Історія політичної думки в україні План

1. Політична ділема України: незалежність або автономія

2. Політична думка М.Костомарова, М.Драгоманова, І Франка та інших.

1. Боротьба за незалежність знайшла своє відображення в національно-визвольних змаганнях в кінці XVI ст. Україна стікала кров’ю селянсько-козацьких повстань під керівництвом К. Косинського і С. Наливайка, які повели повсталих на бій проти польської шляхти. Ідея відродження української державності відзначала діяльність відомого сина України, гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного. Маючи досить сильні козацькі об’єднання, вміло використовуючи складний міжнародний стан, він добився визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. На сеймі у Варшаві, де делегацію Війська Запорізького очолював П. Сагайдачний, були задоволені важливі козацькі вимоги: ліквідування посад старшого над козаками від польського уряду, визнавалася влада, обраного на козацькій раді, гетьмана над всією Україною; відмінялися рішення сейму щодо обмежень козацьких свобод і прав; населення України одержувало свободу віросповідання; визнавалася польським урядом і забезпечувалася від гонінь влади Речі Посполитої православна ієрархія.

Результатом переможної війни українського народу проти польської шляхти було утворення казацько-гетьманської держави, відбулася кристалізація основних принципів політичної доктрини Богдана Хмельницького, стрижнем якої була національна державна ідея, яку було вперше сформульовано в історії вітчизняної суспільно-політичної думки.

Державотворча тодішня політична думка і практика були направлені на рішення двох найважливіших і взаємопов’язаних задач: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України і впровадження в нової моделі соціально-економічних відносин, в основі якої лежала б дрібна (фермерського типа) козацька власність на землю. Цьому завданню була підпорядкована вся діяльність гетьмана Б. Хмельницького – військова, соціальна, економічна і зовнішньополі­тична.

Долаючи надзвичайно складні зовнішні й внутрішні перешкоди, гетьман зосередив свої зусилля, перш за все, на будівництві, функціонуванні всіх ланок влади, зокрема на прерогативі гетьманської влади.

Велику увагу Б. Хмельницький приділяв формуванню судової влади. На місце існуючої системи судів виникали сотенні, полкові та генеральні установи, сільські суди. Практикувалися відрядження гетьманом судових комісій на місце для розгляду справ особливого значення.

Державотворчі процеси в тодішній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорізького», універсали Хмельницького, яких до нас дійшло 400, офіційні листи. Вагоме місце в легитимізації та конституюванні казацько-гетьманської держави став Зборівський договір (Декларації) у 1649 р., який є першою, в своєму роді, діючою конституцією.

Могутній, відчайдушний сплеск героїчної боротьби за волю рідного краю пов’язаний із звитяжними зусиллями Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їх соратників. З часу переходу гетьмана І. Мазепи в ході Північної війни на сторону шведського короля Карла XII, вся російська царська й буржуазна, а згодом і радянська історична наука насаджувала несправедливе, образливе для всього українського народу, кинуте Петром І, звинувачення: «зрадники», «мазепинці». Гетьман Іван Мазепа, тримаючи булаву Лівобережної України понад 20 років, зміг переконатися в тому, що, окрім рабства, колоніальної залежності, нічого іншого його народу не випаде. А тому він і поставив за мету добитися суверенності й незалежності України. Ще під час однієї з перших зустрічей з Петром І, коли той висловив пропозицію ліквідовувати автономію України руками І. Мазепи, він мужньо відкинув ці задуми. Гетьман заявив, що у козака закон – або смерть, або свобода. Права та вільності йому миліше, ніж життя. Він вважав, що народ український швидше покине свої місця, ніж стане рабом, важке ярмо, під яким знаходився московський народ і до якого він звик, зовсім не надається для того, щоб зробити рабами горду душу української нації».

