- •2. Поняття, предмет і метод конституційно-процесуального права
- •6. Конституційно-процесуальні норми
- •4.Система конят.-процес права
- •7. Конституційно-процесуальні відносини
- •8. Санкції конят-процес права
- •10. Конституційно-процесуальні строки
- •11. Конституційно-правова процедура
- •12. Організація роботи Верховної Ради України.
- •13. Організація роботи Президента України. Основи організації і діяльності Президента України
- •14. Організація діяльності Адміністрації Президента України
- •15. Виборчий процес в Україні
- •17. Поняття та загальні засади референдного процесу в Україні
- •18. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина
- •19. Обрання та відкликання голови Верховної Ради України і його заступників
- •20.Депутатський запит
- •21. Формування депутатських груп (фракцій)
- •22. Процедура внесення змін і доповнень до Конституції України ініціювання внесення змін до Конституції
- •23. Поняття, принципи і стадії законодавчого процесу
- •24. Розгляд і затвердження Державного бюджету України.Внесення змін
- •25.Порядок діяльностя рахункової палати
6. Конституційно-процесуальні норми
Конституційно-процесуальне право, подібно до інших галузей національного права, становить собою сукупність певних правових норм. як й будь-яким іншим нормам права, їм притаманні загальні спільні риси правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються державою; приймаються у суворо визначеному порядку, поза-як виступають результатом владної діяльності держави; видаються уповноваженими на те суб’єктами в межах належної їм компетенції та з неухильним дотриманням відповідної процедури, ними ж і встановленої; держава створює реальні умови для добровільного використання суб’єктами задля реалізації своїх прав і обов’язків передбачених у них засобів і способів, застосовує методи переконання і примусу для забезпечення дотримання ними відповідної процедури; вони носять загальний характер, тобто поширюються на всіх учасників врегульовуваних ними відносин, у них сформульовано формально визначені приписи, обов’язкові до виконання.
Виходячи з цього, можна дійти висновку, що конституційно-процесуальні норми — це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки загального характеру, встановлені або санкціоновані державою як регулятор суспільних відносин, що становлять предмет конституційно-процесуального права, і забезпечуються усіма юридично обґрунтованими заходами і засобами державного-правового впливу. Вони встановлюють порядок застосування норм конституційного матеріального права, адже містять правила поведінки суб’єктів права, яких вони мають додержуватися при реалізації належних їм прав і обов’язків.
Особливості норм конституційно-процесуального права зокрема і процесуального права в цілому обумовлені призначенням останнього, яке полягає у забезпеченні регламентування процедур реалізації прав і обов’язків, встановлених відповідними нормами матеріального права. Зважаючи на це, можна дійти висновку, що приписи конституційно-процесуальних норм мають процедурний характер, тобто їх зміст полягає у визначенні порядку здійснення встановлених нормами конституційного права прав і обов’язків тих чи інших його суб’єктів.
Приписи конституційно-процесуальних норм в більшості своїй спрямовані на тих суб’єктів, які тією чи іншою мірою наділені певними владними повноваженнями щодо застосування норм конституційного матеріального права. Наприклад, приписи конституційно-процесуальних норм, що встановлюють порядок реалізації повноважень Центральної виборчої комісії, пов’язані здебільшого з діяльністю із забезпечення організації і проведення виборів президента і народних депутатів України. однак це не означає, що норми конституційно-процесуального права не поширюються на окремих громадян. Наприклад, норми виборчого права, що регламентують порядок реалізації громадянами свого активного виборчого права, є нормами конституційно-процесуального права, орієнтованими передусім на регулювання поведінки громадян в конкретних видах конституційно-процесуальних правовідносин.
Відтак, норми конституційно-процесуального права мають здебільшого імперативний характер, тобто у категоричних розпорядженнях держави виражають чітко визначені дії і не допускають жодних винятків і невідповідностей вичерпному переліку встановлених ними процедурних правил. таким чином, вони прямо вказують на відповідну поведінку суб’єктів права. разом з тим певна їх частина має диспозитивний характер, надаючи суб’єктам регламентованих ними відносин деяку свободу вибору своєї поведінки, пропонують їм певну альтернативу, право самостійно визначати спосіб реалізації своїх прав чи обов’язків в окремих визначених законом випадках.
