Арійська проблема в політології План

1. Політологія стародавнього Ірану (Персії).

2. Стародавня Індія та арії.

1. Давня політична думка Стародавньої Персії (Ірану) та Індії тісно пов’язана із стародавніми аріями, які впродовж століть знаходяться в центрі політичних суперечок, розбратів і зіткнень народів Європи та Азії.

Дані порівняльного мовознавства свідчать про те, що колись стародавні іранці та індійці жили разом, утворюючи так звану індоіранську спільність. Про це свідчить, наприклад, близькість мов цих народів і їх стародавніх письмових пам’ятників («Авеста» у стародавніх іранців і «Ріг-веда» у стародавніх індійців), велика схожість політичних інститутів, релігійних вірувань і багатьох стародавніх соціальних організацій. Перша «майже» світова релігія склалася в Персії (Ірані). Вона є основою (базою) християнства, мусульманства і навіть буддизму. Ця релігія – зороастризм, вчення пророка Заратустри (за відомою роботою Ніцше).

Насправді Заратустра «говорив» зовсім про інші речі. Те, що до утішання вірою вдавалися «убогі»– це не дивно. Але слово пророка слухали і «сильні світу цього», – а це явище дуже рідкісне в історії. Саме зороастризм заклав основу релігійно-філософської системи першої світової імперії в історії цивілізації – Персидської.

Прабатьківщиною аріїв або територією мешкання предків іранців і індійців науковці вважають:

1. Крайня Північ (легендарна країна Саннікова);

Норвезькі альфари, данські та шведські ельви, англосакські гноми й ельфи, німецькі альби. Мудреці, "чародії" – найбільші майстри з обробки металів, виготовлення магічних предметів. Перекази про цих загадкових істот широко поширені серед народів Північної Європи. Тема оволодіння цими магічними предметами складає значну частину скандинавського епосу.

Нікому не вдалося збагнути секрети карликів. Живуть вони не вічно, але дуже довго, віками. На землю можуть виходити тільки вночі – сонячне світло перетворює їх на камінь. Карлики наділені надприродною силою, носять довгі бороди. Деякі з племен ставляться доброзичливо до людей, інші – «чорні гноми» – навпаки, ворожі. Рудокопи говорять, що зустріти карлика – добра прикмета.

За карликами зберігалася репутація чародіїв, знавців магії. Існували й кобольди – карлики, духи домашнього господарства. Згідно з переказами, вони живуть в сараях, стайнях, на горищах, але у дбайливих і добрих господарів, яким прагнуть не потрапляти на очі: «кожен повинен жити у своєму світі», вважають вони.

Лісові карлики – незграбні, кошлаті, в звіриних хутрах, збирали лікувальні трави та вважалися майстерними цілителями.

Епос германців формувався дещо в пізніший час, а саме тому набув рис, скоріше, рицарського роману. Проте, крізь новітні пласти в ньому наявні образи стародавніх легенд. Так з глибокої давнини дійшлий до нас переказ про нібелунгів.

Спочатку, в ранніх німецьких оповідях, нібелунгами називалися північні карлики (альби) – мешканці гірських печер, охоронці гірських скарбів, якими заволодів Сигурд. Потім ця назва поширилася на тих людей, хто заволодів скарбами після смерті Сигурда. Поступово стародавнє значення імені нібелунгів – істот, що мешкали в підземному царстві, карликів (нім. Zwerg – карлик) – було втрачено, пізнім переробниками «Пісні про Нібелунгах» він вже не був зрозумілий. Нібелунги починають фігурувати в епосі як могутні воїни.

Згідно із стародавнім переказом, нібелунги носять для захисту плащі-невидимки, які мають дивні властивості: той, хто одягає такий плащ, стає невидимим і невразливим щодо ударім та уколів. При цьому сила його значно зростає. Зігфрід насилу відняв один такий плащ у карлика Альбріха. Сивобородий Альбріх жив під горою, був лютий і дуже сильний. Зігфрід змусив переможеного ним карлика охороняти скарби в потайній печері.

Не дивлячись на розмитий часом образ нібелунгів, в ньому зберігаються головні риси, які властиві загадковому племені карликів – це чарівники, що живуть під землею.

Напрошується висновок, що стародавні мешканці Північної Європи, вочевидь, стикалися із загадковим маленьким, дуже слабким народом, щоб залишити свій слід в історії, і дуже сильним, щоб залишитися непоміченим.

Фольклор – це, крім іншого, ще й історична пам’ять народу. Подібні свідоцтва є й у народів Півночі нашої країни.

І – «пішовши в землю» чудь скрізь залишила після себе не ями, а кургани. У різних місцях показували наслідки «вічного спокою» чуді – живописні кургани, пагорби, які дуже схожі на «священні місця». Як тут не пригадати – чарівні пагорби Ірландії, де живуть карлики-лепрікони! З чудськими курганами пов’язано багато загадкових явищ. Ці кургани в ночі нерідко світяться синім полум’ям, звідти доносяться звуки – крики, завивання, постукування, гул.

А як же виглядала та сама «загадкова чудь»? Крім невеликого зросту (згадки про маленький зріст чуді зустрічаються і в північних легендах), вона була «білоокою». Іноді чудь називають просто «білоокими», «білооким народом». Що це таке? Великі білки очей або очі, що складаються з суцільних білків, або щось ще? В усякому разі, це дуже характерна і важлива деталь.

Одна з приморських легенд говорить про те, що чудь «був народ червоношкірий». Цей народ перебрався на Нову Землю, «за Дихаючим морем», де живе дотепер, ховаючись в неприступних місцях або при зустрічі з людьми стають невидимими. Про те, що рибалки бачили чудь на Новій Землі ще «років п’ятдесят тому», говорить переказ, записаний на півночі в 1969 р.

Ця поморська розповідь про червоношкіру чудь-невидимку, яка живе на Новій Землі, відкриває низку інших легенд про чудь – загадкових маленьких чоловічків, що живуть під землею, в печерах гранітних скель. Зустріти їх можна дуже рідко – чудинці уникають людей, і можуть ставати для них невидимими, «зникати у камінні» або обертатися на звіра (мишу, білку). Але іноді дивак може прийти на допомогу людині мудрою порадою або чаклунством. Відгомоном цих легенд служить мудрий і добродушний «старичок-лісовичок» російських казок, що допомагає Івану-Царевичу за допомогою чарівного клубка знайти дорогу до викраденої Чахликом красуні, що дарує йому шапку-невидимку.

Стародавні географи були переконані в існуванні великих островів або навіть материка в Північному Льодовитому океані. На географічних картах XVI століття центральна частина Льодовитого океану зображувалися у вигляді суші, розчленованої на три або чотири частини. Іноді в Центральній Арктиці було показано декілька архіпелагів. А в 1646 р. російський землепроходець Михайло Стадухін подав якутському воєводі Василю Пушкіну «казку» про те, що на північ від гирл Обі, Єнісею, Яни та Колими в океані лежить «велика земля»: «Камінь, в морі пояс», зі сніговими горами, кручами і річками знатними».

Що стосується мешканців цих загадкових архіпелагів, згідно з поширеним в давнину переконанням, приполярна північ Євразії була населена пігмеями. Сама можливість існування маленьких людей не повинна викликати здивування – це явище добре відоме. Карликовість, так званий у біології феномен, визначений науковим терміном «нанізм», поки що недостатньо вивчений. За сучасними уявленнями, нанізм є адаптацією до різних чинників навколишнього середовища, зокрема низьким температурам і нестачі їжі. Цікаво, що в одних і тих же умовах може виявлятися як нанізм, так і його антипод – гігантизм. У наш час племена «маленьких людей» – пігмеїв мешкають в екваторіальній Африці і на Андаманських островах (Індійський океан).

Отже, міфічні архіпелаги в Північному Льодовитому океані, населені не менш міфічними карликами-пігмеями, що створили свою цивілізацію. Дозвольте, а де все це? Припустимо, карлики «пішли в землю», а суша. Звідки в Льодовитому океані взялася величезна суша і що, у такому разі, з нею сталося.

«В результаті останніх радянських досліджень Центральної Арктики, завдяки яким її природа висвітлюється зовсім по-новому, постає питання про минуле, існування стародавньої суші – Арктіди – в Північному Льодовитому океані».

Ці слова написані в 1965 р. відомим радянським полярним ученим Я.Я. Гаккелем. Він звернувся до проблеми Арктіди не випадково: це було зумовлено колом його наукових інтересів. На жаль, це дослідження ученого залишилося лише в нарисах і замітках.