Пов’язавши здійснення своїх задумів з могутньою на той час Швецією і разом з тим – ворогом Москви і Варшави, І. Мазепа кинув на цілий світ волелюбне гасло, яке геніально сформулював Вольтер: «Україна завжди прагнула бути вільною». Проте І. Мазепі не судилося здійснити задумане. Але він не зрадив український народ, прагнув вирвати його з кайданів, що були накинуті для пригноблення народу. Не зрадник він, а герой, який повстав проти тирана. Адже царизм віроломно знищував ту основу, на якій Б. Хмельницький вступив у військовий союз з Росією. Цар Петро І, продовжуючи політику своїх попередників, все більше зневолював Україну, знищував козацтво. Це і стало причиною переходу І. Мазепи на сторону шведів. Про мотиви свого вчинку гетьман чітко висловився перед козацькою старшиною зі своєю промовою: «Ми стоїмо тепер, братія, між двома прірвами».

У особистій трагедії Мазепи, якому не судилося здійснити свій задум – звільнити Україну з-під царського гніту, і який повинен був тікати з рідного краю, була трагедія його народу. І. Мазепа не зрадник і не славолюбець, а людина, яка пішла за голосом совісті і віддала все, як і його однодумці, за світлий ідеал національної незалежності.

Важкі дні, роки, століття настали для України після Полтавської битви. „Захоплених в бою українців цар піддав страшним стражданням, про які шведський історик Нордберг, очевидець, з жахом згадує: «Людям ламали кістки рук і ніг, розтягували на колесах тіла, садили на кіл». Столицю Гетьманщини – Батурін, за наказом Петра І було жорстоко пограбовано і дотла зруйновано, а всіх мешканців, навіть маленьких дітей і старих людей, вирізано. Насильство і різанина прокотилися хвилею в багатьох містах і селах України. Царизм хотів знищити саму думку українського народу про незалежність. Почалися тривалий час руйнування і насильства.

Проте волелюбна думка ще тліла. Так, за часів свого гетьманства Павло Полуботок (1722–1724), а згодом Данило Апостол (1727–1734) прагнули захистити, хоча невелику автономію України, врятувати народ від непомірного пригноблення. Дечого вдалося досягти, особливо за часів царювання Єлизавети, яка була у шлюбі з Олексієм Розумовським, козаком з Гетьманщини. І все це вже не могло врятувати Україну. Катерина II, фанатична прихильниця русифікації та централізації, завершила справу, яку розпочав Петром I. Вона негативно відносилася до української, фінської автономій.

2. Важливою політичною сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні було XIX ст., особливо його друга половина, і початок XX ст. В цей час на українських землях виникає багато різних політичних течій і напрямів, які являли собою складну гамму суспільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів і намагань. Ідеї кожної з цих течій і напрямів політичної думки, з урахуванням національних і етнічних характерних особливостей, були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за державну владу.

Перша половина XIX ст. проходила під знаком важкої політичної реакції. Після жорстокої розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних дій. У імперії признавалися три основні принципи, на яких повинна була триматися вся російська державність: православ’я, самодержавство і народність. Православ’я як виключно пануючий принцип не могло бути визнано західноукраїнськими землями, де тривалий час запроваджувався католицизм. Для свідомої частини українського населення ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилося у Львові приблизно у 1845 р., були першою політичною програмою для українства. Воно об’єднувало групу молодих учених і письменників, які являли собою квіти української інтелігенції. Тут були: обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії і видатний письменник Пантелеймон Куліш, високоосвічений чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Біломорський. З часом до ним приєднався геніальний Тарас Шевченко.

Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів, В. Г, Бєлінського, О. І. Герцена, прогресивними концепціями видатних діячів польського визвольного руху – А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін.

Протягом 14 місяців існування товариства його члени підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення в творі М. Костомарова (1817-1885) під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)».

Українська справа в цьому творі зв’язувалася з долею інших слов’янських народів, з бажанням об’єднати всі слов’янські народи, кожний з яких, творив би свою державу і мав можливість розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толерантності. Члени товариства виступали за звільнення селян від кріпацтва. Передумовою для перебудови існуючого ладу на нових початках товариство вважало знищення абсолютизму, скидання царизму. Провідне місце в слов’янському об’єднанні відводилося Україні. У «Книзі Буття українського народу» мовилося:

«І встане Україна зі своєї могили, і знову відгукнеться до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не залишиться царя, ні царевича, ні графа, ні герцога, ні ясновельможності, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпосного, ні холопа – ані в Московщині, ані в Польщі, ані в Україні, ані в Чехії, Сербії, Болгарії. І Україна не буде підлеглою Речі Посполитої в союзі Слов’янському. Тоді скажуть всі мови, вказуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: «Вот камень, его же не берегоша зіждущії, тот бисть во главу угла!»

