2. Елементи та умови кредитного договору.

Сторонами кредитного договору є кредитодавець і позичальник. Останнім може бути будь-який учасник цивільних відносин, передба­чений ст. 2 ЦК. Навпаки, у якості кредитора може бути значне, проте визначене коло учасників цивільних відносин, а саме банк або інша фінансова установа.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовою устано­вою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декіль­ка фінансових послуг та внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки (За­кон «Про банки і банківську діяльність»), кредитні спілки (Закон від 20 грудня 2001 р. «Про кредитні спілки»), ломбарди, лізингові ком­панії (Закон від 16 грудня 1997 р. «Про лізинг»), довірчі товариства, страхові компанії (Закон від 7 березня 1996 р. «Про страхування»), установи накопичувального пенсійного забезпечення (Закон від 9 липня 2003 р. «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страху­вання»), інвестиційні фонди і компанії (Закон від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність») та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг (Закон від 19 чер­вня 2003 р. «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю).

Згідно зі ст. 34 Закону «Про фінансові послуги та державне регу­лювання ринків фінансових послуг» діяльність фінансових установ з надання кредитів за рахунок залучених коштів підлягає ліцензуван­ню. Аналогічно положення містять ст. 19 Закону «Про банки і банків­ську діяльність» та ст.38 Закову «Про страхування». Таким чином, у якості ще однієї вимоги до особи кредитодавця може бути констато­вано наявність у неї відповідної ліцензії.

Предметом кредитного договору, на відміну від договору позики, е виключно грошові кошти (кредит). Грошові кошти, що надаються позичальнику, можуть бути як у валюті Україні (гривні), так і в іно­земній валюті (ст. 192 ЦК).

Суттєвою умовою кредитного договору є ціна (ст. 632 ЦК), тобто розмір плати, що сплачує позичальник кредитодавцю за наданий йому кредит. Традиційно у кредитному договорі, як і у договорі пози­ки, плата за наданий кредит (позику) термінологічне позначається як проценти. Розмір плати за наданий кредит розраховується, виходя­чи з двох головних складових: вартість кредитного ресурсу для самої фінансової установи, що, як правило, пов'язується з рівнем облікової ставки НБУ, та маржа, тобто різниця на користь фінансової установи, яка має забезпечити покриття ризиків та отримання прибутку.

Імперативний характер мають вимоги ст. 1055 ЦК щодо форми кредитного договору. Цей договір під ризиком визнання його у безспірному порядку нікчемним слід вчиняти у письмовій формі. Вимоги щодо письмової форми цього договору відповідають вимогам, які ставляться й до інших правочинів, що належить вчиняти або вчиняю­ться у письмовій формі (ст. 207 ЦК).

Тривалий час у якості безперечних засад кредитних відносин роз­глядалися інститути цільового використання наданого кредиту, строковість його надання, зворотність, забезпеченість та оплатність. На сьогодні такі складові цього механізму, як цільове використання та забезпеченість, вже втратили свою колишню вагу і їх втілення у кон­кретних договірних відносинах залежить від волі сторін та насам­перед фінансової установи. Остання вправі прийняти рішення щодо, наприклад, надання бланкового (не забезпеченого) кредиту чи відмо­витися від конкретизації мети використання фінансових ресурсів по­зичальником. Виходячи з цього, закріплення у договорі інших еле­ментів залежить від волевиявлення сторін та вимог чинного законо­давства щодо кредитних операцій (ст. 49 Закону «Про банки і банків­ську діяльність»).