11.2. Стадії економічного зростання та розвитку.

Важливе значення для оцінки процесів економічно­го розвитку посідає виділення стадії економічного розвитку. Най­більш відомими є три підходи до їх виокремлення:

• формаційний;

• технологічний;

• цивілізаційний.

В основі формаційного підходу лежить аналіз економічної системи за трьома параметрами її функціонування: спосіб вироб­ництва, надбудова та форма суспільної свідомості. За цим підхо­дом кожна країна у своєму економічному розвиткові проходить такі стадії:

1. первіснообщинний;

2. рабовласницький;

3. феодальний;

4. капіталістичний;

5. комуністичний.

Виокремлення стадій з погляду економічної історії розвитку економічного устрою країн здійснив Р. Ростоу. Згідно з його тео­рією, для переходу від малорозвиненої до розвиненої кожна еко­номічна система проходить п'ять стадій:

1. традиційне суспільство;

2. визрівання передумов для ривка;

3. ривок до самопідтримувального зростання;

4. перехід до технологічної зрілості;

5. ера масового споживання.

Згідно з Ростоу всі розвинуті країни пройшли стадію ривка до самопідримувального зростання. Щодо країн, які розвиваються, то вони перебувають на стадії або традиційного суспільства, або визрівання передумов для ривка. Перехід до ривка можливий лише за умов мобілізації заощаджень та їх перетворення в інвес­тиції для прискорення економічного розвитку. Механізм, за до­помогою якого це прискорення можливе, розглянуто у поперед­ньому розділі.

Технологічний підхід базується на теорії економічної генети­ки, прихильники якої проводять паралель між економічним роз­витком системи та техніко-технологічним розвитком. Своєрідни­ми хромосомами, так званими ядрами саморозвитку, виступають інноваційні виробництва, які визначають темпи економічного розвитку. Сукупність інноваційних виробництв утворює основу технологічного укладу. Технологічний уклад — це сукупність технологічних процесів, що знаходяться на одному рівні.

Найбільш відомою класифікацією технологічних укладів, а отже і стадій економічного розвитку, є класифікація, розроблена російським ученим С. Глазьєвим, згідно з якою у світовій еконо­міці протягом останніх століть змінилося п'ять технологічних укладів.

Зміна одного технологічного укладу іншим супроводжується руйнуванням старих інноваційних виробництв і швидким поши­ренням нових. Глазьєв визначив, що тривалість перших техноло­гічних укладів становила близько 70 років. Це означає, що перші 20 років технологічний уклад конкурував з попереднім, наступні 30 років — був домінантним та таким, що визначав темпи еконо­мічного розвитку, останні 20 років — конкурував з наступним, який у подальшому визначав темпи економічного розвитку си­стеми. Тривалість сучасних технологічних укладів скорочується до 40—50 років, що зумовлено підвищенням швидкості форму­вання нових інноваційних виробництв.

Перший технологічний уклад виник в останній чверті XIX ст. Його ядро — чорна металургія, застосування у технологічному обладнанні та на транспорті парових двигунів, залізничне будів­ництво, машино- та пароплавобудування. Основним видом енер­гоносіїв було вугілля, основним конструкційним матеріалом — сталь.

У 30-ті роки минулого століття у розвинутих країнах виникли умови для становлення другого технологічного укладу. Він пов'язаний з механізацією виробництва, поступовим зростанням кваліфікації працівників, переважанням у паливно-енергетично­му балансі рідкого палива та електроенергії, розвитком транспорт­ної інфраструктури та телефонної мережі. Його основою стало машино-, автомобіле-, тракторо- та літакобудування, органічна хімія, електро- та радіотехнічна промисловість, виникає та розви­вається ядерна енергетика. Стає масовою освіта, підвищується культура виробництва.

Подальший розвиток економіки пов'язаний з виникненням у 1970-х роках третього технологічного укладу. Він характеризу­ється комплексною автоматизацією виробничих процесів на ос­нові розвитку електроніки і мехатроніки, поглиблюється спеціа­лізація та глобалізація виробництва. Розвивається телевізійна система масових комунікацій. У промисловості засвоюються ме­тоди виготовлення штучних матеріалів, які замінюють природні. Основними видами енергоносіїв стають нафта, газ, ядерне паливо.

У середині 1980-х років бурхливий розвиток у промислово розвинутих країнах дістає четвертий технологічний уклад. Його база — широке використання мікропроцесорної техніки та інфор­маційних технологій, застосування нових біотехнологій у сільсь­кому господарстві та медицині, створення нової системи масових комунікацій, що використовує мережі обчислювальних засобів і космічні системи зв'язку.

Наприкінці XX ст. почав формуватися п'ятий технологічний уклад, основою якого стало створення глобальної інформаційної мережі та системи штучного інтелекту, застосування у виробниц­тві новітніх біотехнологій та генної інженерії, розвиток оптоелек­троніки та робототехніки, виготовлення матеріалів із наперед за­даними властивостями, подальша мінікомп'ютеризація сфери по­слуг, інтелектуалізація всіх сфер господарювання.

Особливе місце в дослідженнях технологічних основ економіч­ного розвитку посідає систематизація стадій розвитку залежно від панівної технологічної системи. Найвідомішою серед них є класифікація американського вченого Д. Белла. За нею визнача­ються три типи суспільства відповідно до домінантної продук­тивної сили: доіндустріальне суспільство — основною рушійною силою в ньому є ноги; індустріальне суспільство — руки; постін­дустріальне суспільство — голова.

