товариства з обмеженою відповідальністю.

Зв'язок між сільським господарством і промисловістю був завжди, але на сучасному етапі ці галузі зливаються в єдиний комплекс. Його мета – задоволення потреб країни в сільськогосподарській продукції та товарах із сільськогосподарської сировини.

АПК – це єдиний цілісний блок чи підсистема галузей, що підпорядковані одній кінцевій меті виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції.

АПК включає в себе такі сфери: 1) галузі промисловості, що постачають сільськогосподарські засоби виробництва, а також ті, що зайняті технічним обслуговуванням сільського господарства; 2) безпосередньо сільське господарство: рослинництво, тваринництво; 3) галузі, що займаються доведенням сільськогосподарської продукції до споживача (заготівля, переробка, транспортування, зберігання).

Важливе значення мають галузі інфраструктури: дорожньо-транспортне господарство, зв’язок, матеріально-технічне забезпечення, зберігання (І і ІІІ сфери)

В рамках АПК виділяють його продуктові підкомплекси: зерновий, овочевий, молочний, м’ясний, виноградарський і т.д. В основі АПК лежить агропромислова інтеграція, яка проявляється в різних формах, ці форми залежать від рівня АПК:

1. в масштабах всієї країни (розвиток міжгалузевих зв’язків сільського господарства та розвиток окремих продуктових АПК як складових частин єдиного АПК);

2. регіональні АПК (утворюються в масштабах обласних, регіональних природо-кліматичних зон з урахуванням специфіки продукції);

3. низові АПК (агропромислові підприємства, об’єднання, комбінати, агрофірми, науково-виробничі об’єднання і т.д.).

Продуктивні сили аграрного сектору – це речові чинники, передусім земля, яка в єдності з людською працею забезпечує привласнення корисних властивостей природи та виробництво необхідних для людини благ.

Сільське господарство – одна із головних галузей економіки, його особливості:

1. сільське господарство пов’язане з використанням землі як специфічного засобу виробництва (якість земельних ділянок, родючість, місце розташування щодо ринків збуту, баз постачання техніки, мінеральних добрив);

2. фонди сільського господарства включають в себе засоби виробництва промислового походження, а також засоби виробництва, створені в самому господарстві (до 35%): основні фонди (продуктивна худоба, плодово-ягідні, дерево-чагарникові насадження) та оборотні фонди (насіння, корми, молодняк на відгодівлі);

3. повільний оборот виробничих фондів;

4. сезонність виробництва (праця витрачається з перервами, продукція – наприкінці року);

5. залежність від погодних умов, коливання по роках об’єму сільськогосподарської продукції (південь України);

6. створення страхових та резервних фондів (посуха, повінь);

7. широке використання банківського кредиту.

Другою стороною аграрного виробництва, крім засобів виробництва, є відносини власності з приводу привласнення продуктивних сил, перш за все землі, та результатів виробництва.

Форми власності на землю:

1. державна – для державних організацій;

2. муніципальна або комунальна _ власність органів місцевого самоврядування;

3. приватна – для фізичних чи юридичних осіб.

30. Позичковий капітал. Процент та його соціально-економічна природа. Норма процента

Позичковий капітал - це грошовий капітал, який у вигляді позики надається його власниками функціонуючим підприємствам певну плату (позичковий %). Виник на основі кругообороту промислового капіталу.

Основні джерела позичкового капіталу:

• грошові капітали промислових компаній, що стають тимчасово вільними в процесі кругообороту (амортизаційні відрахування, частина виручки від реалізації продукції до моменту виплати з/п чи розрахунків з постачальниками, частина прибутку, що буде використана на нагромадження).

• доходи і заощадження населення.

• тимчасово вільні грошові кошти державного бюджету і громадських організацій.

Формула позичкового капіталу:

Г -Г′, де Г′ = Г + ∆Г

∆Г - позичковий процент, плата за використання споживчої вартості позичкового капіталу.

Норма позичкового проценту - це відношення доходу до величини капіталу, що переданий у позику в %.

31. Банківська система. Політекономічна сутність банку. Функції та операції банків

Банківська система – це сукупність різних видів банків та банківських об’єднань у їх взаємозв’язку і взаємодії.

Банки – це заклади (організації), які збирають, зберігають і нагромаджують грошові кошти; проводять взаєморозрахунки з клієнтами; надають позики (кредити); випускають цінні папери і гроші.

Найбільш ефективною є дворівнева структура банківської системи. Перший рівень – центральний банк. Другий рівень – комерційні банки.

Сучасний банк – це універсальне підприємство, яке може надати клієнту близько 100 різних видів послуг.

Основні функції центрального банку:

1. емісія банкнот; 2) кредитно-розрахункове обслуговування комерційних банків; 3) регулювання грошового обігу і кредиту; 4) кредитно-розрахункове обслуговування держави; 5) зберігає золоті і валютні запаси країни.

Основні функції комерційних банків:

1) залучення вкладів; 2) проведення платежів; 3) кредитування окремих господарських одиниць, громадян; 4) посередництво в операціях з цінними паперами; 5) надання консультацій з різних фінансово-економічних питань.

До основних видів банків другого рівня належать:

1. депозитні банки займаються обслуговуванням клієнтів по вкладах (депозитах) і кредитах;

2. інвестиційні банки фінансують капітальні вкладення у виробництво на тривалий строк;

3. іпотечні банки спеціалізуються на наданні довгострокових грошових кредитів під заставу нерухомого майна фізичним і юридичним особам;

4. ощадні банки обслуговують широкі верстви населення по залученню споживчих кредитів (на освіту, купівлю товарів тривалого користування та ін.).

32. Держава як суб’єкт економічних відносин. Сутність і функції держави

Об’єкти державної власності виступають:

- матеріальною основою функціонування держави як політичного інституту (майно парламенту, органів державного управління, збройних сил, міліції, монетний двір, пошта, тощо)

- економічною базою для підприємницької діяльності держави: (промислові й сільськогосподарські підприємства, галузі, центральний банк, залізниці тощо).

Державне підприємництво – це господарська або підприємницька діяльність державних підприємств з виробництва матеріальних благ і надання послуг суб’єктам економіки.

Підприємства державного сектору оцінюються за критерієм мікро- і макроекономічної ефективності.

Форми державних підприємств:

Бюджетні підприємства. Підпорядковані міністерству, входять у систему адміністративного управління. Не завжди прибуткові. Фінансуються за рахунок держбюджету, не мають зовнішніх джерел фінансування(кредит, випуск облігацій, акцій).

Державні корпорації. Підприємства з правом господарської самостійності. Держава є власником, а право управління передане трудовим колективам. Форма роботи з державою – контрактна на конкурентних засадах із застосуванням тендерів.

Змішані акціонерні товариства. (поєднують переваги приватного і державного підприємництва). Можливе вирішення макроекономічних завдань на конкурентних засадах. Комерційна основа господарської діяльності. деяким товариствам держава може встановлювати плани, які розробляються спільно з адміністрацією підприємства.

Мікроекономічна ефективність державних підприємств відображає рівень їх рентабельності.

Макроекономічна ефективність характеризує ступінь виконання державним сектором певних соціально-економічних функцій(завдань).

Основна функція державного сектору – реалізація цілей економічної політики держави стосовно ринкового реформування країни.

За допомогою державного сектору вирішуються такі питання:

забезпечення національної безпеки і цілісності економіки;

забезпечення збалансованості і стабільного розвитку національної економіки;

підвищення конкурентноздатності економіки, забезпечення позитивних зрушень;

соціалізація економіки(сприяння зайнятості і соціальної орієнтації економіки), виробництво суспільних товарів і послуг;

створення ефективних умов для розвитку приватного сектору

розвитку регіонів країни;

вирішення проблем екологічного характеру.

Кейнсіанська, монетарна та неоконсервативна моделі державного регулювання ринкової економіки.

Господарська діяльність визвала до життя різні теорії державного регулювання ринкової економіки. Однією з найбільш розповсюджених є кейнсіанська модель регулювання. Родоначальник – англійський економіст Дж. Кейн. Його головна праця – „Загальна теорія зайнятості, процентів і грошей”(1936 р.) Він виступив проти традиційної класичної теорії, яка доказує, що ринковий механізм є саморегулюючим і виключає такі явища, як спад виробництва, кризи, інфляцію. Він обґрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання економіки. головний інструмент – фіскальна політика, найважливішими об’єктами є ресурси інвестицій і процентні ставки. Основні положення його теорії стосуються заощаджень і інвестицій; співвідношення заробітної плати і безробіття; сукупного попиту і пропозиції; фіскальної політики; грошово-кредитної політики. Ця концепція була головною довгий період часу.

Монетаризм. Їх погляди відрізняються від кейнсіанських. Гроші грають значно більшу роль в стані економіки. ринкова конкуренція сама по собі забезпечує високу макроекономічну стабільність, а державне регулювання лише посилює диспропорції в економіці, сприяє економічній нестабільності. Державний сектор повинен бути як можна меншим. Вони відводять грошам перше місце. Це модель змін в економіці.

Зміни грошово-кредитної політики - зміни резервів комерційних банків – зміни грошової пропозиції – зміни сукупного попиту – зміни обсягу виробництва.

Монетарне правило: пропозиція грошей росте в відповідності до довгострокового зростання реального обсягу виробництва.

Сучасна модель регулювання, яка взята на озброєння у більшості країн, являє собою кейнсіансько- монетариський синтез. Вона поєднує монетаризм, який сприяє зменшенню інфляції, з кейнсіанством.

Економічні функції держави.

1. Розробка і затвердження правових основ економіки.

Закони повинні носити стабільний характер і приміняться до всіх без виключення.

2. Визначення цілей, пріоритетів в макроекономічному розвитку країни.

Держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, їх ефективність, наслідки розвитку економіки.

3. Реалізація соціальних цінностей ( соціальне забезпечення, соц. робота, контроль за цінами )

4. Регулювання економічної діяльності через бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.

5. Захист конкуренції як основного регулюючого механізму в ринковій економіці.(антимонопольне законодавство)

6. Перерозподіл доходів, направлення на усунення надмірних різниць в рівнях доходів.(фінансування програм допомоги, виплата допомоги, регулювання ринкових цін)

7. Фінансування суспільних благ і послуг.(благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, музеїв, бібліотек, національна оборона та інше)

8. Регулювання зовнішньо торгівельних відносин і валютного ринку.(регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю та вивіз капіталу)

9. Стабілізація економіки, забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін в країні. Це реалізується через фіскальну та грошово-кредитну політику, направлену на зменшення інфляції та безробіття.

33. Державний бюджет як політекономічна категорія. Бюджетна система

Основною ланкою державних фінансів є бюджет, а точніше – бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджети відповідних адміністративних одиниць.

Бюджет – це фінансовий план (кошторис) утворення та використання грошових фондів, що регулюються відповідними органами центральної або місцевої державної влади.

Структура бюджетної системи залежить від державного устрою країни:

1) у державі з федеральним устроєм є федеральний (державний) бюджет, бюджети складових частин федерацій (штатів, земель, кантонів, республік), а також місцеві бюджети районів, сіл, в залежності від адміністративного поділу; (центральне місце – бюджет штатів (США), земель (Німеччина)

2) у державах без федерального поділу є лише державний і місцеві (муніципальні) бюджети.

Україна - Державний бюджет України і місцеві бюджети

Державний бюджет – функції оборони, управління н/г, зовнішні зв’язки, грошовий обіг

Місцеві бюджети – комунальне господарство, будівництво, охорона здоров’я, освіта.

Бюджет складається з двох частин:

- доходів і видатків, які повинні між собою в основному балансувати.

Доходи – це перш за все податки.

Витрати

Перевищення доходів – держава має резерв коштів, перевищення видатків (бюджетний дефіцит) свідчить про фінансове напруження в країні і відбиває нездоровий стан економіки.

34. Суспільне відтворення: сутність, види ( просте і розширене).

Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факторів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. Всі зазначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення.

Відомо два види відтворення: просте і розширене.

Просте відтворення – це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фактори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання.

Розширене відтворення – це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на особисте споживання. Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку НТП. Такий тип відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства.

Суспільне відтворення складається з таких процесів:

• виробництво (матеріальне і нематеріальне)

• розподіл

• обмін

• споживання (виробниче та особисте).

Відтворення включає такі складові:

• відтворення суспільного продукту

• відтворення робочої сили

• відтворення предметів та засобів праці

• відновлення природних ресурсів

• відтворення інформації

• відтворення науки

• відтворення форм і методів організації виробництва

• відтворення техніко-економічних відносин і соціально-економічних відносин.

35. Диференціація доходів населення: сутність та причини. Бідність як економічна категорія

Джерела доходів населення:

• доходи за трудовими внесками та економічною діяльністю (заробітна плата, доходи від збиральництва); доходи із суспільних фондів споживання (пенсії, допомоги, стипендії);

• доходи від власності (девідент, %, прибуток); інші доходи (спадщина, лотерея).

Функції доходів: функція добробуту, мотивація, соціальна.

Диференціація доходів - це різниця у доступі до власності та влади різних класів, соціальних груп у межах певної економічної системи, що виявляється у рівні їх доходів.

Причини диференціації доходів:

1) соціально-економічні:

• відчуження переважної більшості населення від власності та влади.;

• відчуження від управління власністю;

• відчуження від процесу праці (безробіття);

• наявність дискремінації, яка може проявлятись в отримані з/п;

• антидемократична діяльність держави;

• відсутність справедливої соціальної політики;

• відсутність дієздатних профспілок.

2) біосоціальні: відмінності у здібності і творчих обдаруваннях; чисельність сім’ї; вік членів сім’ї.

Бідність (як економічна категорія) - це зумовлена рівнем розвитку, продуктивних сил, характером економічної системи крайня недостатність наявних у людини сім’ї, чи частини населення засобів для задоволення мінімальних матеріальних, соціальних та духовних потреб, а отже для нормального життя і життєдіяльності. Кількісним показником бідності є лінія бідності - це частка населення у % , сімейний бюджет якої знаходиться нижче певного абсолютного рівня (межі бідності). Межа бідності базується на прожитковому мінімумі (законодавчо встановлений рівень споживання товарів і послуг необхідних для забезпечення життєдіяльності людини та збереження її здоров’я).

36. Економічне зростання: сутність, типи.

Економічне зростання – це збільшення обсягів суспільного виробництва , розширення можливостей економіки, задовольняти процеси споживання та нагромадження.

Типи економічного зростання:

1. Екстенсивний (економічне зростання досягається шляхом кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил при незмінному рівні технічної основи виробництва. Продуктивність праці і ефективність виробництва залишаються незмінними. Джерелами є земля, вільні трудові ресурси , додаткові корисні копалини та ін.).

2. Інтенсивний(економічне зростання досягається шляхом якісного вдосконалення всіх продуктивних сил . Зростає продуктивність праці і ефективність виробництва. Основою інтенсифікації є НТП та НТР). Існує переважно інтенсивний або переважно екстенсивний тип економічного зростання , які поєднують інтенсивні та екстенсивні фактори.

Ринкова економіка розвивається циклічно.

Економічний цикл - це період від початку однієї кризи до початку іншої.

Економічні цикли поділяються: 1. малі (3 – 4 роки); 2. середні (7 – 11 років); 3. великі (50 – 60 років). Базовими є середні цикли.

Перша економічна криза відбулася в 1825 році в Великобританії. Перша світова криза , в яку було втягнуто абсолютну більшість промислових країн , відбулась в 1857 році.

Економічний цикл складається з 4 фаз: 1 - криза 2 - депресія 3 – пожвавлення 4 – піднесення

Криза(падіння виробництва) економічна функція її полягає в насильницькому і тимчасовому встановленні пропорційності між окремими ланками економіки.

Депресія – застійний стан економіки.

Пожвавлення – розширення виробництва до його передкризового рівня.

Піднесення – виробництво перевищує рівень, що був досягнутий в попередньому циклі.

Малі цикли тривають 3 – 4 роки , їх матеріальною основою є процеси , що відбуваються в сфері грошових відносин . Вони розмежовуються грошовими кризами, які поділяються на 2 види :

1. загальні – пов’язані з середніми економічними циклами

2. специфічні – виникають тільки в грошовій системі.

37. Зайнятість як економічна категорія. Основні форми зайнятості

Зайнятість – це діяльність громадян пов’язаних з задоволення особистих та суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі.

Зайнятість охоплює сукупність економічних, правових, соціальних , психологічних та інших відносин , що пов’язані з забезпеченням працездатного населення робочими місцями.

Відносини виникають між покупцями робочої сили , продавцями та державою.

Вирішальну роль відіграють відносини власності тому, що від типу власності залежать форми зайнятості. Зайнятість здійснюється з різною інтенсивністю праці і певні види зайнятості закріплюються за представниками різних класів залежно від власності.

Зайнятість – це певна сукупність виробничих відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного населення робочими місцями , формування розподілу і перерозподілу трудових ресурсів для його участі у суспільно корисній праці і забезпеченні розширеного відтворення робочої сили. Класифікація зайнятості (форми): 1. Постійна і тимчасова 2. Основна(первинна) і додаткова (вторинна) 3. Традиційна і гнучка 4. Повна, раціональна, ефективна

Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до її здібностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають примусової праці в будь якій формі, за винятком випадків передбачених законодавством. За цих умов по-новому постає проблема повної зайнятості. Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення. Однак її не слід розуміти як обов’язкову суцільну зайнятість. Повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатньою кількістю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена, зайнятість усіх, хто бажає і здат­ний працювати.

