8.2. Еволюція економічної моделі

Розвиток нового Китаю розпочався у 1949 р., коли було проголошено створення Китайської Народної Республіки, а її компартія (КПК) стала провідною і спрямовуючою силою суспільства у побудові нового суспільства. Знесилена після Другої світової війни країна у перші повоєнні роки розвивалася досить стрімко, а планова модель розвитку, яка була запозичена нею в СРСР, відіграла позитивну роль. У перші п’ять років Китаю вдалося досягти значних успіхів в індустріалізації своєї економіки, адже саме тоді були створені потужні металургійні підприємства, ГЕС, підприємства основної хімії, а також деякі галузі важкого машинобудування. Наприкінці 1950 — на початку 60-х рр. Китай став власником ядерної зброї, що також суттєво посилило його позиції на світовій арені.

Розраховуючи на найбільший у світі людський потенціал, знач­ну ресурсну базу та комуністичну ідеологію маоізму керівництво країни прийняло наприкінці 1950-х рр. авантюристичну програму «великого стрибка», метою якого був акселерований розвиток продуктивних сил, що мав би привести КНР до світового лідерства в основних на той час макроекономічних пропорціях (виробництво стали, чавуну, вугілля тощо) провідних держав світу. Основний наголос при цьому робився на використання кустарних технологій, а тому якість товарів, що випускалася таким чином, була низькою. Як результат — гори неякісного металу та вкрай неефективне використання ресурсів були яскравим свідчення стратегічних помилок та прорахунків.

Не менших втрат національній економіці завдала також аграрна політика, яка здобула назву «народних (сільських) комун», вона багато в чому нагадувала примусову колективізацію в СРСР у 1920—30-ті рр., з відповідним нівелюючим розподілом прибутків, низькою товарністю виробництва, що врешті-решт призвело до занепаду останнього, а відтак й до нормування у розподілі продовольства, яке збереглося до початку здійснення реформ у країні.

Близько 100 млн жителів Китаю, а в основному це була інтелігенція, лікарі, вчені, висококваліфіковані спеціалісти в різних галузях народного господарства, суттєво постраждали внаслідок «культурної революції», пік якої припав на 60-ті рр. ХХ ст. Найбільш освічена частина китайського суспільства могла загрожувати ідеологічним міфам, тому саме їх кращі представники були страчені чи зіслані «на перевиховання» з центральних провінцій КНР у важкодоступні регіони західної частини країни. У цей же час максимально загострилися економічні й політичні стосунки між Китаєм та Радянським Союзом, США, а також більшістю інших розвинутих країн.

Розуміючи, що волюнтаристські підходи не виправдали себе, всі свої прорахунки тодішнє керівництво КНР віднесло до існування так званої «банди чотирьох», показовий суд над якою практично завершив період «великомасштабних перетворень» у країні, а після смерті у 1976 р. Мао Цзедуна Китай уже у грудні 1978 р. проголосив курс на економічну реформу, в основі якої — перехід на багатоукладність економіки, залучення іноземного капіталу, аграрна реформа, лібералізація зовнішньої торгівлі тощо. На чолі нової трансформаційної моделі КНР став її лідер Ден Сяопін. На з’їзді КПК у 1982 р. було прийнято стратегію модернізації суспільства, яка своїми основними заходами нагадувала градуалістську модель переходу до ринку, але принцип поступо­вості, що лежав в її основі, чітко виділив етапи входження країни до ринку, що були розраховані не на один-два роки, а на десятиріччя за умови збереження провідної ролі держави практично в усіх секторах національної економіки. Визначимо основні етапи проведення соціально-економічних реформ у Китаї.

1. Початок проведення реформ (1978—1984 рр.). У цей період були сформульовані головні цілі економічних реформ, проголошені основні стратегічні напрями модернізації господарства (поєднання двох моделей господарства — планової та ринкової, поступове скорочення централізованого розподілу, зменшення питомої ваги державного сектору, гармонізація ринкових та регульованих державою цін). Важливою ознакою цього етапу розвитку КНР були реформи на селі, в ході яких вдалося відійти від малоефективної діяльності «сільських комун» і розпочати формування підрядних відносин, ринкових механізмів регулювання цін на продовольство та регіональної спеціалізації сільського господарства. Внаслідок цих змін вдалося суттєво збільшити збір зернових культур, що мало для країни величезне значення, та суттєво підвищити рівень доходу селян. Таким чином, Китай наблизився до межі самозабезпеченості продовольством, а деякі продукти харчування почав експортувати (у дореформений час КНР був одним з найбільших у світі імпортерів рису). Наступним кроком китайського градуалізму став перехід до закупівлі сільгосппродуктів за контрактами, що підняло зацікавленість місцевих фермерів-орендарів (колективна власність на землю при цьому зберігалася). У цей період значно зросло розшарування сіль­ського населення, збільшилося безробіття, яке і зараз є значною проблему китайської економіки.