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (у 1847 р. його членів було заарештовано й покарано), але його ідеї справили великий вплив на подальший розвиток визвольних ідей в Україні. Діяльність була першою спробою української інтелігенції перейти від суто культурнического до політичного етапу національного розвитку України.

Характерною ознакою політико-правових поглядів Т. Г. Шевченко (1814-1861) є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для нього немає «добрих» царів.

Ненависть і рішуче політичне неприйняття у Т. Г. Шевченка було не тільки до російського царизму, а й до українських експлуататорів. Гетьмани для поета – таке ж зло, як і царські чиновники. Він з презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україні», про її «волю-долю», а насправді, у згоді з російськими поміщиками і царизмом, «деруть шкуру» з селян, «праведну кров з ребер як водицю точать».

Поряд з різким критичним відношенням Т. Г. Шевченка до абсолютної монархії він не абсолютизує і буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тієї «челяді», кріпосних-трудівників, того стану, з якого вийшов сам.

Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали «пророком», пов’язував не з буржуазно-правовим порядком, а з самоврядуванням народу, із суспільною, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля володарів. В основу самоврядування народу він поклав суспільну власність і, перш за все, власність на землю.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов’язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом в Росії, зокрема, з такими організаціями, як «Народна воля» та «Чорний переділ».

Серед політичних ідей народництва слід відзначати його негативне відношення до експлуататорської держави. Головний принцип оцінки держави – кому вона служить, чиї інтереси захищає. У статтях та інших публікаціях народників мовилося про «політичну систему», «політичну організацію», «механізм політичної влади». Безумовно, не всі ці поняття мали сучасне наукове значення. «Принцип абсолютної держави» та «деспотичного режиму» вбачався в необмеженості влади царя, її надмірної централізації. Там, де свавілля є основою закону, немає ані закону, ані волі, немає забезпечення примітивних прав людини.

Саме принцип верховенства волі народу повинен бути підставою всіх рівнів влади. Принципами організації центральної влади проголошувалися її виборність, змінність, підзвітність, підконтрольність. У програмних принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним традиціям сільської громади.

Аналізуючи проблеми політичних відносин у суспільстві, народники в основу прав людини ставили природне право, яке виходило з цінностей і інтересів людського буття. Для встановлення правопорядку в країні потрібні закони й інститути, які відображали б волю народу. Правам і свободам особистості відводилося особливе місце у цих програмах. Багато хто при цьому широко використовував законодавчі акти Франції, США та інших буржуазних держав.

Політичні права і свободи Михайло Драгоманов (1841 –1895) розглядав в цілісній системі ідей, в якій гармонійно взаємодіють людина і суспільство, індивід і сукупність індивідів (народ, нація), загальним мотивом поведінки яких є ідеали свободи і самостійності, їх право самими визначати свої інтереси і засоби їх досягнення, відповідати за свою долю. Політичну свободу для Росії він трактував як демократизовані конституційні інститути західного типу, як соціально забезпечені, а не тільки формально проголошені права людини; конституційну державу ототожнював із народно-правовою: участь усього суспільства у створенні законів, контроль за їх виконанням, особиста, цивільна свобода, судовий захист прав кожного. На його думку, необхідно зменшити силу державного начальства або царського, або гетьманського, або управи (адміністрації), або самої вибраної ради (парламенту) перед силою особистості, суспільства.

