2. Форма державного правління

Форма державного правління визначається порядком утво­рення, структурою і взаємодією вищих державних органів. Форма правління в конкретній країні в кінцевому підсумку залежить від типу суспільства, в якому функціонує держава. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджена (повністю або частково, реально або формально) в руках однієї особи — монарха і, як правило, пере­дається у спадщину серед представників правлячої династії.

Монархії властиві такі юридичні ознаки:

а) безстроковість влади монарха. Це означає, що монарх (імператор, цар, король тощо) одержує свої повноваження довічно і здійснює їх до смерті. У той же час, як свідчить історія, належну йому владу монарх може добровільно чи вимушено передати іншій особі або втратити в результаті революції;

б) володіння монархом владою за спадком по праву крові. Однак в реальності можливе передання влади монарха не тільки в поряд­ку спадковості. Це насамперед обрання монарха, яке відбувається у випадках переривання правлячої династії, тобто відсутності особи, котра після смерті монарха має за народженням право посісти престол. Саме так сталося в Росії, коли після смерті царя Івана Грозного перервалася династія Рюриковичів, що правила ще з часів Київської Русі. На російський престол у 1613 році було обрано першого представника династії Романових, які й правили державою до 1917 року.

Владою монарха можуть оволодівати й насильницьким шля­хом. Наприклад, за всю історію Візантії її престол займали сто дев'ять імператорів. Сімдесят чотири з них були вбиті, і в усіх цих випадках влада переходила до вбивць, тобто не по праву наслідування, а по праву захоплення.

Також питання престолонаслідування можуть вирішуватися правлячою сім'єю, яка визначає, хто з її членів стане монархом. Це може бути й не син попереднього монарха, але обов'язково член династії. Саме так ці питання вирішуються в сучасній Саудівській Аравії.

Крім того, свого наступника може визначати правлячий монарх, і не обов'язково з-поміж своїх дітей. Такий порядок наслідуван­ня престолу був введений в Російській імперії Петром І, але діяв він нетривалий час;

в) монарх представляє державу не за чиїмось дорученням, а за власним правом. Влада, що належить монарху, вважається такою, що дана від Бога, тому монарх набуває повноваження виступати від імені всієї держави як при вирішенні внутрішніх питань, так і у взаємовідносинах з іншими державами з моменту офіційного зайняття престолу. Ніякого іншого підтвердження цього повноваження, наприклад доручення парламенту, монарх не потребує;

г) монарх не може притягатись до юридичної відповідаль­ності за свою діяльність і за її результати. Одержавши владу від Бога, монарх підзвітний і відповідальний лише перед Ним, і будь-хто інший не може контролювати, а тим більше притягати монарха до будь-якої відповідальності.

Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії — це монархії, за яких влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, в країні не існує ні державних органів або інших організацій, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха.

Існують такі різновиди необмеженої монархії:

а) деспотична монархія, за якої влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством.

Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед на Древньому Сході (в Єгипті, Вавилоні, Ассирії) та в Давньому Римі часів імперії;

б) абсолютна монархія — характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. Тут монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним визнається необме­жена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії, яка, як вважається, вищу владу в державі отримала від божества.

Абсолютна монархія в її "чистому" виді сьогодні збереглася лише в деяких країнах (наприклад, султанат Оман). У багатьох монархічних країнах прийняті конституції і створені парламенти (Бахрейн, Катар, Кувейт та ін.). Проте по суті такі монархії про­довжують залишатись абсолютними: конституції, прийняті без участі виборців або парламентів, а даровані монархами (остання — в Саудівській Аравії у 1992 p.), встановлюють, що вся влада ви­ходить від монарха, а парламенти мають лише консультативний характер (деякі конституції офіційно називаються консульта­тивними зборами), та й вони скоро після створення були розпущепі (у Бахрейні, наприклад, через півтора року). Навіть якщо парламенти обираються (наприклад, у Кувейті), вони виконують, за мусульманською традицією, роль консультативної ради при правителі. У Саудівській Аравії, в деяких інших країнах члени такого консультативного органу призначаються монархом; в Об'єд­наних Арабських Еміратах вони призначаються емірами кожної з семи частин федерації. Тут Національні збори існують навіть не при Раді емірів (вищому органу держави), а при уряді, що при­значається тими ж емірами.

Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується приписами законів і повноваженнями певних державних органів. Різновидами обмеженої монархії є:

а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законо­давчої влади, яка перейшла до парламенту. Але монарх ще зосе­реджує у своїх руках виконавчу владу і за своєю волею формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом.

Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своєрідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту).

Дуалістична монархія існувала в Німеччині, Туреччині, Таї­ланді, Ефіопії, Лівії, в багатьох других країнах. У нинішній час з погляду конституційних норм її в "чистому" виді вже немає (якщо не приймати до уваги невеликий Бутан, в якому, щоправ­да, немає конституції, хоча деякі конституційні положення містяться в законі про парламент, а також султанат Бруней і ко­ролівство Тонга, де є деякі положення, що нагадують дуалістич­ну монархію). Останні дуалістичні монархії скасовані 1980 р. в Непалі та 1991 р. в Йорданії. Але пережитки дуалістичної мо­нархії сильні в багатьох країнах. Так, хоча встановлюється подвійна відповідальність уряду — перед парламентом і перед королем, реальний лише другий вид відповідальності. Часто король на багато років розпускає парламент і здійснює безпарламентське правління (Марокко). Крім того, в країнах, що розвиваються, до складу парламенту за посадою нерідко входять призначені королем вищі чиновники (Бруней, Тонга). У Бутані, засідаючи у парламенті, король може зупиняти промовців і давати парла­менту свої вказівки;

б) парламентська (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади, а за ним лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Законодавчу владу здійснює парламент, що обирається населенням, а виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Така монархія існує у Великій Британії.

Абсолютна більшість сучасних монархій — це монархії парла­ментські, їх існування обумовлене національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія тощо).

Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загаль­нонаціональним представницьким органом влади.

Республіка має такі юридичні ознаки:

а) визнання належності вищої влади народу, за дорученням якого владні повноваження здійснюють органи держави та їх по­садові особи;

б) обмеженість терміну повноважень усіх органів державної влади;

в) виборність і колегіальність законодавчих органів влади;

г) виборність і юридична відповідальність глави держави; ґ) право будь-якого суб'єкта виступати від імені держави

лише за дорученням виборців чи парламенту.

У сучасному світі розрізняють три види республік:

а) парламентська республіка, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує повністю відповідальні перед ним уряд та інші вищі органи державної влади (Італія, Греція, Індія та ін.). У таких республіках на підставі того, що парламент обирається громадя­нами держави, він розглядається як єдиний і повноправний представник і виразник волі народу. Тому всі інші державні органи тією або іншою мірою йому підзвітні й підконтрольні.

У сучасному світі парламентарних республік існує не більш однієї п'ятнадцятої частини від усіх держав з республіканською формою правління. Найбільшими серед них є Індія, ФРН, Італія. Перевагою цієї форми є те, що склад і політика уряду безпосе­редньо відображають співвідношення сил у парламенті — органі народного представництва. Проте це ж може бути й недоліком. За відсутності тривкої більшості у будь-якої однієї партії (стійкого союзу декількох партій), при переході депутатів парламенту з однієї партії до іншої (у ряді країн це заборонено, такий депутат втрачає місце в парламенті), при розколах партії, що править, та появі фракції (фракцій), що голосує разом з противниками партії, уряд втрачає стабільність. Його часто "скидають" шляхом вотуму недовіри (резолюції осуду та ін.), прийнятого парламентом (його нижньою палатою);

б) президентська республіка, коли повноваження глави держа­ви, а в деяких випадках і голови уряду, належать президентові, який обирається населенням шляхом прямих чи непрямих виборів і формує уряд, що, як правило, йому підзвітний, і не несе повної відповідальності перед парламентом.

Таким чином, у президентських республіках функціонує два державних органи (президент і парламент), що обираються населен­ням і, таким чином, є його представниками. Ця обставина обу­мовлює відсутність безперечного панування в механізмі держави одного органу, як це має місце в парламентській республіці, де лише парламент обирається населенням всієї країни, а тому лише він розглядається як єдиний представник народу країни.