Разом з тим повна зайнятість сама по собі не є свідченням рівня організації зайнятості, доцільності та розумності її параметрів. В рин­кових умовах бореться до уваги ступінь раціональності зайнятості, на якій впливають технічні, соціальні, економічні фактори.

Раціональна зайнятість – це кількісна і якісна відповідність роботи і робітника структури робочих місць і трудових ресурсів.

Ефективність зайнятості – це повнота і раціональність зайнятості, взята в комплексі.

Форми зайнятості: 1) наймана праця, 2) особиста праця на об'єк­тах, де робітник має свою частину акцій, є співвласником, 3) особиста пра­ця власника засобів виробництва, 4) робота на орендованих засобах, 5) робота на спільному підприємстві.

Особливості зайнятості робочої сили в сучасних умовах :

1. скорочується чисельність зайнятих у сфері матеріального виробництва і зростає зайнятість у невиробничій сфері

2. в нашій країні зберігається індустріальний тип зайнятості, для західних країн характерний інформаційний тип зайнятості.

3. зростають витрати на підготовку якісної робочої сили

4. форми зайнятості стали більш різноманітними

38. Господарський механізм: сутність, функції, основні елементи

Господарський механізм визначається як сукупність основних форм , методів і важелів управління економікою.

В процесі функціонування використовуюсь економічні закони . Розв’язуються суперечності економічної системи , узгоджуються найважливіші інтереси.

Ядро господарського механізму – цілеспрямований вплив на потреби, інтереси та цілі окремих індивідів , колективів людей, верств та прошарків для досягнення поставленої мети .

Основні об’єкти системи управління економікою:

1. суспільне виробництво в цілому(загальна форма)

2. окремі сфери та галузі економіки, окремі сфери суспільного виробництва , певні елементи економічної системи

3. окремі підприємства, організації, установи

В політекономічному контексті господарський механізм – це сукупність виробничих відносин між державою за одного боку, та суб’єктами господарювання - з іншого, а також між суб’єктами ринкової економіки з приводу використання різних форм і методів управління економікою та саморегулювання економічної власності

Господарський механізм включає: - процес управління різними об’єктами власності,

• відносини між людьми з приводу привласнення цих об’єктів

Функції господарського механізму:

1. використання економічних законів

2. розв’язання соціально – економічних суперечностей

3. реалізація відносин власності відбудеться через господарський механізм

4. всебічний розвиток людини, її потреб, інтересів , стимулів.

Основні елементи господарського механізму: 1. Ринкове саморегулювання

2. Державне регулювання

3. Наднаціональне регулювання

Ринкове саморегулювання здійснюється через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, які забезпечують пропорційність розвитку економіки.

Державне регулювання полягає у функціонуванні та розвитку виробничих відносин між державою та суб’єктами господарювання з приводу виконання державою своїх економічних функцій, використання різних форм і методів впливу на процес розширеного відтворення економіки.

39. Світове господарство: поняття, економічна сутність

Світове господарство — внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками.

Етапи розвитку світового господарства:

I — кінець XIX — початок 20-х років XX ст.;

II — друга третина 20-х років — кінець 80-х років XX ст.;

III — кінець 80-х — початок 90-х років XX ст. і продов­жується нині.

Світове господарство характеризується:

— зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

— створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

— формуванням міжнаціональних механізмів регу­лювання економічних взаємовідносин між країнами.

Передумови утворення світового господарства:

• розвиток великого машинного виробництва, транспортних систем і комунікацій,

• прискорення процесу розвитку міжнародного поділу праці і створення світового ринку,

• зростання масштабів вивозу капіталу,

• підпорядкування економічно слаборозвинутих країн розвинутим державам.

Сучасний світ дуже різноманітний і суперечливий, тому країни важко класифікувати. Виходячи із спільних соціально-економічних ознак і рівня економічного розвитку, можна умовно поділити світове господарство на такі групи

Класифікація країн світового господарства

За специфікою господарських систем:

— країни з розвиненою ринковою економікою; — країни з ринковою економікою, що розвивається;

— країни з перехідними до ринку економіками; — країни з неринковою економікою.

За ступенем економічного розвитку:— високорозвинені; — середньорозвинені; - з низьким рівнем розвитку.

Крім того, нині виділяють:

— нові індустріальні країни Південно-Західної Азії Латинської Америки;

• високодохідні нафтоекспортуючі країни;

• найменш розвинені країни.

Основні закономірності світового господарства:

• нерівномірність економічного розвитку, що зумовлена природно-географічними, техніко-економічними, соціально-політичними факторами;

• концентрація продуктивних сил у невеликій кількості розвинених країн,

• великий розрив між розвиненими і слаборозвиненими державами,

• підвищення ступеня відкритості національної економіки.

• наявність двох тенденцій в розвитку країн:

1. до зближення (інтеграції):

- прямі зв’язки між підприємствами,

- поглиблення спеціалізації і кооперації,

- створення міжнародних господарських організацій, спільних підприємств,

- спроби погоджувати політику.

2) до протистояння (конкуренції),

• спроби регулювати все світове господарство в цілому.

Незважаючи на відмінності в рівнях розвитку, країни залежать одна від одної. На сучасному етапі ізоляція неможлива. Необхідність зв'язків зумовлена: прагненням народів вижити в умовах нарощування ядерних потенціалів, розгортанням НТР, інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці, необхідністю розв’язання глобальних проблем.

40. Глобалізація та її вплив на соціально - економічні процеси в Україні

Глобалізація – високоохоплюючий процес трансформації світового співтовариства у відкриту цілісну систему , інформаційно - технічних , фінансово- економічних, соціально – культурних, суспільно – політичних взаємозв’язків та взаємо залежностей

Глобалізація пов’язана з переходом від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку. Означає якісно новий стан взаємозв’язків в економіці, політиці, екології на основі підвищення мобільності капіталу робочої сили ,інформації, ідей у світовому масштабі.

Глобалізація втілюється у зростаючі взаємозалежності країн світу в результаті інтенсифікації міжнародних переміщень товарів послуг, міжнародних потоків капіталу, швидкої і широкої дифузії технологій тощо.

Глобалізація потребує: спільних зусиль урядів держав і міжнародних організацій регулювання на світовому рівні.

Соціально – економічні фактори глобалізації:

1. поглибленням інтернаціоналізації економіки на основі її транс націоналізації та регіоналізації.

2. лібералізація сфери рухів товарів і капіталів, розвиток нових фінансових технологій

3. геоекономічні трансформації пов’язані з розпадом командно - адміністративної системи та посилення ринкової уніфікації в сучасному світі.

41. Економічна думка Стародавньої Греції: Ксенофонт, Платон, Арістотель

Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробничу діяльність зробили мислителі античного (класичного) рабства. Ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Аристотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства. Саме завдяки їм почали вживати термін „економіка”, що у буквальному перекладі означає „наука про ведення домашнього господарства”.

Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.) – автор трактату „Домострой” – один із перших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві. Не заперечуючи „старе” положення про поділ праці на розумову і фізичну (залежно від „природного” поділу людей на вільних і рабів) і про „велику значущість” для розвитку суспільства землеробства, порівняно з ремісництвом, торгівлею, він глибоко аргументував досить нову для того часу тезу про те, що „найбільш проста робота” може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв’язок між поділом праці і ринком.

Одним із перших був Ксенофонт і в осмисленні двох сторін будь-якого товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здатністю до обміну (мінова вартість). Будучи, безперечно, прихильником натурально-господарської концепції, він все-таки визнавав необхідність існування і корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу і засобу нагромадження. Він пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства.

Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна лю­дина має одержувати свою частку відповідно до власних здібнос­тей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них на­роджені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній дер­жаві він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філо­софів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів му­сять постачати члени третього стану і раби.

Внаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу дум­ку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх то­варів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.

У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної дер­жави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліп­ше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання над­мірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість пе­редачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався за­хисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставиться до торгівлі, засуджує лихварство.

Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.) – найвидатніший мислитель давнини, в творах якого економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини. У своїх творах, особливо у „Нікомаховій етиці” і „Політиці”, йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави. Оригінальність побудови проекту Арістотеля в тому, що всі види господарської діяльності належать або до природної сфери – економіка, або до неприродної – хрематистики. Він перший в історії економічної думки намагається проникнути у сутність економічних явищ.

Протиставлення Арістотелем економіки і хрематистики було однією з перших спроб аналізу капіталу в історії науки.Для Аристотеля економіка – це природна господарська діяльність землеробів, ремісників і дрібних торговців, пов’язана з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включається в обмян, але тільки у межах, необхідних для задоволення власних потреб, і границі цієї діяльності теж природні – це розумне особисте споживання людиною. Саме тому ця діяльність має бути об’єктом турботи держави.

Термін „хрематистика” Арістотель вводить від слова „хрема” – майно, володіння. Хрематистику мислитель порівнює з „мистецтвом наживати багатство” за допомогою великих торговельних угод для перепродажу і лихварських угод. Її мета безмежна, бо головне в цій сфері - володіння грішми. Всі, хто причетний до грошового обігу, намагається збільшити свої капітали до безмежності. Іншими словами, хрематистика – це „мистецтво” вкладання і нагромадження капіталу.

Ідеалом господарювання для Арістотеля було невеличке землеробське господарство (в якому, зрозуміло, працюють раби). Це господарство повинно забезпечувати себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержати шляхом „справедливого обміну” з сусідом. Самі ж гроші як найбільш „зручний в ужитку” товар виникли, на думку філософа, не стихійно, а як результат погодження між людьми, і є „в нашій владі”, щоб гроші стали „неспоживчими”.

Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння по­двійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, вклю­чаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допо­могою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початково авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрець­кий мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Аріс­тотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарсь­ким підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

42. Меркантилізм

Термін "політична економія" з'явився в 1615р. З того часу минуло майже п'ять століть розвит­ку цієї науки. За цей період виникли і розвинулися кілька напрямів, де­сятки шкіл і течій.

Політична економія бере свій початок з першої в світі школи політичної економії — меркантилізму (від італ. торговець, купець) і епохи пізнього Серед­ньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення відображало інте­реси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

На першому етапі свого розвитку (XV — початок XVI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благо­родні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої тор­гівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладання іноземних товарів високими митами, вис­тупали за досягнення активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва й вивезення частини то­варів за кордон, за посилення ролі держави. Представник фран­цузького меркантилізму Монкретьєн розглядав гроші як товар, проте не зміг з'ясувати, чому товар стає грошима. Загалом за­хідноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку на­зивали нееквівалентний обмін. Меркантилізм був переважно прогресивною економічною теорією, його представники упер­ше з'ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва.

Недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне виз­начення джерела багатства, прибутку та їх основних форм; по-друге, помилкове визначення вартості грошей (вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла); по-третє, рекомендації ранніх меркантилістів заборонити виве­зення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі; по-четверте, предметом політичної економії вони вва­жали сферу обігу.

43. У.Петті – основоположник класичної політичної економії в Англії

У мануфактурний період розвитку капіталізму (кінець XVI — початок XVII ст.) загалом на зміну меркантилізму приходить класична політична економія. Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини XIX ст. Його засновники — У.Петі (Англія), П.Буагільбер (Франція), які запо­чаткували теорію трудової вартості. Свого розвитку класична по­літична економія набула у працях фізіократів Ф.Кене та Ж.Тюрго (Франція). Найвище її досягнення — праці англійських еко­номістів А.Сміта (1723-1790) та Д.Рікардо (1772-1823).

Класич­на політична економія зосередила увагу на аналізі відносин у сфері ви­робництва, віднісши до неї всі галузі матеріального виробницт­ва, та на вивченні її об'єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Вони досліджували доходи основ­них класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кре­диту, грошового обігу. Класична політична економія вперше пос­тавила проблему економічних законів, досліджувала їх об'єктив­ний характер, механізм дії, необхідність урахування та викорис­тання цих законів у господарській практиці й політиці. Джерело вартості класики вбачали в різних формах конкретної праці. А.Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний доход, основний і оборотний капітал.

44. Виникнення класичної політичної економії у Франції. П.Буагільбер

Класичній політичній економії у Франції з самого початку були притаманні різка критика ідей меркантилізму, посилена увага до аграрних проблем та співчутливе ставлення до селянства. Засновник класичної політичної економії у Франції П´єр Лепезан де Буагільбер (1646 — 1714) вважав економічну доктрину меркантилізму та засновану на ній політику кольберизму основною причиною злиденного економічного становища країни. Стверджуючи, що "з Францією поводяться як із завойованою країною", він оголосив себе "адвокатом сільського господарства" і виступив з теоретичним обґрунтуванням проблем реформування економіки країни.Основні економічні ідеї П. Буагільбера дещо відрізнялись від економічних поглядів В. Петті. Вони знайшли відображення у таких працях вченого, як "Докладний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або Як за один місяць доставити королю усі гроші, яких він потребує і збагатити все населення" (1696), "Роздрібна торгівля Франції" (1699), "Міркування про природу багатства, грошей і податків" (1707), "Звинувачення Франції" (1707) та ін.

Засновник класичної політичної економії у Франції П´єр Лепезан де Буагільбер (1646—1714) народився у Руані в сім´ї нормандського дворянина, юриста. Отримавши прекрасну для свого часу освіту, він деякий час жив у Парижі, займаючись літературною діяльністю. У 1677 р. отримав адміністративну посаду судді в Нормандії.

Економічними проблемами П. Буагільбер зацікавився у кінці 70-х років. До цього його спонукали роздуми над причинами низького життєвого рівня населення у провінціях Франції на рубежі XVII—XVIII ст. На початку 1707 р. П. Буагільбер опублікував 2 томи своїх творів, у яких яскраво змальовувалось злиденне становище Франції, засуджувалась меркантилістська політика уряду, містились різкі випади проти влади. У своїх творах вчений підкреслював об´єктивну сутність економічних законів, подібних до законів природи. Наголошуючи на необхідності активізації діяльності держави а метою подолання економічного занепаду Франції, П. Буагільбер вимагав економічної свободи та звільнення внутрішньої торгівлі від обмежень. Основу багатства країни вчений вбачав у розвитку сільського господарства, відтак він вимагав запровадження вільної торгівлі зерном, необмеженого вивозу хліба за кордон та заборони його імпорту. Вбачав багатство нації не в грошах, а в різноманітності корисних благ і речей (передовсім продуктів землеробства), у користуванні "хлібом, вином, м´ясом, одягом, усіма розкошами понад необхідні".

П. Буагільбер вважав предметом економічних досліджень аналіз проблем сфери виробництва. Водночас метою товарного виробництва він оголошував споживання, звертаючи увагу лише на речовий зміст багатства як суми споживчих вартостей. Першим в історії економічної науки звернув увагу на те, що цінам ринкової рівноваги відповідають цілком визначені пропорції суспільного виробництва. Наголошуючи на необхідності рівноваги в ринковій економіці, мінові відносини дослідник трактував як замкнуте коло купівель, які пов´язують між собою усіх товаровиробників. Оголосив гроші основним злом та джерелом нещасть товаровиробників, вбачаючи у них причину порушень природної рівноваги товарного обігу та відхилень ринкової ціни від "істинної вартості". Ігнорування грошової форми вартості виявилось у недооцінці вченим самостійності та значущості грошей у господарському житті. Стверджуючи, що для знищення влади грошей необхідно звести їх роль до простого знаряддя обміну, французький дослідник виступав за заміну золота та срібла паперовими знаками. Він писав про те, що самі по собі гроші "не є благом і їх кількість не збільшує достатку країни, необхідно лише щоб їх кількість була достатньою для підтримки цін, які склалися на засоби існування".

Економічні ідеї П. Буагільбера справили значний вплив на подальший розвиток економічної думки. Вони стали теоретико-методологічною основою для розвінчання меркантилізму і формування специфічних традицій "французької школи" класичної політичної економії, знайшовши відображення у творчості Ф. Кене і Ж.Б. Сея, С де Сісмонді і П. Прудона, Л. Вальраса та ін.

45. Фізіократи. Ф.Кене

У Франції відгалуженням класичної школи політичної еко­номії були фізіократи (грецьк. рhisis — природа і кratos — влада), які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, — найвища цінність. Представники шко­ли фізіократів — економісти Ф.Кене, Ж.Тюрго та ін. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони запровадили у науковий обіг категорію "чистий продукт", який розглядали як обсяг і вар­тість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх вит­рат. Отже, джерелом багатства було названо перевищення ство­реним у сільському господарстві продуктом спожитого у цій сфе­рі продукту. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вва­жали безплідними сферами, а працю робітників і підприємців у цих сферах — лише як таку, що покривала витрати на їх існуван­ня. Ф.Кене розро­бив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількіс­ного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу "витрата-випуск", які викорис­товуються у XX ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.

Капіталістичний спосіб виробництва фізіократи вва­жали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до прин­ципу історизму; представники цієї школи ігнорували або не­дооцінювали роль держави у господарському житті.

46. Економічне вчення а.Сміта, д.Рікардо

Класична політична економія вперше пос­тавила проблему економічних законів, досліджувала їх об'єктив­ний характер, механізм дії, необхідність урахування та викорис­тання цих законів у господарській практиці й політиці. Джерело вартості класики вбачали в різних формах конкретної праці. А.Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний доход, основний і оборотний капітал.