М. Драгоманов послідовно затверджував принцип демократизму не стільки поділом влади і парламентаризмом, скільки народним суверенітетом, первинністю влади народу над політичною владою, державою; акцентував увагу на правах людини, на системі виборності і місцевого самоврядування. Під правами людини він розумів недоторканність особи і житла, заборону тілесних покарань і смертної кари, секретність листування, свободу вибору місцепроживання й занять, недоторканність гідності, національності та національної мови в приватному і суспільному житті, свободу слова, преси, театрів і освіти, зборів, запитів і заяв знаками-малюнками, прапорами, процесіями без порушення громадського порядку і за дотримання безпеки громадян, свободу об’єднань і суспільств і т.п.

Політичні права М. Драгоманова включали загальне виборче право, право виборців давати накази депутатам, відкрите ведення всіх державних справ, необхідність враховувати думку меньшості, всіх національних меншин.

Реалізація політичних прав і свобод неможлива без їх економічного забезпечення. Серед цих проблем він виділяє: полегшення тягаря призовів, повернення всіх податків на потреби народу, безкоштовне початкове навчання для дітей, устаткування притулків для сиріт, калік і старих людей, створення можливостей для викупу полів, лісів, залізниць у власність держави, областей, волостей і т.п.

Отже, у М. Драгоманова політична свобода є неможливою без конституції та її активного впливу на життя суспільства, без опосередкованості політичних відносин конституційно-правовими нормами.

Більше того, М. Драгоманов як один із засновників федералізму і місцевого самоврядування надавав федералізму політичного змісту, розглядав політичну свободу і федеральну державність крізь призму децентралізації, автономії земських одиниць, тобто сільських і міських громад, волостей і областей. На чолі місцевих управ і втілення законодавчих актів також повинні стояти представницькі збори, обласна дума і, призначена нею, обласна управа. Причому, на відміну від поглядів інших ліберальних течій, самоврядування народу кваліфікувалося ним як «основа для досягнення соціальної справедливості».

І додатково він поглибив розуміння цієї проблеми тим, що дав чітке розмежування компетенції органів місцевого самоврядування, показав ієрархію земств знизу до верхівки. Встановлення меж компетенції різних органів місцевого самоврядування і центрального уряду передавав виключно суду. Стверджував, що самоврядування на місцях може бути лише за умови, коли центральна влада припинятиме тільки ті ухвали і дії органів на місцях, які «не погоджуються з основними законами і загальними інтересами державного союзу». Вирішувати подібне спірне питання може лише високий суд.

Основою федеральної держави М. Драгоманов називав обласну автономію, місцеву владу, місцеве самоврядування, які вирішують всі внутрішні справи в межах своєї території. Разом з тим, ця влада бере участь у затвердженні загальної волі як частини всього союзу, всієї федерації, тобто цією частиною своєї території і волі в загальній справі створює державу. Федеральну республіку, засновану на принципах децентралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав із великою територією.

Одним з видатних представників політичної думки України був Іван Франко (1856–1916) – поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, суспільно-політичний діяч.

З-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових робіт. У них глибоко відображене інтелектуальне й суспільно-політичне життя впродовж 50-річного періоду історії не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи. В ньому постає людина з широким світоглядом, науковим розумінням природи і суспільства в їх історичному минулому, яка при цьому прозорливо вдивлялася вперед, у майбутнє історії людства.

Вирішальний вплив на його політичні переконання, на світогляд в цілому здійснив Т. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому у нього виробилося чітке негативне відношення до політичної системи Російської імперії, до того положення, в якому знаходився український народ під тиском соціального і національного гноблення.

Великий інтерес виявляє І. Франко і до марксизму. Ретельно ознайомився з «Капіталом» і навіть переклав українською 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю роботу в цілому. Поряд з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до адекватнішого для сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, у тому числі й політичного життя, до комплексного рішення важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.

Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов’язував із появою приватної власності і розшаруванням суспільства. Але щодо суті держави, її владних функцій у нього були своєрідні міркування. Найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, який виступає як чинник насильства і тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. І. Франко підкреслював, що всі експлуататорські держави з їх установами і правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистояла і протистоїть народу, володарює над ним.

