6.2. Особливості економіки Румунії

Розвиток румунської економіки у 1990-ті рр. був схожим на болгарський, хоча мала місце й певна специфіка, пов’язана із запровадженням як елементів градуалізму, так і «шокової терапії».

Після повали комуністичного режиму (1989 р.) і страти його лідера М. Чаушеску надії на швидкий розвиток і стрімке просування до числа розвинутих європейських держав виявилися багато в чому марними передусім тому, що стартові умови реформування країни були багато в чому гіршими ніж, наприклад, у сусідній Угорщині. Найпроблемнішими при цьому вважалися відстала промислова база, обмеженість ресурсів та екстенсивний характер їх використання. Мало місце також скорочення видобування нафти, яка у минулі часи дозволяла практично повністю забезпечувати потреби своєї країни. Часткові і багато в чому непослідовні реформи 1990—1996 рр. не принесли очікуваного сталого зростання економіки, а тому про системне реформування заговорили лише у лютому 1997 р., коли була прийнята програма всебічної макроекономічної стабілізації і розпочалися структурні реформи в румунській економіці. Трансформаційні зміни торкнулися всіх секторів національного господарства, проте найважливішими напрямками стали:

• ліквідація великих енергоспоживачів, що мали високий рівень технологічної відсталості та наднормативну енергомісткість готової продукції;

• реформування великих сільськогосподарських підприємств та встановлення нового типу аграрних відносин;

• модернізація кредитно-фінансового сектору.

Разом з тим, на початковому етапі реформування національної економіки не вдалося досягти значного ефекту: ВВП країни продовжував скорочуватися, щоправда повільнішими темпами (1997 р. — 6,6 %, 1998 р. — 4,5 %, 1999 р. — 2 %). Відповідно до угоди з МВФ (серпень 1999 р.) Румунія отримала кредит від цієї організації в межах 547 млн дол., проте вже через два місяці було заблоковано надходження другого траншу через розбіжність поглядів уряду та МВФ на бюджетне фінансування та кредитування приватного сектору. Саме у цей період країна була дуже близькою до оголошення дефолту, хоча його вдалося запобігти через низку малопопулярних заходів: прискорену приватизацію, проведення жорсткої податкової політики, реструктуризацію збиткових підприємств тощо. Одним із заходів макроекономічної стабілізації було використання валютних резервів Національного банку Румунії, які у кризовий період скоротилися на 1,5 млрд дол.

У ХХІ ст. країна входила зі складними макроекономічними проблемами, які умовно можна було звести до такого:

1) низький рівень ринкової капіталізації, яка у 1999 р. становила 0,36 млрд дол., або лише 0,6 % ВВП (в Угорщині, відповідно, 13 млрд дол. та 25,7 %; у Польщі — 23 млрд та 14,6 %);

2) низька інвестиційна активність зарубіжних компаній. Загальний обсяг (кумулятивний) ПІІ досяг у 2000 р. 7 млрд дол. (333 дол. на душу населення) (В Угорщині відповідно 22,5 млрд та 2200 дол. на душу населення, у Польщі — 36 млрд дол. та 947 дол. на душу населення.);

3) значне перевищення імпорту над експортом (у 2000 р. в 1,3) і як наслідок 5-відсотковим дефіцитом платіжного балансу відносно ВВП). Дефіцит бюджету у 2000 р. дещо зменшився, проте все одно перевищував 3 % ВВП;

4) невисока підприємницька активність, яка простежувалася і на мікрорівні. Лідерами стали три румунські компанії — Alro Slatina (ринкова капіталізація 58 млн дол., 1999 р.) — лідер у виробництві металів, Dасіа (41 млн) — автомобілебудування, Terapia (24 млн) — фармацевтика. Для порівняння: рівень капіталізації трьох провідних польських та угорських компаній знаходився в межах 1—7 млрд дол., що яскраво говорить про слабку розвинутість ринку цінних паперів.

