зразок Бравліна. Все це ще раз переконує нас в тому, що держава і політика у слов’ян не були принесені, а з’явилися як наслідок свого внутрішнього розвитку.

2. У Київській Русі довгий час продовжувалося політичне суперництво між Києвом і Новгородом. Кожний з двох центрів політичного об’єднання Русі намагався собі привласнити першість в утворенні державності. Особливо багато для цього робив Новгород і майже отримав своє. Спочатку центр політичного об’єднання слов’ян на півночі знаходився на узбережжі Ладозького озера (припускається м. Стара Ладога). За переказами, там володарював легендарний князь по ім’я Славен і на його честь північну державу слов’ян араби називають Славія. Крім того, на його честь і першу столицю північної держави слов’ян називали Словенськ. Про початок Новгорода «Велесова книга» розповідає в двох версіях. Згідно одній з них, попередником Новгорода був Словенськ, заснований Словеном, братом Скіфа, який прийшов з півдня. За іншою – якийсь Старгород. Мова йде також про плем’я ільмерів – аборигенів Ільмень(Ільмерь)-озера, що асимілювалися зі слов’янами. Перша версія відповідає записаній в XVII ст. оповіді про виникнення Новгорода та Іоакимовського літопису. Друга – науковій гіпотезі про підставу Новгорода балтійськими слов’янами-ваграми зі Старграду (нині Ольденбург в Голштінії).

За даними археології, слов’яни прийшли на береги Ільменя та Волхова в VI ст. Серед них, мабуть, були вихідці, як з півдня, так і з області балтійських слов’ян. У середині VIII ст. була заснована Стара Ладога, на початку IX ст. – Рюрікове Городище, яке в «Сказанні», мабуть, ототожнювалося зі Словенськом. У самому Новгороді (заснованому Рюріком в 864р., згідно «Повісті временних літ»).

У іншому місці «Велесової книги» дається відповідь на питання: «Хто такий Бравлін?». Вказана книга відповідає так:

Були князі Словен з братом його Скіфом і вели війни на сході, і сказали: «Йдемо до землі Ільмерськой і Дунаю». І так і зробив Словен, і Бастарна, сина свого залишив у старика Ільмера, і пішов на північ, і там своє місто Словенськ заснував. А брат його Скіф біля моря був. І Бастарн мав сина Венеда, після нього був онук Кисек, який володів степами південними і коронами. Згідно «Велесовій книзі», Бастран є сином Словена і тепер зрозуміло, навіщо він з’явився в Криму. Тому що для Бастрана Крим і близькі території були рідними або просто Батьківщиною, куди людину все життя тягне.

З незрозумілих причин незабаром столицю перенесли до м. Новгорода, де володарював відомий всім Гостосмисл. У нього було дуже багато синів і дочок. Як справжній політик, своїх дочок Гостосмисл видав заміж за правителів суміжних з Новгородом держав (в основному норманських). Через деякий час всі його сини або вмирали, або гинули в битвах. Гостосмисл замислюється про свого політичного послідовника і на княжий (королівський) престол запрошує свого онука від дочки-Рюріка. Згідно літопису «Повість временних літ», приїхав Рюрік і зайняв політичний престол в м. Новгороді, його брат Синеус зайняв Білоозеро, а другий брат Трувор – Ізборен. За переказомр Трувор похований в м. Виборзі і над його могилою стоїть величезний кам’яний хрест. Коли вчені вирішили розкопати могилу, щоб вивчити останки, то виявилось, що в ній нікого немає.

М.С. Грушевський вважає, що літописець Нестор сам не знав норманської мови і користувався або поганим перекладом, або поганим перекладачем, тому допустився помилок у літописі. За Грушевським, Рюрік з’явився в Новгородські землі зі своїм військом. Якщо прийняти версію Грушевського, тоді все стає на свої місця.

За іншою версією: батько Рюріка, з клану Скелдунгів, був вигнаний з Ютландії і прийняв васальну залежність від Карла Великого, від якого одержав у 782 році Фрісланд у своє володіння. Приблизно у 800 році у нього народився син Рюрік. Дитинство його пройшло в неспокійному оточенні, оскільки батько, а по його смерті старший брат постійно вели війну з правителями, які захопили владу в Ютландії. У 826 році старший брат Рюріка Харальд, якому вдалося захопити частину Ютландії (пізніше він був вигнаний звідти), прийняв заступництво Людовика Благочестивого і був охрещений в Інгельгеймі, біля Майнца. Оскільки Харальд прибув туди зі всім своїм сімейством, можна припустити, що Рюрік теж був охрещений. Якщо це так, то він навряд чи серйозно сприйняв своє звернення, тому що пізніше повернувся до язичества; та й такого імені (Рюрік) немає ні в яких святцях.

Після навертання Харальда до християнства імператор дарував йому володіння, район Рустрінген у Фрісланді. Рюрік мав в ньому свою частку, а після смерті брата став володарем всього. Ще за життя Харальда обидва брати люто воювали, щоб захистити свої землі від нападів з боку короля Данії, а після смерті імператора Людовика становище Рюріка стало взагалі ненадійним. Згідно з Верденською угодою (843) Фрісланд був включений до частки імперії, що дісталася Лотарю, і вийшло так, що Рюрік втратив все. Впродовж наступних декількох років він вів життя шукача пригод, беручи участь у набігах як на континент, так і на Англію. У хроніках тих років він відомий як jet Christianitatis, «виразка християнства». У 843р. вікінги зайняли м. Нант. Згодом відбулася іспанська Севілья, яку зайняли нормани, яких джерела називають русами. Їх вождями були Харальд і Рюрік.

Останній рус, що особливо відзначився при нападі на м. Сивілью, одержав за це почесний титул Рюрік, який незабаром трансформувався в його прізвище. Цей титул походить від відомого у Візантії слова рюарика, що перекладається як вождь-рятівник. А в добу Середньовіччя візантійські прізвиська легко потрапляли до різних народів і в різні країни. Тим більш, що вікінги (варяги) були частими гостями і у Візантії, і в Іспанії, і у Франції, і на Русі.