Ринок вони розглядали як саморегульовану систему, що най­ефективніше "невидимою рукою" розподіляє ресурси. Згідно з висновком А.Сміта ринкова економіка в умовах конкуренції за­безпечує найкращий результат для всіх. Держава не повинна втру­чатися (або має мінімально втручатися, що відповідає принци­пам лібералізму — основній ідеї вчення А.Сміта), але мусить за­хистити конкуренцію від самих підприємців, не допускаючи її обмеження, а також створити загальні умови виробництва й роз­вивати освіту, будувати дороги, мости, забезпечувати зв'язок. Тому А.Сміт стверджував, що прийняття законів лише заважає еконо­мічній системі. Приватний інтерес людини як основний стимул її економічної діяльності, за А.Смітом, реа­лізується в процесі взаємообміну з іншими людьми результатами часткової економічної діяльності (активності), тобто в процесі поділу праці. Принцип вільної конкуренції, на думку А.Сміта, найповніше реалізується в процесі вільного переміщення робо­чої сили, вільної купівлі-продажу землі, наявності свободи віль­ної торгівлі та скасування державних регламентацій функціону­вання промисловості й внутрішньої торгівлі.

Заслугою Д.Рікардо було, зокрема, те, що в його теорії чіткі­ше розмежовані споживча і мінова вартості, вартість товару зво­диться до праці. Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з'ясування сутності експлуатації за ка­піталізму). У вченні Д.Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив її від таких особли­вих форм додаткової вартості, як прибуток, рента, відсоток), сформульовано закони обернено пропорційної залежності між вели­чиною заробітної плати і прибутком, з'ясовано механізм дифе­ренціальної ренти.

Основні недоліки класичної школи політичної економії: 1) з аналізу відтворення суспільного капіталу А.Сміта "випав" пос­тійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку; 2) Д.Рікардо визначав вартість товару (одне з визначень) через механізм по­питу і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної і конкретної праці; 3) хоча обидва вони близько підійшли до розу­міння вартості товару робоча сила, але не змогли науково обґрунтувати цю категорію; 4) внаслідок цього і поняття "капі­тал" А.Сміт та Д.Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім; 5) класична школа політичної економії не спромоглася виокремити найбільш абстрактну та найбільш загальну форму вартості продуктів праці; 6) Д.Рікардо механічно ототожнював форми вияву закону вар­тості, самої вартості (наприклад, середній прибуток, ціну вироб­ництва) із самим законом, а додаткову вартість — з такими фор­мами її вияву, як прибуток, рента. Водночас слід зазначити, що класична школа прагнула з'ясувати внутрішній зв'язок цілого, на відміну від багатьох форм його вияву; 7) предметом політич­ної економії представники цієї школи вважали науку про багат­ство, щоправда, у працях Д.Рікардо помітні спроби відійти від такого розуміння предмета політичної економії. Її, зазначав він, "слід було б назвати дослідженням законів, які визначають роз­поділ виробленого продукту між класами, що беруть участь у йо­го створенні"; 8) капіталістичний спосіб виробництва вони вва­жали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до прин­ципу історизму; 9) представники цієї школи ігнорували або не­дооцінювали роль держави у господарському житті.

47. Історичні умови виникнення і розвитку марксистської економічної теорії.

Теоретичні проблеми „Капіталу” К.Маркса

Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї на­були розвитку в марксистській політичній економії. К.Маркс: 1) довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної еконо­мії про двоїстий характер праці (в їхніх працях змішування спо­живчої вартості та вартості, абстрактної і конкретної праці пере­важало над розмежуванням цих категорій). 2) як важли­вий момент теорії вартості К.Маркс виділяє те, що обмін є істот­ною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перет­ворення продукту праці на товар. 3)виділив поняття середньої вартості товару (що (вартість), визначається суспільне необхідним робочим часом), навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції. 4) розвинув діалектичний метод пізнання, зокре­ма виокремив такі специфічні форми суперечності, як речовий зміст і суспільна форма. 5) по-новому обґрунтував предмет політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу вироб­леного продукту (як вважав Д.Рікардо), а й закони безпосеред­нього виробництва, обміну та споживання, досліджувати вироб­ничі відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворен­ня у взаємодії з розвитком продуктивних сил. 6) обґрунту­вав прогресивну роль акціонерної власності як в умовах еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові більш досконалого суспільного ладу. 7) економічно довів об'єк­тивну неминучість соціалізму, що зумовлено насамперед прогре­сом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці. 8) довів також переваги колективних форм власності над індивідуальними, приватними формами. 9) обґрунту­вав неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес ви­никнення монополій, а також економічної ролі держави в умо­вах капіталізму. 10) разом з Ф.Енгельсом розкрив діалек­тику форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), від­родження індивідуального привласнення на основі колективної праці. 11) обгрунтував теорію економічних криз, зокрема схеми відтворення. 12) створив вчення про суспільно-економічні формації, причини їх зміни на основі розвитку внут­рішніх суперечностей, що пронизують об'єктивні економічні за­кони. 13) розкрив сутність абсолютної ренти. 14) сформулював теорію ціни виробництва. 15) дав загальну характеристику капіталістичної експлуата­ції, обгрунтував неминучість переходу капіталізму у більш розви­нуте суспільство. Водночас марксистське економічне вчення не позбавлене не­доліків. Це насамперед непослідовне, значною мірою однобічне застосування закону єдності і боротьби протилежностей у відно­синах між двома основними класами буржуазного суспільства. Основний закон діалектики передбачає єдність і боротьбу про­тилежностей, а марксисти наголошували лише на боротьбі, заз­начаючи, що розв'язання цієї протилежності можливе лише внас­лідок знищення одного класу іншим. Щоправда, у перші роки радянської влади Ленін вніс певні корективи у практичне втілен­ня цього закону, залучаючи до будівництва соціалізму фахівців буржуазної системи.

Маркс і Енгельс недооцінювали роль приватної, в тому числі приватної трудової, власності як у реалізації сутнісних сил люди­ни, так і в побудові комунізму. Вони вважали комунізм ладом, несумісним з існуванням приватної власності, отже, недооцінювали біологічну природу людини, значно перебільшували соці­альний аспект її сутності, хоча Маркс розглядав людину і як при­родну істоту, наділену природними силами, вважав її біологіч­ним явищем.

Марксистська теорія переоцінює роль крупного виробниц­тва в економіці суспільства, значення процесу витіснення дрібно­го виробництва крупним. У ній також гіпертрофовано розгляда­ється роль державної власності в побудові нового ладу. Най­більш повно це виявилося в ідеї Леніна про соціалізм як єдину державну фабрику. Маркс помилково вважав, що соціалізм несумісний з товар­но-грошовими відносинами.

48. Зародження системи національної політичної економії в Німеччині.

Економічні погляди Ф.Ліста

Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політичне й економічно відособлених держав, об'єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їхня економічна відособленість базувалась на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності. Чи не найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини (і важливим чинником такої відсталості) було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації.

Митна реформа 1818 мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав. Автором нової теоретичної системи був Фрідріх Ліст. Фрідріх Ліст (1789—1846) Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується розвитку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешкодою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини. Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства. Політична економія має визначити, що саме треба зробити державі на конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили в межах даної країни забезпечили економічний розквіт. Роль держави і теорія протекціонізму. Держава в перехідний до вищої стадії розвитку період мусить здійснювати функцію організації, об'єднання, виховання та захисту нації. Політичне сильна держава може цю функцію реалізувати і виконати завдання щодо створення умов для економічного прогресу. Сприятиме досягненню мети протекціоністська політика держави, яка захищатиме молоду індустрію від конкуренції. Серед заходів, які має застосовувати держава, — протекціонізм, духовне та «індустріальне» виховання нації. Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політики національної відокремленості в перехідний до вищої стадії період розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною теорією міжнародної торгівлі та протекціонізму. Це було оригінальне розуміння предмета політекономічного дослідження, згідно з яким існують два різновиди лібералізму — для внутрішнього використання й космополітичного, два рівні природних економічних законів— особливих для окремої країни (нації") і загальних для всіх економік, що перебувають на тій самій стадії розвитку, два рівні економіки — макроекономічний та мікроекономічний. Зведення цих рівнів в одне ціле, на думку Ф. Ліста, має теоретично забезпечити політична економія.

49. Австрійська школа граничної корисності

Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст. Її засновники — відомі австрій­ські економісти К.Менгер, Ф.Візер, Е.Бем-Баверк, англійський на­уковець У.Джевонс і швейцарський економіст Л.Вальрас та інші.

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної еко­номічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості. Вартість товару вони визначають ко­рисністю останнього, найменш потрібного предмета споживан­ня, тобто граничною корисністю. Загальні принципи концепції "граничної корисності" були розвинуті С.Вікселем та Дж.Б.Кларком. Двома її напрямами є маржиналізм та монетаризм.

Згідно з концепцією "граничної корисності" вартість є ре­зультатом виробничої діяльності, в процесі якої кожний з вироб­ничих факторів (праця, земля, капітал) роблять свій внесок у її створення, а величина вартості вимірюється граничною корис­ністю одного з цих факторів за незмінної величини двох інших. Представники неокласичної економічної теорії також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) за­безпечує "справедливу винагороду кожного з факторів виробниц­тва і повне використання економічних ресурсів". Ця теорія найбільшого розвитку набула у працях англійських економістів А.Маршалла і А.Пігу. А.Маршалл, зокрема, використовував по­няття "ціна рівноваги" (коли ціна попиту дорівнює ціні рівнова­ги, обсяг виробництва не виявляє тенденції ні до зростання, ні до зниження, а попит і пропозиція також перебувають у стані рівноваги; за цих умов за одиницю часу виготовляється однакова кількість товару), обгрунтував поняття "еластичність попиту", роз­винув теорію ціни. Теорія ціни спирається на концепцію вироб­ничих витрат (згідно з якою вартість визначається витратами різ­них факторів, передусім землі, праці і капіталу), з одного боку, і положення австрійської школи — з іншого. В останньому випад­ку йдеться про те, що з метою вивчення закономірностей форму­вання попиту споживачів і цін на товари і послуги, які вони ку­пують, необхідно з їх позицій порівнювати й оцінювати різноманітні корисні блага — харчі, одяг, товари тривалого користуван­ня та ін. Певною мірою до цього .напряму можна віднести й М.Тугана-Барановського.

50. Становлення неокласичної традиції. Кембриджська школа. А.Маршалл

Становлення неокласичної традиції пов’язане з другим етапом „маржинальної революції”, який припадає на 90-ті роки ХІХ ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі – відмова від суб’єктивізму та психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що „метою чистої економіки... завжди залишалося пояснення регулярного ходу економічного життя на основі даних умов” (Й.Шумпетер). Через це представників „другої хвилі” „маржинальної революції” стали вважати спадкоємцями класичної політичної економії і називати неокласиками, а їхню теорію – „неокласичною”.

Визначаючи цілі економічної науки, неокласики казали про вплив різних факторів на економічний добробут. На перший план висувалася корисність благ і попит на них з боку споживачів. При цьому неокласики виходили з того, що економічні закони однакові для будь-якого суспільства: як для індивідуального господарства, так і для сучасних складних економічних систем. Вихідною і водночас центральною в неокласиків є ідея економічної рівноваги, яка досягається завдяки механізму ціноутворення в ринковому господарстві.

На етапі формування неокласичного напряму найбільший науковий внесок у економічну теорію зробили А.Маршалл, Дж.Б.Кларк, В.Парето.

А.Маршал (1842-1924) був засновником і главою кембриджської школи, яка сформувалася у 90-ті роки ХІХ ст. в Англії. Ця школа започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Основна праця А.Маршалла – „Принципи економікс” (1890).У цій та інших своїх працях він намагався розробити універсальну економічну теорію, поєднуючи різні концепції. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка об’єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корисності. Маршалл переосмислив, переробив теорію трудової вартості (дія об’єктивних факторів) і теорію граничної корисності (дія суб’єктивних факторів), поєднавши їх у власній теорії взаємних зв’язків попиту і пропозиції. Ключова ідея А.Маршалла полягала у відмові від теоретичних дискусій навколо вартості („цінності”) на користь вивчення проблеми взаємодії попиту і пропозиції, як сил, що визначають процеси, котрі відбуваються на ринку. Він ґрунтовно проаналізував, як формуються і взаємодіють попит і пропозиція, увів поняття еластичності попиту, запропонував власну компромісну теорію ціни.

Ціну продукту він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки, а ринок – як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни.

51. Математична школа в політичній економії. Теоретичні моделі л.Вальраса, в.Парето

Основними передумовами все активнішого впровадження математичних методів у економічні дослідження були:

1) перетворення капіталізму на розвинену господарську систему з високим рівнем взаємопов’язання та однорідності всіх її частин і елементів;

2) значні досягнення в галузі математики і можливість їх застосування до аналізу економічних процесів.

У працях економістів-математиків було зроблено першу спробу описати ринок конкуренції товаровласників, як замкнену систему суворих, чітких взаємозалежностей. Тим самим був зроблений крок наперед у розумінні того, що існує тісний зв’язок кількісних та соціальних характеристик функціонування господарської системи як цілого.

Вчені-математики досліджують дію ринкового механізму за умов вільної конкуренції і центральною тут є проблема економічної рівноваги.

Л.Вальрас (1834-1910) видатний економіст-математик, засновник лозаннської школи. Головна наукова праця – „Елементи чистої політичної економії” (1874). Принципова заслуга Вальраса полягає у створенні замкненої математичної моделі загальної економічної рівноваги. Ця модель є спробою пояснити у взаємозв’язку всі категорії ринкового господарства на основі принципу суб’єктивної корисності.

В основу моделі Вальрасом покладено ринковий підхід до економічних явищ. Умови рівноваги Вальрас відобразив через чотири взаємозв’язані системи рівнянь.

Теорія Вальраса – це теорія економічної статики, яка не враховує факторів ризику та невизначеності, циклічних коливань, технічних нововведень тощо. У цілому ж, вивчення моделі загальної економічної рівноваги цього вченого дає можливість зрозуміти, що він уперше зробив спробу застосувати математичну модель для виявлення проблем установлення рівноваги економічної системи й надання цій системі стабільності. Тому Л.Вальрас по праву вважається засновником сучасного макроекономічного моделювання.

Продовжувачем традицій лозаннської школи був видатний італійський учений В.Парето (1848-1923). Головний напрям наукових пошуків Парето полягав у спробах створення „чистої” економічної теорії, позбавленої понять цінності та корисності. Він уважав, що економічна теорія має вивчати механізм установлення рівноваги між потребами людей і обмеженими ресурсами для їх задоволення. Він широко використовував математичні методи аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. Рівновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище будь-якого з учасників обміну, не погіршивши становища когось іншого. Рівновага настає тоді, коли діаметрально протилежні сили, тобто бажання та всі численні перешкоди на шляху до їх задоволення, буде збалансовано. У такий спосіб Парето сформулював поняття суспільної максимальної корисності („оптимум Парето”). Це поняття характеризує найдоцільніший розподіл товарів і ресурсів.

Він розглядав стан рівноваги в часі, намагався „очистити” теорію рівноваги від „психології”, виключивши етичні мотиви економічної поведінки суб’єктів господарювання. У його моделі аналізуються не лише економіка вільної конкуренції, а й різні типи монополізованих ринків, що стало самостійним об’єктом дослідження економістів лише через кілька десятиліть (у середині ХХ ст.).

52. Теорія суспільного розвитку й.Шумпетера

Поняття „інновація” ввів у практику австро-американський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950).

Інновація – це нововведення в галузі технології або організації виробництва.

За своїми теоретичними поглядами Шумпетер не може належати до жодної з відомих економічних шкіл. Він глибоко займався багатьма проблемами, приділяючи основну увагу розробці цілісного уявлення про механізм функціонування і перспективи розвитку капіталістичної економіки.

Він проводить чітку різницю між статичною рівновагою системи і її динамічним розвитком, який перетворює структуру, взаємозв’язки між „новим” і „старим” виробництво. Вихідне положення економічної системи – чиста рівновага. Але потім на якомусь етапі відбувається втілення інновацій. „Звичний” кругообіг порушується діями підприємця-новатора. Для здійснення інновацій беруться кредити у „старих” фірм і компаній. Інвестиції направляються у нові галузі, поступово залучаючи у процес „нову хвилю” учасників.

Нагромадження не є стійким, безперервним процесом. Воно зумовлене технічними новинками, освоєнням нових інвестиційних проектів. Зростання національного продукту відбувається у вигляді стрибків і ривків.

Економічна динаміка, за Шумпетером, ґрунтується на розповсюдженні нововведень у різних формах. Це виробництво нових товарів, застосування нових технологій і нової техніки. більш ефективне використання вже відомих матеріалів, освоєння нових ринків збуту, перехід до більш раціональних форм організації і методів управління, проведення реорганізації або підрив монопольного становища інших підприємств. Джерелом розвитку служать внутрішні процеси, нові комбінації виробничих факторів на основі інновацій.

Здійснення „нових комбінацій”, як відмічає Шумпетер, „справа-складна і доступна лише людям, які мають певні якості”. Підприємець-новатор – це не капіталіст, не обов’язково власник. Право власності не є визначальною ознакою підприємця. Ним може бути директор, адміністратор, засновник, менеджер, словом той, хто здатний втілити нове у практику.

Виробляти, пише Шумпетер, означає комбінувати речі і сили, створювати інші комбінації із цих речей і сил.Виробництво не технічна,а економічна галузь діяльності.