Президентська республіка вирізняється стабільністю, бо парла­мент не має права відправити уряд у відставку, але й президент не може розпустити парламент ("система отримань і противаг"). Таким чином, на період повноважень президента на чолі вико­навчої влади стоять представники з партії президента, хоча в парламенті більшість може належати іншій партії або партіям. У розвинутих країнах така система працює на базі процедур пошуку компромісів і консенсусу, що встановлювалися десятиріччями, а то й століттями. У країнах, що розвиваються, для забезпечення стабільності Конституції інколи вживаються спеціальні заходи, що передбачають такі механізми виборів, щоб і пост президента і парламентська більшість належали одній і тій же партії. Такий порядок слугує підсиленню влади президента, що звичайно є лідером партії більшості в парламенті, веде до обмеження демо­кратичного принципу розподілу влади та системи отримань і противаг між різними гілками влади.

Слід мати на увазі, що факт функціонування в державі прези­дента ще не свідчить про належність держави до президентських республік. Так, у ФРН, Італії та Індії існують президенти, але ці держави є класичними прикладами парламентських республік. Президенти в них обираються не громадянами, а парламентами вказаних держав, а тому цілком їм підзвітні і мають, як правило, виключно представницькі повноваження. Таким чином, статус президента в парламентській республіці багато в чому аналогіч­ний статусу монарха в конституційній монархії, де монарх "царює, але не править";

в) змішана (парламентсько-президентська або президентсько-парламентська) республіка, якій притаманні певні ознаки як парламентської, так і президентської республік. За такої форми правління парламент набуває певних повноважень з контролю за діяльністю обраного народом президента; ці повноваження стосуються діяльності президента по формуванню уряду і здій­сненню ним виконавчої влади. За певних умов парламент набуває й права усунути президента з посади. Але за президентом збе­рігаються широкі повноваження по формуванню і керівництву діяльністю уряду. У певних, визначених у Конституції, випадках президент має право дострокового розпуску парламенту і призначення нових виборів його складу.

Президентсько-парламентські республіки характерні для країн Латинської Америки (Венесуела, Перу, Уругвай, Колумбія та ін.). У Франції, Білорусії, Росії, Вірменії та в ряді інших країн фактич­ним керівником уряду є президент. Під його головуванням у деяких країнах скликаються так звані офіційні засідання уряду (Рада Міністрів), на яких вирішуються найбільш вагомі питання, але є також конституційна посада прем'єр-міністра (в ряді прези­дентських республік така посада то запроваджувалася, то скасо­вувалася з розсуду президента). Це так званий адміністративний прем'єр, який відає організаційною роботою, головує на менш важливих засіданнях уряду, але не він визначає політику уряду — це робить президент. Все це дуже наближає такі країни до прези­дентських республік.

Змішані форми республіки володіють певними позитивними рисами: вони забезпечують стабільність уряду, протистоять його заміні з різних кон'юнктурних, партійних міркувань. З іншого боку, є й певні мінуси — порушуються розподіл влади, система утримань і противаг, посилюється президентська влада.

Слід мати на увазі, що в сучасних умовах президентські рес­публіки в чистому, класичному виді фактично не існують, хоча раніше були дуже поширені. Як президентські формувалися рес­публіки у США, Франції, Аргентині, Ірані та в ряді інших країн. Але з часом вони, у більшій чи меншій мірі, втратили свої класичні ознаки в результаті переходу ряду раніше виключно президентсь­ких повноважень до парламенту. Порівняно рідко зустрічаються і "чисті" парламентські республіки. Поширення дістали змішані форми — президентсько-парламентські та парламентсько-прези­дентські республіки.

Щодо України, то з прийняттям Конституції 28 червня 1996 року вона мала змішану президентсько-парламентську фор­му правління. Але з набуттям чинності Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року форма її державного правління набула ознак змішаної парламентсь­ко-президентської республіки, в якій Президент має незначну кількість реальних владних повноважень.