Проте факти ведуть нас до Франкської імперію Карла Великого, яка в 843 році розпалася на Францію, Німеччину та Італію. А незабаром, в 862 році, з’явилася на Русі держава Рюріка, Синеуса й Трувора.

Топонімія Русявий пов’язана з північною областю біля Русяви (Старої Русі) у Ладоги. У новгородських землях є Русява...

Лише в XIX столітті, в 1805–1809 році Август Людвіг Шлецер, німецький історик на російській службі, вперше опублікував (лише німецькою мовою) літопис Нестора. У 1809–1819 роках Д.І.Язиков переклав її російською мовою, присвятивши свій переклад імператору Олександру I. І в цей же час, у самому кінці XVIII століття або на початку XIX ст., графом А.І.Мусіним-Пушкіним (1744 – 1817) був відкритий Лаврентієвський літопис, а видали його тільки в 1846 році. Той же Мусін-Пушкін в 1795 році знайшов і рукопис «Слова про полк Ігорев».

Перша зв’язна «Історія держави Російського» з часу її уявного заснування з’явилася вже в XIX столітті. Склав її Н.М.Карамзін, який в 1816 – 1825 роках надрукував, при субсидії уряду, одинадцять її томів, а останній, дванадцятий том вийшов в 1826 році після його смерті.

Мабуть, ця реакція була викликана природним відчуттям ураженої гідності. Дійсно, будь-яка російська людина повинна була сприйняти цю теорію як особисту образу і як образу російської нації, особливо такі люди як Ломоносов. Саме тоді почалася суперечка щодо норманської проблеми. Заковика полягає в тому, що супротивники норманської концепції не могли відкинути постулати даної теорії через те, що спочатку дотримувались неправильної позиції, визнаючи достовірність літописної розповіді-першоджерела, і сперечалися лише про етнічну приналежність слов’ян.

Господь Бог створив Русь Святу, решта мерзотного людства, що невідомо звідки узялася – тільки фон для того, що відтіняє Святості Єя; а хто не згоден, той – несвідома людина.

А насправді для сучасного життя, побуту і політики АБСОЛЮТНО НЕВАЖЛИВО, хто, коли і від кого бере свій початок.

Від німецького племені франків бере назву Франція, але чи стала вона від цього Німеччиною? Норманський Вільгельм Завойовник очолив Англію, але чи стала від цього Англія Нормандією? Монголи, як нам говорять завоювали Китай і залишили в Пекіні свою династію, але чи став Китай Монголією?

Специфіка Русі в тому, що людина, яка оселилася на ній, а тим більше його нащадок, стає руською. А нащадок того, хто переселилося до Франції стає французом. Чи потрібні докази? ЛЮДСТВО ЄДИНЕ, і Господь наш однаково любить всіх. Не створи собі кумира. Не бреши. Не кради. Не вбивай. Чи соромно говорити правду?

Всі ми росіяни, тому що живемо в Росії.

Або, кажучи інакше:

Руський – той, діяльність якого спрямована на руське добро.

3. Норманісти спиралися на те, що терміном «русь» позначали саме скандинави, а їх супротивники були готові прийняти будь-яку версію, лише для того, щоб не дати норманістам фору. Антинорманісти готові були говорити про литовців, готів, хазарів і багатьох інших народів. Зрозуміло, що з таким підходом до рішення проблеми антинорманісти не могли розраховувати на перемогу в цій суперечці. Як наслідок, до кінця XIX століття „тривала суперечка призвела до помітної переваги норманістів. Кількість прихильників норманської теорії зросла, а полеміка з боку їх супротивників стала слабшати. На провідну роль в розгляді цього питання висувався норманіст Вільгельм Томсен. Після того, як в Росії у 1891 році була опублікована його робота «Початок Російської держави», де були з найбільшою повнотою і ясністю сформульовані аргументи на користь норманської теорії; багато російських істориків дійшли думки, що норманське походження Русі можна визнавати доведеним. І хоча антинорманісти (Іловайський, Гегенов) продовжували свою полеміку, більшість представників офіційної науки стали на норманістські позиції. У дослідницьких колах вкоренилися уявлення про перемогу норманської концепції історії Стародавньої Русі, що відбулася в результаті публікації Томсена. Пряма полеміка норманизму майже припинилася. Так, Пресняков вважав, що «норманистична теорія походження Російської держави міцно увійшла до інвентарю наукової російської історії» (Пресняков Л.Е.Вільгельм Томсен про якнайдавніший період російської історії.- У кн.: Пам’яті Вільгельма Томсепа. Л., 1928, С. 46.).

Також щодо основних положень норманської теорії, тобто норманського завоювання, провідну роль скандинавів у створенні Староруської держави визнавала переважна більшість радянських учених, зокрема М. Н. Покровський та І. А. Рожков. На думку останнього, на Русі «держава утворилася шляхом завоювань, які вів Рюрік і особливо Олег». Цей вислів як найкраще ілюструє положення, яке склалося в російській науці в той час – насправді гірше не придумаєш.