Підприємницька функція нерозривно зв’язана з нововведенням. Підприємець має поєднувати, комбінувати фактори виробництва; він шукає нові форми організації, удосконалення у комерційних комбінаціях. Мотиви його діяльності - саморозвиток особистості, досягнення успіху, подолання труднощів.

Прибуток – це нагорода за нововведення. Прибуток отримує той, хто раніше за інших використовує нововведення.

З інноваціями пов’язаний і циклічний розвиток капіталізму. У працях Шумпетера аналізується взаємозв’язок усіх трьох циклів, які розпізнаються за тривалістю (короткі, середні і довгі); інновації впливають на кожний із циклів. Тим самим була зроблена спроба погодити циклічні коливання з процесами інноваційної діяльності як зв’язуючої ланки. Саме нововведення, яке є свого роду основою економічного розвитку, має циклічний характер.

Ідеї Шумпетера про внутрішню стимулюючу роль інновацій, технічного прогресу послужили свого роду відправною точкою подальшого формування різних теорій трансформації капіталістичної системи, її переходу на більш високий щабель розвитку (індустріальне і постіндустріальне суспільство).

53. Історичні умови виникнення кейнсіанства. Теоретична система та економічна програма Дж.М.Кейнса

Починаючи з 30-х років ХХ ст. у галузі соціальної економіки мала місце гостра боротьба економістів навколо питання про державне втручання і свободу економічної діяльності, протекціонізму і фритредерства. Головною особливістю цього періоду було швидке руйнування з розвитком капіталізму механізмів автоматичного ринкового саморегулювання. Монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Отже, сама дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринках товарів, праці та капіталу. Найнаочнішим свідченням цього стала світова економічна криза 1929–1933 рр. та наступна депресія 30-х років. Криза продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів. Високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагально потребували планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах, тобто посилення ролі держави в економіці.

Породжені у зв’язку з цим нові проблеми наукових досліджень і до наших днів не втратили своєї актуальності, оскільки основний їх зміст – державне регулювання економіки в ринковому господарстві. З того часу беруть свій початок орієнтовані на розв’язання цих проблем теорії, які з позиції сьогодення правомірно розділити на два напрями. Один з них виходить з учення Дж.М.Кейнса (1883-1946) і його послідовників, а рекомендовані ними засоби державного втручання в економічні процеси отримали назву кейнсіанських. Другий напрям – це теорії, що обґрунтовують протилежні кейнсіанству концепції. Його представників прийнято називати неолібералами.

Основний зміст своєї концепції Дж.Кейнс виклав в книзі „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936р.). Основна відмінність теорії Кейнса від класичної – заперечення саморегулювання ринкової капіталістичної економіки. За оцінками багатьох економістів „Загальна теорія...” Кейнса була поворотним пунктом в економічній науці ХХ ст. і багато в чому визначає економічну політику і в нинішній час. Її основна і нова ідея полягала в тому, що система ринкових економічних відносин не є досконалою і саморегулюючою, що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку.

Новизна економічного вчення Дж.М.Кейнса в методологічному плані полягала, по-перше, у застосуванні макроекономічного аналізу, що зробило автора засновником макроекономіки як окремого розділу економічної теорії, і, по-друге, - в обґрунтованій концепції так званого ефективного попиту, тобто потенційно можливого і регульованого державного попиту.

Підсумком свого дослідження Кейнс вважав створення теорії, яка „вказує на життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях, які тепер в основному належать приватній ініціативі, тому що саме у визначенні обсягів зайнятості, а не в розподілі праці тих, хто вже працює, існуюча система виявилась непридатною”. Тому, за твердженням Дж.М.Кейнса, „запровадження централізованого контролю, необхідного для забезпечення зайнятості, потребує значного розширення традиційних функцій уряду... Але при цьому залишаються широкі можливості для виявлення приватної ініціативи і відповідальності”.

Ефективність регулювання державою економічних процесів, на думку Кейнса, залежить від вишукування засобів для державних інвестицій, досягнення повної зайнятості населення, зниження і фіксування норми процента. Як вважав Дж.М.Кейнс, державні інвестиції при їх нестачі мають бути гарантовані випуском додаткових грошей, а можливий дефіцит бюджету буде запобігати зростанню зайнятості і падінню норми процента. Інакше кажучи, чим нижча норма кредитного процента, тим вище є стимулювання інвестицій, зростання рівня інвестиційного попиту, що у свою чергу, розширює межі зайнятості і веде до подолання безробіття.

На думку Кейнса, повна зайнятість залежить від правильного співвідношення процентної ставки і заробітної плати і може бути досягнута швидше шляхом зниження першої, ніж скорочення другої.

Кейнс усупереч панівним тоді економічним поглядам доводить помилковість використання заробітної плати як засобу лікування безробіття. Він не тільки наголошував на необхідності запобігти за допомогою держави „урізанню” заробітної плати як нібито основного засобу ліквідації безробіття, а й прямо казав, що „найрозумніша політика полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати”. Революційний висновок кейнсіанської теорії полягає в тому, що за капіталізму не існує жодного механізму, який гарантував би повну зайнятість Кейнс визнає, що безробіття – органічно притаманне капіталізму явище, яке „неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм” та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції.

Таким чином, оскільки ринок не може виступати як само регулятор економіки і не спроможний забезпечити повну зайнятість, стабільність виробництва і цін, кейнсіанці вважають, що держава має відігравати активну роль у здійсненні цих завдань.

Крім теоретичних основ, слід відзначити і „рецепти”, запропоновані Кейнсом з метою забезпечення ефективного попиту як визначального фактора росту і підвищення рівня зайнятості.

1. Грошова політика регулювання процентної ставки. Пропонувалося знизити проценти на кредити, що дозволить збільшити розрив між вартістю кредитів і очікуваною прибутковістю капіталовкладень. Підприємці будуть вкладати кошти не у цінні папери, а в розвиток виробництва.

2. Бюджетна політика. Щоб стимулювати ефективний попит, Кейнс пропонував збільшити державні витрати, збільшити державні інвестиції і державну закупівлю товарів. Пропонувалося також зменшити податки. Але все ж основним Кейнс вважав нарощування витрат. У подальшому збільшення витрат частини держбюджету буде компенсуватися новими податковими надходженнями, які утворюються за рахунок збільшення виробництва і розширення зайнятості. Передбачалось, що розширення інвестиційної діяльності держави буде спрямовано насамперед на організацію суспільних робіт – будівництво шляхів, освоєння нових районів, спорудження підприємств.

3. Перерозподіл доходів в інтересах соціальних груп, які отримують найбільш низькі доходи. Така політика буде покликана збільшити попит цих соціальних груп, підвищити груповий попит масових покупців. Схильність до споживання у суспільстві має збільшитися.

4. Політика повної зайнятості, спрямована на недопущення значного безробіття, на розширення системи соціального забезпечення. Пропонувався комплекс заходів соціального характеру, включаючи виплату грошової допомоги, розвиток системи довгострокового кредиту і т.п.

54. Неолібералізм. Школи неолібералізму

Теорії неолібералізму мають відмітні засадничі ознаки. Такою ознакою є передовсім те, що неоліберали заперечують втручання держави в економічні механізми саморегулювання. Вони вважають, що роль держави полягає у створенні умов для вільної дії цих механізмів, в їхній охороні, а також в участі в перерозподілі суспільних доходів. Але найважливішою з ознак неолібералізму є те, що прихильники цієї течії вважають за можливе свідомо, спираючись на цивілізаційні особливості розвитку суспільств, створювати умови, які забезпечать моделювання бажаного економічного і соціального ладу, тобто вони вбачають завдання економічної науки в моделюванні раціональної економічної та соціальної політики держави.

Існує кілька неоліберальних моделей, які конструювалися з урахуванням національних особливостей і прийнятні лише для певних країн. Усі ці моделі мають свою теоретичну базу, репрезентовану певними економічними школами неолібералізму, на чолі яких стояли автори відомих доктрин. Можна назвати лондонську, чиказьку, паризьку школи неолібералізму.

55. Англійська (лондонська) школа неолібералізму

Англійська (лондонська) школа неолібералізму характеризується найбільшим використанням основних принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський теоретичний варіант неолібералізму, що базується на абсолютному індивідуалізму, опрацьовано Хайєком (1899-1992).

Праці Ф.Хайєка мають двоїстий характер: одні з них присвячено аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному рівні розвитку, що відбувається завдяки зіткненню інтересів економічних суб’єктів; а інші – це намагання дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка. Перші написано під впливом неокласики, другі – історичної школи. Але обидва використані ним підходи об’єднано на основі доктрини спонтанного порядку, згідно з якою всі явища в економіці і суспільстві в цілому є результатом стихійного зіткнення різноманітних сил, де перемогу здобувають найжиттєздатніші.

Великої популярності набули його праці з проблем економіки, де він стверджує, що рівноважного стану взагалі не існує: є зіткнення інтересів, яке веде до перемоги найраціональнішого, отже, стає рушієм прогресу. Хайєк упевнений в тому, що раціональне само пробиває собі дорогу, воно не потребує свідомого впровадження, а навпаки, заперечує будь-яке втручання, котре спотворює дію природних механізмів.

Хайєк обґрунтовує ідеї про потребу звуження економічних функцій держави: він навіть пропонує надати можливість суб’єктам економічної діяльності здійснювати емісію грошей, а також зменшити поступово обсяги тих коштів, які є в розпорядженні держави.

В соціальній теорії завдання впровадження та охорони спонтанного порядку він покладає саме на державу. Хайєк визнає і обґрунтовує необхідність активного втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль) і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).

Отже, Хайєк формулює теоретичну модель політики держави щодо розвитку суспільства, яка в загальному вигляді передбачає:

• формування автономної економіки на засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції та невтручання держави (навіть у сферу грошової емісії);

• активну роль держави у створенні умов для вільного та успішного функціонування економіки.

Модель Хайєка орієнтовано на створення державою сильної конкурентної економіки.

56. Американський неолібералізм. Монетаризм

Особливе місце з-поміж неоліберальних моделей належить американському неолібералізму (монетаризму). Формування цієї моделі почалося в межах неокласичної школи на базі кількісної теорії грошей. Саме грошова теорія є базовою для всіх неоліберальних моделей.

Значних успіхів досягла група американських теоретиків на чолі з Фішером. Послідовником цієї школи, а також засновником „нової школи монетаризму” став Ф.Фрідмен (1912 - ). Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки державою монетарними засобами. Вона спирається, по-перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки; по-друге, відкритість економіки розглядається як можливий чинник грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки.

В основу теорії Фрідмена покладено історичний метод дослідження. Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контролю.

Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку автора, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією, виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова – до інфляції. Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економічної системи за допомогою „рівняння обміну”, відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП.

Фрідмен піддає критиці політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави.

Отже, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості, як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їх реалізацію пов’язано з дестабілізацією економіки.

57. Ідейно-теоретичні основи інституціоналізму та етапи його розвитку

Інституціоналізм почав формуватися наприкінці ХІХ ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т.Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова „institute” (звичай, настанова) і близького до нього слова „інститут” (зовнішнє втілення „інституцій”, закріплення їх у вигляді законів, установ, спілок). Прихильники цього напряму вирішальну роль у суспільному розвитку надають позаекономічним факторам – соціальним інститутам (держава, конкуренція, монополія, звичаї і т.ін.). Саме вони, на думку інституціоналістів, регулюють діяльність людей. Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму. І тривалий час залишався як суто американське явище, але згодом його місце в науці змінилося і його значення нині постійно зростає.

Інституціоналізм не має єдиних теоретичних засад. Об’єднує прихильників цього напряму методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. В рамках інституціоналізму сформувалися різноманітні напрями. Передовсім можна виділити ранній і інституціоналізм і неоінституціоналізм

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями:1) соціально-психологічний; 2) соціально-правовий; 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

58. – 64. ??????????7

65. Попит, нецінові чинники попиту

Попит – бажання і можливість покупців задовольнити свої потреби.

Існує закон попиту: за інших однакових умов попит на товар знижується при зростанні ціни. Діє даний закон внаслідок двох ефектів: ефекту доходу й ефекту заміщення.

Ефект доходу – адаптація попиту до зміни реального доходу. При цьому, якщо ціна знижується – реальний доход збільшується.

Ефект заміщення – адаптація попиту до зміни відносних цін.

Зміна відносних цін – падіння ціни одного товару щодо постійної ціни іншого товару.

Крива попиту представлена на рисунку

, де a – мінімальний, незалежний від ціни обсяг попиту; b – коефіцієнт, що характеризує реакцію споживання на зміну ціни.

Закон попиту не виконується:

1. При ажіотажному попиті, викликаному очікуваним підвищенням цін.

2. Для деяких рідкісних дорогих товарів, що є засобом розміщення грошей (золото, антикваріат).

3. При переключенні попиту на більш дорогий якісний товар (напр.: з маргарину на олію ).

Варто відрізняти зміну обсягу попиту від зміни залежності, що характеризує попит. Обсяг попиту змінюється в результаті зміни ціни і відбувається рух уздовж кривої попиту. Якщо змінюється сама залежність, що характеризує попит, то лінія попиту зсувається паралельно вправо або вліво.

Залежність може змінитися внаслідок дії нецінових чинників.

Нецінові чинники попиту:

1. Зміна бюджету споживача. 2. Зміна смаків споживачів.

3. Зміна цін на супутні товари (взаємозамінні та взаємодоповнюючі).

Товари називаються взаємозамінними, якщо при зростанні ціни на один товар попит на інший товар зростає.

Товари називаються взаємодоповнюючими, якщо при зростанні ціни на один товар попит на інший товар знижується.

Товар є якісним, якщо при зростанні доходу попит на цей товар зростає.

Товар є низькоякісним, якщо при зростанні доходу попит на нього знижується.

4. Економічна політика держави: – підвищення цін; – виплата субсидій.

5. Вікова й статева структура населення.

66. Пропозиція, нецінові чинники пропозиції

Пропозиція – кількість товарів або послуг, яку виробники готові продати.

Закон пропозиції: за інших однакових умов при зростанні ціни пропозиція зростає.

Лінійна залежність, що характеризує пропозицію має вигляд: ,

де n > 0, m – будь-яке раціональне число.

Крива пропозиції представлена на рисунку

Якщо змінюється ціна, то змінюється обсяг пропозиції і відбувається рух уздовж лінії пропозиції. Якщо змінюються нецінові чинники, то змінюється сама залежність, що характеризує пропозицію і лінія пропозиції зсувається паралельно вправо або вліво.

Нецінові чинники пропозиції:

1. Зміна витрат виробництва. При зростанні витрат лінія зсувається вліво, наприклад, у випадку податкової політики, зміни джерел сировини, вартості чинників виробництва, а при технічних нововведеннях – вправо.

2. Зміна пропозиції при входженні до ринку нових фірм, що збільшує пропозицію в незалежності від ціни.

3. Зміна цін на інші товари, що призводить до виходу фірм з галузі.

67. Взаємодія попиту і пропозиції. Ринкова рівновага

Внаслідок взаємодії попиту і пропозиції встановлюється ринкова ціна на блага.

(Р^* – ціна рівноваги, Q^* – обсяг рівноваги)

Закони ринкового ціноутворення:

1. Ціна наближається до такого рівня, при якому попит дорівнює пропозиції.

2. Якщо під впливом нецінових чинників відбудеться підвищення попиту при незмінній пропозиції або скорочення пропозиції при незмінному попиті, то ціна зросте ; навпаки – то ціна впаде.

Зростання ціни внаслідок зменшення пропозиції

Зростання ціни внаслідок збільшення попиту

68. “Стеля” і “підлога” ціни

Внаслідок діяльності монополії або втручання держави ціна встановлюється вольовим шляхом вище або нижче рівноважної (рисунок 1.6).

Якщо ціна вище рівноважної, вона є штучно завищеною і називається ціною “підлоги”. У такому випадку на ринку виникає надлишок.

Ціна “стелі” обмежує зростання ціни. Це штучно занижена ціна. У даному випадку на ринку виникає дефіцит.

“Стеля” та “підлога” ціни

Розмір дефіциту визначається відрізком |Q₁^SQ₁^D|, а розмір надлишку – відрізком |Q₂^SQ₂^D|.

69. Основні типи виробничих організацій в ринковій економіці

Організаційно-правові форми підприємств: одноосібні підприємства, товариства (партнерства),

акціонерні товариства (АТ) (корпорації), державні підприємства.

Одноосібні підприємства є власністю однієї особи або сім’ї, яка несе відповідальність по зобов’язаннях підприємства всім капіталом підприємства і всім своїм майном (індивідуальна трудова діяльність (ІТД), сімейне підприємство, індивідуальне приватне підприємство).

Риси: все майно належить одному власнику, самостійно управляє, отримує прибуток, несе особисту відповідальність. Поширене - будівництво, роздрібна торгівля, сфера послуг, фермер, професійна діяльність юриста, лікаря.

Переваги: зацікавленість в ефективній праці, свобода дій, гнучкість, витрати на організацію виробництва невеликі, прямі контакти з робітниками і клієнтами, простота в організації і ліквідації,

• платить податки з доходу один раз (прибутковий податок з громадян).

Недоліки: - обмежені ресурси, фінансові кошти, а значить, обмежені можливості розширення капіталу, - не можуть розраховувати на велику суму кредитів, бракує компетентності, повна відповідальність, - найменш стійкі – гинуть, банкрутство.