Протягом багатьох років Гаккель вивчав геоморфологію дна Північного Льодовитого океану і дійшов висновку про вірогідність існування значних ділянок суші не тільки в зоні шельфу, але й у межах акваторії нинішнього Арктичного басейну, перш за все, в районах підводних хребтів Ломоносова і Менделєєва. На думку вченого, Арктіда не була цілісним материком, а була сукупністю, масивів суші (зокрема внутрішньошельфових), що існували в межах акваторії Північного Льодовитого океану.

Загальна площа арктичних островів – приблизно 200 тисяч кілометрів. Проте, в порівняно недавньому геологічному минулому, ще п’ять тисячоліть тому, співвідношення площі суші та моря і їх розподіл в Північному Льодовитому океані було іншим. Не виключено, що вершини підводних хребтів простягалися ланцюгом островів, утворюючи в сукупності Арктіду, залишками минулої суші є Новосибірські острови та острів Врангеля. На дні Північного Льодовитого океану добре видно контури стародавніх берегових ліній, долини великих сибірських річок, зокрема Обі, Єнісею, Олени, Індігірки, Яни, Колими, що тягнуться на північ.

Шпіцберген, Земля Франца-Йосипа та інші острови Льодовитого океану – залишки полярного материка. Процес скорочення суші ще продовжується: легендарні Земля Саннікова й Земля Андрєєва – можливо, також ділянки суші, що пішли під воду останнім часом. У 1930-х рр. зник Острів Василевський, в 1950-х рр. – Семенівський, протягом менш ніж ста останніх років – острів Фігуріна. До цього можна додати зниклі острови Меркурія та Діоміда.

Арктіда, яка була в деякі періоди безперервним або майже безперервним «мостом» між Євразією і Північною Америкою, зіграла велику роль у формуванні природи полярних областей Півночі. Порівняльний аналіз флори Таймиру, Чукотки та Канадського арктичного архіпелагу показав, що колись існував прямий біологічний зв’язок між рослинами Таймиру і полярної Канади, причому подібний зв’язок через Чукотку здійснюватися не міг. Для цього необхідна була наявність якоїсь трансарктичної суші. На думку біологів, такий зв’язок міг здійснюватися аж до післяльодовикового часу (17–18 тисяч років тому).

Загальновідомими є кам’яновугільні поклади на Шпіцбергені. Це свідчить про те, що мільйони років тому на полярному острові була тропічна рослинність, а там, де тягнеться крижана пустеля, кипіло життя.

Дослідники та промисловці давно помітили, що чим далі на північ, тим частіше зустрічаються рештки мамонтів.

Також відомий факт весняних міграцій птахів. З материка величезні зграї летять кудись на північ. Куди? Шляхом кільцевання вдалося встановити, що на початку літа чорні казарки летять до Північної Америки для линяння, а восени повертаються, але навіщо їм летіти в таку далечінь – зрозуміти важко. Орнітологи знають: перелітні птахи навіть в теплих краях прагнуть прокладати свій шлях ближче до суші. Що ж змушує їх перетинати крижану пустелю океану, де багато хто з них гине?

Про минуле існування Арктіди говорить безліч інших фактів. Наприклад, істотні відмінності в тваринному світі на карсько-скандинавському і чукотсько-американському узбережжі Північного Льодовитого океану свідчать про нещодавню повну ізоляцію цих районів, які знаходяться по різні сторони від підводного хребта Ломоносова.

Так чи не була Арктіда тією самою «країною Іруат» ірландських саг, «країною Сарайас» фінських народів, країною гіперборея? І чи не є карлики залишками народу «північних пігмеїв», що колись населяв зниклий материк, який знаходився, мабуть, в західній частині нинішнього Північного Льодовитого океану?

Коли ж загинула Арктіда? Чи була це катастрофа, що подібно зрушилася на Атлантиду або мало місце тривале поступове заглиблення материка під воду? Однозначно відповісти на ці питання поки що важко.

Ім’я давньогрецької богині Артеміди близьке до імені «ведмедиця», «ведмедяча богиня». Вона тісно пов’язана з північчю: її мати Літо звідти родом та й ведмеді є представниками півночі («аркад» на одній з грецьких говірок – ведмідь, звідси Аркадія – країна ведмедів і Арктика – північна країна ведмедів). Артеміда, перш за все, богиня тваринного світу і полювання, вона суворо стежить за виконанням звичаїв, що упорядковують тваринний і рослинний світ. Ведмеді – це її опора, одночасно вона і суддя, що карає за вбивство священних лосів-ланей. Грецькі жерці Артеміди одягали для ритуального танцю ведмедячі шкури, так само як це роблять зараз шамани на півночі Західного Сибіру. Святилища Артеміди влаштовували поблизу джерел, річок, що символізує родючість рослинного світу. Чи не з метою поклоніння потрапив сюди срібний медальйон із зображенням Артеміди, виготовлений на початку I тисячоліття? Він був знайдений наприкінці XIX ст. недалеко від Білогір’я, де за часів Єрмака знаходилася Золота баба.

У середині XIX в. сходознавець В.Н. Топоров виявив прямі аналогії між деякими рисами Баби-яги та жрицею, що здійснювала похоронний обряд у стародавніх хеттів. Індоєвропейський народ створив свою державу в Малій Азії за тисячу років до появи греків-еллінів на берегах егейского моря. Так, хеттська жриця першою приймає померлого в царстві смерті, допомагає йому зробити перехід до потойбічного світу: вона важить, так само як в Єгипті, душу померлого на терезах, потім звертається до сонячного бога і виголошує магічну формулу-заклинання, що відчиняє ворота в інший світ. Вона бере спеціальним приладом lappa (лопаткою) спалений прах небіжчика, кістки, що залишилися, і кладе їх до срібного посуду. Допомога Баби-яги герою є прообразом посмертних поневірянь душі, вона ж і оцінює вчинки героїв і винагороджує їх: або коштовностями, або жабами з рота. Вогонь і лопата – це обряд спалювання трупа, широко поширений в давнину у індоєвропейських народів, який зберігся до наших днів.

Треба ще пригадати, що ступа Баби-яги в перекладі із санскриту означає «могила», індійці ступою називають конусоподібні пам’ятники на могилах Будд і інших знатних мудреців. А хатинка «на курячих ніжках» дуже схожа на маленькі дерев’яні умістища спаленого праху покійного, які поміщали на стовпах народи «зрубової культури», що жили в II тисячолітті до н.е. на територіях від Дніпра до Уралу. Що ж у результаті виходить?

Об’єднані разом іпостасі-сутності давньогрецьких богинь, доповнені уявленнями про світ мертвих споріднених індоєвропейських народів, дають складний, нерозщеплений на частини образ Ягабаби, як спочатку називали її росіяни. Це образ триєдиної богині, покладений в основу пізніших уявлень християн про божественну Трійцю, індусів про Трімурті (триєдність Брахми, Шиви та Вішну), єгиптян і римлян про «угрупування» богів по три. Такий образ триєдиної богині відображений в бронзових язичницьких ідолах I–III ст. н.е. з нижньої Обі, верхньокамських бронзових «іконах» VIII ст. триголової крилатої богині, що володіє триприватним світом, і на срібному медальйоні XII ст. з Північної Месопотамії із зображенням володарки тваринного світу, водної і повітряної стихій, знайденому в старому святилищі поблизу Салехарда.

Єдиний образ Великої богині – Матері світу і всіх богів, відображено в архаїчній російській Ягабабі і молодшій Золотій бабі півночі, залишив слід і в грецькій міфології. Це Кібела, велика мати богів, до якої близька й Артеміда. Це Велика мати, яка вимагає від своїх служителів повного підпорядкування їй, забуття в божевільному захваті й екстазі, коли жерці ножами або мечами наносять собі або один одному криваві рани. Бути жерцем Кібели – означає оволодіння вищими рівнями мистецтва управління свідомістю. Тільки тоді богиня відчиняє відкриває двері до інших світів. Приналежність служителів до її культу – зубчаста корона. Сибірські шамани володіли таким мистецтвом.

1) Україну або, точніше, причорноморські степи (80% науковців дотримуються цієї думки);

2. Середню Азію.

Головні політичні та релігійні аспекти життя стародавніх іранців відображено в зороастрійському вченні, яке викладено в книзі «Авеста».

Авеста – головна священна книга зороастрійців. Згідно зороастрійської традиції, вже в ахеменидську епоху (VI – IV ст. до н.е.) існував первинний текст вчення Заратустри, записаний на пергаментах (бичачих шкурах – чого сам пророк би не схвалив!) золотим чорнилом і що зберігався в столичних персепольских палацах. Цей первинний список Авести було знищено під час захоплення Персеполя Олександром Македонським (330 р. до н.е.).

