3.5. Зовнішньоекономічна експансія сша

У 1988 р. в США був прийнятий Комплексний закон про торгівлю та конкурентоспроможність, який запропонував нові напрями підтримки вітчизняного експорту та захисту національ­них товаровиробників від зовнішньої конкуренції. Це дало можливість американським компаніям збільшити свою активність, покращити торговельні та коопераційні зв’язки з іноземними фір­мами, організувати спільний бізнес із зарубіжними партнерами у себе в країні та за кордоном.

Упродовж 90-х рр. ХХ ст. США суттєво активізували застосування антидемпінгових заходів та компенсаційного мита, що стало справжнім лихом для більшості торговельних партнерів цієї країни. За даними Інституту США та Канади Російської Академії наук (2002)¹ станом на середину 1999 р. на США припадало більш як третина антидемпінгових заходів, що діяли в усіх країнах СОТ (326 з 1011) і майже дві третини компенсаційних заходів (60 зі 100). Наприкінці ХХ ст. — на початку ХХІ ст. основні протекціоністські заходи уряду США були спрямовані на контроль за постав­ками стального прокату. Так, у 2000 р. з 251 антидемпінгового розслідування, що ініціювалося 21 членом СОТ, 46 випадків припадало на США, з яких 80 % стосувалися чорних металів.

Разом з тим, рівень захисту внутрішнього ринку, а відтак і вітчизняного виробника в США не закінчується тільки наведеними вище заходами, він спрямований насамперед на обмеження «чутливого імпорту» (до нього відносять продукцію чорної металургії, сільського господарства, легкої промисловості та рибної ловлі) з країн, що розвиваються. Середній рівень ввізного мита становить зараз близько 4 %, проти 10 % тарифних ставок на імпортовану продукцію обробної промисловості та 19 % — на аграрну продукцію. Розклад «пікових» тарифних ставок за окремими промисловими товарами засвідчує існування пріоритетних і непріоритетних галузей: з одягу їх питома вага становить 44 %, взуття — 42 %, тек­стилю — 21 %, шкіряні вироби — 12 %, посуд — 10 %. До цього слід додати, що всі ці товари виключені із загальної програми преференцій, що відносяться до країн, що розвиваються.

Другим важливим напрямом функціонування американської зов­нішньоторговельної моделі є підтримка експорту капіталу на наці- ональному рівні. Головним інструментом прямої підтримки компаній США є корпорація закордонних приватних інвестицій (Overseas Private Investment Corporation — OPIC). Її основними функціями є: фінансування закордонної діяльності американських компаній шляхом видачі позик і гарантій позик, страхування закордонних інвестицій американських компаній від різного роду політичних ризиків, організаційна та інформаційна підтримка національних інтересів. Ця організація є високоприбутковою як за американськими, так і за світовими масштабами. Так, у 2000 р. ОРІС від своєї діяльності заробили 185 млн дол., а за весь період діяльності — більш як 3,5 млрд дол., маючи в штаті лише близько 200 співробітників. Разом з тим, питома вага США у вивозі ПІІ за останні двадцять років скорочувалася. Що наочно показано на рис. 3.2.

Рис. 3.2. Зміни у питомій вазі США у вивозі прямих іноземних інвестицій у 1980—1998 рр., %

Джерело: World Investment Report, 1999. FDI and the Challenge of Development / UN. — N.Y., 2000.

На початку ХХІ ст. ці тенденції посилились, і зараз США висту­пають найбільшим у світі експортером капіталу, а уряд країни надає своїм компаніям необхідну підтримку. Виходячи з цього можна спрогнозувати, що в умовах глобалізації ринків господарство США має розвиватися у перший чверті ХХІ ст. у трьох напрямах:

1. максимальне просування товарів та послуг на світові ринки;

2. захист інвестицій американських компаній за кордоном;

3. диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків у межах інтеграційного угруповання НАФТА.

Зараз на сучасні США припадає близько 13 % світового експорту та 18 % світового імпорту, що висуває цю країну у вартісному та відсотковому відношенні на перше місце у світі за експортом товарів та послуг, який щорічно створює близько 11—12 % ВВП цієї держави.

Суттєвою проблемою для США є значне перевищення імпорту над експортом, що стало наслідком стрімкого нарощування ввезення в цю країну товарів та послуг з Японії, держав Євросоюзу та деяких НІК. В окремі роки темпи зростання імпорту вдвічі перевищували темпи збільшення експорту. Через це у 1998 р. в країні спостерігався досить високий (120 млрд дол.) дефіцит зовнішньоторговельного балансу. Внаслідок цього, адміністрація президента Б. Клінтона розгорнула широкомасштабну кампанію щодо усунення бар’єрів для американських товарів на ринках Китаю, Японії та деяких нових індустріальних країн. У 2001—2003 рр. односторонні дії адміністрації Буша-молодшого викликали значні проблеми у стосунках США та Євросоюзу, а також цілої низки країн Центральної та Східної Європи через нарощування протекціоністських заходів захисту внутрішнього ринку.