Отже, конституційно-процесуальні норми відзначаються:
??? особливим змістом — регулюють особливе коло суспільних відносин;??? особливим характером приписів — встановлюють форми реалізації приписів норм конституційного матеріального права;
??? основоположним джерелом — мають у своїй основі основний Закон держави;
??? особливостями структури — визначені в їхній гіпотезі умови і обставини, за наявності яких реалізується правило, що випливає із відповідних положень норм конституційного права, часто визначаються і обумовлюються виключно змістом останніх;
??? особливим колом суб’єктів — учасниками регульованих ними відносин виступають, як правило, суб’єкти, наділені певною владою (державні органи, наділені відповідними владними повноваженнями, народ, що виступає єдиним носієм влади в державі, і окремі громадяни, які знаходяться у правовому зв’язку із державою, що знаходить свій прояв у їх взаємних правах, обов’язках і відповідальності).
Конституційно-процесуальні норми класифікують за низкою критеріїв. Зокрема виділяють:
1. за методом правового регулювання:
а) імперативні — норми, що прямо вказують на відповідну поведінку суб’єктів за чітко визначених обставин;
б) диспозитивні — норми, що містять процедурні настанови, які за певних умов і за добровільною згодою учасників можна деякою мірою скоригувати на власний розсуд, проте у встановлених процесуальними вимогами межах.
2. за характером регулятивних приписів, що містяться у нормі:
а) дозвільні — норми, що вказують на певний спосіб здійснення юридично значущих дій, певний спосіб реалізації суб’єктами належних їм прав і обов’язків;
б) зобов’язуючі — норми, що вказують на необхідність здійсню вати певні дії у певний, чітко визначений спосіб;
в) заборонні — норми, що виключають можливість здійснення певних дій у певний спосіб.
3. за сферою дії:
а) загальні — їх дія поширюється на всіх суб’єктів;
б) спеціальні — орієнтовані на певну групу однорідних суб’єктів (наприклад державних службовців);
в) виняткові — у передбачених законом випадках усувають дію норм щодо певних суб’єктів.
Зміст конституційно-процесуальних норм вельми неоднозначно трактують в сучасній юридичній науці. За загальним уявленням конституційно-процесуальні норми слід розуміти як правила поведінки, що регулюють діяльність уповноважених органів і посадових осіб у сфері установчої, правотворчої і контрольної діяльності. Особливістю конституційно-процесуальних норм є також те, що в них чимало уваги приділяється регламентації різних прийомів і способів тієї діяльності, повноваження на здійснення якої належать тим чи іншим суб’єктам конституційно-процесуальних відносин. Наприклад, при встановленні процедур, пов’язаних з правотворчою діяльністю компетентних суб’єктів, конституційно-процесуальні норми визначають не лише порядок здійснення цими суб’єктами безпосередніх своїх повноважень, а й регламентують прийоми і способи здійснення правотворчої діяльності, як то порядок розробки законопроектів, проведення їх експертизи, структуру документів, в яких мають бути закріплені ці законопроекти і т. ін.
Конституційно-процесуальні норми утворюють низку окремих інститутів конституційно-процесуального права. інститут конституційно-процесуального права це відносно самостійний і об’єктивно відокремлений комплекс конституційно-процесуальних норм, що регулюють у межах галузі конституційно-процесуального права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин.
Виділяють три типи конституційно-процесуальних інститутів:
загальні (генеральні) — мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери суспільних відносин (наприклад, законодавчий процес, виборчий процес);
головні — в межах загальних інститутів об’єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин (наприклад, порядок ухвалення законопроекту, порядок ведення передвиборної агітації);
початкові (субінститути) — в межах головних інститутів об’єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин (наприклад, перше читання законопроекту, порядок використання друкованих ЗМі і т. ін.).