56. Дисидентський рух на Україні.

Дисиденти (інакомислячі), крити­куючи систему, разом з тим усвідомлювали складність політичних процесів у країні і шукали інших шляхів суспільного поступу. Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концент­рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе­редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках.Останній про­йшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямову­вався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на За­ході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді. Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними, її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за само­стійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видруковано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було роз­повсюджено в Рівненській і Кіровоградській облас­тях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впро­довж трьох років.Дисидентство висувало ре­альну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, де­гуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої сис­теми, поступово викристалізовувалась у тверде переко­нання в необхідності докорінних змін у суспільстві.Усі ці спілки і об'єднання були перехідним міст­ком від попереднього етапу збройної боротьби до діяль­ності за умов зміцнення і часткової лібералізації ре­жиму.

. На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотично­го руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюд­жували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політич­них вимог. Тобто від «Спадщини»(Київ)у «Руху» (Івано-Франківськ), товариства Лева. (Львів), Товариства ук­раїнської мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).Дисидентський рух складався з трьох основних те­чій, що то розходились, то зливались.Правозахисне, або демократичне дисидентство, реп­резентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Характерна риса напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на­роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур, ні цілісної загальної про­грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук­раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз­му Д. Донцова та ідеології ОУН.