Згодом, при парфянському царі Валкаше (Вологезі) I (51 – 78 рр. н. е.), була зроблена спроба відновлення складу первинної збірки Авести та нового запису для розповсюдження. Цей текст було віддано на зберігання до храму вогню в Гандже Шизької, що біля озера Урмія. Новий запис Авести було виконано арамійським алфавітом, що не відображає голосних звуків. Але самі арійці читали букви, що позначають приголосні звуки з голосним призвуком «а». Тому пізніша канонізація авестійського тексту при царі Шапурі II (310–379 рр. н.е. ) виконана вже іншим, спеціальним, алфавітом і зберігла «надмірність вимови»: да-е-ва – замість дева, ха-о-ма – замість хома і т.п.

Слід враховувати, що вся ця колосальна робота з редагування Авести та передачі її знаками нового алфавіту проводилася жерцями-магами, для яких мова Авести вже була мертвою, значною мірою малозрозумілою, і вони (що цілком природно) допускали в процесі роботи численні спотворення первинного тексту. Одночасно відбувся переклад Авести з давньоперсидської мови на живу розмовну і літературну мову – середньоперсидську. На ній і складався коментар – зенд і порівняно величезна, примикаюча за змістом до Авести релігійно-філософська зороастрійська література.

У першій половині VII в. н.е. до складу канонічної Авести входила 21 книгу (наск). Кожен наск мав власну назву, яка відповідала одному з 21 слова, які складали саму священну молитву зороастрійців, Ахуна-Вар’я, і складався з авестійського тексту і коментаря.

Вона складається з мільйона віршів, розділених на тисячу двісті глав, які написані стійкою золотою фарбою на дванадцяти тисячах дублених шкір. Важкі свити зберігалися в головному зороастрійському храмі столиці персидських царів. Коли Олександр Македонський розбив Дарія і пограбував Персопіль, він наказав стерти з лиця землі головне святилище прихильників вогню, на його розвалинах спалити Авесту, а попіл розвіяти за вітром. Чи існував другий примірник книги невідомо. Легенда говорить про декілька списків, один з яких, як припускають, було вивезено до Греції.

Коли, через багато років жерці-маги задумали по пам’яті наново відтворити спалену книгу, втрачений текст відновили лише ціною неминучих втрат: нова Авеста виявилася вчетверо коротше первинної. Однак, і цей варіант не зберігся. Жерці не раз доповнювали та переробляли текст, спотворювали стародавні вірші, яких не можна було впізнати. Живе й поетичне безжально викидалося. Мертве, наносне канонізувалося і насильницьки насаджувалося. Наївні натхненні вірування стародавніх іранців в руках клерикалів перетворювалися на суху, мляву догму.

В кінці VII століття на Персію та Середню Азію напали араби. Все, що суперечило Корану і опиралося новому устрою, нещадно спалювалося і знищувалося – люди, храми, книги. Арабське нашестя поклало кінець стародавній релігії Зороастри. На зміну поклонінню вогню, світлу, правді і мудрості прийшла віра Мухаммеда. Монголи, яких відправив Чингисхан «до останнього моря» для завоювання світу, поповнили чорний список згубників стародавньої культури: на пил перетворювалися міста, на прах – безцінні книги і манускрипти.

Полум’я пророцтв Зороастри та вчення Авести не в силах були задути ані македонці, ані араби, ані монголи. Тліючі іскри віри у світле і добре спалахували раптом у найнесподіваніших місцях.

Тим, що Зароастр володів надприродною здатністю йти в світ безтілесних сутностей, він нагадує Будду, який досягав нірвани, але трохи пізніше, ніж Заратустра.

Постать Заратустри відкривається сьогоднішньому читачу в трьох іпостасях: історичній, міфічній і реальній. Історичність постаті пророка час від часу береться під сумнів, але проповіді Заратустри – «Гати», що дійшли до нас, – свідчать про існування реального автора. Уява поколінь лише прикрасила його образ яскравими міфами.

«Заратустра» – звичайне «зовнішнє» арійське ім’я, що в перекладі означає – «володар старого верблюда» (устра – «верблюд»; зарат – «старий»). «Зовнішнє» ім’я майбутнього пророка говорить про магічний етикет його народу. Воно покликане оберігати свого носія від впливів шкідливої магії – важко заподіяти чаклунську шкоду людині, що носить таке невибагливе ім’я. Істинне, справжнє ім’я Заратустри зберігалося у великій таємниці і нам не відомо.

Заратустра походив із племені магів, що колись виділилося із середовища арійських племен в західній частині країни Аріани (нині Іран).

Все це нагадує відношення до імені у стародавніх єгиптян, особливо у фараонів, жерців, воєначальників і інших політичних діячів Єгипту.

Наша біографічна інформація про Зороастра (давньоіранське– Заратустра) мізерна, але існує думка, що він народився приблизно 628 року до нашої ери на території сучасного північного Ірану. Про дитинство і молодість мало що відоме за даними «Авести».

Після народження сина, як це прийнято в роду Спітами, запросив у дім чорних магів, попросив їх оглянути немовля, прочитати знамення його тіла і пророчити його долю. Дитину розповили, щоб обстежити, чи немає на ньому великих плям – відмітин Духу Зла.

Один чорний маг, оглядаючи немовляти, спробував непомітно скрутити йому шию, але посланці Володаря Думки – Святе-Приборкування, найкраща Думка і Прообрази Праведних – уразили руку чорного мага так, що вона відсохнула.

За каліцтво, яке нібито заподіяла йому дитина, чорний маг, згідно звичаям, зажадав життя немовляти. Порушаспа відібрав Заратустру у невтішної матері і віддав магу для того, щоб той зробив з ним те, що прагне його воля.

Спершу маг поклав Заратустру на вузьку стежку, по якій щодня ходило на водопій стадо корів. Коли стадо наблизилося, від нього відокремився один із биків і забіг перед ватажком. Він як укопаний завмер над дитиною, тілом загородивши стежку.

Ватажок, а за ним і все стадо, повернув зі стежки і пішов іншим шляхом, подібно до того, як потік роздвоюється, обтікаючи валун.

Цілий день бик, як охоронець, простояв над Заратустрою і не залишив його до тих пір, поки стадо, обійшовши дитину, не повернулося до селища.

Тоді розгніваний карапан поклав немовля на шляху кінського табуна. Історія знов повторилася. Один із коней обігнав ватажка і простояв над Заратустрою до вечора, доки табун не пройшов назад без шкоди для немовляти.

Розгніваний карапан забрав немовля до себе додому і кинув у вогонь. Але полум’я негайно згасло, і всі спроби розпалити його за допомогою сухих дров не увінчалися успіхом.

Не отримавши бажаного, маг відніс немовля до лігва вовчиці і залишив його там. Вовчиця завмерла, коли побачила яскраве сяйво, що йшло від Заратустри. Вночі Добрий Помисел і Слухняність привели до лігва вівцю, яка нагодувала немовля молоком, а після цього прийшла до вовчого лігва з Дукхдою. Удосвіта дбайлива мати понесла Заратустру додому. Вона присягнулася, що відтепер ніколи і нікому не віддасть улюбленого сина, навіть якщо сюди з’являться Наотара з Аїріком.

Більше Порушаспа не звертався до братів карапанів. Втративши надію, старший маг сам попрямував до дому Порушаспи, а разом з ним і всі його брати. Наблизившись, вони побачили над будинком божественне світло.

Заратустра виріс і в тридцять років відправляється проповідувати, дивуючи всіх милосердям до бідних і хворих. Дорогою до міста він, разом зі своїми супутниками, перейшов річку прямо по воді. А потім добрий дух підняв його до небесного престолу, де, після бесід із Ахурамаздою, він написав Авесту – священне писання про правила життя і віри.

Спускався Заратустра під землю, в пекло. Злий дух спокушав його всіма скарбами світу, але пророк залишився вірний світлу й добру. Чи не нагадує біографію Ісуса Христа, який жив набагато пізніше.

Святі Безсмертні урочисто зробили таїнство присвячення Заратустри.

З початку Заратустра пройшов крізь палаючий вогонь, повторюючи заповідь «благі наміри, благі слова, благі справи».

Після цього на груди Заратустрі вилили чашу розплавленого металу. Коли метал став застигати, пророк узяв його в руки і віддав Безсмертним Святим.

Третім випробуванням було розпорювання ножем. Було видно нутрощі живота, які кровоточать. Але, коли до них торкнулися руки бога, рана зникла, не залишилося і сліду від надрізу.

Коли Заратустра з’явився до персидського царя Віштаспу, його радники почали переконувати правителя, що до його країни прибув ненормальний баламут, безсоромний єретик. Тому, щоб уникнути гніву могутніх мешканців неба, цар повинен негайно засудити його до смерті. За наказом царя слуги схопили Заратустру, зв’язали руки, закували ноги в кайдани і кинули до царської в’язниці.