Треба відзначити, що в XVII – початку XX століття західноєвропейські історики визнавали тезу про заснування скандинавами Стародавньої Русі, але спеціально цією проблемою не займалися. Впродовж майже двох сторіч на Заході було всього декілька вчених – норманистів, окрім вже вказаного В.Томсена, можна назвати Т.Арне. Становище змінилося лише в двадцятих роках нашого століття. Тоді до Росії, що вже встигла стати радянською, швидко підсилився інтерес. Це відобразилося і на російській історії. Стала публікуватися безліч робіт з історії Росії. Перш за все, повинна бути названа книга видатного вченого Шахматова, яка присвячена проблемам походження слов’янства, російського народу і Російської держави. Відношення Шахматова до норманської проблеми завжди було складним. Об’єктивно, його праця з історії літописання зіграла важливу роль в критиці норманізму і підірвала одну з основ норманської теорії. На підставі аналізу, текстології літопису, ним встановлено пізній і недостовірний характер розповіді про покликання варязьких князів. Але, в той же час він, як і переважна більшість російських учених того часу, стояв на норманських позиціях. Він намагався в межах своєї побудови погоджувати суперечливі свідчення Початкового літопису і неросійських джерел про найдавніший період історії Русі. Виникнення державності на Русі уявлялося Шахматову послідовною появою в Східній Європі трьох скандинавських держав і боротьби між ними. Тут ми переходимо до якоїсь концепції, чітко визначеної і дещо особистої, ніж ті, які були раніше описані. Отже, за Шахматовим, першу державу скандинавів було створено норманами, що прийшли з-за моря, на початку IX століття в Приїльменьє, в районі майбутньої Старої Русі. Саме воно було «російським каганатом», відомим із запису 839 року у Вертинських анналах. Звідси в 840-і роки норманська Русь рушила на південь, до Подніпров’я, і створила там іншу норманську державу з центром у Києві. У 860-і роки північні східнослов’янські племена повстали і вигнали норманів, а потім запросили до себе зі Швеції нове варязьке військо, що створило третю нормансько-варязьку державу на чолі з Рюріком. Таким чином, ми бачимо, що варяги – друга хвиля скандинавських чужинців – почали боротьбу з тими, хто раніше прийшов до Східної Європи, норманською Руссю; перемогло варязьке військо, що об’єднало Новгородську та Київську землі в одну варязьку державу, яка прийняла від переможених київських норманів ім’я «Русь». Саму назву «Русь» Шахматов брав від фінського слова «руотси», позначення шведів і Швеції (Пархоменко В.А. З найдавнішої історії східного слов’янства. – ИОРЯС, 1922, т.23.). З іншого боку, В.А.Пархоменко показав, що висловлена Шахматовим гіпотеза, занадто складна і далека від фактичної основи письмових джерел.

Також великим норманським твором, що з’явився в нашій історіографії в 20-і роки, була книга П.П.Смирнова «Волзький шлях і стародавні руси». Широко використовуючи відомості арабських письменників ІХ-ХІ ст., Смирнов почав шукати місце виникнення Староруської держави не на шляху «з варяг у греки», як це робилося всіма попередніми істориками, а на волзькому шляху з Балтики, Волгою до Каспійського моря. Згідно концепції Смирнова, на Середній Волзі в першій половині IX ст. склалася перша держава, створена Руссю – «російський каганат». На Середній Волзі Смирнов шукав «три центри Русі», що згадується в арабських джерелах ІХ-Х ст. У середині IX століття, не витримавши натиску угрів, нормани-руси з Поволжя пішли до Швеції і вже звідти, після «покликання варягів», переселилися до Східної Європи, цього разу на Новгородську землю (Смирнов П.П. Волзький шлях і стародавні руси. – Київ, 1928).

Нова побудова вийшла оригінальною, але не переконливою, тому не мала підтримки навіть у прихильників норманської школи. Далі в розвитку суперечки між прихильниками норманської теорії та антинорманистами відбулися кардинальні зміни. Це було викликано деяким сплеском активності антинорманського вчення, який відбувся на рубежі 30-х років. На зміну вченим старої школи приходили вчені молодого покоління. Але до середини 30-х років в основної маси істориків зберігалося уявлення про те, що норманське питання вже давно вирішене в норманському дусі. Першими з антинорманськими ідеями виступили археологи, які спрямували свою критику проти положень концепції шведського археолога Т.Арне, який опублікував свою роботу під назвою «Швеція і Схід». Археологічні дослідження російських археологів 30-х років дали свої матеріали, що суперечили концепції Арне. Важливу роль при цьому відіграли, вироблені радянськими археологами, критерії рішення питання про етнічну приналежність похоронних пам’ятників. Було встановлено, що вирішальним моментом є не наявність у похованні тих або інших речей, а весь похоронний комплекс в цілому. Такий підхід дозволив В.І.Равдорікасу, на підставі проведених в кінці 20-х років розкопок курганних могильників Південно-східного Приладожя піддати критиці затвердження Арне про існування в цій місцевості норманських колоній і встановити, що могильники належали місцевому прибалтійсько-фінському племені (Равдоникас В.И. О возникновении феодализма в лесовой полосе Восточной Европы по археологическим данным. – М.: ИГАИМК, 1934, вып. 103. с.125).

А.В.Арциховський піддав критиці ствердження норманистів про існування норманських колоній на Суздальських і Смоленських землях, довівши, що і тут більшість скандинавських речей знайдена в похоронних пам’ятниках, в яких поховання проведене не за скандинавськими звичаями, а місцевими (Арциховський А.В. Археологические данные о возникновении феодализма на Суздальской и Смоленськой землях. – М.: ПИДО, 1934.11-12).

Обґрунтована на археологічному матеріалі теорія Арне щодо норманської колонізації російських земель отримала, як не дивно, в подальші десятиліття підтримку з боку мовознавців. Була зроблена спроба за допомогою аналізу топонімії Новгородської землі підтвердити існування в цих місцях великої кількості норманських колоній. Цю новітню норманістську побудову було піддано критичному розбору з боку Е.А.Ридзевської, яка висловила думку про важливість враховувати не тільки міжнаціональні, але і соціальні відносини на Русі під час вивчення цієї проблеми (Ридзевськая Е.А. К варяжскому вопросу. Местыне названия скандинавского происхождения в святи с вопросом про варяг на РУси. – М.: ИАН СССР, 1934, № 7-8).

Але критичні виступи ще не змінили загальної картини. Названий учений, як і інші російські дослідники, виступав проти окремих норманських положень, а не всієї теорії в цілому. У середині 30-х років ученими була вперше розроблена «марксистська концепція» виникнення класового суспільства й держави на східнослов’янських землях. Було встановлено, що виникнення Староруської держави було результатом багатовікового процесу соціально-економічного розвитку східного слов’янства і наслідком глибоких внутрішніх змін, які відбулися в східнослов’янському суспільстві в ІХ-Х ст. В межах цієї концепції не знаходилося місце для варягів-творців російської державності. Як зазначав Д. Греков, на сучасному рівні науки не можна вже говорити старими наївними поглядами про те, що державу можуть створити окремі люди за якийсь рік. (Греков Б. Д. Про роль варяг в истории Руси. Новое воемя, 1947, № 30, с. 12). «Держава не є силою, яка ззовні нав’язується суспільству, а є лише продуктом тривалого внутрішнього процесу розвитку суспільства» – ця цитата класика марксизму Ф.Енгельса абсолютно точне відображає точку зору марксистського вчення. Класики марксизму встановили, що держава – «...це машина підтримки панування одного класу над іншими», створюється лише тоді, коли всередині даної країни, в результаті розкладання первіснообщинного устрою, відбувається розпад суспільства на класи і формується економічно сильний клас, який прагне до підпорядкування основної маси населення, до встановлення свого класового панування. Тому, йшлося лише про якийсь відсоток участі норманистів у грандіозних змінах, які відбувалися на Русі в ІХ-Х ст.

