10. Поняття "влада".Легітимне джерело демократичної влади. Легітимне джерело авторитарної влади.

Влада – здатність одних суб»єктів нав»язати волю іншим за допом. примусу і переконання, підпор. їх своїм інтересам.

Форми: монархія, олігархія, демократія, аристократія,охлократія (деспотизм), теократія.//базується на засадах примусу, винагороди, експериментальна, еталонна, законна.

Демокра́тія (з грец. «влада народу») — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія).

Авторитари́зм (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. характеризується:

(1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентної виборної боротьби, а за допомогою нав'язування чиєї-небудь волі зверху;

(2) наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону;

(3) здійсненням управління, як правило, централізовано; концентрацією влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів, рішення яких повинні виконуватися беззаперечно;

(4) використанням насильства і позасудових методів примусу людей;

(5) спиранням на поліцейський і військовий апарат;

(6) субординацією суб'єктів громадських відносин, дією принципу пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здійснення конституційне проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах особи з владою.

11. Джерела влади за м. Фуко й н. Макіавеллі.

про макіавеллі: Основою влади служать хороші закони і гарне військо, армія, збройна сила. Держава виступає монополістом публічно владних прерогатив. Вона трактується в «Государі» у значенні апарату, керуючого підданими, народом, суспільством. Симпатії свої Макіавеллі віддає тим одноосібно керованим державам, «де государ править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади і допомагають йому керувати державою». Макіавеллі наполягав на зосередженні влади тільки в руках государя і виступав проти наявності владних повноважень у чиновників, посадових осіб, баронів і магістратів.

Важливим моментом є те, що Макіавеллі не уявляв народ як носія, джерела верховної влади. Ні слова немає про права народу на управління державою, навіть на мінімальну його підключення до самостійного відправленню державними справами.

ФУКО:

На думку Фуко, розуміння влади виключно крізь сітку “негативних” категорій - “заборони”, “цензури”, “обмеження” приховує від нас одну з головних її рис - “позитивну” здатність “дозволяти”, “стимулювати”, “викликати” , “породжувати” тощо. Негативне розуміння влади виявляється у тому, що це насамперед “влада, бідна на ресурси, економна на свої процедури, монотонна на тактики, які вона використовує, не здатна на відкриття й приречена весь час повторювати саму себе”, це влада “яка володіє лише силою казати “ні”, яка “нічого не виробляє, окрім визначення меж”[23]. Феномен “позитивності” влади може бути яскраво продемонстрований при розгляді відносин, які отримали у Фуко назву відносин “влада-знання”.

Відносини влади та знання розглядаються Фуко , насамперед, у роботах “Наглядати та карати” та “Воля до знання”. На прикладі трансформації системи покарання у Європі на межі 18-19 сторічь він намагається показати, що інституціалізація таких нових для того часу форм знання як судово-медична експертиза, психіатрія, виправне виховання , відбувається як наслідок розгортання нової стратегії влади, яка вимагала , для своєї реалізації, нових форм інституціалізованого знання.

По-перше, феномен “влада-знання” є не відправним пунктом , а, швидше, результатом цілої серії досліджень Фуко. Розглядаючи історію психіатрії, “ранній” Фуко фіксує визначальну , для становлення сучасного її різновиду, подію, яка полягає у створенні “закритої інституції” за типом “паноптикому” Бентама (тобто інституції, в якій всі пацієнти цілодобово перебувають під поглядом наглядача, який залишається невидимим ). Пізніше Фуко фіксує створення подібних інституцій в різних сферах життєдіяльності. “Барак”, “казарма”, “інтернат”, “тюрма”, “школа” - є лише різновидами цього, за висловом Габермаса, “архетипу закритої інституції”. Ретельні історичні дослідження доводять, що становлення конкретних гуманітарних дисциплін відбувалося у тісній кореляції зі становленням подібних інституціалізованих практик. Це дозволяє Фуко “покласти технологію влади як принцип у підвалину як гуманізації карної системи так і знання про людину”[