На промислових підприємствах КНР у 1980-ті рр. розпочинаються так звані економічні експерименти. Наприклад, деяким заводам і фабрикам дозволялося залишати частину прибутку у своєму розпорядженні, що підняло зацікавленість як керівників, так і простих робітників у кінцевому результаті своєї праці.

2. Посилення реформування економіки країни (1985—1992 рр.). Керівництво КНР на початку другого періоду розвитку проголошує про необхідність створення нової офіційної моделі перетворень — системи соціалістичного товарного господарства. На ідеологічному рівні нова концепція китайської економіки включала в себе гармонізоване поєднання державного плану та товарного виробництва, останнє з них розглядалося як додаток до основного. Проте вже на початку 1990-х рр. в основних державних документах країни панівною визнається нова модель — соціалістичної ринкової економіки, в основі якої лежить провідна роль суспільної власності (до неї відтепер включають крім державної та кооперативної ще й змішану) за одночасного розвитку багатоукладності в економіці. Основний тягар реформ переноситься у цей період на ціноутворення, трансформація якого також розтягується на тривалий час. Спочатку зменшується кількість товарів, що регулюються державою, збільшуються закупівельні ціни на продовольство, що веде до максимального наближення цін до фактичного рівня витрат, децентралізується система їх регулювання (тепер уже більша їх частина контролюється місцевими, а не центральними органами влади). На завершальному етапі відбувається подальша лібералізація цін, що охопила тепер практич­но всю систему товарно-грошових відносин.

На цьому етапі центр реформування з сільської місцевості, в якій почалося створення нетипової для аграрного сектору сільської промисловості (невеликі підприємства повітів та селищ, які стимулювали зайнятість населення у міжсезонний період та випускали примітивну в цілому продукцію), переноситься в міста. Саме у промисловості урядом країни декларується проведення політики «шести пріоритетів»: постачання сировини; виробництво електроенергії; залучення інвестицій, кредитування перспективних виробництв; закупівля імпортного обладнання; створення великих шкіл науково-технічних кадрів. Поступово пріоритетність розвитку поширюється з легкої промисловості на інші галузі, створюється спеціальний державний фонд будівництва найважливіших об’єктів енергетики та транспорту, диверсифікуються форми власності у промисловості. Набувають значного поширення й елементи ринкової інфраструктури: створюється система інвестицій (інвестиційні компанії та фонди); активно розвивається ринок кредитів; виникають перші трастові компанії; у вигляді експерименту дозволя­ється організовувати фондові біржі (дві перші з них відкриваються в Шанхаї і Шеньчжені); розпочинається робота з нерухомістю.

Основний напрям макроекономічного регулювання держави переноситься на піднесення благополуччя пересічних громадян, які з різних причин опинилися за межею бідності (це так звані сяокан — «люди скромного достатку»).

3. Нарощування системного реформування економіки (1993—2000 рр.) характеризується активним виходом китайських підпри­ємств на зовнішні ринки, значним збільшенням іноземних інвестицій¹ насамперед у створювані урядом спеціальні економічні зони та зони пріоритетного розвитку (так зване освоєння чотирьох смуг), удосконалення господарської відповідальності за підряд, масштабна кредит­но-банківська реформа, введення жорсткої відповідальності за підряд і передусім за якість продукції, що випускається, (особливо постраждала країна від масових рекламацій, що надходили з-за кордону на неякісну продукцію китайських товаровиробників).

У цей період активно відбувається процес акціонування, а його суб’єктами відтепер уже виступають держава, юридичні і фізичні особи та іноземні партнери. Разом з тим, зберігається державна монополія в оборонній промисловості, виробництві рід­кісних металів тощо. Контрольний пакет акцій зберігається державою також у енергетиці та транспорті.

У цей період значну увагу приділяє китайське керівництво соціальній політиці. Головними пріоритетами при цьому є:

• зменшення питомої ваги бідного населення через підвищення зарплати та пенсій (за китайською статистикою їх налічувалося у 1978 р. — 250 млн осіб, а в 1995 р. — близько 65 млн);

• уведення соціального страхування з подальшою диверсифікацією сфер його використання;

• розширення діяльності пенсійних фондів (у багатьох містах набули поширення загальноміські фонди);

• створення нових робочих місць (передусім у сільській місцевості, рівень безробіття в якій набув загрозливих масштабів).

Таким чином, упродовж перших трьох етапів реалізації економічних реформ КНР вдалося досягти значних змін у своєму гос­подарстві (табл. 8.1).

Таблиця 8.1