Однак наслідки реформування економіки країни у перші роки нового століття були більш обнадійливими, що відбивалося й на результатах національного виробництва. Якщо у 2000 р. констатувалося 1,8-відсоткове зростання, то вже у 2001 р. темпи приросту ВВП були на рівні 5,3 %, а його загальний обсяг досяг 39,7 млрд дол. Мала місце лібералізація у банківській діяльності, а загальна кількість банків зросла з п’яти у 1990 р. до 45-ти у 2000-му, серед яких 37 були румунськими і 8 представляли відділення провідних закордонних фінансових установ. Найбільший з них є Banca Comerciala Romana, активи якого сягнули 2,4 млрд дол. (2002 р.).

Основними галузями сучасного виробництва Румунії є вуглевидобування, целюлозо-паперова та деревообробна промисловість, металургія (як чорна, так і кольорова), нафтохімія, машинобудування, харчова промисловість. Аграрний сектор представ­лений вирощуванням пшениці, кукурудзи, цукрового буряку, насіння соняшнику, винограду, а також розведенням великої рогатої худоби та птахівництвом.

У рамках міжнародного поділу праці Румунія представлена експортом взуття та текстилю (понад 33 % загального обсягу, 1998 р.), металів (19 %), машин та обладнання. У структурі імпор­ту переважають машини та обладнання (23 %), паливо та міне- ральна сировина (14,2 %), хімічні товари (8,7 %).

Перспективним напрямом надходження валюти в країну є іноземний туризм. Упродовж 1999 р. Румунію відвідало 3,2 млн іноземних туристів, що принесло 254 млн дол. прибутку, проте у структурі ВВП це становить лише 0,5 %, що є значно нижчим, ніж у сусідніх Угорщині та Болгарії.

Вступ у 2007 р. Румунії до Європейського Союзу вимагає подальших значних зрушень в її економіці і проведення цілої низки адаптаційних заходів:

1. поглиблення структурної реформи виробництва передусім в аграрному секторі, частка якого в ВВП становить 13 %, а відсоток зайнятих трудових ресурсів у ньому взагалі є рекордним для всієї Європи — 37,7 % (2002 р.);

2. подальше наближення країни до маастрихтських критеріїв насамперед передбачає приборкання інфляції (у 2000 р. вона становила 45,8 %, у Болгарії — 2,6 %, в Угорщині — 10 %, у Польщі — 7,2 %);

3. посилення темпів імплементації «спільного доробку» у румунське законодавство і завершення переговорів по 31-му пакету, що є необхідною процедурою для вступу;

4. боротьба із бідністю. У 2002 р. на соціальну безпеку було витрачено 10,4 % ВВП, проте навіть і зараз майже 40 % населення країни перебуває за межею бідності, що аж ніяк не відповідає вимогам ЄС отримати «ефект розширення»;

5. долання регіональних диспропорцій шляхом створення зон пріоритетного розвитку, надання допомоги депресивним регіонам (у 2002 р. майже 50 % ПІІ припадало на столицю — Бухарест; суттєво різняться також і рівні доходів населення, зростають регіональні суперечності).

Українсько-румунські відносини як політичні, так і економічні є досить непростими, що пов’язано передусім з проблемою делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон, посиленням конкуренції в зоні судноплавства Нижнього Дунаю. Підписання у 1997 р. Договору про відносини добросусідства і співробітництва, а в 2003 р. Договору про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань дозволили певною мірою нормалізувати відносини, проте не усунути всі їх суперечності. Країни доб­ре розуміють, що після вступу Румунії до ЄС остання повинна мати кордон (це 531 км) добросусідства з Україною. У зв’язку з цим розроблено новий спільний з Румунією проект єврорегіону «Нижній Дунай», діяльність якого не обмежуватиметься тільки економічними заходами, а сприятиме гармонізації природоохоронних та соціальних відносин у прикордонній частині двох країн.

Також має місце посилення товарообігу між двома країнами, який у січні—серпні 2003 р. досяг 365 млн євро, що на 36 % біль­ше порівняно з аналогічним періодом минулого року.