Товариства (партнерства) – підприємства, створені в результаті об’єднання капіталів двох чи більше господарюючих суб’єктів для ведення спільної діяльності з метою одержання прибутку.

Риси: об’єднують фінансові ресурси, вміння вести справу, розподіляють прибутки і збитки відповідно домовленості. Поширені: медицина, юриспруденція, бухгалтерія, брокерські контори, аудиторські фірми, служби сфери послуг, сільське господарство, торгівля, громадське харчування.

Переваги: можливість залучити додаткові кошти і нові ідеї, порівняно легко організувати, вдосконалюється управління (з’являється спеціалізація, можливість найняти менеджера), податкові пільги (прибуток кожного оподатковується як індивідуальний доход, не платить подвійний податок), невелика кількість державних регуляторів.

Недоліки: складно знайти хороших партнерів, непорозуміння між партнерами, розходження інтересів, що ускладнює процес управлінняобмеження фінансових можливостей,наявний елемент непередбачува -ваності – вихід учасника, матеріальна від-ність не тільки за свої дії, а і за всі невдалі рішення партнерів.

Види товариств:

а) товариство з обмеженою відповідальністю – статутний фонд розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, учасники несуть відповідальність у межах вкладів.

Риси: від-ність кожного з партнерів обмежена сумою внеску в капітал підприємства, не зобов’язані публічною звітністю, прибуток розподіляється пропорційно до внесків засновників, управляє справами товариства і підписує угоди один або декілька розпорядників, що можуть і не бути членами товариства.

б) товариство з додатковою від-ністю – статутний фонд поділений на частки, визначені установчими документами. Учасники відповідають по боргах внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум додатково належним їм майном у однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

в) повне товариство – всі учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання товариства всім своїм майном незалежно від його включення в капітал товариства.

Риси: особиста участь у справах товариства, кожен несе повну відповідальність всім майном, число членів товариства необмежено, не зобов’язані публічною звітністю, прибутки і збитки – пропорційні внескам, якщо один із членів побажає вийти, товариство може розпастися, заборона передавати свою частку ін. без згоди товариства, всі члени товариства мають право представництва при підписанні угод.

г) командитне – включає поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язання товариства всім своїм майном, також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства.

Риси:представляти товариство і підписувати угоди можуть лише повні товариші (голосують тільки дійсні члени), командистом стає той, хто не бажає або не вміє вести справу самостійно, але готовий ризикувати капіталом, а не віддавати його під %, при ліквідації товариства і розподілі майна командист має право на першочергове повернення його внеску, оскільки повної відповідальності він не несе.

По характеру до товариств близькі кооперативи.

Кооператив – добровільне об’єднання громадян (майна і праці) для спільного ведення господарської діяльності на основі власного та орендованого майна.

Риси: об’єднання капіталів і робочої сили, майнові внески, особиста участь кожного члена у справі,

ціль – не прибуток, а взаємодопомога, кожен член – право вирішального голосу, яке не залежить від конкретної участі у діяльності кооперативу.

Переваги: простота утворення, входу і виходу, рівноправність членів у розв’язанні питань, незалежно від майнового внеску, розподіл доходів на принципах трудової участі кожного та його паю, для створення не треба дозвіл.

Недоліки: більше обмежені у економічній свободі, ніж одноосібні, суперечності.

Вищий орган управління – збори, виконавчий орган – правління.

Види: виробничі, закупівельні, збутові, будівельні, кредитні, споживчі (житлові, садово-городні, гаражні) – трудова участь не обов’язкова, змішані. Переважають у торгівлі, сільському господарстві, побутовому обслуговуванні, науково-технічній діяльності.

Корпорації – акціонерні товариства (АТ) – організація, створена за згодою юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх внесків для ведення господарської діяльності.

АТ має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність по зобов’язаннях тільки майном товариства.

Риси: капітал утворюється із внесків акціонерів шляхом випуску акцій, відповідальність кожного акціонера у межах своєї частки, публікує річний звіт.

Переваги: найефективніша форма залучення грошового капіталу, обмежена відповідальність (особисте майно не ставиться під загрозу), кращі можливості для організації виробництва і управління ним, простота входження і виходу із числа власників, найстабільніша форма організації, розподіл прав акціонерів на майнові і особисті.

Недоліки: організувати складно і дорого (бюрократичні процедури реєстрації і великі витрати), більш сильне державне регулювання виробництва, подвійне оподаткування, бездіяльність і пасивність значної частини утримувачів акцій, розмежування функції власності і контролю, сприятливі можливості для зловживань, менша свобода дій для окремих акціонерів.

Види АТ: відкритого типу – акції розповсюджуються шляхом відкритої передплати, купівлі-продажу на біржах, закритого типу – акції поширюються лише серед його засновників-акціонерів і не надходять у вільний продаж. Засновники АТ – юридичні особи (держава, підприємства, організації) та окремі громадяни. Найвищим органом управління АТ є збори акціонерів.

Державне підприємство – самостійна господарська одиниця, що в своїй діяльності виходить з контрольних цифр, державних замовлень, довгострокових нормативів, лімітів, замовлень споживачів.

Види: 1) унітарне (неподільне майно), 2) корпоративне (контрольний пакет акцій – державі), 3)безприбуткові державні підприємства – вирішують соціальні проблеми (освіта, благодійні фонди).

Риси: обмежене рамками наказів, інструкцій, майно неподільне (унітарне), не мають права власності на закріплене за ними майно, управляють, а не володіють державним майном, не відповідають за зобов’язання держави і інших підприємств, відповідають за поставку по державному замовленню.

До державних відносяться підприємства: оборонної промисловості, з видобутку рідкісних копалин (золота, урану), лікеро-горілчаної і тютюнової промисловості, зв’язку, енергетики, транспорту (метрополітен, трубопровідний транспорт), випуск наркотичних, бактеріологічних, отруйних засобів, меліоративні та захисні споруди, водосховища, хлібоприймальні та хлібозаготівельні організації, рибокомбінати, підприємства соляної промисловості.

Орендне підприємство – господарська одиниця, яка самостійно здійснює підприємницьку та іншу діяльність на основі строкового платного володіння і користування майном, переданим в оренду орендареві за договором. В основі діяльності орендних підприємств лежить орендний договір, в якому закріплюється вся система взаємовідносин сторін, чітко формулюються взаємні обов’язки, права і відповідальність.

Умови договору оренди: об’єкти оренди (склад і вартість майна),строк, на який укладається договір,

• орендна плата, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення, виконання зобов’язань.

Види малих підприємств (за формою власності):

1. індивідуальне або сімейне (засноване на особистій власності окремої особи та виключно її праці або на власності та праці членів однієї сім’ї, які проживають разом),

2. кооперативи – об’єднання кількох громадян для спільної господарської діяльності на основі договору між ними,

3. державні – ведуть своє господарство на основі державної форми власності.

Форми дрібного бізнесу (за характером діяльності):

1. франчайзинг – система дрібних приватних фірм, які заключають контракт на право користування фабричною маркою великої фірми в своїй діяльності на певній території і в певній сфері. Вони мають пільги у вигляді знижок на ціни, допомогу в доставці товарів, кредитах, придбанні обладнання. Дрібні фірми стають роздрібними продавцями продукції великих компаній,

2. венчурне (ризикове) підприємство – комерційна організація, що займається розробкою наукових досліджень для їх подальшого розвитку і завершення.

70. Приватні підприємства. Колективні підприємства

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається Кодексом та іншими законами.

Фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю фермерських господарств, регулюються Кодексом, а також законом про фермерське господарство, іншими законами.

Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію. Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси у суборенду забороняється. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки. Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в порядку, встановленому законом.

Підприємство з іноземними інвестиціями

Підприємство, створене відповідно до вимог Кодексу, в статутному фонді якого не менш як 10% становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

Іноземне підприємство. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України.

Поняття підприємства колективної власності

1. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

2. Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом.

З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства).

Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.

Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова "виробничий кооператив" або "кооперативне підприємство".

Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами:

добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;

особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;

відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень;

розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.

Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. Чисельність членів виробничого кооперативу не може бути меншою, ніж три особи. Рішення про створення виробничого кооперативу приймається його установчими зборами. Виробничий кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації відповідно до вимог цього Кодексу.

71. Державні підприємства. Приватні некомерційні підприємства

Державне підприємство - це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, яка функціонує на основі державної форми власності у різних галузях народного господарства. Відповідно до Закону України "Про підприємства" діяльність державного підприємства будується на поєднанні прав власника майна (держави) та принципів самоуправління трудового колективу.

Державні органи, що уповноважені здійснювати управління державним підприємством, не мають права втручатися в його господарську діяльність. Вони вирішують питання створення підприємства і визначення мети і напрямку його діяльності, його реорганізації чи ліквідації, а також здійснюють контроль за ефективністю використання та збереження довіреного підприємству майна.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на правах повного господарського ведення. Здійснюючи це право, підприємство користується і розпоряджається зазначеним майном і на свій розсуд може здійснювати стосовно нього будь-які дії, що не суперечать Закону. Воно має право продавати, передавати, надавати в позику, обмінювати, здавати в оренду тощо засоби виробництва і матеріальні цінності іншим підприємствам, організаціям, громадянам (іноземним також), випускати і реалізовувати цінні папери: акції, облігації та ін.

Керівні функції держава здійснює через встановлення підприємствам контрольних цифр, економічних нормативів і лімітів, замовлень на продукцію, укладання контрактів тощо. У своїй економічній діяльності підприємство повинно керуватися принципами комерційного розрахунку та самофінансування, забезпечуючи відшкодування поточних та капітальних витрат виключно за рахунок власних коштів та банківських кредитів. Водночас воно має право самостійно вирішувати питання матеріального стимулювання.

Виробнича діяльність підприємства в умовах ринкової економіки підпорядковується потребам споживача. Це означає, що без вивчення попиту ринку, запитів та потреб населення, забезпечення високої якості продукції підприємство не може функціонувати успішно, бути конкурентоспроможним. Отже, орієнтація на споживача - важливий принцип діяльності підприємства. Державне підприємство несе повну відповідальність за свої зобов'язання перед державою та іншими підприємствами, організаціями, установами за дотримання кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Підприємство, яке не виконує свої зобов'язання за розрахунками, може бути оголошене банком, що його обслуговує, неплатоспроможним (банкротом).Сектор "некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства" (НКОДГ) визначається як сукупність всіх НКО-резидентів за винятком НКО, які є ринковими виробниками, а також неринкових НКО, які контролюються та в основному фінансуються органами державного управління.

НКОДГ надають неринкові товари та послуги домашнім господарствам без оплати або за цінами, що не мають економічного значення. НКО, створені для надання послуг головним чином їхнім членам та для задоволення духовних або інших нематеріальних потреб громадян, а також ті, що фінансуються в основному за рахунок членських внесків.

Виділяються такі типи НКОДГ:

- політичні партії та інші громадські організації;

- благодійні організації і фонди;

- соціально-культурні підрозділи нефінансових і фінансових корпорацій.

Політичні партії - зареєстровані згідно з законом добровільні об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що мають за мету сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах.

Інші громадські організації - об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. До них належать релігійні організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, обслуговуючі кооперативи, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи тощо.

Об'єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво та взаємодопомогу. Засновниками спілок об'єднань громадян є об'єднання громадян.

Благодійні організації - недержавні організації, головною метою діяльності яких є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб [21, ст. 1]. Благодійні організації можуть утворюватись у формах членських благодійних організацій, благодійних фондів, благодійних установ, інших благодійних організацій (фундацій, місій, ліг тощо). Благодійні організації та фонди надають товари та послуги домашнім господарствам на неринковій основі, джерелом фінансових ресурсів для яких є пожертвування в грошовій і натуральній формі. Відмінною особливістю благодійних організацій і фондів є те, що вони є не об'єднанням громадян або юридичних осіб, а об'єднанням їхнього майна для досягнення суспільно корисних цілей.

Важливу групу НКОДГ утворюють великі окремі соціально-культурні підрозділи нефінансових і фінансових підприємств і організацій, які надають послуги в галузі освіти, охорони здоров'я, культури та відпочинку своїм працівникам і членам їхніх сімей безкоштовно або за зниженими цінами за рахунок відрахувань від прибутку підприємств. Вони умовно розглядаються як самостійні інституційні одиниці, які надають неринкові послуги і відносяться до сектору НКОДГ (крім підрозділів, які належать бюджетним установам і відносяться до сектору ЗДУ).

72. Цінова дискримінація

Монополісти з метою збільшення свого прибутку використовують цінову дискримінацію – принцип ціноутворення, коли той самий товар або послуга продається різним категоріям покупців за різними цінами.

Для впровадження цінової дискримінації необхідно виконання двох умов:

1. Існує формальна ознака, за якою можна розрізняти категорії споживачів.

2. Благо не можна перепродавати.

Розрізняють три види цінової дискримінації.

Цінова дискримінація першого ступеню, або абсолютна цінова дискримінація існує тоді, коли кожному споживачеві встановлюють індивідуальну ціну на рівні його готовності платити за благо.

Цінова дискримінація другого ступеню полягає у встановленні рівня ціни в залежності від обсягів продажу. Цей спосіб дискримінації, як і в попередньому випадку, використовує спадаючу криву ринкового попиту, що відбиває зменшення готовності покупця при збільшенні обсягу.

Цінова дискримінація третього ступеню (на сегментованих ринках) запроваджується монополістом тоді, коли можна виділити кілька окремих груп споживачів з різною еластичністю попиту, тобто визначити так звані елементи ринку.

73. Монополістична конкуренція

Більшість реально існуючих галузей організовані як суміш досконалої конкуренції та чистої монополії, що утворює монополістичну конкуренцію та олігополію.

Характеристика ринку:

• на ринку діє багато продавців і покупців, частка кожного з них в обсягах ринкових продажів не є значною;

• продукція різних виробників диференційована;

• вхід на ринок і вихід з нього є вільними;

• виробники не взаємодіють між собою;

• існує повна поінформованість щодо ринкових цін, обсягів та попиту покупців.

Крива попиту на продукцію окремої фірми має традиційний нахил вниз, хоча вона і близька до горизонтальної абсолютно еластичної лінії, як це має місце у випадку досконалої конкуренції. Крива MR проходить нижче кривої D, так само як і у випадку монополії (рисунок 4.8).

Задача максимізації прибутку розв’язується подібно до випадку монополії.

Точка Е на лінії попиту D є станом короткострокової рівноваги монополістично конкурентної фірми.

У довгостроковому періоді економічний прибуток дорівнює нулеві, це відрізняє монополістичну конкуренцію від монополії. А на відміну від досконалої конкуренції при монополістичній конкуренції не досягається ефективний обсяг випуску.

74. Олігополія

Характеристика ринку:

• на ринку діє декілька продавців;

• продукція може бути і стандартизованою і диференційованою;

• існують певні бар’єри для входу на ринок;

• виробники мають враховувати поведінку конкурентів, тобто діють стратегічно;

• існує повна поінформованість щодо ринкових цін та обсягів.

Найважливіша риса олігополії – це стратегічна поведінка продавців: фірма-олігополіст мусить розробляти стратегію своїх дій на ринку з урахуванням потенційних зустрічних дій своїх конкурентів.

Як показує практика, в короткостроковому періоді фірми-олігополісти намагаються тримати ціну товару постійною, змінюючи при цьому обсяг випуску. Фірми розподіляють капітальні ресурси (FC) таким чином, щоб вони ділились на самостійно функціонуючі ланки, які спроможні випускати кінцеву продукцію. Тоді крива середньої змінної вартості (AVC) олігополіста має горизонтальний відрізок, де значення AVC і MC співпадають

Моделі поведінки фірм при олігополії досить різноманітні і виходять з різних підходів щодо сценаріїв стратегічної поведінки фірми – способів конкурентної боротьби і взаємодії з суперниками за умови прагнення до максимальних прибутків у короткостроковому періоді.

Зупинимося на моделі ламаної кривої попиту.

Модель ламаної кривої попиту

Нехай фірма в умовах олігополії перебуває у стані рівноваги Е(Р_Е,Q_Е)

Основне припущення моделі полягає у різній реакції конкурентів на підвищення та зниження ціни окремою фірмою. При зниженні ціни конкуренти також будуть знижувати ціну, щоб не втратити покупців, тому попит D₁ на продукцію фірми у цьому випадку низькоеластичний. При спробі підвищити ціну конкуренти залишать власні ціни без змін, тому фірма стрімко втрачатиме своїх покупців – попит D₂ у цьому випадку високоеластичний. Об’єднана крива попиту має вигляд ламаної лінії, яка складається з двох відрізків ВЕ та EF. Об’єднана лінія граничної виручки MR також складається з двох відрізків ВА та КС, що утворюються з двох ліній граничної виручки: MR₁ (при Q > Q_E) і MR₂ (при Q < Q_E); об’єднана лінія MR має розрив по вертикалі АК.

Застосування правила граничного випуску, MR = MC, при максимізації прибутку фірми ілюструє жорсткість цін при олігополії порівняно з конкурентним ринком: зміна граничної вартості з MC₁ до MC₂ не призводить ні до зміни обсягу Q_E, ні до зміни ціни Р_Е (через існування вертикального розриву на кривій граничної виручки).

Критерії Феллнера

Американський вчений В. Феллнер емпірично обгрунтував критерії сумісних дій фірм олігополістів з метою отримання максимального прибутку.