У структурі експорту США останнім часом випереджаючими темпами нарощуються поставки на світовий ринок напівпровідників, телекомунікаційного обладнання, транспортних засобів (автомобілів та літаків), енергетичного обладнання, двигунів, вимірювальних та наукових приладів, космічної та лазерної техніки (тобто наукомістких товарів). З 1980 по 1996 р. значно зріс експорт сільгосппродукції з 42 млрд дол. до 61 млрд дол., хоча питома вага його у загальній структурі експорту скоротилася з 15 % до 7 %.

Вивіз послуг із США розвивається удвічі швидше, ніж торгівля товарами. Якщо у 1980 р. експорт останніх оцінювався у 28 млрд дол. і становив 18 % усього обсягу експорту, то вже у 1996 р. цей показник досяг 237 млрд дол. (26,8 %). В експорті послуг переважають фінансові, управлінські, транспортні, медич­ні, освітні та консалтингові.

Значний стимул нарощуванню американського експорту дало входження Мексики до складу НАФТА у 1994 р. Це дозволило значно збільшити експорт інвестиційних та споживчих товарів у цю країну. Американськими ТНК було створено потужну вироб­ничу базу в прикордонних з США районах цієї країни (maguailadora industry), що створило певний економічний феномен транскордонного співробітництва, який на відміну від європейської моделі не мав домінуючого інституційного впливу, а ґрунтувався переважно на підприємництві.

Основними партнерами США в експорті на початку ХХІ ст. були: Канада (23 %), Японія (10,3 %), Мексика (10,1 %), Велика Британія (5,2 %), Німеччина (3,7 %), Південна Корея (3,4 %), Тайвань (3,2 %).

У структурі експорту переважають засоби виробництва, автомобілі, промислове обладнання та сировина, споживчі товари, аграрна продукція. Основними країнами — експортерами товарів на американський ринок виступають Канада (19 %), Японія (17,4 %), Мексика (7,3 %), Китай (5,6 %), Німеччина (4,6 %), Тайвань (3,9 %), Велика Британія (3,6 %).

У структурі імпорту в США переважають наукомісткі товари та послуги, товари споживчого призначення. Серед них: обладнання для оброблення інформації, верстати, промислові роботи, телевізори, відеотехніка, автомобілі, кіно- та фотоапаратура, текстиль та взуття. Останнім часом зменшилась залежність США від зовнішніх джерел, хоча в країну продовжують ввозити нафту, кольорові та рідкоземельні метали, сталь.

Одним із чинників, що стримує розширення ділової активно- сті в США, є досягнутий рівень цін на енергоносії. Враховуючи те, що країна є імпортером нафти, стабілізація цін на цей ресурс на рівні 20—25 дол. за барель в останні роки та максимальне зрос­тання цін до 50 дол. і більше у 2004 р. справляє у цілому негатив­ний вплив на економічний розвиток США, сприяючи зростанню наднормативних витрат ряду секторів американської економіки, передусім транспортного та енергетичного.

Особливістю американської економіки та структури зовнішньоекономічних зв’язків є те, що країна виступає найбільшим у світі зовнішнім боржником (на середину 1995 р. загальний обсяг становив 862 млрд дол.) і водночас найбільшим донором економічної допомоги, яка називається в США офіційною підтримкою розвитку (6,9 млрд дол. у 1997 р.).

Кошти, що виділяє уряд США через агенцію з міжнародного розвитку (табл. 3.5) на допомогу іншим країнам, передбачаються бюджетними асигнуваннями і мають бути відповідним чином розподілені між державами-реципієнтами. стратегічні пріоритети позначаються досить чітко. Це насамперед країни близького сходу — Ізраїль, Єгипет, Йорданія, а також Західний сектор Газа (спірна територія між Ізраїлем та арабськими країнами), на які припадає 65,2 % обсягу допомоги десяти країнам світу. Далі йдуть постсоціалістичні країни, де ринкова трансформація та характер відповідних перетворень є досить важливими для США. Разом на Росію, Україну, Боснію та Грузію у 2000 р. припадало 772,5 млн дол., що становить 26,6 % загального обсягу іноземної допомоги.

Таблиця 3.5