Положення класиків марксизму були необхідною основою для розробки радянської концепції походження Староруської держави, вирішальним ударом по норманській теорії. Примітно, що навіть самі вчені, які розробляли її, не відразу усвідомили, що ця концепція підриває основи, на яких базується вчення норманістів.

Після завершення корінних змін в російській історіографії першим з прямою критикою основних положень норманської теорії виступив В.А. Пархоменко. Він розібрав основні доводи норманської школи і показав, що ці доводи не ґрунтуються на серйозному аналізі всієї сукупності джерел, і тому абсолютно не переконливі (Пархоменко В. А. К вопросу о «норманском завоевании» и происхождении Руси // ИМ, 1938, № 4).

До сорокових років позицію російських учених щодо норманського питання сформулював М.І.Артамонов: варяги рано прийшли на Русь, але вони стояли на тій стадії суспільного і культурного розвитку, що і східні слов’яни, і тому не могли принести на Русь ані вищої культури, ані державності; вони лише впливали на місцевий процес утворення держави. Так, марксистська наука визнає, що в ІХ-Х ст., як про це свідчать достовірні джерела, на російських землях неодноразово з’являлися наймані загони норманських воїнів, які служили князю, а також норманських купців, що їздили з торгівельною метою по водних шляхах Східної Європи. Проте, ґрунтуючись на всій сукупності письмових, археологічних, фольклорних і деяких інших джерел, марксистська наука стверджує, що формування класового суспільства, утворення староруської держави, дало початок розвитку феодальних відносин, формування російської народності та її матеріальної і духовної культури – результат глибоких і тривалих процесів внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства, без значної дії норманів. Процес виникнення державності на Русі також досліджувався в сорокових роках.

У. У. Мавродіним було розглянуте питання про участь норманів у формуванні держави на Русі. Хоча автор визнавав зафіксовану багатьма джерелами участь норманів в цьому процесі, але в той же час показав достатньо обмежений характер цієї участі. У книзі визнавалося норманське походження княжої династії, але разом з тим, вказувалося на те, що династія не утрималася на Русі, а швидко злилася з російською, слов’янською правлячою верхівкою і почала боротися за її інтереси. Але в тексті монографії було декілька положень, які перебільшували роль норманів в процесі утворення Староруської держави.

У післявоєнні часи антинорманська течія почала свій розвиток.

В той же час в нашій історіографії в перше післявоєнне десятиліття змінилися певні недоліки. Деякі вчені взагалі заперечували все, що пов’язано з діяльністю норманів на Русі в ІХ-ХІ ст.

Загальний виклад норманської проблеми, з позиції радянської науки, подано в книзі В.В. Мавродіна. Автор наново піддав критичному аналізу аргументування норманистів, відзначив всі основні відомості джерел, які свідчать про різні форми участі норманів у формуванні держави на Русі, але в той же час показав обмежений характер цієї участі в грандіозному процесі виникнення держави в Східній Європі, результатом багатовікового суспільного розвитку східних слов’ян.

На той час в норманській історіографії існувало чотири основні теорії:

1) теорія завоювання: Староруську державу було створено, згідно цієї теорії, норманами, які завоювали східнослов’янські землі і встановили своє панування над місцевим населенням. Це найстаріша і найбільш вигідна для норманистів точка зору, оскільки саме вона доводить «другорядність» російської нації.

2) Теорія норманської колонізації, яка належить Т. Арне. Саме він доводив існування в Стародавній Русі скандинавських колоній. Норманисти стверджують, що варязькі колонії були реальною основою для встановлення панування норманів над східними слов’янами.

3) Теорія політичного зв’язку Шведського королівства з Російською державою. З усіх теорій ця теорія стоїть відокремлено через її фантастичність, яка не підкріплена ніякими фактами. Ця теорія належить також Т. Анре й може претендувати лише на роль не дуже вдалого жарту, оскільки є просто вигаданою з голови.

4) Теорія яка визнала класову структуру Стародавньої Русі IX-XI ст. і пануючий клас, всим цим зобов’язана варягам. Згідно цьому, вищий клас на Русі був створений варягами і складався з них. Створення варягами пануючого класу розглядається авторами як прямий результат завоювання Русі. Прихильником цієї ідеї був А. Стендер-Петесен. Він стверджував, що поява варягів на Русі дала розвиток державності.

Щоб довести або спростувати ту чи іншу теорію необхідні докази. Наприклад, виникнення і значення терміну «русь». Філологи та історики намагалися затвердити і укріпити побудову, згідно якій «Русь» походить від «роусти» – слова, яким фіни називали шведів і Швецію. «Русь» у значенні «Російська держава» – означало державу шведів Русь. Проти цих положень виступав Вернадський, який говорив про те, що термін «русь» має південноросійське походження, і що «рукхс» – аланські племена південних степів I тисячоліття нашої ери. Слово «русь» позначало існуюче задовго до появи варягів сильне політичне об’єднання Русь, що здійснювало військові походи на узбережжі Чорного моря.

Схоже положення в іншого основного пункту норманської теорії – походження слова «варяги». Серед різноманітних гіпотез є така, що припускає не скандинавське походження цього терміну, а російське. Ще в XVII ст. С. Гербенштейн проводив паралелі між ім’ям «варяги» і назвою одного з балтійських слов’янських племен варягів. Ця ідея була розвинена Ломоносовим, пізніше – Свистуновим. Головне значення їх гіпотез зводилося до того, що «варяги» – це чужинці з балтійських земель, які наймалися на службу до східнослов’янських князів. Якщо виходити з правильності цих гіпотез, стає незрозумілим, звідки в літописі з’явилося слово «варяги».