1. Спільні дії більш типові для галузі, де випускається однорідний товар, чим для галузі, що випускає диференційований товар.

2. У галузі, що переживає економічний підйом, тенденція до спільних дій вище, чим у галузі, де спостерігається спад виробництва.

3. Тенденція до спільних дій вище в галузі, де нараховується невелика кількість фірм.

4. Якщо в галузі є одна лідируюча фірма, то тенденція до спільних дій в ній вище, чим у галузі, де усі фірми однакові.

5. Чим менше фірми застосовують нецінові методи конкуренції, тим вище тенденція до спільних дій.

6. Тенденція до спільних дій вище в тих галузях, де вище бар’єри входження нових фірм у галузь.

75. Нецінова конкуренція

Монополістичний конкурент завойовує ринок трьома факторами: ціною, обсягом та факторами нецінової конкуренції.

Нецінова конкуренція – це коли завоювання покупців та просування товару на ринок здійснюється не стільки ціною, скільки якістю товару, дизайном, упаковкою, фасоном, способом надання послуг, торговою маркою тощо. Таким чином, монополістичний конкурент формує попит на свою продукцію.

Формою нецінової конкуренції є реклама. Є думки, що реклама потрібна, що вона приносить користь та є противники реклами.

Аргументи на користь реклами: • допомагає покупцю здійснювати правильний вибір, купити те, що потрібно; • підтримує засоби масової інформації; • стимулює удосконалення продукції; • розширюється  обсяг виробництва; • сприяє розвитку конкуренції; • є фактором ефективного використання ресурсів.

Аргументи проти реклами: • не стільки допомагає покупцю, скільки вводить в оману; • сприяє розвитку монополізму; • викликає негативні побічні ефекти (засмічує ефір, псує пейзаж); • часто це марно витрачені кошти, не дає ніякого ефекту; • неефективне використання ресурсів. Однак аргументи «за» перевищують аргументи «проти», тому реклама є великою галуззю виробництва інформації.

76. Види економічних ресурсів

Розрізняють наступні види ресурсів :

• природні (мінерали, земельні…)

• трудові – працездатність населення, а в його складі економічно активне населення.

• Матеріальні – це те що вже пройшло обробку: сировина, матеріали, напівфабрикати, машини, і т.п. Усі три вида ресурсів існували завжди з моменту виникнення людини. По мірі розвитку суспільства виділяють ще два види ресурсів: фінансові грошові засоби що пуск в оборот з метою отримати доход; інформаційні – накопичені знання і інш.

На різних етапах розвитку суспільcтва роль і значення кожного ресурсу була різною, але завжди було одне – усі ресурси обмежені. Під обмеженістю ресурсів розумівся той факт, що в кожний даний момент часу, наявних ресурсів недостатньо для того, щоб повністю задовольнити усі потреби на даний момент.

Обмеженість ресурсів породжує серед товаровиробників конкуренцію щодо їх використання та розподілу, а отже обумовлює вибір оптимального варіанту їх застосування. Альтернативний характер використання обмежених ресурсів висуває на передній план проблему економічного вибору – вибір найкращого серед альтернативних варіантів, що дозволяє досягти максимального задоволення потреб за мінімум витрат. Це виявляється терміном “альтернативні затрати” – вони визначають цінність найкращого варіанту, від якого відмовилися в процесі економічного вибору і характеризуються цінністю втрачених можливостей. Розв’язання проблеми економічного вибору вимагає свідомої відповіді на три основні питання економіки: ЩО?- які економічні блага і в якій кількості виробляти? ЯК? – за допомогою яких обмежених ресурсів і технологічних засобів виробляти корисні блага? ДЛЯ КОГО? – Хто отримає те, що вироблено?

У процесі економічної діяльності суб'єкти приймають різні рішення, аналіз яких дає змогу зрозуміти, як функціонує економіка. Прийняття рішень звичайно пов'язане із проблемою вибору. Саме рішення приймається при наявності принаймні двох варіантів. Вибираючи один із них, ми відмовляє­мося від іншого (або інших, якщо варіантів більше, ніж два). Необхідність відмови від чогось для вибору саме того, що ми вважаємо за необхідне мати негайно, пов'язана із рідкісністю (обмеженістю) ресурсів, які є в економіці або в окремих індивідів у кожний конкретний момент часу. Віддаючи перевагу певному варіанту використання ресурсу, ми оцінюємо його через цінність продукції, від якої ми відмовилися, вибираючи дану альтернативу використан­ня ресурсу. Тому базовим поняттям мікроекономіки для визначення цінності ресурсу та ефективності його використання є альтернативна вартість.

78. Капітал як фактор виробництва

Для здійснення господарської діяльності підприємство використовує матеріальні і грошові ресурси, що утворюють його фонди (капітал).

Різні школи по-різному трактують поняття капітал:

• натуралістична – засоби виробництва, готові товари, призначені для продажу,

• монетаристська – гроші, що приносять %,

• теорія “людського капіталу” – знання, навики, енергія.

Найбільш змістовне розуміння – в концепції К. Маркса. Він досліджував суть капіталу і форми його прояву.

Капітал – це ресурси, використання яких дозволяє збільшувати виробництво майбутніх благ.

Для початку діяльності підприємство повинно мати стартовий капітал – суму первісного капіталу і поточних витрат на початкове ведення виробництва. Витрачається : на реєстрацію підприємства, відкриття банківського рахунку, купівлю приміщень чи права на оренду, ремонт чи перебудову приміщень, купівлю обладнання, машин, патентів, ліцензій.

Поточні витрати: купівля сировини, матеріалів, орендна плата, заробітна плата, відрахування у соціальні фонди.

Джерела покриття стартового капіталу і поповнення засобів підприємця:

• власні (внутрішні) – заощаджений на рахунку прибуток, гроші, призначені на амортизацію, капітал від продажу акцій і облігацій (60-70%),

• залучені (зовнішні) – банківські і комерційні кредити (30-40%).

Вони залежать від факторів:

- об’єктивних:

-організаційно-правова форма підприємства,

-ринкова кон’юнктура,

-стан економіки,

-вимоги державних регулюючих органів,

- суб’єктивних:

-підприємницькі здібності,

-положення і особисті можливості підприємця.

Початкове формування фінансових ресурсів відбувається в момент створення підприємства

Кожний виробничий процес починається з авансування певних грошових коштів на придбання факторів виробництва. Спочатку капітал виступає у грошовій формі, потім він перетворюється в елементи виробництва: засоби виробництва і робочу силу. Рух капіталу здійснюється за формулою:

РС

Г - Т … В … Т’ – Г’

ЗВ

У скороченому вигляді: Г-Т-Г’. Це загальна формула капіталу.

Та частина капіталу, яка виступає у формі засобів виробництва, називається постійним капіталом (с). Та, що витрачається на купівлю робочої сили, – змінним капіталом (v). Загальна сума авансованого капіталу: К = с + v.

Ці дві частини капіталу відіграють неоднакову роль у процесі виробництва: c - переносить свою вартість на готовий продукт, v - створює нову вартість, у тому числі і додаткову вартість.

Додаткова вартість – це вартість, створена працівниками понад вартості робочої сили і безкоштовно привласнена власником ( m ).

W = c + (v + m) (перенесена вартість + заново створена вартість).

Найглибше суть додаткової вартості обгрунтував К.Маркс, який показав, що на капіталістичному ринку з’являється особливий товар - робоча сила, власником якого є робітник.

Основний капітал фізично і морально зношується

Фізичне зношування – поступова втрата основним капіталом своєї вартості в міру втрати споживної вартості під впливом експлуатації у виробництві, а також під впливом зовнішнього середовища (бездіяльності).

Моральне зношування - поступова втрата основним капіталом своєї вартості незалежно від втрати техніко-виробничих властивостей.

Види:

• зростання продуктивності праці у машинобудуванні і будівництві здешевлює засоби праці;

• створюється принципово нова техніка і технологія, більш продуктивна.

Амортизація – процес перенесення вартості основного капіталу на готовий продукт в міру фізичного зношування.

Норма амортизації – відношення щорічної суми амортизаційних відрахувань до величини основного капіталу.

79. Ринок землі

В розвиненому ринковому господарстві земля є предметом купівлі-продажу. Земля – особливий товар – на неї не затрачена праця (за винятком тієї, що пішла на її поліпшення). З прийняттям нового Земельного кодексу закладено правове підґрунтя і для створення ринку землі. Його становлення — це складний процес, зумовлений насамперед політичним чинником. Нерідко існує не цілком правильне розуміння суті ринку зем­лі, яку часто трактують надто звужено, зводячи її лише до купів­лі-продажу землі. Але це — помилкове тлумачення ринку землі. Навіть у країнах з високоорганізованими ринковими відносинами купівля-продаж сільськогосподарських земель має обмежений характер і становить, за даними ряду дослідників, лише 0,5—1 % від їх загальної площі.

Ринок землі — це набагато ширше поняття, в основу якого покладено юридичне визнання землі капіталом і можливість здійснення фізичними та юридичними особами загальновизнаних у світі земельних операцій. Відповідно до сказаного ринок землі можна визначити як сукупність юридично-правових і економічних відносин, що виникають між суб’єктами такого ринку в процесі обігу земельних ділянок: їх оренди, обміну, купівлі-продажу, застави, дарування і спадкування.

Найважливішою умовою становлення повноцінного ринку зем­лі є утвердження приватної власності на землю, яке дає право володіти, користуватися і розпоряджатися нею . Водночас мають бути створені умови для практичної реалізації цього права. Скажімо, власник земельної ділянки повинен мати можливість вільно в межах чинного законодавства використовувати право розпорядження землею шляхом її продажу, дарування, міни, передачі в заставу, спадщину та оренду. Має також бути економічна мотивація виходу на земельний ринок продавців земельних ділянок і їх покупців. При цьому покупці повинні мати відповідну платоспроможність і можливість отримувати прийнятний для них дохід від підприємницької діяльності в сфері сільськогосподарського виробництва. В свою чергу це вимагає створення сприятливо­го економічного середовища та інфраструктури земельного ринку.

Реалізація права власності на землю дає змогу здійснювати пошук більш ефективного господаря через купівлю-продаж землі та її оренду, залучати додаткові кредитні ресурси через заставу землі й одержувати додаткові інвестиції завдяки так званому зв’язаному продажу земельних ділянок. Світовий досвід, насамперед Англії, переконує, що продаж сільськогосподарських земель нерідко відбувається саме таким способом, коли продана фермером земельна ділянка береться ним у довгострокову оренду (не менше ніж на 25 років) і водночас він інвестує у розвиток фермерського господарства обумовлену договором оренди частку виручених від продажу коштів. Ціна на землю при цьому дещо знижується (на 10—15 %), але взамін фермер отримує надійне фінансове джерело здійснення капіталовкладень у сільськогосподарське виробництво.

Новим Земельним кодексом реалізована вимога ст. 14 Конституції України про гарантії права приватної власності на землю для всіх суб’єктів господарювання та положення про їх рівність перед законом. З метою еволюційного розвитку ринку землі в нашій державі, набуття селянами, які одержали земельні ділянки у приватну власність, відчуття справжнього власника вказаним законом накладений, як уже зазначалося, трирічний мораторій на право купівлі-продажу землі. Ця норма не розповсюджується на ділянки, що передані у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства, для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Слід зазначити, що введене новим Земельним кодексом тимчасове обмеження щодо розміру земельної ділянки для сільськогосподарського використання, яка може бути у приватній власності, розцінюється неоднозначно. З одного боку воно обмежує рух землі до більш ефективного власника, а з іншого — через нерозвинутість інфраструктури ринку, низьку платоспроможність багатьох селян, які можуть ефективно працювати на землі, але не в змозі тепер її купити, є загроза скупівлі землі людьми, які мають грошовий капітал (а це — не селяни), але самостійно працювати на землі не будуть. Враховуючи це, тимчасове обмеження розміру земельних ділянок у приватній власності є виправданим.

Із закінченням терміну мораторію на купівлю-продаж земельних ділянок для товарного сільськогосподарського виробництва актуальною стане проблема цін і ціноутворення на даний ресурс. В зв’язку з цим важливо чітко з’ясувати сутність категорії ренти.

В економічній теорії під терміном «економічна рента» прий­нято вважати ціну, яка сплачується за використання землі або інших природних ресурсів, що кількісно обмежені. Отже, коли йдеться про плату за використання землі, то в цьому випадку оперують терміном «земельна рента», рідше — терміном «ціна земельної ренти».

Важливо знати, що земельна рента (ціна земельної ренти) — це ще не ціна землі (земельної ділянки). Ціна землі — це капіталізована земельна рента. В ній також враховується базова цінність землі як ресурсу, що бере участь у виробництві продукту. Земельна рента існує тому, що земля не просто кількісно обмежена, а обмежена абсолютно, тобто так, що суспільство не може ні в короткостроковому, ні в довгостроковому періодах запропонувати землі (земельних ділянок) більше, ніж її існує взагалі. Саме з цієї причини в макроекономічному аспекті земля має абсолютно нееластичну про­позицію. Це означає, що в часі пропозиція землі не може бути збільшена, вона залишається сталою або ж зменшується. Змінюється лише попит на землю, а відтак, зростає або знижується земельна рента, отже, і ціна землі

<!--[if !vml]--> <!--[endif]-->

Рис. Попит і пропозиція на землюта величина земельної ренти

Лінія SS відображає абсолютно нееластичну пропозицію землі. Адже її як природного тіла не може бути більше в господарському обороті, ніж є в дійсності. Саме вказана особливість пропозиції землі породжує відмінність рентних платежів від інших джерел доходу — заробітної плати, процента і прибутку. За повної нееластичності пропозиції попит на землю на макрорівні є, по суті, єдиним чинником, що визначає величину земельної ренти. Якщо попит зростає з D2 до D1, то земельна рента також зростає з Р2 до Р1. Зменшення попиту на землю до D3 зумовлює й зниження величини земельної ренти до Р3, а отже, і ціни землі.

Земля є особливим товаром і не лише через реальну відсутність її замінників, повну нееластичність пропозиції, а й тому, що така нееластичність породжує «пасивність» земельної ренти. Її зростання чи зниження не справляє ніякого впливу на кількість пропозиції землі, тоді як зміна ціни на «звичайні» товари або стимулює збільшення пропозиції, якщо відбувається її підвищення, або мотивує товаровиробників зменшити пропозицію за умови зниження ціни. На мікрорівні в межах окремих територіальних регіонів описане правило не завжди витримується. Адже цілком вірогідно, що в певному регіоні може з’явитися відносно багато землевласників, які забажали продати свої земельні ділянки, тоді як бажаючих купити їх у цьому регіоні — значно менше. В такому разі перевищення пропозиції над попитом призведе до зниження ціни на землю. Може скластися і зворотна ситуація. Тоді згідно із законами ринку ціна на цей ресурс знижуватиметься. Отже, на мікрорівні за описаних обставин земля стає до відомого ступеня «звичайним» товаром, і це потрібно враховувати суб’єктам ринку землі.

80-84.???????????7

85. Забруднення навколишнього середовища. Роль держави у вирішенні екологічних проблем

Наростання антропогенного навантаження на довкілля зумовлює різке загострення екологічної ситуації в глобальному масштабі, наближає світове співтовариство до критичної межі в його взаємовідносинах з природою, яка втрачає відтворювальний та асиміляційний потенціал.

Екологічна криза — незворотні антропогенні зміни екосистеми, глобальне порушення природної рівноваги й деградація природного середовища, яке втрачає здатність до відтворення, асиміляції та саморегулювання.

Екологічна криза знаходить свій вияв у безпрецедентному за масштабами й темпами нарощуванні природотрансформаційних процесів, різкому зростанні негативного антропотехногенного впливу на довкілля:

• кількісному та якісному виснаженні природних ресурсів, зменшенні площі лісів, запасів прісної води, забрудненні океанів, розширенні зони пустель, скороченні орних земель тощо;

• інтенсифікації природних катаклізмів, стихійних лих, катастроф;

• глобальній зміні клімату, забрудненні атмосферного повітря промисловими викидами, появі кислотних дощів, "озонових дір", виникненні парникового ефекту;

• зростанні генетичних загроз популяції у результаті збільшення кількості радіоактивних відходів, формування збудників нових хвороб;

• незворотних втратах у генофонді планети у зв'язку зі зникненням багатьох видів тварин і рослин тощо.

Необхідні умови забезпечення екорозвитку:

• відбір запасів відтворюваних ресурсів не повинен перевищувати їх природне відтворення;

• споживання невідтворюваних ресурсів має відбуватись лише в замкнутих циклах, а їхнє вичерпання — компенсуватись замінниками чи технологічними нововведеннями;

• шкідливі викиди в навколишнє середовище не повинні перевищувати можливості самовідтворення екосистеми

Основні напрями подолання екологічної кризи:

1. техніко-технологічний: забезпечення якісного поліпшення стану довкілля за рахунок прогресивних структурних зрушень в економіці та екологізації розвитку продуктивних сил; розробка і впровадження екологічно чистих, безвідходних, екологобезпечних та ресурсозберігаючих технологій, альтернативної енергетики тощо;

2. економічний: інтегрування екологічних принципів у моделі ринкових реформ, розвиток і вдосконалення економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища;

3. науково-теоретичний: проведення фундаментальних еколого-економічних досліджень, аналіз та наукове обґрунтування критеріїв екологічної безпеки, розробка теоретико-методологічних основ еколого-економічного розвитку з обґрунтуванням відповідного понятійного апарату, системи показників та методів визначення еколого небезпечних виробництв, еколого-економічної експертизи нових проектів і природоохоронного бізнес-планування;

4. адміністративно-правовий: удосконалення діючого природоохоронного законодавства, створення правового поля раціонального природокористування та управління захистом навколишнього середовища; екологічна експертиза проектів, екологічне інспектування й ліцензування виробництва, посилення екологічної дисципліни та юридичної відповідальності підприємств за порушення природоохоронних норм, стандартів тощо;

5. еколого-просвітницький: еколого-правове виховання, формування нового екологічного мислення, стимулювання розвитку екологічної свідомості населення з метою подолання споживацького відношення до природи, підготовка фахівців-екологів тощо;

6. міжнародний: розвиток міжнародного співробітництва в царині охорони навколишнього середовища, інтеграція сил, ресурсів і коштів з метою успішного вирішення глобальних екологічних проблем, створення міжнародної мережі глобального екологічного моніторингу, міжнародних фінансових фондів і банків екологічної інформації, активізація діяльності відповідних міжнародних організацій тощо.