Таким чином, процес “гуманізації” людства йде пліч-о-пліч з процесом формування нових способів підкорення людини. В цілому тут Фуко йде у річищі “діалектики просвітництва” Т. Адорно та М. Хоркхаймера разом з її описами взаємозалежності просвітництва та практик панування. Проте є й суттєва різниця: представники “першого покоління” франкфуртської школи підкреслювали “негативізм” влади, її одноманітність та “одновимірність”. Фуко ж навпаки доводить, що різноманітність гуманітарних дисциплін, в основі яких лежать певні технології влади - є свідоцтвом її “позитивності”, “продуктивності” , багатоманітності її ефектів. Таким чином, бурхливий розвиток різних типів “знання про людину” є найкращою демонстрацією “позитивних” ефектів певних технологій влади, технологій, які Фуко пізніше об”єднає під спільною назвою “дисциплінарної стратегії влади”.

Проте “позитивність” влади може бути хибно витлумаченою, якщо саму владу продовжують розуміти традиційно - як вплив, або точніше, постійну можливість впливу суб”єкта влади на об’єкт влади. Таке визначення з необхідністю надає владі статус специфічної форми власності, ресурсу, яким може вільно розпоряджатися певний суб”єкт (індивідуальний чи колективний). З цим пов”язані й такі звичні для нас вирази як “наявність”, або “відсутність влади”. Щоправда навідміну від інших видів власності та ресурсів владу неможливо схопити як щось “наявне” чи “матеріальне”. “У наявності” можна зафіксувати лише наслідки дії влади, але не її саму. Такий парадокс класичного розуміння влади - з одного боку ресурс, яким можна розпоряджатися, з іншого - “чиста потенційність”, яку неможливо схопити в категоріях “наявності”, “щойністі”, завів дослідження феномену влади у глухий кут, з якого навряд чи можна вийти за допомогою класичного філософського, соціологічного чи політологічного інструментарію. Вихід з цього глухого кута - принципово нове осмислення влади, яке позбавляє її статусу “власності” та надає статус “ситуації”. “Влада - це не інститут, і не структура, і не певна здатність: це ім”я, яке дають комплексній стратегічній ситуації у данному суспільстві”[31].

Влада як “комплексна стратегічна ситуація” означає: в суспільстві немає такої сфери, яка була б непричетною до влади, влада притаманна будь-яким типам соціальних відносин. Таким чином, немає сенсу казати про те, що суспільство поділяється на “тих, хто має владу” та “тих , хто її не має”. Влада охоплює собою всі соціальні групи - й ті, які зараз домінують, й ті, які зараз є підкореними. Саме тому вона є “ситуацією”. А те, що ми звикли називати “суб”єктами влади” насправді є лише її “локальними вогнищами”, місцями її тимчасової концентрації. Постійна боротьба влади та контрвлади глобалізує та, водночас, витоншує стратегії та тактики влади, робить її “винахідливою” та “продуктивною” ( так, наприклад, боротьба грецької “черні”, виразником інтересів якої був Сократ, проти аристократії породила такий новий інструмент підкорення як “діалектика” та “логізація”).

При цьому під категорію “локального вогнища влади” підпадають не лише феномени політичної (політико-економічної) сфери - класи, партії, фінансові групи тощо, але й, що саме головне, ті соціально-культурної феномени, в яких відносини влади працюють приховано й непомітно відносини вчителя та учня, лікаря та пацієнта, священика та прихожанина тощо. Взагалі будь-яка конкретна форма соціальних відносин може бути розглянута як елемент комплексної стратегічної ситуації. “Що власне кажучи робить дію соціальною, це її можливість впливати та бути тим, на що впливають дії та експектації інших”[33]. Фуко фактично ототожнює поняття влади з поняттям соціальних відносин.

Головний висновок, який можна зробити з досліджень Фуко полягає у тому, що відносини влади притаманні будь-яким видам соціальних відносин і що їх неможливо елімінувати зі сфери соціальної дії.