Йому не давали ані одягу, ані їжі, ані води. Тіло його мучив холод, вогкість, голод і спрага. Зв’язаний, із закритими очима, він лежав на кам’яній підлозі в’язниці і шепотів молитви Володарю Думки. У таких нестерпних катуваннях проходили його дні й ночі.

Дочекавшись терміну, щоб від виснаження міг померти навіть найдужчий чоловік, маги-карапани веліли вартовим відчинити в’язницю і винести мертве тіло. Як же вони здивувалися, коли побачили, що Заратустра живий! Це було перше диво.

Коли зв’язаного мотузкою пророка привели до царя, відбулося друге диво. Понівечене і виснажене тіло Заратустри почало оживати і наливатися силою на очах розгубилися карапанів – перед Каві Віштаспой і його свитою з’явився цілий і неушкоджений, повний життєвих сил шляхетний чоловік.

Немов поволока спала з очей Віштаспи, і ніби вітром розвіяло злий дурман, що огорнув його розум. Цар повірив, що перед ним справжній посланець бога.

Коли Заратустра з’явився до царя, царські вчені обмовили його і кинули до в’язниці. Лише тоді, коли Заратустра вилікував царського сина, який помирав, цар визнав і повірив, що він відпосланець бога. Після цього всі прийняли священне писання – Авесту. А Заратустра спалахнув яскравим вогнем і, перетворившись на полум’я, піднісся на небо. У Авесті було сказано, що через тисячу років він з’явиться в образі рятівника, добро остаточно переможе зло, мертві воскреснуть, настане страшний суд. Праведники знайдуть вічне добро в раю, а грішники – вічні страждання в пеклі.

Езотеричним Зодіакальним домом Ахура-Мазди як Іапета було сузір’я водолія, над яким панує зірка Велика Риба або Фомальгаут (Сатавеса). Ось чому Ахура-Мазда-Іапет так тісно пов’язаний з міфом про Всесвітній потоп і міфом про єдиного врятованого родоначальника сучасної раси людей. У післяпотопну епоху дощами та дощовими потоками керувала Тіштрія, яскрава та славнозвісна потрійна зірка, створена Ахура-Маздою.

Езотеричний колір Ахура-Мазди – зелений, в чому є натяк на особливе благовоління Ахура-Мазди до зеленого кольору рослини. Тілесними втіленнями Мазди вважалися мирт і білий жасмин.

Людина і людство також були тілесним втіленням Мазди Ахури.

Не важко помітили перетин з Біблейською розповіддю про Ноя, але й сумісність зеленого кольору з прапором мусульман.

Релігію, яку проповідував Заратустра, назвали його ім’ям зороастризмом. Її послідовники не приносили жертви богам, а лише читали молитви біля вогню. Зороастризм не розповсюдився по всьому світу, як християнство, але багато що з цієї релігії узяли і християни, і мусульмани, і буддисти.

Вже у зрілому віці він проповідував викладену ним релігію. Спочатку вона зустріла опір, але коли Зороастру було сорок років, він мав успіх, навернувши до своєї віри правителя північного Ірану Віштаспа. Отже, цей правитель був його другом і заступником. Згідно з іранським переказом, Зороастр прожив до сімдесяти семи років; отже, його смерть можна віднести, приблизно, до 551 року до нашої ери.

Теологія зороастризма – цікава суміш монотеїзму та дуалізму; є лише один дійсний бог, якого він назвав Ахурамазда (з персидської – Ормузд), що заохочує доброчесність і справедливість. Але зороастрійці також вірять і в дух зла, Анграмайнью (з персидської – Аріман), який несе зло й неправду. У реальному світі йде постійна боротьба між Ахурамаздой і Аріманом. Кожна людина вільна зробити вибір, до якої сторони прилучитися. Хоча зараз ця боротьба прихована, зороастрийці вірять, що потім сили Ахурамазди переможуть. Їх теологія також включає віру в потойбічне життя.

З питань етики зороастрійська релігія підкреслює важливість доброчесності й справедливості. Аскетизм засуджується. Зороастрійці практикують цікаві релігійні ритуали, деякі з них ґрунтуються на поклонінні вогню. Наприклад, в зороастрійському храмі завжди підтримується священне полум’я. Проте, найхарактернішою релігійною практикою є поводження з тілами померлих. Їх не ховають і не спалюють, а кладуть на вежі на поживу грифам. (Звичайно птахи за дві години залишають від тіла лише кістки.)

Хоча зороастризм в деяких проявах має спільні риси зі старими іранськими релігіями, не схоже, щоб він сильно поширився за життя самого Зороастри. Проте, регіон, де він жив, було включено до складу Персидської імперії Киром Великим у середині шостого століття до нашої ери, приблизно тоді, коли помер Зороастр.

«Гата» є проповідями самого Зороастри. У Гатах Зороастр виступає реальною особою, професійним політиком і жерцем, людиною, що бореться і страждає, яка піддавалася переслідуванням у себе на батьківщині. Тільки в Молодшій Авесті, найбільшій за обсягом, він представ легендарним героєм, який наділений надлюдськими рисами чудотворця.

Людина, за вченнями Зороастри, володіє свободою волі і може вибирати між добром і злом. Це політико-релігійне вчення проіснувало як державна політична доктрина в Ірані (Персії) аж до завоювання країни арабами в VII столітті нашої ери.

Одним з найбільш ранніх і найважливіших механізмів давньоіранської релігійної ідеології є культ рослини і напою Хаоми, якого дуже обожнювали.

У великій пошані був вогонь. Жоден з ритуалів релігії, що виникла пізніше зороастрійської, не обходився без вогню.

Знайдені сюжетні зображення «Авести» – священної книги зороастрійців (це голова бика із золотими рогами та одноріг).

Зороастр був історичною постаттю і кращим доказом цього служить релігія та його політична концепція – таку чітко продуману систему міг створити лише геній однієї великої людини. Подібно до інших політико-релігіозним вчень давнини, зороастризм намагається проникнути в сенс творіння, пояснити його причини, дослідити походження людського роду, вгадати його майбутню долю, встановити відношення людини до вищих істот, добрих і злих. В основі зороастризму боротьба двох основ: нескінченного світла та цілковитої темряви, які відокремлюються один від одного порожнечею. До цієї протилежності світла й темряви долучилася ідея про боротьбу добра і зла.

Зороастрійське віровчення унікальне, багато його положень благородні і глибоко етичні. Дуже важливі для зороастризма такі поняття, як істина, справедливість, вірність, сміливість, порядність і добро. Не випадково мусульмани при укладенні угод вважали за краще мати справу із зороастрійцями, знаючи їх чесність, порядність і непідкупність.

У зороастризмі або «Авесті» виділяють три основні ідеї:

1) У світі ведеться непримиренна боротьба між світлом і темрявою, правдою і неправдою, добром і злом.

2) Вже розпочався третій, завершальний етап цієї боротьби, де переможе світло, правда, добро.

3) Кожна людина повинна брати участь у цій космічній боротьбі, щоб наблизити прихід царства Добра.

У книзі ці ідеї висловив Заратустра. Дві антагонічні сили ведуть між собою непримиренну боротьбу – це генії світла, правди і добра й духи темряви, неправди і зла – діви.

Світлі сили очолює Ахамуразда (Ормузд) – «Мудрий Господь», а темні сили Анхра – Манью (Адаман). Це боги, брати – близнюки. Перший брат створив все світле в світі, чисте, корисне для людини, а другий – все темне, шкідливе (смерть, хижаків, гадюк, хвороби і т. д.).

Таким чином, зороастризму властивий яскраво виражений дуалізм. Зороастризм вперше сформулював ідею про кінець світу та страшний суд.

Не важко помітити, що ідеї персів перейшли спочатку до стародавніх євреїв в їх релігію іудаїзм, а звідти – до християнства та ісламу, які визначали політику й політичну діяльність багатьох країн Європи і Азії не лише в період Середньовіччя, але й сьогодні. Крім того, ідеї зороастризму широко представлені в творчості видатного філософа, політолога Фрідріха Ніцше.

2. Індія. Індія – одна з колисок людської цивілізації. Індійська політика та культура тісно пов’язані з політикою і культурою багатьох народів і мала на них чималий вплив. В процесі взаємного збагачення Індійська політика та культура зуміла зберегти свою своєрідність і яскраву індивідуальність. Досягнення стародавньої Індії у сфері науки, літератури, мистецтва та політики В середині ІІ тисячоліття до н.е. в долину Гангу прийшли арійські племена. Вони принесли так звану «ведийську культуру», їх священними книгами були Веди (означає «Знання»).

Веди містять в собі оповідання про богів, будову Всесвіту, про створення світу, політику і політиків.