Норманисти хотіли показати, що багато предметів і понять в російській мові мають скандинавське походження. Всього було знайдено 115 слів, більшість з яких діалекти XIX ст., які в наш час не вживаються. Лише тридцять – запозичення, з яких лише десять можна привести на доказ норманської теорії. Це такі слова як «Грідін», «тиун», «ябеда», «брьковск», «пуд». Такі слова, як «наров», «сага», «шьгла» – вживаються в джерелах по одному разу. А. Беклунд намагався довести наявність на території російської держави скандинавських імен.

Ще одна основа норманського вчення – скандинавська топонімія на території Русі. Такі топоніми було досліджено в роботах М. Фарсмера та Е. Ридзевської. На двох вони виявили 370 топонімів і гідронімів. В той час на дослідженій території було 60.000 населених пунктів. На 1000 назв населених пунктів доводиться 7 скандинавських. Скандинавські назви населених пунктів і річок говорять швидше про торгівельні зв’язки.

Прихильники норманської теорії доводили про велику кількість скандинавських слів в російській мові. Це торкалося сфери гідроніміки: поняття «лахта» (затока), «мотка» (шлях), «волокнема» (мис), «сміття» (розгалуження) і деякі інші були схожими з варязькими. Проте було доведено, що ці слова місцевого, фінського походження.

Взагалі, якщо уважно розібрати всі дані, що начебто підтримують норманську теорію, вони неодмінно обернуться проти неї. До того ж, норманисти використовують інші джерела, на відміну від антинорманистів, і більшість цих джерел – західні, наприклад, «Три житія» Оттона Бамбергського. Такі джерела часто фальсифіковані й упереджені. Джерела, які можна брати до уваги – візантійські, наприклад, абсолютно чітко вказують на те, що не можна змішувати Русь з варягами; Русь згадується раніше, ніж варяги; російські князі і дружини молилися або Перуну, або Христу, але ніяк не скандинавським богам. Так само заслуговують довіри праці Фотія, Костянтина Багрянородного, в яких не йде мова про покликання варягів на Русь.

Те ж саме можна говорити і про арабські джерела, хоча на початку норманисти зуміли повернути їх на свою користь. Ці джерела говорять про русів як про народ високий, світловолосий. Дійсно, можна подумати про русів як про скандинавів, але ці етнографічні висновки можуть бути хибними. Деякі з рис у звичаях указують на слов’ян.

Сукупність всіх джерел сміливо дозволяє говорити про неспроможність норманської теорії. Окрім цих неспростовних доказів існує безліч інших – таких, як доказ слов’янського походження назв дніпровських порогів, деякі археологічні дані. Всі ці чинники розвінчують норманську теорію.

В результаті виходить, що засновники Росії – різноплемінні брати зі всіх кінців Європи!.. А втім, що дивовижного? Росія в той час була чимось на зразок Америки, але тільки на сході; сюди приходили найдіяльніші люди з усієї Європи. А що до легенди про трьох братів, то індоєвропейці завжди вибудовували своїх богів і культурних героїв тріадами; народна ж творчість засновників країн і міст наділяла братами. Засновники Риму; Рим, Ромул і Рем. Прабатьки слов’ян: Кий, Щек і Хорив. Скіфські герої: Апроксай, Ліпоксин і Колаксай. Вірменські батьки: Куар, Мелтей і Хорсан. Наймолодша «трійця» – Рюрік, Трувор, Синеус.

Скориставшись племінною усобицею слов’яно-балтийсько-фінської родової верхівки, германці, які в технологічному та військовому відношенні стояли вище навіть слов’ян, змогли захопити контроль над балто-чорноморським торгівельним шляхом, з якого стали отримувати доходи.

Таким чином, вони перетворилися на суперетнічну силу. З часом, пов’язавши свою долю з місцевим населенням, вони склали російську аристократію, утворивши надплеменний клас вождів, що рушив вниз по Дніпру до Києва. Саме навколо Києва, Чернігова, Переяслава вони утворили «домен Русь», створивши тут першу державну освіту.

Русь – це динамічне об’єднання слов’янських, фінно-угорських і балтійських елементів під егідою династії німецьких князів. Від імені правлячої верхівки, яка швидко розвинулася, можливо, і писався Початковий літопис. Не маючи уявлення про всю країну, літописці узагальнили історичний порядок, що склався на одній території, а пізніші історики «розповсюдили» його на весь навколишній простір.

4. Декілька слів про визначних, в політичному аспекті, князів Київської Русі. Княгиню Ольгу (у святому хрещенні Олена) православну церкву шанувала святою і рівноапостольною. Прийнявши християнство, вона ненасильницькими методами сприяла його розповсюдженню на Русі.

Згідно літописної традиції, Ольга була родом з Пскова і, будучи правнучкою Гостомисла, доводилася родичкою Олегу, що правив тоді на Русі. У 903 р. її видали заміж за Ігоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя, якому у той час виповнилося 25 років. Оскільки в 903 році вона була ще маленькою дівчинкою, шлюб спочатку був номінальним.

Далекі походи відволікали Ігоря від внутрішніх подій, тому Ольга все більш дізнавалася про справи управління державою. У ті часи в Києві було вже багато християн, які при укладанні миру з Візантією в 944г. присягали не біля ідола Перуна на дніпровській кручі, як місцеві язичники, а в соборній Ільїнській церкві на Подолі. Їх відрізняли писемність і світобачення, необхідні при веденні державних справ. Тому Ольга в справах держави спиралася в основному на християн, поступово схиляючись до їх віри.

У 942 р. у Ігоря й Ольги народився син Святослав. Напевно, він був у них не першою дитиною, але до історії увійшов тільки він.

Восени 945 р. Ігор відправився за даниною до древлян, але оскільки дружина не задовольнилася її розміром, князь повернувся на Древлянську землю. Тоді обурені древляни вбили Ігоря.

«Княгиня також отримала уроки з обставин загибелі свого чоловіка. Вона встановила фіксований розмір данини з кожної землі і зайнялася укріпленням великих князівських господарств і прибуткових промислів. З цією метою в 947 р. вона відправилася в поїздку по Русі до Новгорода, встановлюючи свої лови і цвинтарі. По всій землі був наведений лад».