86. Споживчі властивості суспільних благ: загальнодоступність, неконкурентність та невиключність

Суспільні блага – потреби, що виникають у процесі розвитку суспільства в цілому, окремих його членів, соціально-економічних груп населення. Вони випробують на собі вплив виробничих відносин соціально-економічної формації, в умовах якої складаються і розвиваються.

Суспільні блага поділяються на дві великі групи потреб суспільства і населення (особисті потреби). Блага суспільства визначаються необхідністю забезпечення умов його функціонування і розвитку. До них відносяться потреби виробничі, у державному управлінні, забезпеченні конституційних гарантій членам суспільства, охорони навколишнього середовища, обороні і т.п.

Суспільні (колективні) блага мають дві характерні ознаки:

1. Неможливість виключення будь якого об’єкта із споживання (невинятковість). Благо невиняткове, якщо не можуть бути виключені із сфери його споживання. Національна оборона є яскравим прикладом цього. Якщо нація забезпечила систему оборони, всі громадяни користуються її плодами. Маяк також є прикладом невиняткових товарів.

2. Відсутність суперництва у споживанні (неконкурентність). Блага неконкурентні, якщо при будь якому заданому рівні виробництва граничні витрати для додаткового споживання дорівнюють нулю. Наприклад, використання маяка. Коли він вже збудований і введений в дію, додаткове судно нічого не додає до його експлуатаційних витрат. Більшість благ конкурентні в споживанні.

Невиняткові товари не обов’язково загальнонаціональні за характером. Якщо облдержадміністрація проводить програму боротьби із с/г шкідниками, виграють всі фермери і споживачі. А якщо агент продає новий автомобіль одному споживачеві, то він виключає можливість для інших осіб купити саме цей автомобіль – отже, автомобіль є винятковим благом (як і конкурентним).

Деякі блага є винятковими, але неконкурентними. Наприклад, в період незначного руху переїзд через міст неконкурентний, оскільки поява додаткової машини не вплине на швидкість інших автомобілів. Але проїзд на мосту винятковий, оскільки власники моста можуть заборонити ним користуватись.

Низка благ є невинятковою, але конкурентною. Повітря невиняткове, але може бути конкурентним, якщо забруднення атмосфери однією фірмою шкідливо впливають на якість повітря і на здатність інших людей повною мірою користуватися ним.

Суспільні блага, що неконкурентні і невиняткові, дають вигоду людям за нульових граничних витрат – жодна людина не виключається з їх споживання. Класичним прикладом є національна оборона. Система оборони невиняткова, як вже розглядалося, однак вона ще й неконкурентна, оскільки граничні витрати на забезпечення оборони одній додатковій людині дорівнюють нулю.

Суспільні блага і конкурентні, і виняткові. Національний парк – частина громадськості може бути виключена з користування парком підвищенням плати за вхід і за право розбивати намети. Користування парком також конкурентне (оскільки він може бути переповненим численними відвідувачами), і в’їзд в парк додаткової машини може зменшити вигоди, які отримують інші споживачі.

У тих випадках, коли інтереси споживачів суспільного блага однорідні і рішення приймаються одноголосно, колективне надання суспільного блага збільшує надлишок споживача.

87. Методи макроекономічного аналізу. Моделювання як основний метод макроекономіки

Методологія макроекономіки – сукупність підходів і прийомів пізнання економічних відношень і процесів на рівні економіки в цілому.

Основи сучасної методології макроекономіки були закладені в XIX і початку ХХ ст., а поглиблені і розвинуті в 1936 р. у знаменитій роботі Дж. М. Кейнса “Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей”.

Особливе місце в системі інструментів макроекономічного аналізу займає економічне моделювання.

Макроекономічне моделювання – у спрощеному виді при багатьох допущеннях встановлюють основні залежності між економічними показниками.

Макроекономічні моделі містять екзогенні (зовнішні) змінні – їх значення встановлюються урядом і Національним банком.

Ендогенні змінні (внутрішні) – це результат рішення моделі.

Спрощена макроекономічна модель.

До екзогенних відносять рівень податків, грошової пропозиції.

До ендогенних – обсяг виробництва, рівень зайнятості, рівень інфляції, безробіття.

Модель показує, як зміна однієї з екзогенних величин впливає на ендогенні – ті, що об'єднуються в моделі.

У макроекономіці розрізняють позитивну (ex post) і нормативну (ex ante) макроекономіку.

Позитивна описує реальні економічні явища та їхні взаємозв'язки.

Нормативна – це розробка теорії функціонування і розвитки національного господарства.

88. Історія розвитку макроекономічної науки

Макроекономіка – це наука, що вивчає функціонування економічної системи в цілому.

На відміну від мікроекономіки, що вивчає головним чином поведінку окремого економічного суб'єкта, у макроекономіці досліджуються результати і наслідки діяльності всіх учасників.

Макроекономіка використовує агреговані параметри, сукупні величини.

У основі макроекономіки лежать мікроекономічні явища та процеси:

• макроекономічні показники – це результат зведення показників економічної діяльності окремих домашніх господарств і фірм;

• макроекономічні закономірності відбивають тенденції масової поведінки на мікрорівні;

• при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення, що домашні господарства і фірми приймають мікроекономічні рішення;

• макроекономічні процеси є результат взаємодії економічних агентів і економічної політики держави.

Економічна політика – це цілеспрямований вплив держави на виробництво, прибутки, зайнятість, інфляцію та інші макроекономічні параметри за допомогою зміни пропозиції грошей, рівня податків і державних витрат.

Мета макроекономічної політики – підтримка повної зайнятості, стабільності цін і ефективного економічного зростання.

Макроекономічні чинники (рівень відсотка, інфляція, безробіття) впливають на рішення домашніх господарств про збереження, споживання, інвестування, що у свою чергу, визначає розмір і структуру сукупного попиту. Тобто мікро- і макропроцеси взаємозалежні.

На відміну від мікроекономіки макроекономіка використовує агреговані величини:

• валовий внутрішній продукт (ВВП) – а не обсяг випуску окремої фірми;

• середній рівень цін – а не ціни на конкретні товари;

• ринкова ставка – а не ставка відсотка окремого банку;

• рівень інфляції, зайнятості, безробіття .

Основними макроекономічним показниками є темп росту реального ВВП, рівень інфляції, рівень безробіття.

Основні відмінності макроекономіки від мікроекономіки:

1. У мікроекономіці: будь-яка точка кривої байдужності характеризує однаковий рівень задоволення. Криві байдужності не можуть перетинатися.

У макроекономіці: можуть перетинатися, тому що в макроекономіці можливі різноманітні переходи, пов'язані з перерозподілом прибутків у рамках однієї економічної системи.

2. - у мікроекономіці універсальність формули.

У макроекономіці універсальних формул немає. Підхід із різноманітних точок зору.

3. У макроекономіці велике значення надається політичним проблемам.

89. Система національних рахунків як нормативна база макроекономічного рахівництва

Макроекономіка вивчає характер та результати функціонування економіки в цілому.

В якості узагальнюючих показників результатів функціонування національної економіки за певний період застосовують наступні агрегати:

– валовий внутрішній продукт (ВВП);

– валовий національний продукт (ВНП);

– чистий національний продукт (ЧНП);

– національний доход.

Протягом майже сімдесяти років в колишньому Радянському Союзі розвивалась і використовувалась система макроекономічних показників, яка мала назву Баланс народного господарства (БНГ). Характерною особливістю цієї системи був розподіл суспільного виробництва на дві нерівнозначні сфери:

• матеріальне виробництво; - нематеріальна сфера.

Відповідно до цієї концепції, сукупний суспільний продукт (ССП) та національний доход (НД), як основні макроекономічні показники БНГ, створювалися лише виробничою сферою. А продукт, вироблений нематеріальними галузями економіки (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, охорона здоров'я тощо) в розрахунок не брався. Вилучення послуг зі сфери економічного виробництва в радянській статистиці відображало низький рівень економічного розвитку, недорозвинену сферу послуг, а також те, що пріоритетом економічної політики було проголошено розвиток матеріального виробництва.

Система національних рахунків – це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, які використовуються для описування та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного процесу на макрорівні. СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції та визначення передбачають, що економіка, описана за її допомогою, функціонує на основі дії ринкових механізмів та інститутів. Однією з важливих особливостей СНР є її всеосяжний характер. Це означає, що СНР містить впорядковану певним чином інформацію про:

• всі господарські суб'єкти, які беруть участь в економічному процесі: юридичні особи та домогосподарства;

• всі економічні операції, пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, накопиченням активів та іншими аспектами економічного процесу;

• всі економічні активи і пасиви, які формують національне багатство (основні фонди, матеріальні обігові кошти, фінансові активи, вартість землі та корисних копалин тощо).

90. Основні макроекономічні показники

Головним показником при розробці системи національних рахунків (СНР), основним показником результатів економічної діяльності на макрорівні є валовий внутрішній продукт (ВВП) – характеризує сукупну ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених підприємствами, організаціями та установами в поточному періоді на економічній території країни.

Показник ВВП представляє загальну вартість кінцевого продукту, виробленого тільки всередині країни, з використанням як власних, так й чужих факторів виробництва, тобто в ВВП не знаходить відображення продукт, створений за кордоном з використанням факторів виробництва даної країни.

Валовий національний продукт (ВНП) – це сума доданих цінностей, створених з використанням факторів виробництва, що належать даній країні та її громадянам.

З одного боку в ВНП країни включають і його частину створену за кордоном, але з використанням факторів, що знаходяться у власності даної країни та її громадян. З іншого боку, в ВНП країни не входить те, що вироблено в даній країні з використанням факторів, що належать іншим країнам. Різниця між показниками ВВП і ВНП незначна й знаходиться в межах одного або декількох відсотків.

Окрім названих основних (ВВП – ВНП (ВНД)), існує цілий ряд інших взаємопов’язаних показників національного рахівництва. Всі вони розраховуються на підставі ВВП і використовуються з тією чи іншою метою у макроекономічному аналізі.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) можна отримати із ВВП, коли його зменшити на величину амортизаційних відрахувань: ЧВП = ВВП – Амортизаційні відрахування

Національний доход (НД) – сукупний доход в економіці, який отримують власники факторів виробництва (праці, капіталу, землі) – можна отримати коли показник ЧВП зменшити на величину чистих непрямих податків на бізнес: НД = ЧВП – Чисті непрямі податки на бізнес

Показник особистого доходу (ОД) можна розрахувати, коли від національного доходу відняти внески на соціальне страхування, нерозподілений прибуток корпорацій, податки на прибуток корпорацій і додати суму трансфертних платежів. Необхідно також відняти чистий процент і додати особисті доходи, отримані у вигляді проценту.

Використовуваний доход (ВД) розраховується шляхом зменшення показника особистого доходу на суму прибуткового податку з громадян та деяких неподаткових платежів державі:

ВД = ОД – Прибутковий податок – Неподаткові платежі державі

Це доход, який залишається у розпорядженні домогосподарств. Він використовується на споживання та заощадження.

91. Номінальний та реальний ввп

Основним показником результатів економічної діяльності на макрорівні є валовий внутрішній продукт (ВВП) – характеризує сукупну ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених підприємствами, організаціями та установами в поточному періоді на економічній території країни.

Номінальний ВНП – це обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що існують на момент виробництва.

Номінальний ВНП= де – обсяг виробництва і-го товару в поточному році;

р₁ – ціна і-го товару в поточному році.

Таким чином, на величину номінального внп впливають два процеси:

1. динаміка обсягу виробництва; 2) динаміка рівня цін.

Реальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва:

Реальний ВВП = , де р₀ – ціна і-го товару в базисному році.

Враховуючи описане, реальний ВВП можна розраховувати шляхом коригування номінального ВВП на індекс цін (І_р):

Реальний ВВП = ,

Звідси випливає, що:

Зміна реал. ВВП, % = Зміна номін. ВВП, % – Зміна індексу цін, %

Якщо величина індексу цін менша за одиницю, то відбувається коригування номінального ВВП у бік збільшення, яке називається інфлюванням. Якщо ж величина індексу цін більша за одиницю, то відбувається дефлювання – коригування номінального ВВП у бік зменшення.

Для здійснення названих коригувань використовують цінові індекси Лайспереса, Пааше, Фішера (цінові дефлятори).

Індекс Лайспереса (або агрегатний індекс цін) показує, як змінюються ціни за два періоди, що порівнюються, якщо структура виробленого ВВП залишається незмінною. Вагами в цьому випадку є товарна структура виробництва базисного періоду, а тому зміни у виробництві та споживанні, пов'язані з науково-технічним прогресом, не враховуються.

Індекс має вигляд: ,

де р₁, р₀ – ціни відповідно в поточному і базисному періодах;

g₀ – обсяг виробництва в базисному періоді.

Цей індекс дещо завищує темп зростання рівня цін, оскільки при його розрахунку нехтують тим фактором, що із зміною цін, безперечно, відбуваються зміни в структурі споживчих товарів.

Індекс Лайспереса, розрахований для фіксованого "кошика" споживача товарів та послуг, називають індексом споживчих цін: ,

Фіксований споживчий кошик складається приблизно з 300 найменувань товарів і послуг, які купуються типовим міським мешканцем. Індекс побудовано так, що ціна кошика у базисному періоді береться за 100%, а тому значення індексу вказує на те, на скільки відсотків змінилася ціна товарів – компонентів споживчого кошика у поточному періоді в порівнянні з попереднім.

Індекс споживчих цін розраховується щомісячно, є оперативним і найпоширенішим показником рівня інфляції.

Індекс Пааше частково усуває обмеженість індексу Лайспереса, оскільки вагами в даному випадку є товарна структура виробництва поточного року. Індекс має вигляд: ,

Індекс Пааше, розрахований для сукупності товарів і послуг, що входять до складу ВВП, називається дефлятором ВВП: Дефлятор ВВП= ,

Оскільки на цей індекс впливають структурні зрушення, які компенсують підвищення цін на окремі товари, вважається, що дефлятор ВВП недооцінює зростання загального рівня цін.

Безперечно, що індекс споживчих цін та дефлятор ВВП дають різну характеристику зміни рівня цін. Це пояснюється тим, що між цими двома індексами існує три суттєві відмінності:

• дефлятор ВВП відображає зміну цін на всі вироблені товари та надані послуги, а індекс споживчих цін – тільки на ті товари, що входять до складу споживчого кошика;

• дефлятор ВВП не відображає зміну цін на імпортні товари, оскільки імпорт не входить до складу ВВП. Але до споживчого кошика входять імпортні товари, тому в індексі споживчих цін знаходить відображення зміна цін і на імпортні товари;

• дефлятор ВВП є поточно зваженим (індекс Пааше), а індекс споживчих цін є базисно зваженим (індекс Лайспереса).

Проте на практиці відмінність між цими двома індексами незначна, і вони обидва досить добре відображають тенденцію та швидкість зміни цін. В залежності від мети дослідження завжди можна підібрати той індекс, який найбільшою мірою відповідає поставленому завданню.

Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів Пааше і Лайспереса, усуває їхню обмеженість: ,

92. Циклічність як форма економічного розвитку

Зростання і падіння обсягів національного виробництва, цін, процентних ставок і зайнятості складають діловий цикл, який є характерною рисою ринкової економіки.

Економічний цикл (цикл ділової активності) – це періодичний підйом або спад реального ВВП на фоні загальної тенденції до зростання.

Причинами циклічності можуть бути:

• технічні нововведення (НТР), які впливають на інвестиції та споживчі витрати, а відповідно – на виробництво, зайнятість і рівень цін;

• політичні й випадкові події (наприклад, війни, “перебудова” в СРСР та перехідний період у нових незалежних державах);

• зміни в кредитно-грошовій політиці (коливання обсягів грошової маси);

• нестача національних інвестицій;

• зміни цін на нафту, газ та інші види сировини тощо.

В макроекономіці не існує цілісної теорії економічного циклу, і економісти різних напрямків концентрують свою увагу на різних причинах циклічності. Але більшість із них вважають, що рівень сукупних витрат (Y = C + G + I + NX) безпосередньо визначає рівень зайнятості і безробіття.

Окремі економічні цикли суттєво різняться між собою за тривалістю та інтенсивністю, проте всі вони складаються з одних і тих самих фаз

Фази економічних циклів

При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентної ставки, обсяг грошової маси і т.п. Проте основними індикаторами фази циклу служать:

• рівень зайнятості; рівень безробіття; обсяг випуску, оскільки динаміка рівнів інфляції і процентної ставки може бути різною в залежності від факторів, які спричинили спад.