Повніше збереглася в Індії спадщина Аріїв, що зародилися в Індії, буддизм та індуїзм, філософсько-релігійні системи, які виникли на їх основі і мали вплив не лише на розвиток багатьох цивілізацій Сходу: арабську, китайську, японську, але й на громадську і політичну думку людства в цілому.

Сьогодні індійський народ складається з представників усіх чотирьох відомих рас. Він розмовляє на 840 мовах і діалектах. Населення Індії сьогодні складає більше одного мільярду. Вона є давньоарійською країною. В давнину Індію називали Ар’яватою, тобто країною Аріїв.

Арійці назвали одну з найбільших річок Індом, що означає «батько річок», а країну на ім’я цієї річки – Індією. Мешканці Індійців почали називати індусами.

Індійська цивілізація розвивалася самостійно, і через тисячоліття індуси створили своєрідну, визначну культуру. Їх міфологія за своєю глибиною думки не поступається грецькій. А дві відомі поеми – «Махабхарата» і «Рамаяна» – яких можна порівняти лише з поемами Гомера. Індуси вигадали цифри, які через арабів потрапили до Європи і тому називаються арабськими, і зараз користуються у всіх країнах.

В давнину на території Індостану утворилася безліч дрібних і декілька великих держав. Найзначнішим серед них було царство Магадха в долині річки Ганг.

Для політолога найбільший інтерес мають священні книги «Веди» і особливо їх частина «Ріг-веда», де всі події розглядаються як прояв світового порядкуладу, що знайшло своє відображення в законах «Ману» (X–VI ст. до н.е.), які склав, як стверджує традиція, індійський Ной-Ману (він залишився живий після всесвітнього потопу і врятував, священні тексти книг «Вед»).

Цікавими пам’ятниками давньосхідної політики є закони Ману. Справжній текст законів Ману до нас не дійшов. Збереглася лише його пізня віршована передача. Написані вони класичним санкритом.

Вони належать до епохи легендарного Ману, індійського Ноя, якого вважали родоначальником арійців. Тому закони Ману мають божественне походження. За своїм характером вони є зведенням давніх індійських постанов політики, міжнародного права, торгівлі і військової справи. Ці правила складалися впродовж всього I тисячоліття до н.е.

Формально закони Ману є зведенням законів і політики стародавньої Індії. Але зміст пам’ятника значно ширший і різноманітніший. В ньому багато філософських міркувань, багато уваги приділено релігійним, етичним і політичним правилам.

В основу давньоіндійської філософії покладено вчення про досконалу людину – мудреця. Під цією точкою зору розглядається і політика. Центр уваги переноситься на особисті якості політики, від яких залежить успіх політичної думки.

Політичне мистецтво, згідно вченню Ману, полягає в умінні запобігти війні та зміцнити мир. Мир і його протилежність (війна) залежать від політиків, оскільки вони можуть примирити і посварити союзників. Вони керують справами, через які між державами йде війна або мирне співіснування.

Політик інформує свого царя щодо планів іноземних правителів. Тим самим він оберігає державу від небезпек, які їй загрожують. Отже, політик повинен бути людиною проникливою, здатним викликати у людей прихильність до себе. Він повинен уміти розпізнати плани іноземних держав не лише за їх словами або діями, але зрозуміти жести і вирази обличчя.

Закони Ману свідчать про те, що серед представників індійських правлячих класів були вироблені певні погляди на мистецтво ведення політичних переговорів.

Індійські правителі вели активну зовнішню політику не лише з різними давньоіндійськими державами, але також із сусідніми країнами, які були розташованими за межами Індійського півострова. Наприклад, засновник могутньої давньоіндійської держави Маур’я – Чандрагупта отримав вигідний для себе мир з одним із спадкоємців заступників Олександра Македонського-Селевом. Останній не лише визнав Чандрагупту правителем індійської держави, але й поступився йому завойованими Олександром частинами країни.

У I-II ст. посланці від індійських правителів прибули до Римської імперії. Імператор Август згадував у своєму політичному заповіті: «До мене часто приїздили являлися посли індійських царів, чого раніше не бачив ніхто з римлян».

Протягом багатьох десятиліть дослідники ведуть сперечаються з різних питань «арійської проблеми», намагаючись вирішити коли, звідки і якими шляхами індо-арійські племена прийшли до Індії. Дискусійним до цих пір є питання про прабатьківщину аріїв.

Прихід індоаріїв до Індії деякі вчені розглядають як підкорення відсталих аборигенів високорозвиненими арійцями, які принесли з собою до Індії цивілізацію і створили розвинене суспільство з чіткою політичною системою. Політичного аспекту появі аріїв в Індії додає і расова теорія, найбільш яскравим втіленням, якою стала фашистська теорія Гітлера та сучасні неофашистські теорії Європи й України. Політична суть цієї теорії полягає в «суттєвій, корінній відмінності расово-повноцінних» арійців і відсталих, не здатних до цивілізації, прогресу і політичного розвитку дравідів, тобто місцевого аборигенного населення. Згідно з цими антинауковими теоріями, лише з приходом аріїв в Індії з’явилося класове суспільство і утворилася держава.

Проте, відкриття Харапської цивілізації, яка виникла набагато раніше за прихід аріїв і до моменту їх приходу майже припинила своє існування, говорить зовсім про інше. Державна влада і політичний устрій існував в Індії набагато раніше, ніж поява аріїв. Політичний устрій Харапської цивілізації існував з 3250 р. до н.е. до 1600 р. до н.е. і займав дуже велику територію навіть за нинішніми мірками: з півночі на південь 1100 км; із заходу на схід більше 1600 км. Проникнення арійців до Індії почалося не раніше, ніж в 1500 р. до н.е. Таким чином, Харапська цивілізація старше за аріїв принаймні на 100 років. До арійських народів можна віднести тільки стародавніх іранців і стародавніх індусів – індоаріїв: вони самі називали себе аріями, а області, де жили, – «країнами аріїв». Саме слово «арії» пов’язане із словом «ари», яке у ведійску епоху мало значення «іноземець», «чужинець», а арій означало «пов’язаний з пришельцями, прихильний до них», пізніше – «людина благородного походження».

Існування каст і кастової організації звичайно пов’язують тільки з Індією, але це уявлення є не зовсім правильним. Окремі ознаки каст і деякі елементи кастової організації засвідчені у багатьох народів Африки, Китаю, Америки. Індія ж дає найбільш яскравий приклад розвитку кастової організації, що перетворилася за специфічних умов індійського суспільства на крайню форму замкнутості.

Саме слово «каста» з португальської означає «рід», «якість»; воно увійшло до європейських мов після того, як португальці в XVI ст. потрапили до Індії, познайомилися з індійською соціальною організацією та почали називати замкнуті групи індійського суспільства. В Індії ці групи називалися санскритським терміном «джати».

Поряд із кастами («джати») в давньоіндійському суспільстві існували варни – стани, дуже давній інститут, що виник ще за появи аріїв (II тис. до н.е.), пізніше отримав закріплення у брахманізмі та індуїзмі. Поступово стани – варни (брахмани, що знають священне вчення), кшатри (наділений могутністю), вайші (наділений майном), шудри ставали замкнутими і нагадували за своєю формою касти, що призвело до назви на позначення варн пізнім терміном «каста».

Головною релігією індійських народів був брахманізм. Згідно цієї релігії світом керують три головні боги Брахма – бог-творець, Вішну – бог-охоронець, Шіва – бог-руйнівник. Крім них існує ще безліч інших богів – повелителів лісів, річок, явищ природи. Душі людей безсмертні: коли людина помирає, його душа переселяється в нову матеріальну оболонку. Якщо людина жила праведно,то в майбутньому житті вона відродиться людиною, якщо грішила – твариною або рослиною.

Сам Брахма зображався з чотирма обличчями й руками, що сидить на прекрасному лебеді. Жерців, які йому служили, називали брахманами. Брахманом називали й збірку з описом священних обрядів. Вся релігія отримала назву брахманізм.

Військова знать склала варну кшатріїв, жерці – брахманів, вільні общинники – варну вайшіїв, потім оформилася варна шудр, яка займала найнижче становище в соціальній ієрархії.

У «Рігведе» не раз згадується три вищі варни і лише в X частині, міститься легенда про походження всіх чотирьох варн від першолюдини Пуруші. Підкреслювалося, що брахмани з’явилися з вуст його, кшатрії – з рук, вайші – зі стегон, шудри – зі ступней.

У післяведійській літературі цей сюжет часто повторюється, але варн пов’язують вже з головним богом Брахмой. Поява варн і їх становище освячувалося жерцями – брахманами, які прагнули обґрунтувати перевагу брахманського стану і додати божественний характер своєму походженню. Не дивно, що майже в усіх ведійских текстах брахмани стоять першими в списках варн. Брахмани завзято захищали свої привілеї в політичній сфері. Насправді, влада знаходилася в руках військового стану – кшатріїв.