Укріпивши своє положення всередині країни, Ольга перейшла до активної зовнішньої політики. Перш за все, їй слід було встановити добрі відносини з двома сильними державами Європи: Візантією і Німеччиною.

Згідно староруського літопису, в 955 р. вдова Ігора прибула до Константинополя, до імператора Костянтина VII Багрянородного. Тут вона хрестилася, причому візантійський самодержець нібито був настільки зачарований нею, що запропонував руку і серце, проте змушений був задовольнятися роллю хрещеного батька.

І хоча ця розповідь має фольклорне походження, проте факт візиту Ольги до Царьграду безперечний: про нього детально і докладно пише сам імператор Костянтин, який приймав її в своєму палаці. На жаль, дати візиту він не вказує, але з контексту виходить, що візит відбувся або в 946 р., або в 957 р. Друга дата представляється вірогіднішою: княгиня могла залишити Київ, лише цілком затвердивши свою владу на Русі.

Поїздка до Константинополя розвіяла багато надій княгині щодо розвитку партнерських відносин з Візантією. Приймаючи її, Костянтин підкреслено демонстрував перевагу грецької імперії над Руссю, і хоча торгівельні угоди були підписані, Ольга повернулася додому незадоволеною. У 959 р. вона відправила посольство до німецького короля Оттона I, який претендував на імператорську гідність. Згідно західним джерелам, княгиня, що іменується Оленою, «королевою русів», просила прислати єпископа. Її прохання задовільнили. У відповідь посольство, на чолі з Адальбертом, прибуло до Києва в 961 р. Його метою, окрім іншого, було схилити княгиню до визнання церковної першості Риму. Але зусилля послів виявилися марними, і через рік посольство повернулося до Німеччини. Русь вже залучилася до грецького християнства, проте місце, що відводиться їй Візантією на міжнародній арені не влаштовувало княгиню.

Ольга проводила самостійний курс, не оглядаючись на Константинополь. Зробивши остаточно вибір на користь включення Русі до християнського світу, вона добивалася для країни незалежного статусу при рівноправному положенні у відносинах з Візантією та Німеччиною, з грецьким Сходом і латинським Заходом, визначивши цим загальний характер зовнішньої політики Києва на два подальші століття.

Тим часом Святослав дорослішав і жадав перемог та військової слави. Мати переконувала його прийняти християнство, але він, як і його дружинники, був вірний язичництву. Літописець повідомляє, що цим він засмучував матір.

У 964 р. Святослав офіційно зайняв престол. Але, проводячи в походах майже весь час, молодий князь рідко бував в своїй столиці, практично не займався управлінням країни. Тому Ольга до кінця свого життя фактично управляла Руссю. При цьому вона не заперечувала проти розширення володінь Русі на схід, але була категорично проти війни з Візантією, справедливо вважаючи, що добром для сина це не скінчиться.

11 липня 969 р. Ольга померла. Її поховали за християнським обрядом.

Правління Ольги було рішучим поворотом в історії Київської Русі. Країна знайшла впорядковане управління, почала інтегруватися в політичну систему християнського світу. Християнство одержало могутній імпульс для розповсюдження серед місцевих язичників. Два десятиліття після смерті княгині велася запекла боротьба між християнською та язичницькою партіями, що завершилася перемогою християнства за часів Володимира, внука Ольги.

Син Ігоря і Ольги, князь Святослав прожив недовге, але багате на події життя. Все воно було присвячене гострим політичним сутичкам і ратним справам. Якщо вірити літописцю, військові діяння Святослава почалися чи не в дитячому віці; йому було років п’ять, коли мати узяла його з собою в похід на Древлянську землю. Коли два війська зійшлися, малолітній князь провів звичайний для тих часів ритуальний акт, яким розпочиналися битви: він метнув спис у бік древлян, але оскільки він був малий, спис ледве пролетів між кінських вух і поранив коневі ногу. Проте, годувальник Асмуд і воєвода Свенельд, які знаходилися поруч з князем вигукнули: «Князь вже розпочав; послідуємо, дружина, за князем». І перемогли древлян...

Святослав, яким він відображений в літописах, був ніби народжений для війни і суворого життя у походах. «Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багато воїнів хоробрих. І легко ходив в походи і багато воював. У походах же не возив за собою ані возів, ані казанів, не варив м’яса, але тонко нарізав конину або яловичину і, зажаривши на вугіллі, так їв. Не мав він і шатра, але спав, підіславши пітник, під головою – сідло. Такими ж були і всі інші його воїни. І посилав до інших земель зі словами: «Хочу на ви йти».

Велич і мистецтво Святослава-воїна, його рицарство визнавали навіть супротивники князя – греки. «Гарячим, зухвалим, стрімким» зображував його грецький історик Лев Діакон. Він же накидав рідкісний (за реалістичністю) портрет князя – тоді, коли той приплив для переговорів з імператором: Святослав сидів на веслах і гріб разом з наближеними, нічим не відрізняючись від них. Він був середнього зросту, не дуже великий, не дуже малий, мав густі брови, блакитні очі, з плоским носом, безбородий і з густим волоссям, що висить над верхньою губою. Голова у нього була зовсім гола, і лише з одного боку звисав жмут волосся, що означає знатність роду; шия товста, плечі широкі, і весь стан досить стрункий. Князь здавався похмурим і диким. В одному вусі висіла у нього золота сережка, прикрашена двома перлинами з рубіном. Одежа князя була білою і відрізнялася від одягу його наближених тільки чистотою.

Святослав був єдиним цілим зі своєю дружиною, про яку багато піклувався і думкою якої рахувався й не нехтував. Був він стійким язичником і на цій основі серйозно розходився з матір’ю. Ольга, коли прийняла хрещення, схиляла до того і сина, сподіваючись тим самим добитися розповсюдження християнства на Русі. Але Святослав був непохитний і матері відповідав: як він може один прийняти нову віру? А дружина? Вона ж буде насміхатися з нього.