Доіндустріальне суспільство — це соціальний порядок, за­снований на примітивних виробничих формах, що розвиваються передусім у галузях, які забезпечують видобуток та первинну об­робку ресурсів, найбільш придатних для задоволення настійних потреб. Праця є низькокваліфікованою, розвиток потреб людини зумовлений існуючими традиціями.

За умов індустріального суспільства видобуток природних ресурсів змінюється на виробництво продукції, підвищується рі­вень кваліфікації працівників, основним виробничим ресурсом стає енергія, людина стає здатною здійснювати певні локальні технологічні та господарські прогнози.

Постіндустріальне суспільство протиставляється індустріаль­ному як таке, де виробництво — це безперервний процес впливу на навколишнє середовище, а кожна сфера людської діяльності тісно пов'язана з іншими. За таких умов основним ресурсом стає інформація, пріоритет переходить від напівкваліфікованих пра­цівників до інженерів та вчених, центрального значення набуває кодифікація теоретичного знання. За Д. Беллом постіндустріаль-ному суспільству притаманні такі риси: централізація теоретич­ного знання, яка є основою технологічних змін у виробництві; створення нової інтелектуальної технології для вирішення еко­номічних, інженерних, соціальних проблем; формування класу виробників знань, інформації; перехід домінанти від виробництва товарів до виробництва послуг; зміна владних відносин (у доін-дустріальному суспільстві — аристократія, монархія; в індустріальному — демократія; у постіндустріальному — меритократія); економка інформації.

Доіндустріальний сектор — видобувний, він базується на сільському господарстві, видобутку корисних копалин, рибальст­ві, заготівлі лісу та інших ресурсів. Індустріальний сектор має насамперед виробничий характер, він використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів. Постіндустріаль-не не є обробним, тут обмін інформацією та знаннями відбува­ється в основному за допомогою телекомунікацій та комп'юте­рів. Найважливіша ознака постіндустріального суспільства, згід­но з теорією Д. Белла, в економічному секторі — виробництво послуг та інформації.

На основі цього підходу М. Кастельс дослідив рушійні сили економічного розвитку індустріального та інформаційного суспіль­ства як першого етапу постіндустріального. Основними елемен­тами, що характеризують етап економічного розвитку, є джерело підвищення продуктивності виробничого процесу та спосіб про­яву структурно-детермінованого принципу функціонування су­спільства. Систематизація представлена у вигляді матриці на рис. 6.3.

Класифікація типів суспільного розвитку за М. Кастельсом

Визначальний елемент	Спосіб розвитку індустріального суспільства	Спосіб розвитку інформа­ційного суспільства
Джерело підвищен­ня продуктивності ви­робничого процесу	Нові джерела енергії: здат­ність до децентралізації використання енергії у виробничих процесах та її перерозподіл	Знання, технологічні проце­си генерації знань, обробки інформації та символічної комунікації
Спосіб прояву струк­турно-детермінова­ного принципу функ­ціонування суспіль­ства	Орієнтація економіки на технологічний розвиток як на максимізацію випус­ку продукції та послуг	Орієнтація економіки на технологічний розвиток як на накопичення знань та підвищення рівнів складно­сті обробки інформації

Рис. 11.3. Матриця систематизації етапів економічного розвитку залежно від його рушійних сил

За висновками досліджень М. Кастельса формування наступ­ного етапу розвитку відбувається паралельно з розквітом поперед­нього. Визначення існуючого етапу залежить від домінування елементів одного типу над іншим.

П риналежність теорії Д. Белла, М. Кастельса та С. Глазьєва до єдиного підходу свідчить про можливість поєднання їх основних по­ложень, графічна ілюстрація такого поєднання наведена на рис. 6.4.

Рівень

розвитку

системи

V

ІV

ІІІ

ІІ

І

Тип

Д оіндустріальне Індустріальне Постідустріальне суспільства

суспільство суспільство суспільство

Рис. 11.4. Схематичне поєднання теорій технологічних укладів та постіндустріального суспільств

Системотвірним елементом цивілізаційного підходу є розви­ток виробництва, продуктивних сил. Саме вони визначають і су­спільно-виробничі відносини, і розвиток суспільної свідомості, а отже, і характер розвитку суспільства на тому чи іншому рівні іс­торичного розвитку. Панівною концепцією у цивілізаційному підході нині є теорія хвиль Е. Тоффлера. За цим підходом кожна хвиля — всебічна трансформація соціального та суспільного бут­тя, пов'язана з розвитком нації та техніки

За визначенням Е. Тоффлера було три хвилі. Перша хвиля — сільськогосподарська цивілізація. їй були притаманні такі риси: земля — основа економіки, життя, культури, сімейної організації та політики; простий розподіл праці та існування кількох чітко ви­значених каст або класів (соціальне походження людини визнача­ло її місце); авторитарність влади; децентралізація економіки.

Провісником початку другої хвилі була промислова револю­ція. Для другої хвилі характерно поглиблення розходження між виробником і споживачем; розвиток ринкової системи координації; становлення фінансової системи; демократизація; поява еко­логічних проблем; тенденція до масової уніфікації.

Е. Тоффлер зазначає, що вже з 50-х років XX ст. розпочалася третя хвиля, яка за своєю сутністю нагадує першу, однак на су­часній технологічній базі. Вона несе поширення різноманітних типів техніки, товарів і послуг; поглиблення спеціалізації праці; урізноманітнення організаційних форм управління. Це різнома­ніття розхитує традиційні структури «другої хвилі».