Головним аргументом на користь цієї концепції є той факт, що одним з декількох значень слова «варна» є «колір». Проте, як стверджують опоненти расової концепції походження варн, жоден стародавній текст не пов’язує варн з кольором шкіри. Хоча кожна варна мала свій колір- символ (брахмани – білий, кшатрії – червоний, вайші – жовтий, шудри – чорний), вони означали не пігментацію шкіри, а певні етичні норми: білий – моральне багатство, червоний – енергію та рішучість, жовтий – злиття цих якостей, чорний – неуцтво.

Спочатку ізоляція варн була майже абсолютною. Перехід з однією варни до іншої був неможливий, шлюби були лише у межах варни, порушення цієї етики й традицій вважалося страшним злочином проти релігії, і нещадно каралося органами громадського самоврядування, до оголошення вироку на суспільну смерть.

Як правило, царями і князями (раджами) ставали представники кшатрійскої варни. Кшатрії стояли на чолі державного управління, вони й контролювали такий важливий інструмент політичної влади, як армія, і займали найважливіші військові посади.

Не дивлячись на відмінності, брахмани і кшатрії складали привілейовану і багату групу, що жила за рахунок працюючого незалежного населення.

Три найвищі варни вважалися «двічі народженими», їх представники мали право на посвячення (обряд «упанаяна»). Своєрідний обряд ініціації (переходу до вищого життя або переходу від юнацтва до дорослого чоловічого життя), коли людині дозволялося одягати особливий пояс і брати участь у ритуалах, обрядах, релігійних службах. Шудри вважалися як «народжені один раз» і були позбавлені цього права. Тому їм заборонялося брати участь в культі, вивчати священні тексти і займатися політичною діяльністю. В давнину поняття політика і релігія були нерозривно пов’язані, якщо не маєш право виконувати культ, не маєш жодних політичних прав.

Шудрами, як правило, були бідні, економічно залежні люди, нижчі розряди ремісників, що обслуговували персонал. Представники вищих станів прагнули перетворити варни на замкнутий спадкоємний інститут.

Оскільки в ранніх частинах «Рігведи» немає згадки про шудрів, це дало вченим підставу розглядати їх як аборигенів, яких перетворили на шудр.

Найчисленніші – нижчі касти. До них входить близько 40% всього населення країни. Самі нечисленні – вищі касти – близько 8% населення. Середні касти об’єднують приблизно 22% населення, а недоторканними є 17%. Поза кастовою системою вважаються індуські відлюдники. На них кастові права не розповсюджуються.

Каста може налічувати від від 200-300 чоловік до кількох мільйонів. Члени одних каст розкидані по всій Індії, інші згруповані в одному районі. Але, у будь-якому випадку, члени кожної касти ізольовані від інших каст і кожна людина пов’язана зі своєю кастою безліччю ниток.

Кастову приналежність людини можна визначити за наступними ознаками: за типом одягу і за манерою її носити, за наявністю певних прикрас або за їх відсутністю, за зачіскою, знаками, намальованими на лобі, по іменах і т.д. Видати себе за члена іншої касти в Індії дуже важко.

Члени каст зобов’язані суворо дотримуватись правил і звичаї своєї касти. Членам вищих каст заборонено приймати їжу і напої з рук нижчих, щоб не піддатися ритуальному осквірненню.

Ритуальна чистота – ось та основа, на яку спираються кастові закони і розпорядження. Це не зовнішня чистота або забрудненість, це – внутрішня незаплямованість. Каста чиста або нечиста залежно від того, вища вона або нижча. Саме за цим принципом кухня в домі індуїста, –священне і заборонене місце.

Правила ритуальної чистоти і заборони розроблені настільки ретельно і детально, тому все, що може зробити людина в них вже передбачено.

До тих пір, якщо обряди очищення не будуть виконані, ніхто не буде з ним спілкуватисяпоруч, не дасть йому напитися води, сільський перукар відмовиться постригти і поголити ізгоя, ніхто не допоможе в польових роботах або в ремонті дома, не віддасть заміж дочок за його синів і не візьме його дочок за дружини, не дасть у борг і т.п. І так продовжуватиметься до тих пір, поки винний знов не отримає права повернутися в свою касту.

Поділ населення на варни вважався священним. Один з давніх міфів називав творцем варн «батьком всього живого» Піруши, який створив варни з різних частин свого тіла: брахманів – з губ (ритуально чистої частини тіла), кшатрій – з рук, вайші – зі стегон, шудри – зі ступней.

На самому дні суспільства, починаючи з VII – VI століття до н.е. знаходилися не шудри, а ачхути – «недоторканні», навіть дотик, до них ритуально поганив «двічі народженого». «Недоторканні» не входили до системи варн і були, таким чином, ізгоями суспільства. Релігійна етика забороняла їм жити в місті або селі, вони селилися часто на кладовищах, носили одяг мертвих, їли лише з розбитого посуду і т.д. Коли недоторканному доводилося відвідувати населений пункт, він давав знати про свій візит спеціальним дзвіночком, щоб «двічі народжені», які зустрінуться йому на шляху, вчасно відвернулися і не поганили свій погляд. В той же час релігійна етика дозволяла «двічі народженим» користуватися послугами «недоторканних».

До речі, каста «недоторканних» існує в Індії і зараз, нараховує близько 60 млн. чоловік (8% населення держави).

Походження варн залишається однією з актуальних і складних проблем в сучасній індології. Більшість істориків вважають творцями варн «аріїв».

Приблизно у той час, коли у Вавилоні правив Навуходоносор, а в Греції жив філософ Фалес, у індійського царя народився син. Царевич отримав ім’я Гаутама.

Придворний віщун оголосив батькові, що його син може стати великим монархом. Але, якщо він зазнає страждання, нажаль, буде лише бідним пророком. Цар вирішив позбавити сина від жалю і турбот. Він помістив його в окремий палац, оточив веселими і безтурботними молодими людьми. Коли Гаутама виріс, він одружився на прекрасній молодій дівчині. Життя майбутнього царя проходило в задоволеннях і радощах. Він був добрий, розумний і красивий, слуги та друзі виконували кожне його бажання. Гаутама бачив навколо себе лише щасливі обличчя і думав, що всі на світі завжди так само щасливі, як і він.

Одного разу, виїхавши подивитися сади свого батька, Гаутама зустрів край дороги немічного старого, іншого разу – побачив людину, яка хворіла невиліковною хворобою, ще пізніше – мерця. Все це дуже приголомшило юнака. Адже він теж може захворіти, він також коли-небудь постаріє і помре .

Потрясіння було таке велике, що Гаутама не зміг продовжувати щасливе колишнє життя. Царевич таємно втік з палацу і сім літ поневірявся. За ці роки він побачив, як важко жити простій людині, скільки жалю випадає на його життєвому шляху. А якщо комусь вдається уникнути бідності, його чекають інші небезпеки – терзання ревнощів і заздрості, підступи ворогів і несподівані повороти долі. І всі бояться смерті.

Гаутама розмовляв з мудрецями, вивчав стародавні філософські книги, багато років жив з відлюдниками, але ніхто не зміг відповісти на питання, яке його так мучило, – як уникнути страждань.

Одного разу він потрапив до лісу, сів під деревом, схрестивши ноги і декілька днів просидів без їжі та води.

Гаутама заглибився в свої думки, весь світ припинив існувати для нього, він навіть забув про страждання і смерть. Так він знайшов відповідь на своє питання. Щоб уникнути страждань, печалей і всього, що позбавляє людину спокою і щастя, потрібно відмовитися від бажань і жити тільки своїми думками. Це дозволить досягти звільнення – нірвани, знайти вічне щастя.

Сорок років проповідував Гаутама своє вчення. Його назвали Буддою, що значить «просвітлений». Учні після смерті вчителя продовжували його проповідь. Далеко від міст, в горах і лісах, вони будували монастирі і жили в них, усамітнюючись від земної метушні, знаходячись в роздумах і самоті – нірвані.

Поступово буддизм став державною релігією Індії. Послідовники Будди з’явилися в інших країнах. Сьогодні буддизм разом з мусульманством і християнством – одна з трьох світових релігій, поширених на всій земній кулі. Він навчає любові.

В давнину, коли арійці завоювали Індостан, все населення розділилося на дві частини за кольором обличчя – переможці – світлі арійці, а підлеглі їм – темні місцеві мешканці. Пізніше каст стало більше й виникли міфічні уявлення про те, як вони утворилися. За давньоіндійською міфологією бог Брахма створив людей зі свого тіла, жерців-священнослужителів – зі своїх вуст, воїнів – з рук, купців – з ніг, а селян і ремісників – зі своєї ступні.