З 964-го по 972 рік Святослав проводить в походах, займається військовою справою, облогою й обороною міст і фортець. Вся ця діяльність відбувалася за межами Київської Русі і немов би прямо не була пов’язана з її інтересами і турботами. Тому довга відсутність великого князя теж стала причиною розгрому Русі. Печеніги осадили Київ і трохи не захопили Ольгу з її онуками. Кияни направили до Святослава послів із словами докору: «Ти, князь, шукаєш чужої землі і про неї піклуєшся, а свою покинув. А нас трохи не узяли печеніги, і мати твою, і дітей твоїх. Якщо не прийдеш і не захистиш нас, то візьмуть-таки нас. Невже не шкода тобі своєї Батьківщини, старої матері, дітей своїх?»

Святослав поспішив до Києва і прогнав печенігів в полі. Хоча він і засмутився через те, що трапилося, але незабаром заявив: «Неприємно мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяслові на Дунаї, – там середина землі моєї...».

Зробивши спочатку походи на Волгу, в Хазарский каганат, на Північний Кавказ, Святослав потім змінив свої погляди на Балкани, на землі Болгарії і Греції. Що вабило його сюди? Жадання завоювань? Мрія про перенесення центру Русі на Дунай? Особлива неприязнь до греків?

От як відповідає на ці питання, вже згадуваний нами, грецький історик Лев Діакон. Посланець імператора Никифора зумів завести дружбу з князем «тавроскифів» (або «таврів» – так називали греки мешканців великих просторів Русі) і за допомогою «улесливих речей» і «дарунків» умовив його зібрати сильне військо і виступати проти мисян» (тобто болгар). У нагороду Святослав повинен був одержати цю країну у власне користування і невимовні багатства з царської скарбниці. Як запевняє Лев Діакон, Святослав, який спокусився надією на отримання багатства, уві сні вже бачив себе володарем країни, підняв на війну все молоде покоління «таврів», зібравши військо чисельністю в шістдесят тисяч квітучих здорових чоловіків.

У першому ж зіткненні виявилася перевага росіян як воїнів: «Таври стрімко виплигнули з човнів, виставили вперед щити, оголили мечі і стали направо і наліво вражати мисян». Дуже скоро Святослав здолав болгар, узяв безліч міст по Дунаю і почав княжити в Переяслові.

Тут-то і виявилися розбіжності греків і росіян. Греки занепокоїлися новим сильним і войовничим своїм сусідом і зажадали, щоб Святослав повернув на свої землі. Князь «відповідав гордовито і зухвало, що він піде лише тоді, коли отримає велику грошову данину і викуп за всі захоплені їм міста і за всіх полонених. Не обмежившись цими умовами, Святослав погрожував грекам: якщо вони не виконають його вимог, то нехай забираються в азіатські землі. Тоді імператор нагадав Святославу про долю його батька: Ігор приплив до берегів Візантії на десяти тисячах судів, а повернувся додому лише з десятком човнів. «І ти знайдеш загибель тут». І на це Святослав відповів: «Ми розіб’ємо незабаром шатри біля воріт Візантії і зведемо навколо міста міцні заслони».

Тепер Святослав об’єднався з болгарами проти греків і з величезними силами вторгся у Фракію. Не станемо описувати всі події війни, яка йшла з перемінним успіхом. Нас цікавлять, в першу чергу, ті моменти, в які виявилися якості князя Святослава, його характер і здібності воєначальника. Все це виявлялося особливо яскраво в критичних обставинах. Десять тисяч російських воїнів опинилися перед ста тисячами греків (за відомостями російського літописця). Святослав звернувся до своїх воїнів: «Нам нікуди вже подітися, хочемо ми або не хочемо – повинні битися. Так не осоромимо землі Російської, але ляжемо тут кістками, бо мертві не приймають ганьби. Якщо ж побіжимо – ганьба нам буде. Так не побіжимо ж, але станемо міцно, а я піду попереду вас: якщо моя голова ляже, то про свої самі потурбуйтеся». І відповіли воїни: «Де твоя голова ляже, там і свої голови складемо». І була жорстока бійка, і переміг Святослав, а греки бігли».

Зробимо невеликий відступ від нашої розповіді: стародавній літописець знайшов – або, можливо, близько відтворив – вражаючі своєю місткістю та формою виразки, які увійшли навіки до російського географічного і патріотичного словника й постійно згадувалися та повторювалися в найтяжчі для народу моменти. І наголосимо – пам’яталися вони в первозданному, староруському вигляді: «Хочу на ви йти»; «Та не осоромимо землі, Росіяни, але ляжемо кістками, мертвими...».

Грецький історик відтворює ту ж ситуацію, і, по суті, дуже близько до літописця, але з своїми цікавими подробицями.

Під час однієї з битв охоронець імператора, Анемас, зумів пробитися до Святослава і уразив його ударом в ключицю. Кольчуга і щит врятували князя від смерті, а дружина вбила Анемаса. Поранений Святослав засмучувався, досадував і палав гнівом.

На ранок князь зібрав раду, на якій одні пропонували тихо врятуватися втечею на судах, інші, навпаки, вступити в мирні переговори, щоб зберегти військо. Святослав же залишився вірний собі: «Якщо ми тепер ганебно поступимося, то загине слава, супутниця російської зброї, яка без праці, перемагала сусідні народи і без пролиття крові підкорювала цілі країни... Отже, з хоробрістю предків наших і, пам’ятаючи, що російська сила була донині непереможна, битимемося мужньо за життя наше. У нас немає звичаю рятуватися втечею, або жити переможцями, або, зробивши знамениті подвиги, померти із славою».

Одного разу Святослав був під облогою в місті Доростолі. Значна частина його людей була поранена, і майже всі їстівні запаси вичерпалися. У темну ніч, при сильному дощі з градом і блискавками, князь наказав двом тисячам воїнів сісти на судна і спустився по Дунаю добути хліба, пшона й інших продуктів. Дорогою назад помітили вони на березі велике скупчення греків.

Святослав непомітно висадив своїх воїнів, провів їх лісом і несподівано напав на греків. Побивши багатьох, росіяни благополучно повернулися в місто. Облога продовжувалася і перед Святославом знову встав вибір: померти з голоду або таємно бігти. Князь вирішив по-своєму: «Чи будемо любити те життя, яке ми втечею спокутуватимемо, і чи не будуть нас зневажати навколишні народи, які досі нас бояться?».

