Політичні концепції українських мислителів XIX-XX ст. План

1. Теорія національного самовизначення за М.Грушевським.

2. Державна ідея В.Винниченка.

3. Націоналізм Д.Донцова.

4. Монархічно-гетьманська концепція В.Липинського.

1. Мало не центральною фігурою в українській політичній думці XX ст. був Михайло Грушевський (1866-1934). Він – автор десятитомної «Історії України-Русі», найбільшою історіографічної роботи про український народ, яка увійшла до скарбниці світової історіографії. Написана на великому документальному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреччини, вона є, образно кажучи, історичним свідоцтвом або паспортом українського народу. Створення М. Грушевським фундаментальної історії України мало не тільки наукове, а й полігичне значення, оскільки Україна тоді була поділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакційні кола яких взагалі не визнавали за українським народом права на існування як нації і права на власну мову та культуру.

Творча спадщина М. Грушевського налічуе понад 2 тис. бібліографічних одиниць – книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він – академік Всеукраїнської академії наук, перший Президент України, підписаного ним IV Універсала, який проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його полігологічних досліджень була проблема національного самовизначення.

Це поняття він формулював досить чітко. Найповніша самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої з народностей, яка займає певну територію і має достатні нахили та енергію для розвитку.

Що з цього виявляеться?

1) прагнення до самостійності є об’єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якої національної освіти;

2) самостійність і незалежність народу пов’язана не тільки з територіальними володіннями, а й з відповідними нахилами народу;

3) незалежність особи неможлива без компетенції і відповідальності, незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;

4) відсутність «політичної самостійності» можлива лише за умови, коли народності співіснують з іншими, з ефективним громадським устроєм, раціональним державним управлінням. Оскільки це досягти неймовірно важко, кожна нація має право захищати свое природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;

5) багатонаціональній державі, з якої народи прагнуть вирватися до політичної самостійності, залишається ображатися тільки на свій рутинний порядок, нераціональну економіу, викривлену національно-культурну політику;

6) борючись за вихід з великих політико-територіальних об’єднань, прагнучи до власної державності і політичної незалежності, нація повинна; бути упевненою, що вона викохає у своєму середовищі розумних далекоглядних «керманичів», які приведуть народ до процвітання.

Важливою ідеєю діяльності М.С.Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що міцними можуть бути відносини націй, які засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних станів розвитку, за які свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпатимуть іншого.

Будучи соціалістом за світоглядом, М.С.Грушевський замість реальної можливості відродження самостійної української державності тривалий час відстоював ідею перебудови Росії на федеральних началах, де Україна була б одним із суб’єктів федерації. Тільки в IV Універсалі він відійшов від цієї позиції. Його нерішучіть у відстоюванні національних інтересів, поступливість Тимчасовому уряду і московським більшовикам дорого коштували йому особисто і українському народу.

2. Яскраву сторінку в історії політичної думки України XX ст. вписав Володимир Винниченко (1880-1951). Ядром його політичної концепції була державна ідея, зміст якої він визначає так: «Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно носять назву державних, очевидно, що найкращим засобом збереження його життя й розвитку кожною нації є державність, тобто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, що діють на території, населену національними колективами, які зв’язують його до компактної цілісності та забезпечують його розвиток в сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через це пристрасно так звані «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через це самовіддано окремі її члени віддають свої сили на її отримання, тому з такою ненавистю відносяться до тих, хто є перешкодою цьому процесу, які тримають їх колектив в покаліченому стані».

Будучи справжнім соціалістом, Винниченко цілком відкидає радянсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, сповненим терору, крові, насильства, неймовірного страждання, оскільки творці його думали не про соціалізм, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади.

В. Винниченко пропонує свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократизацією». Його суть полягає в об’єднанні, «негайно, але без зброї, розпочати переводити приватну власність на колективну. Не державну, а колективну, а це велика різниця... Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, тобто колективна влада. Ще простіше, організація кооператорів продукційних, торгівельних, фінансових, аграрних та інших, колектократизація всього національного господарства...».

3. Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Дмитра Донцова (1883-1973), який поклав початок в українській політологічній думці так званого «інтегрального націоналізму». Ця течія, в націоналізмі почала зароджуватися в останній чверті XIX ст. в умовах суперництва, яке зростало, між національними державами і занепаду ідей гуманізму і лібералізму.

На початку XX ст. «інтегральний націоналізм» розповсюджується не тільки в Західній, а й у Східній Європі. Особливий його підйом припав на 20–30-ті роки, коли в багатьох країнах затверджувалися диктаторські і тоталітарні режими. Найбільшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих націях, що запізнилися (Німеччина, Італія, Японія). Характерними його рисами були: крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.

На місцевості України основні ідеї цього типу націоналізму можна розглянути на прикладі. Ці риси великою мірою були властиві і поглядам Дмитра Донцова. Слід зазначити, що він у своїх журналістських роботах розділяв марксистські ідеї про революційність національних рухів. З часом Д. Донцов пориває з соціал-демократією і активно пропагує свою націоналістичну концепцію. Найповніше ця концепція знайшла своє висвітлення в багатьох його роботах, особливо в таких: «Підстави нашої політики» (1921) і «Націоналізм» (1926). Його концепція включає три початкові елементи:

1. Росія – найголовніший ворог України;

2. селянство – хребет нації та держави;

3. необхідність сильного відчуття мети й волі.

Ідеалом державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише рабами» і прагне «запанувати над масою, яка, окрім шлункових інтересів і демагогічних закликів, нічого не розуміє».

ОСНОВНІ ВИТОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ ЗА ДОНЦОВИМ

Базові характеристики інтегрального націоналізму	Представники концепції
	Микола Міхновський (1873 – 1924) Дмитро Донцов (1883 –1973) Микола Сциборський (1897 – 1941) Степан Бандера (1909 – 1959) Ярослав Стецько (1912 – 1986)
Форма державного управління	Народна держава (республіка)
Типи політичного режиму	Національне диктаторство як перехідна форма державного будівництва
Національна ідея	Нація (етнічна) – це об’єднуючий і єдиний чинник суспільного і державного буття
Політична ідея	Провідний прошарок українських патріотів, які покликані будувати свою державу і керувати нею.
Ієрархія цінностей	Нація (ієрархічна) – держава – суспільство.

Запропонована ним селянська демократія була не демократією «пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, класової боротьби...», а «демократією роботи, ієрархії, суспільної солідарності, обов’язку і міцного прогресу». Це демократія «самодисципліни», вищих ідей, «продукції», «свободи і самодіяльності». Вона визнає рівність в конкурентній боротьбі за життя. Ідеалом суспільного устрою і селянської демократії вважає Північну Америку. На особливу увагу заслуговує друга частина книги «Діючий націоналізм», де викладена суть авторської концепції, зокрема, шести основ або вимог «вольового націоналізму»:

перша основа нової національної ідеї – зміцнювати волю націй до експансії, жадобу господарювання та підкорення всього чужого – як мета, боротьба – як засіб;

друга – прагнення боротьби та усвідомлення її неминучості;

третя – дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким повинна перейматися національна ідея;

четверта – непримиренність, фанатизм, грубість і аморальність, які беруть до уваги лише інтереси співтовариства (нації) – саме це дає національній ідеї вибухову силу в історії;

п’ята – право сильних націй організовувати і вести інші народи для зміцнення й розвитку людської цивілізації;

шоста – кожна нова ідея, яка застосовує творче насильство для суспільного прогресу.

Для Д. Донцова не виникало питання про неприйняття запропонованого їм «діючого націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди немає... Життя визнає її тому, хто висловиться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми одержати лише тоді, коли проникнемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією постає дилема: або перемогти, або загинути». Зрозуміло, що були й інші напрями націоналізму. Серед них можна назвати національно-державний, базові характеристики якого представлено в табл.

ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ

Представники концепції	Базові характеристики державного націоналізму
	Форма державного управління	Форма міждержав­ного об’єднання	Національ­на ідея	Ієрархія цінностей
Станіслав Дністрянський (1870 – 1935)	Національ­но-демокра-тична держава	Союз народів конфедератив­ного типу	Право на-роду на визначення в етнічних межах	Нація (політична)
Володимир Старосельський (1884 – 1939)			Синтез інтересів націй як спільність із загальнолюдськими інтересами	Держава
Ольгерд Бочковський (1884 – 1939)
Степан Рудницький (1877 – 1937)	Національ­но-демокра­тична держава в етнічних межах	Балтійсько-Чорноморська федерація	Ідея на-ціональноїспільності на геополіт. ґрунті	Суспільст­во

4. Серед політичних доктрин України XX ст. значне місце займає монархічно-гетьманська концепція В’ячеслава Липинського (1882-1931). Він вважав, що отримання Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є «національним прапором», живим символом України, навколо якого об’єднується все населення, а головним чинником державобудівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав Липинський, істотно відрізняється від московської, яка спиралася на насильство і необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його також вважають одним із засновників українського консерватизму, який розділяли окремі представники політичної думки. Базові характеристики цієї течії подано в таблиці.

Таблиця

БАЗОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ МОНАРХІЧНО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ

КОНЦЕПЦІЇ В.ЛИПИНСЬКОГО

Представники концепції	Базові характеристики Консерватизму
	Форма державного управління	Національна ідея	Політич­на еліта	Відношен­ня до майна	Ієрархія цін­ностей
В’ячеслав Липинський (1882 – 1931)	Класокра-тія у формі істори-чного гетьманства	Територіаль­ний па-тріотизм, який базується на релігійній основі	Земле­робський клас	Недотор­канність приватної власності як основи хазяйну­вання	Держа­ва – нація – суспіль­ство
Степан Томашевський (1875 – 1930)	Правова клерикаль-на монар-хія, об’є-днання монархії і греко-като-лицької церкви	Територіаль­ний пат-ріотизм на етнічних основах греко-католицької церкви	Арісто-кратія, яка спираєть-ся на греко-католи-цьку церкву
Василь Кучабський (1895 – 1945)	Міліарна монархія	Ідея укра-їнського П’ємонту	Військо­ва аристо­кратія

Які ж основні методи організації державного будівництва в Україні? В. Липинський виділяв три основні державні форми:

1. демократія з республікою;

2. охлократія з диктатурою;

3. класократія з правовою, обмеженою законом монархією.

Найбільше для України підходить остання форма. Липинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) – це політична бутафорія. Для українського руху можуть стати фатальними гасла демократії і цивільного суспільства, оскільки вони слугуватимуть причиною штучного копіювання демократії за зразками інших країн, а політична культура однієї націй не може бути механічно перейнята іншою. В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності – це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями (галицько-наддніпрянський антагонізм). Отримання державності багато в чому залежить від організації провідного прошарку, від її згуртованості. Але потрібно спочатку викохати її. Народ, який не вміє відтворити власних «панів», тобто провідний клас, змушений навіки підкорятися чужим панами.

Пов’язавши здійснення своїх задумів з могутньою на той час Швецією і разом з тим – ворогом Москви й Варшави, І. Мазепа кинув на цілий світ волелюбне гасло, яке геніально сформулював Вольтер: «Україна завжди прагнула бути вільною». Проте І. Мазепі не судилося здійснити задумане. Хоча він не зрадив український народ, прагнув вирвати його з кайданів. Не зрадник він, а герой, який повстав проти тирана. Адже царизм віроломно знищував ту основу, на якій Б. Хмельницький вступив у військовий союз з Росією. Цар Петро І, продовжуючи політику своїх попередників, все більше пригноблював Україну, знищував козацтво. Це і стало причиною переходу І. Мазепи на сторону шведів. Про мотиви свого вчинку гетьман чітко висловився перед козацькою старшиною з промовою: «Ми стоїмо тепер, братія, між двома прірвами».