Так з’явилися чотири головні касти. Поступово кожна група людей, яка займалася якою-небудь однією справою, що звичайно передавалася у спадок, ставала окремою кастою. В Індії налічували більше трьох тисяч каст. Закони і традиції індуїзму не вирішували переходу з однієї касти в іншу. Назавжди визначалися і взаємостосунки між людьми вищих і нижчих каст.

Найнижча каста – парія – називалася кастою недоторканних. Недоторканні могли займатися лише важкою і брудною роботою. Навіть дотик до ним вважали великим гріхом.

Кожна людина нижчої касти вірила, що його життя – покарання за гріхи попереднього життя, і сподівалася: якщо вона буде дотримуватись індуських законів і традицій, то, в черговий раз, народиться у вищій касті.

Слова «каста» і «парії» увійшли до багатьох сучасних мов. Кастою в сучасній мові називають будь-яку відособлену групу людей, яка нікого не допускає до себе і охороняє свої привілеї, а паріями – безправних людей.

Буддизм виступив проти різкого поділу на касти, за рівність людей з народження. Буддизм знайшов підтримку і серед кшатріїв, які в цей час все більше зосередили владу в своїх руках, але ще й відчували сильний ідеологічний і політичний тиск з боку брахманів, які оголосили себе найвищої і єдино священною варною, земними богами. Нову релігію підтримували шудри, які, будучи повністю безправними, автоматично отримували всі політичні права в повному обсязі.

Успіх буддизму в період його становлення пояснюється ще й тим, що Будда в своїх проповідях не закликав до знищення всіх старих традицій і звичаїв, які в умовах стародавнього консервативного суспільства і відповідних йому ідей міцно затвердилися в суспільному і духовному житті, а прагнув висунути нове тлумачення, дати своє пояснення багатьом застарілим нормам.

Буддизм не відмінив традиційних Індійських божеств, але він надав їм у власній системі таке незначне місце, що, розчинившись у буддизмі, вони повинні були, врешті-решт, самі собою зникнути. Включення брахманських божеств до буддизму значно розширило його популярність серед населення різних частин Індії.

Буддизм, подібно упанішадам, визнає переродження і закон карми. Заперечуючи душу як непорушну цілісність, буддизм категорично затверджує незнищуваність духовної енергії. Жоден її прояв не може перетворитися ні в що. Вічність духовного породжує закон карми. Таким чином, нове народження зумовлюється колишніми діяннями. Буття зумовлює безперервний процес щохвилинного народження і зникнення. Цей процес підпорядковано закону причинності.

Будда розглядає все у світі в стані постійної зміни. Драхми знаходяться у вічному русі.

Основою буддизму є вчення про «чотири благородні істини».

Їх можна сформулювати так:

1. життя – це духовне і тілесне страждання;

2. існує причина страждання;

3. можна зупинити страждання;

4. існує шлях до завершення страждань.

Суть першої «істини» полягає в тому, що кожного в житті підстерігає багато неприємностей, нікому не вдається задовольнити свої бажання, які перетворюють життя на страждання. Друга «істина» називає першопричиною страждань людські бажання та мрії (бажання насолоди, земних радощів, любов до життя і т. д.). На основі бажань зростають заздрість і жадібність, які породжують ворожнечу в світі. Згідно третій «істині», можна зупинити страждання, обмеживши свої життєві потреби. Четверта «істина» вказує на шлях до зупинки страждань і «визволення» (звільнення). Цей шлях з буддійських міркувань повинен бути «серединним», знаходитися між двома крайнощами.

Нарешті, буддизм кинув виклик кастовій системі, затвердивши рівність всіх людей, але не в реальному житті, а лише в релігійній сфері. Таким чином, Будда не належав до соціальних реформаторів, його навчання не передбачало соціальної перебудови.

Звернемо увагу на відношення держави до буддизму. Воно залежало, перш за все, від політичної концепції нової релігії. Згідно цієї концепції, держава в своєму розвитку проходить три послідовні фази. Перша – поява держави у вигляді взаємних зобов’язань між володарем і підлеглими (володар зобов’язаний піклуватися про народний добробут і спокій, а народ – платити податки). Інша фаза розвитку – влада співставляє свої дії з вимогами релігії, у третій – стає інструментом і провідником драхми. Монарх у цій фазі перетворюється на володаря всього світу – чакравартина («той, хто обертає колесо закону»). Отже, буддизм виправдовував централізацію влади. Якщо узяти до уваги те, що він ще і руйнував міжетнічні і родоплеменні бар’єри, тоді стане зрозумілим, чому так багато піклувалися про нього в імперії Маур’ів. Підтримка з боку держави, відхід від системи варн і каст допомогли буддизму стати першою світовою релігією. У стародавніх азіатських суспільствах він виконував таку ж роль, що і християнство у середньовічній Європі: «Завдяки буддизму кровожерливі варвари Індії стали мирними людьми, жорстокі монголи, які колись будували піраміди з людських черепів, прийнявши буддизм, стали гуманними і зробили крок вперед у розумовому розвитку».

Однією з основних концепцій буддизму була калач акра – ідея про органічний зв’язок природи і людини. Все, що відбувається в світі, повторюється в психіці і тілі людини. І навпаки, пульс людини має вплив на світ. Тому людина повинна усвідомити відповідальність за долю природи, не повинен бути стороннім спостерігачем.

У стані нірвани, драхми, що постійно змінюються, припиняють рух. Настає повний розрив із сансарою – переходимо з однієї тілесної форми в іншу. Нірвана, досягнення якої було пов’язано зі зникненням ланцюга подальших відроджень, розглядалася як вища мета, до якої прагнули віруючі. Ідеалом служив архад – свята людина, яка підійшла до стану нірвани завдяки своїм діяннями і духовному удосконаленню. Не випадково величезне значення в буддизмі відігравала етична сторона, етичний аспект у поведінці людини.

Слово «драхма» має кілька значень. Воно походить від «дхар» («підтримувати», «тримати»). Отже, дхарма – це те, на чому тримається світ і суспільство: закони, засади, дім, обов’язки, сукупність встановлених правил. Їх дотримання є необхідною умовою підтримки і збереження порядку в світі.

Дхарма існує нероздільно з істиною. Загальна дхарма людей, – правда, чистота. Поняття драхми тісно пов’язане із визначенням індуїзму. Індуїзм розглядає це поняття як драхма станів і життєвих стадій людини. Кожен індуїст повинен дотримуватись своєї дхарми відповідно до свого походження, станової приналежності, тобто політичного статусу. Дотримуватись дхарми – основа індуської моралі. Дхарма – вічна й незмінна. Таким чином, дхарма – загальний і вічний порядок, який зберігає і утримує цілісність світу.

Індуїзм. Буддизм в Індії, не зник безслідно, а розчинився в брахманізмі. Синтезовану буддійсько-брахманську релігію, яка стала одночасно і способом життя населення країни назвали індуїзмом.

Індуїзм – це не одна, а безліч релігій. Існувало декілька релігійних догм, які визнавалися всіма індуськими сектами (священна суть Вед, сансара і карма, ідея божественного походження каст). Кожен індус обирав свій шлях до «звільнення», залежно від своїх прагнень, сімейних і кастових традицій; кожен з цих шляхів не вважався єрессю. Саме поняття «єресь» до індуїзму не мало ніякого відношення. Індуїзм не знав місіонерства, бажання навернути до своєї віри. Індуїстом не ставали, їм народжувалися. Кількість богів в цій релігії поступово зросло до 300 мільйонів, проте, на думку дослідників, це вражаюче різноманіття богів насправді було своєрідним монотеїзмом, оскільки індуські боги і герої дуже часто виступали як персоніфікація Вищого Духу: «Триста мільйонів богів – це триста мільйонів проявів Абсолюту, це триста мільйонів імен, форм, це число можна збільшувати до безкінечності, але це не порушує головний принцип».

На тлі буддизму індуїзм, який виглядав простим, щоб не сказати примітивним. У ньому не було проповідей, таїнств (у християнському розумінні), понять первородного гріха, диявола, пекла, ідеї про вічну боротьбу між добром і злом. У індуських церемоніях і обрядах, паломництво до святих місць здійснювало дуже багато людей. На масові паломництва були розраховані індуські святилища і храми, які вражали не стільки своєю монументальністю, скільки незвичністю архітектури. В індуїзмі не склалося догматичне «святе писання» на прикладі Біблії або Корану.

Ведизм. Спершу ведизм був простою системою міфів, але поступово перетворився на релігійно-міфологічний світогляд, який отримав назву Брахманізм. Священною книгою є Веди, складені санскритом архаїчної форми.