Піддаючи критиці марксистські погляди на шляху затвердження соціалізму, І. Франко разом з тим стояв за соціалізм. Сама «народна революція» асоціювалася у І. Франка з корінною перебудовою суспільного ставлення на соціалістичних началах. Він був переконаний у тому, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, встановити, насправді, гуманні основи суспільства.

Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він приходив до висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народів свободу і соціальну справедливість, оскільки цей лад, на його думку, найвільніший і забезпечує народу належний матеріальний добробут. Віддаючи данину Великій Французькій революції, яка проголосила гасла Свободи, Рівності і Братерства, І. Франко говорить, що ці гасла були «великим засівом і в подальшому, засівом, який дозріє пізніше, коли ніякого капіталізму не буде на світі». Проте, уявлення І. Франка про майбутнє «царство пращей» відрізнялися від марксистських, хоча він і відзначав, що саме К. Маркс підняв теорію соціалізму до значення позитивної науки.

Сам він уявляв майбутнє соціалістичне суспільство інакше. Його ознаками повинні бути співдружність людей, побудована на господарській рівності, встановлення повної цивільної і політичної свободи. Політична свобода – це відсутність політичного тиску зверху на народ, відсутність держави як сили примушення, відсутність і управління зверху, а сам народ знизу управляє собою, працює сам на себе, сам освічується і сам захищається.

У майбутньому суспільстві повинно затвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія. І. Франко підкреслював пріоритет безпосередньої демократії. Головний засіб здійснення народом своєї влади, на його думку, це общини, які виконують всі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню й судову. Не заперечував він і необхідності представницької демократії для вирішення деяких важливих для всякого суспільства питань, її органи належить утворити на рівні вільного союзу общин, обранці яких сформують єдиний представницький орган для вирішення питань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Всі обранці повинні бути підконтрольні общинам, які їх обрали. Коли буде соціалізм, вважав І. Франко, буде забезпечена свобода кожної людини, цінність якої визначатиметься її здібностями і корисною роботою. Соціалістичне суспільство, за його переконаннями, це сильне організоване суспільство, де володарює народний суверенітет.

Велику увагу приділяв І. Франко вирішенню національного питання в майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української націй, протистояти асимілюючим процесам і разом з тим активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні досягнення, «без яких сьогодні жодна нації і жодна, хоч і сильна держава, не може відбутися». Для нього майбутня Україна – це розвинена, висококультурна нація Європи.

У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої ваги розвитку української культури: мережі шкіл, преси, які відстоюють «прапор національності», національної мови, писання, народної освіти. Особливо піклувався він про національну мову: «Для успішного розвитку потрібні національні установи і, перш за все, національна мова, без якої виховання народу не може зробити бажаного прогресу».

Разом з тим, ця мета може бути досягнута з втіленням суспільного ідеалу, за який він бореться: досягнення Україною політичної самостійності. Виходячи з таких міркувань, І. Франко піддавав критиці марксизм, який розповсюдився в Росії і в Україні, за недооцінку важливості національного питання, національного українського руху.

Вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї народності над іншою, здатні забезпечити соціалізм і федерація. Федералізм без зміни соціально-економічної бази суспільства, без затвердження демократичної рівності членів добровільного політичного об’єднання не буде корисним для народу. Об’єднання майбутньої федерації І. Франко уявляв собі в такому порядку:

1. створення федерації в межах воз’єднуючої України;

2. створення федерації в межах звільнених народів Росії

3. об’єднання слов’янських націй в єдину федерацію;

4. оформлення всесвітньої федерації.

Виявляючи украй негативне відношення до царизму, до бюрократично-поліцейського устрою Російської імперії, розглядаючи її як «темне царство», «в’язницю народів», І. Франко не поділяв русофобських поглядів, чітко відокремлював російський народ від російського державного апарату, прогресивну російську культуру від реакційної.

Кінець XIX – початок XX ст. співпадає з активною творчістю і суспільною діяльністю видатної представниці української культури Лесі Українки (1871 – 1913). У 90-х роках вона уважно вивчає соціалістичну, марксистську літературу, піклується про її переклади на українську мову, зближується з революційними гуртками і організаціями, у тому числі і соціал-демократичного спрямування.

Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, які існували у минулому і за її життя. У поглядах на походження держави вона виходила з теорії насильства, яка була поширена в тодішній західній літературі. На її погляд, виникнення держави було пов’язано із завоюванням одного народу іншим або з добровільного підкоренням слабкого народу сильнішому. Держава виявляє себе не тільки як підкорення того або іншого народу (народів) сильнішому народу, або якомусь могутньому правителю, а ще як панування сильних класів над слабкими. Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, що побудована на насильстві й необмеженості ніякими законами.

Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів, Леся Українка піддавала гострій критиці й тодішній капіталізм. Переконливість критики капіталістичних відносин пояснюється глибокою обізнаністю з політичним і культурним життям західних країн, де вона часто знаходилася у зв’язку зі своєю хворобою. Об’єктами її критики були: соціальна несправедливість, буржуазна мораль, декадентське мистецтво, які зростали на ґрунті капіталістичних відносин.

Леся Українка сповідала ідеал свободи, який виключав будь-які, хоч відкриті, хоч завуальовані, форми пригноблення особи. Люди повинні мати політичну та економічну свободи. Наявність справжніх політичних, економічних і соціальних прав людини, свободи слова, совісті, права брати участь в управлінні державою залежить від державного порядку і економічних відносин, які його зумовлюють. Вона вважала, що поки влада (гроші, військо, поліція) знаходяться в руках багатіїв, не можна досягти ані політичної, ані економічної свободи трудящих.

Досягнення справжньої свободи можливе шляхом суспільної і культурної перебудови держави, фактичного звільнення робітників, до яких вона відносила і бідне селянство, і трудову інтелігенцію (так само, як і І.Франко). Міра свободи особи, на переконання письменниці, залежить від ступеня її духовного й фізичного розвитку. Серед інших свобод вона надавала велике значення свободі слова, зокрема, свободі відкрито висловлювати свої думки, думку з приводу тих або інших явищ суспільного життя, навіть критичні.

Щастя українського народу, його вільне майбутнє поетеса пов’язувала з непримиренною боротьбою народу за своє звільнення. Відстоювала ідеї українського національного патріотизму, які при цьому виключали зневажливе відношення до представників інших націй. У трудящих всіх національностей є загальний інтерес – прагнення позбавитися соціального гніту. Тому вона поділяла думку про необхідність інтернаціональної єдності трудящих в боротьбі за свої права. Але додавала, що ця єдність повинна будуватися на рівноправній для всіх націй основі. Необхідно, вважала вона, співпрацювати всім політичним партіям України, які відстоюють її незалежність, а також цим партіям з революційними партіями Росії, оскільки національну незалежність вона пов’язувала з незалежністю соціальною.

Палка патріотка мріяла про возз’єднання всіх українських земель, але не в межах Російської імперії, де немає, як вона говорила, хоч якої-небудь, хай і не ідеальної політичної свободи.

Майбутнє суспільство не малювала в якихось конкретних формах, в її роботах немає чітко сформульованої моделі майбутнього суспільства, яке свідчить про глибоке розуміння недоречності вигадки таких моделей. Вона свідомо не бажала пророкувати з приводу конкретних рис майбутнього суспільства, як це робили деякі представники соціалістичної думки, які доходили до абсурду в таких просвещеніях. У загальних рисах майбутнє уявлялося їй як суспільство, де немає антагоністичних класів, де забезпечені свободи особи, права людини, де вільно відчувають себе все націям і народи. Це загальне уявлення про суспільство майбутнього було пов’язано з соціалізмом так, як вона його розуміла.

Леся Українка різко піддавала критиці розуміння соціалізму як загального комфорту або як суспільства, де володарює свавілля здичавілого пролетаріату. Критично відносилася й до ідей утопічного соціалізму, але вважала за необхідне його вивчення для можливості правильного визначення шляхів побудови досконалого суспільства. Соціалізм повинен виникнути, на її думку, не внаслідок пропаганди, а внаслідок розвитку самого капіталістичного суспільства, в якому визрівають необхідні для цього передумови.