Святослав вивів все військо, наказав замкнути за собою ворота, щоб навіть не виникало думки про повернення в місто. Жорстока битва продовжувалася з перемінним успіхом, і, за словами історика, лише допомога зверху – святого Федора Стратілата – принесла перемогу грекам-християнам.

Ось ще епізод, який підтверджує безмежну відданість Святослава військовій справі. Греки після однієї з поразок почали міркувати, що їм робити: Святослав розбивав місто за містом. Вирішили вони випробувати російського князя. Цар послав йому золото й «паволоки» і наказав послам спостерігати за тим, як він зустріне подарунки. Святослав на ці дарунки навіть не став дивитися і велів заховати їх. Тоді відправили йому зброю, і, побачивши цього подарунка Святослав став хвалити царя і висловлювати йому свою любов.

Греки дуже злякалися: «Лютий буде чоловік цей, оскільки багатством нехтує, а зброю бере». І відправив цар до нього, зі словами: «Не ходи до столиці, візьми данини скільки хочеш».

Мотив випробування героя дарунками зустрічається в багатьох казках і переказах різних народів. Народний переказ, прив’язавши цей світовий фольклорний мотив до Святослава, тим самим визнав його великим воїном, який не цінував нічого окрім ратних подвигів.

Російський літописець вважав за краще не говорити про поразки, які терпів Святослав від греків, або згадував про них побіжно. Грецькі історики, навпаки, писали багато про його поразки. Писали вони і про жорстокості, які нібито творив Святослав на захоплених землях. У цих описах багато перебільшень, просто фантастичних (наприклад, згадка про двісті тисяч городян, яких він посадив на кіл). Але правдою є те, що війна була жорстокою, і Святослав, коли йшлося про інтереси його землі та його дружини, поводився нещадно по відношенню до супротивника. Російський літописець признавався, що після його походу на Дунай «міста... і донині стоять порожні».

І ось – кінець його короткого життя. Результат війни з греками тлумачиться російськими літописцями і грецькими істориками по-різному. Згідно першим, Святослав вирішив помиритися з імператором і в договорі підтвердив бажання «мати мир і повну любов з кожним великим царем грецьким», обіцяв «не мати злих намірів проти країни вашої», «не збирати на неї воїнів» і навіть воювати з тими, хто замишляє проти країни вашої». Очевидно, що переможці таких договорів не укладають.

Ймовірно, ближчими до істини були грецькі джерела, згідно з якими, Святослав після великої поразки був змушений просити миру на таких умовах: росіяни віддавали місто Доростол, повертали полонених, йшли з Місиі і поверталися до своєї вітчизни. Їм дозволялося вільно відплисти на судах – при цьому греки обіцяли не кидати на них розжарені камені зі своїх «вогненних кораблів». Імператор забезпечив росіян хлібом – по дві мірці на кожного з 22 тисяч чоловік (а було спочатку нібито 60 тисяч, отже – 38 тисяч загинуло). Договір підкріплював колишню дружбу двох країн і торгівельні зв’язки між ними.

Святослав повертався додому на судах по Дніпру. За словами літописця, коли княжі кораблі наблизилися до дніпровських порогів, воєвода Свенельд порадив йому обійти пороги на конях, «бо стоять у порогів печеніги». Проте, Святослав «пішов в турі, але пороги не вдалося пройти. «І зупинився зимувати в Білобережжі, і не стало у них їжі, і був у них великий голод, так що півгривні платили за кінську голову. І тут перезимував Святослав».

А коли прийшла весна, відправився Святослав до порогів. Тим часом переяславці попередили печенігів, що повз них пройде Святослав з невеликою дружиною і великими багатствами. «І напав Куря, князь печенізький, і убив Святослава, і узяли голову його і зробили чашу з його черепа, і пили з нього» (за іншими варіантами, на «чаші» цій було вирізано напис, який вказував на приналежність черепа). «А всіх років княжіння Святослава було 20 і 8».

Так завершується сага князю російському, великому воїні, завойовнику, доблесному лицарю, що не заплямував своїх справ ані втечею, ані приниженнями, і загиблому в розквіті сил своїх – через те, що військовий успіх і слава на якийсь час покинули його...

Н.М.Карамзін назвав Святослава «Олександром нашої стародавньої історії», маючи на увазі, звичайно, Олександра Великого Македонського.

Пізні історики судять про Святослава по-різному. Наведемо дві протилежні думки.

Видатний історик XIX століття С.М.Соловйов дає сувору оцінку, Святослав « зі своєю дружиною покинув Російську землю для подвигів віддалених, славних для нього і непотрібних для рідної землі... Затвердження Святослава в Болгарії, успіхи його у війні з греками могли мати важливі наслідки для новонародженої Русі... „Невдача Святослава виникала від недостатності його засобів, від того, що він відірвався від Русі, діяв тільки з однією добірною дружиною, а не спрямував на Грецію спільні сили всіх племен, підвладних Русі: тільки в останньому випадку дії Святослава могли мати важливий, рішучий вплив на долю Східної Європи».

Думка сучасного історика Б. А. Рибакова. «Російські війська воювали у Волзькій Болгарії, на землях Бургасів і в Хазарії, де узяли Ітіль і стародавню столицю каганату – Семендер на Каспійському морі. Згодом підкорили народи Північного Кавказу: яси (осетини) і касоги. Похід був закінчений на Таманському півострові, який з того часу став російським Тмутараканню... Протяжність походу – близько 6000 км. На його здійснення було потрібно, мабуть, не менше трьох років... Грандіозний похід відбувся в 965 – 968 рр.

Результати походу були абсолютно виняткові: величезна Хазарська імперія була розгромлена і назавжди зникла з політичної мапи Європи. Шляхи на схід були вільні.

Переходячи на Дунай, Святослав закріпився на дуже вигідній позиції.

Святослав зовсім не був «бездумним авантюристом», який вештався просто по степах... Його дії на Дунаї і за Балканами були проявом дружби і солідарності з народом Болгарії, якому Святослав допомагав відстоювати політичну самостійність від посягань Візантії. Поразка Святослава була кінцем суверенної Болгарії, яка відродилася тільки за два сторіччя після цього». Так вважають історики.