У «Рігведі» згадуються десятки або й тисячі богів (точно встановити їх не вдається, тому що кожне ведийське божество має багато імен-епітетів). Встановити функції та ієрархію богів також дуже складно. Релігія Вед є генетоістичною, кожна спільнота вважала верховним свого бога, не ігноруючи так само при цьому решти культів.

Ведійські боги позділялися на дві протилежні групи: добрих девів і злих асувів. Силами зла були у ведийскому пантеоні також кровожерливі ракшаси, з якими боги вели безперервну боротьбу.

До популярніших ведийських богів, імена яких часто згадуються у «Рігведі», належав Індра – великий воїн, який знищував арійських ворогів. Поважали й культ Варуни – охоронця Ріти (вічного світового порядку, гармонії всесвіту, вищої моралі, яку не можуть змінити навіть боги). Варуна вважали праведником і побоювалися. Популярним був культ наркотичного напою Соми, який полюбляли ведийські боги, особливо Індра. Населення супроводжувало ритуал, пов’язаний з цим культом, публічними оргіями. Але все таки особливою популярністю користувався Агні – культ священного вогню, на якому спалювали жертви богам і якого вважали посередником між людьми і небесними мешканцями.

В уявленні населення Індії ведийські боги співіснують з абстрактною силою, якій підкоряється все живе, навіть боги. Цю пантеістичну ідею перейняли інші індійські релігії, які визнавали авторитет Вед. Вона трактує всесвіт як єдність макрокосму і мікрокосму, в якому все взаємообумовлене і детерміноване.

Основою ведийського ритуалу стало складне жертвоприношення. Ведизм наділяв молитву, якщо вона супроводжувалася жертвою богам, особливою магічною силою. Вважалося, що боги не можуть відмовити, якщо їм приносить жертву згідно всій тонкості ритуалу. Отже, ведийський народ будував свої відносини з небожителями згідно принципу «do ut des» («даю тобі, щоб дав мені»).

Релігія Вед певною мірою пристосовувалася до змін у суспільному житті. Так, в першій половині I тис. до н.е. у Північній Індії з’явилися професійні жерці, які поступово монополізували ведийський ритуал і завдяки цьому перетворилися на елітну верству суспільства. Низка корінних племен було усунено від релігійного життя. Ведійські боги стали кастовими: творець світла Брахма вважався покровителем жерців-брахманів, озброєний космічною блискавкою Індра – заступником воїнів-кшатріїв і царської влади, Рудра (його пізніше ототожнили з Шивою) – заступником ремісників і землеробів (варна). Жерці відвели почесне місце у ведийському пантеоні культу жертовної молитви – Бріхаспаті. Зростала роль культів Вішну й Шиви та їх дружин – Лакшмі (богиня сімейного щастя, символ жіночої краси, жертовності) і Деві (заступниці від демонів, символ занепокоєння і фанатичної злості, тільки Шива міг підібрати собі таку супутницю життя).

Загалом, навіть брахманізм залишається примітивною реліго-міфологічною системою, яка морально застаріла у середині I тис. до н. е., коли в північно-східній Індії виникло класове суспільство і великі держави. У зв’язку з розвитком землеробства зросла роль худоби, – і населення іншими очима подивилося на ведийське жертвоприношення, яке супроводжувалося масовим її знищенням. Розвиток торгівлі викликав переоцінку суспільних цінностей, похитнулась віра багатьох у святість варнових обмежень і заборон. Незрозумілими виглядали і претензії брахманів на елітарне становище в суспільстві. Все це викликало важливі зміни в системі релігійно-міфологічного світогляду.

Відзначимо, що поява реформаційних вірувань, які були краще пристосовані до нових суспільних умов, чим релігія Вед, не підписала смертний вирок брахманізму. Брахманізм, багато ідей і сюжетів якого узяли нові вірування, і далі утримував у своїх рамках духовне і світське життя маси населення, причому його вплив зберігся в Індії до наших днів (сьогодні кожен грамотний індієць знає напам’ять всі 1028 гімнів «Клунь веди»). Майже не зменшився і минулий престиж брахманів. Ці творці і охоронці ведийської літератури забезпечували міжетнічний мир і згоду, зберегли сам принцип станово-кастового розподілу населення.

А. Шопенгауер дав «песимістичну» інтерпретацію вченню про 4 благородних істини. Він був першим західним філософом, який систематично займався східною мудрістю. Як і Будда, він за вихідне положення брав страждальний бік життя і порожнечу існування. На його думку, все живе пронизане сліпим жаданням до життя. Саме тому, наше буття наповнене страхом і болем. Незадоволення й біль – наші головні відчуття. Бажання є тільки ілюзією, яка виникає лише в перехідний момент задоволення цього вічного жадання життя. У цьому він наслідував Будду. Шопенгауер хотів так задовольнити волю до життя, щоб не було ніяких мотивів для подальших дій. Цей стан остаточного звільнення, такого стану розуму, коли всі бажання мовчать, він описує за допомогою поняття нірвани. Таким чином, його трактування вчення про 4 благородних істини більше затьмарює, ніж прояснює його суть.

Європейських рис буддизму надав Ф. Ніцше. Згідно Ніцше, ідеал буддизму полягає у віддаленні людини від «добра і зла». У цьому, на його думку, полягає головний внесок буддизму щодо боротьби проти страждання. У філософії Ніцше буддизм стає союзником в його неприйнятті платонічної метафізики і християнства. І сьогодні в західних дослідженнях буддизму все ще залишається дискусійним питання про те, хто, Шопенгауер або Ніцше, адекватніші в розумінні буддизму. Саме Гете, в очах Ніцше, найбільш близький до ідеалу «надлюдини». Гете володів від природи сильними пристрастями, але обіцяв подолати себе. Він був людиною, яка сказала життю «так». Такий вільний дух найбільш близький Ніцше і він охрестив його на ім’я Діоніса. Цю ж ідею Ніцше продовжує в своїй роботі «Так говорив Заратустра». Сестра відомого філософа і політика Ніцше, Елізабет Ферстер-Ніцше (1846-1935), яка дотримувалася антисемітських поглядів, відредагувала і видала роботи свого брата. Саме їй зобов’язана своїм існуванням легенда про антисемітизм і націоналізм Ніцше. Спроби представити Ніцше попередником нацизму в основному базуються на зроблених нею фальсифікаціях.

Провідним ідолом італійського фашизму був відомий філософ Джавані Джентіле (1875-1944), який був у свій час міністром уряду Муссоліні. На філософію італійського фашизму мав вплив італійський соціолог Вільфредо Парето (1848-1923), який затверджував, що всіма відомими суспільствами керують елітні групи. Можна замінити одну еліту на іншу, але ніхто не в змозі спростувати той факт, що правителі належать еліті. І при демократії, і при диктатурі масами керує еліта. Таким чином, для мас однакові всі форми правління. Теорія Парето направлена і проти парламентської форми правління з виборами і представницькими органами влади, і проти комуністичної партії з її демократичним централізмом. Ця теорія складала частину фашистського мислення.

Найбільш класичною формою фашизму є італійський і німецький. Проте, між ними була істотна різниця. Німецький фашизм, на відміну від італійського фашизму, є расистським. Для німецького нацизму вищою була раса, тоді як для італійського фашизму вищою була держава. Ідеологія італійського фашизму містить певні гегелівські риси. Нацизм ставив народ вище за державу. У цьому сенсі нацисти були вульгарними дарвіністами, але не гегельянцями. Нацисти створювали культ героїв, великих осіб. Звеличили фюрера, ставили його набагато вище за масу, хоча, з іншого боку, і раса, і суспільство – вищі за індивід. У цьому, мабуть, полягала головна суперечність нацизму.

Виходячи з модної сьогоднішньої точки зору можна сказати, що фашизм має деяку схожість із консерватизмом. Вони обидва авторитарні, а фашизм ще й тоталітарний. Він нічим не обмежує владу держави. Всі сфери особистого життя і суспільства знаходяться під державним спостереженням і контролем. Консерватори не прагнуть підтримки від усіх. Вони більш аристократичні, прагнуть зберегти традиції. Фашисти – нові традиції, національні символи і відчуття власності.

Фашизм розуміє деспотизм (якщо останній є ідеологією), вдаються до використання насильства, яке необмежено законом і правом.

Масові рухи, акції, революційні зміни, сильна державна влада, пріоритет суспільного над особистим – ці особливості, до певної міри, є загальними для фашизму і соціалізму. Але специфічний зміст цих особливостей різний для кожного з цих двох рухів. Фашистська ідеологія є націалістичною, тоді як соціалістична ідеологія –інтернаціональна. Для фашистської ідеології фундаментальними є воля і дія, а для соціалістичної – економіка.