Фактичний реальний обсяг випуску продукції коливається при цьому навколо потенційного рівня ВВП, під яким ми розуміємо обсяг виробництва за умови повної зайнятості ресурсів. Він опускається нижче цієї позначки під час спаду, потім поступово повертається до неї, а інколи навіть перевищує цей рівень під час чергового підйому економіки. Коливання фактичного обсягу ВВП навколо потенційного характеризується показником, який має назву “розрив ВВП”:

Розрив ВВП = , де Y, Y* – відповідно фактичний та потенційний обсяг ВВП.

Коли , ми говоримо про відставання ВВП – це обсяг продукції, який економіка втрачає через неповне використання свого виробничого потенціалу.

Значно рідше зустрічається ситуація перевищення фактичним ВВП потенційного свого рівня (Y>Y*).

93. Зайнятість і формування ринку праці в Україні

Поняття “повна зайнятість” досить складне у плані визначення. На перший погляд, його можна було б трактувати в тому розумінні, що всі 100% робочої сили мають роботу. Але, певний рівень безробіття вважається нормальним і цілком виправданим. У відповідності з міжнародними стандартами, розробленими у 1983 р. Міжнародною організацією праці (МОП), все населення можна поділити на три категорії:

1) зайняті – це ті люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи відпуск. До цієї категорії належать і ті, хто зайнятий неповний робочий день;

2) безробітні – ті, хто не має роботи, але активно її шукає або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Конкретніше: людина вважається безробітною, коли вона відповідає трьом критеріям, які мають місце одночасно: “без роботи”, “робить активні спроби знайти роботу”, “готова відразу ж стати до роботи”. Зайняті і безробітні становлять робочу силу, або економічно активне населення в даний момент часу;

3) особи поза робочою силою, або економічно неактивне населення – це перш за все люди у віці до 16 років, а також ті, хто перебуває в спеціалізованих установах (наприклад, психіатричних диспансерах, виправних закладах тощо); до цієї категорії належать і особи, що вибули зі складу робочої сили – дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботу (навчаються, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботу).

Таким чином: Населення = Робоча сила + Особи поза робочою силою

Робоча сила = Зайняті + Безробітні

Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили. Позначається буквою u і вимірюється у відсотках: ,

Рівень зайнятості визначається як частка від ділення числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше: ,

Ринок праці є важливою та багатоплановою сферою економічного і соціально-політичного життя суспільства На ринку праці одержує оцінку вартість робочої сили, визначаються умови її найму, в тому числі величина заробітної плати, умови праці, можливість отримання освіти, професійного зростання, гарантії зайнятості. Саме ринок праці відображає основні тенденції в динаміці і структурі зайнятості, тобто у суспільному розподілі праці, мобільності робочої сили, масштабах та динаміці безробіття.

Ринок праці являє собою систему суспільних відносин, пов'язаних з наймом і пропозицією праці

Ринок праці охоплює відносини, які розпочинаються при наймі людини на роботу і завершуються її звільненням. Але тоді, коли людина працездатного віку не зайнята, вона все одно перебуває на ринку праці, впливаючи на пропозицію. Пропонувати послуги праці (формувати пропозицію) може будь-яка людина працездатного віку. Купити ці послуги можуть приватні підприємці або держава. В умовах ринку фактор праці дістає адекватну ринкову оцінку, яка формується в процесі взаємодії попиту та пропозиції Цей процес має деякі особливості.

Попит на ринку праці, як і на ринках інших ресурсів, є похідним від попиту на товари та послуги, що їх виробляють робітники. Крім того, попит на ринку праці залежить від продуктивності праці, основним чинником якої є науково-технічний прогрес. На попит на робочу силу впливають також стан економічної кон'юнктури, фаза економічного циклу.

Пропозиція праці формується багатьма чинниками. Робітник має здійснити вибір: продавати чи не продавати свою здатність до праці. Вирішуючи, яку кількість праці запропонувати до продажу, він робить вибір між своїми дозвіллям і тими споживчими благами, які він зможе придбати на заробітну плату. При цьому необхідно враховувати те, що у випадку підвищення заробітної плати діє "ефект заміни"(працівникові вигідно відмовитися від годин дозвілля заради збільшення робочого часу, якщо ціна його праці забезпечує йому більше переваг). Але збільшуючи свій робочий час, працівник втрачає більше фізичної і розумової енергії на кожну додаткову одиницю робочого часу, тобто граничні витрати праці зростають. Це означає, що лише за умови збільшення заробітної плати людина погодиться працювати більше. Підвищення заробітної плати створює "ефект доходу", який проявляється в тому, що, задовольнивши свої першочергові потреби, працівник, який одержує високу заробітну плату, більше цінує дозвілля Для того, щоб спонукати збільшувати свою пропозицію на ринку, треба підвищити йому заробітну палату.

Пропозиція робочої сили визначається рядом факторів серед яких виділяють чисельність і склад працездатних жителів регіону, їх трудову активність і сальдо маятникової міграції.

Фундаментом формування трудової активності взагалі є працездатність (повна або часткова). Головним узагальнюючим фактором формування трудової активності є соціально-економічні умови життя: психологічні настанови та економічні стимули трудової діяльності. До факторів, які впливають на формування конкретних рівнів трудової активності, слід віднести: соціально-демографічні (вік, стать, сімейний стан тощо);

- демоекономічні (рівень освіти та професійно-кваліфікаційної підготовки окремих груп населення, рівень доходів та їх співвідношення з майбутнім заробітком, наявність інших (окрім заробітної плати) засобів до існування);

соціо-психологічні (мобільність, відношення до легальної трудової діяльності і зайнятості у сфері чорного ринку, готовність до зміни при потребі умов своєї трудової діяльності і т. ін.);

- економічні (потреба в робочій силі, рівень оплати праці і його співвідношення з прожитковим мінімумом).

Суттєвий вплив на пропозицію праці здійснює міграція робочої сили. Міграція робочої сили являє собою складне по структурі явище, що складається з різних потоків мігрантів, які, в свою чергу, диферецюються по територіальному, часовому, соціально-демографічному та іншим ознакам Важним є дослідження причин міграції, серед яких можна виділити: природно-кліматичні; демографічні; етнічні; соціальні; економічні. Велику роль відіграє величина і структура потреби регіонів в робочій силі, співвідношення в рівні життя між ними. Особливу роль в міграції відіграє рівень забезпеченості житлом.

Розрізняють імміграцію і еміграцію населення. Імміграція у країну збільшує загальну пропозицію робочої сили на ринку праці та конкуренцію на ньому. Еміграція ж, навпаки, зменшує загальну пропозицію робочої сили на ринку праці та конкуренцію на ньому, і може призвести до "втечі умів", що негативно вплине на економічне зростання держави.

Таким чином, ринок праці це ринок особливого роду, який має суттєві відмінні риси від ринків інших товарів, у той же час ринок праці підкоряється в цілому законам попиту та пропозиції.

Крива пропозиції є зростаючою, відображаючи той факт, що при відсутності безробіття фірми будуть сплачувати більш високі ставки зарплати, щоб залучити більше робітників. Ставка заробітної плати повинна покривати витрати втрачених можливостей альтернативного використання часу або на інших ринках праці, або у домашньому господарстві, або на відпочинку. Саме тому вона піднімається вгору.

Крива попиту на працю є спадною. Це пояснюється тим, що при найменшій заробітній платі можна найняти більше працівників. Перетин кривих попиту та пропозиції встановлює рівноважну ціну послуги або заробітну плату.

Більшість вчених економістів єдиний ринок праці поділяють на два сегменти: ринок первинних (незалежних і залежних) робочих місць і груп робочої сили, а також ринок вторинних робочих місць і груп робочої сили. Первинні незалежні робочі місця займають фахівці з вищою і середньою спеціальною освітою, керівники та адміністратори всіх ланок і висококваліфіковані робітники. Це високооплачувані групи робочої сили, що мають високий рівень кваліфікації, надійні гарантії зайнятості. Первинні залежні робочі місця займають техніки, адміністративно-допоміжний персонал та робітники середньої кваліфікації. Вони мають теж відносно високі заробітки і гарантії зайнятості.

Вторинні робочі місця не потребують спеціальної підготовки та кваліфікації. їх займають працівники сфери обслуговування, некваліфіковані робітники, низькі категорії службовців. До них відносяться: кухарі, офіціанти, поліцейські, пожежники, медичний персонал, служниці, прибиральниці. Вони концентруються на невеликих фірмах та на підприємствах.

Сучасна мобільність робочої сили часто визначається належністю не до фірми, а до тієї чи іншої професії. В структурі ринку праці зараз проявляються дві важливі тенденції: різке зниження кількості зайнятих у сільському господарстві та істотне збільшення їх в сфері послуг у зв'язку з її розширенням і перетворенням у провідну галузь діяльності.

На сучасному етапі істотно змінилася професійно-кваліфікаційна структура ринку праці. Зауважимо, що поняття "професійно-кваліфікаційна структура" містить три самостійних, але тісно пов'язаних поняття: професійна структура робочої сили, її кваліфікаційна структура, зміст кваліфікації

Професійна структура сукупність представників різних професії та професійних груп Кваліфікаційна структура сукупність робітників різних рівнів кваліфікації. Зміст кваліфікації різних професій набір навичок, знань, досвіду, потрібних для виконання роботи.

Характерною рисою змін у кваліфікаційній структурі є зростання освітнього рівня робочої сили. Зміни у змісті кваліфікації проявляються у переході від переважно фізичної роботи до переважно нефізичної, яка Використання ЕОМ, особливо персональних комп'ютерів і систем автоматизованого проектування, вимагає від інженерів знань математики та програмування, крім отриманих знань із своєї спеціальності

94. Особливості інфляції у країнах з перехідною економікою

Інфляція означає зростання загального рівня цін (або, іншими словами, це є падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя).

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у відсотках) та 100%: ,

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:

Темп інфляції = , де І¹_цін, І⁰_цін – відповідно, ціновий індекс у поточному і минулому періодах.

Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується.

Дезінфляція означає сповільнення темпів інфляції.

В економіці немає якогось одного виду інфляції, оскільки вона виникає під впливом багатьох факторів. Одні види інфляції зумовлює попит, інші – пропозиція. Тому розрізняють два види інфляції :

• інфляція попиту;

• інфляція пропозиції.

Інфляція попиту спостерігається, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни, намагаючись зрівноважити попит і пропозицію, зростають.

Інфляція, що виникає через зростання витрат у періоди високого безробіття та неповного використання виробничих ресурсів, називається інфляцією витрат, або інфляцією пропозиції.

Стагфляція – ситуація в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.

Інфляція впливає на економіку через: перерозподіл доходу і багатства між різними групами людей; створення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів. В той же час потрібно відзначити, що вплив інфляції на рівень реальних доходів та обсяги виробництва суперечливий і незалежний від того, якою є інфляція – очікуваною чи непередбаченою.

Непередбачена інфляція перерозподіляє багатство між різними групами людей. Вона звичайно сприяє боржникам і спекулянтам. Водночас вона шкодить кредиторам та групам людей з фіксованими доходами, власникам заощаджень.

Очікувана інфляція – інфляція, яка є збалансованою (такою, що не змінює відносні ціни) і передбаченою, не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів.

Існує три категорії інфляції: помірна; галопуюча; гіперінфляція.

Помірна інфляція характеризується повільним зростанням цін: щорічний рівень інфляції вимірюється однозначним числом.

Галопуюча інфляція – це інфляція, що вимірюється двозначним чи тризначним числом (50 або 300% за рік). Гіперінфляція – ціни зростають на тисячі, мільйони чи навіть мільярди відсотків на рік.

97. Необхідні фактори споживання та заощадження

Національний доход домашні господарства витрачають на споживання, а решту – на заощадження.

Споживання домашніх господарств визначають такі фактори : доход від участі у виробництві; податки і трансфертні платежі; розмір майна; доход від майна; ступінь диференціації населення за рівнем доходів і розміром майна; чисельність і вікова структура населення. Два останніх фактори в короткому періоді є екзогенними параметрами.

Дж. Кейнс виходив з гіпотези абсолютного доходу, відповідно до якої споживання домашніх господарств залежить від величини абсолютного доходу. В алгебраїчній формі функція споживання Кейнса записується так: де – абсолютний доход;

– величина автономного (незалежного від поточного доходу) споживання; (при = 0 автономне споживання здійснюється за рахунок скорочення майна);

– гранична схильність до споживання, яка показує, наскільки збільшиться споживання при збільшенні поточного доходу на одиницю: де  – зміна доходу;

С – зміна споживання, викликана зміною доходу.

Кожній функції споживання відповідає своя функція заощадження, яка виводиться шляхом віднімання від функції доходу функції споживання :

де – гранична схильність до заощадження, яка в сумі з граничною схильністю до споживання дає 1 (так як то ).

98. Інвестиції

Під інвестиційним попитом розуміють попит підприємців на блага для відновлення зношеного капіталу і збільшення реального капіталу. Відповідно загальний обсяг інвестицій (брутто інвестиції – І_br) поділяється на реноваційні, що дорівнюють амортизації (D) та чисті (нетто інвестиції – І_n). Якщо в якомусь періоді загальний обсяг інвестицій менший ніж величина амортизації (знеціненого капіталу), то нетто інвестиції виявляються від’ємною величиною, так як: I_br – D = I_n

Попит на інвестиції – сама мінлива частина сукупного попиту на блага. Інвестиції сильніше за все реагують на зміну економічної кон’юнктури. З іншого боку, саме зміна обсягу інвестицій частіше за все є причиною кон’юнктурних коливань. Специфіка впливу інвестицій на економічну кон’юнктуру полягає в тому, що в момент їх здійснення зростає попит на блага, а пропозиція благ зросте лише через якийсь час, коли в дію вступлять нові виробничі потужності. В залежності від того, які фактори визначають обсяг попиту на інвестиції, останні діляться на індуційовані та автономні.

Інвестиції називаються індуційованими, якщо причиною їх здійснення є стійке зростання попиту на блага. Щоб визначити обсяг інвестицій, що забезпечує задоволення попиту, що зріс, розширення виробничої бази, необхідно знати прирістну капіталоємність продукції () – коефіцієнт, який показує скільки одиниць додаткового капіталу () необхідно для виробництва додаткової одиниці продукції (у). Коефіцієнт прирістної капіталоємності продукції ще називають акселератором та розраховують за формулою:

При заданій прирістній капіталоємності продукції для збільшення виробництва з у₀ до у₁ необхідні індуційовані інвестиції в розмірі:

Таким чином, індуційовані інвестиції є функцією від приросту національного доходу.

При рівномірному збільшенні національного доходу обсяг індуційованих інвестицій постійний. Якщо доход зростає зі змінною швидкістю, то обсяг індуційованих інвестицій коливається. У випадку скорочення національного доходу інвестиції стають від’ємними.

Часто підприємцям вигідно робити інвестиції і при постійному національному доході, тобто при заданому сукупному попиті на блага. Це передусім інвестиції в нову техніку і підвищення якості продукції. Такі інвестиції частіше за все самі стають причиною зростання національного доходу, але їх здійснення не є наслідком зростання національного доходу, і тому вони називаються автономними.

99. Сукупні видатки і рівноважний ввп

На макрорівні національна економіка зображається у вигляді взаємодії чотирьох суб'єктів: сектора домашніх господарств, підприємницького сектора, держави і закордону, на чотирьох ринках: благ, праці, грошів і цінних паперів.

Сектор домашніх господарств включає всі приватні господарські осередки усередині країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Домашні господарства виявляють три види економічної активності:

• пропонують засоби виробництва, що знаходяться в їхній приватній власності;

• споживають частину одержуваного доходу, купляючи споживчі блага;

• зберігають решту доходу, купуючи цінні папери і нерухомість.

Підприємницький сектор являє собою сукупність усіх фірм, зареєстрованих всередині країни і створених для виробництва і реалізації благ. Економічна активність даного сектора зводиться до:

• попиту на засоби виробництва; пропозиції благ; інвестування.

Державний сектор - це всі державні інститути і заклади, що роблять суспільні блага і надають їх споживачу безкоштовно, тобто без безпосередньої оплати кожної споживаної одиниці блага. До числа найважливіших благ відносяться: безпека, досягнення фундаментальної науки, послуги державної соціальної і виробничої інфраструктур. Економічна активність виявляється в:

• закупівлі благ; зборі податків; пропозиції грошей.

Сектор закордон складається з економічних суб'єктів, що мають постійне місцезнаходження за межами даної країни, а також іноземних державних інститутів.

Вплив закордону на вітчизняну економіку здійснюється через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом і національними валютами.

Сукупність основних макроекономічних взаємозв'язків:

з погляду доходів:

Y = C + T + S + Z ,

з точки зору видатків:

Y = C + I + G + E ,

де С – витрати домогосподарств; Т – сума податків;

S – заощадження домашніх господарств; Z – сума імпорту;

Е – сума експорту; І – сума інвестицій;G – державні витрати;

Y – національний доход (національний продукт).

Потік – характеризує економічний процес, що відбувається безперервно і вимірюється в одиницях за визначений період часу. У моделі: потоки продукції, витрат, доходів.

Запас – це розмір, що використовують для виміру показника на конкретний момент часу, на визначену дату. Таким чином запас дорівнює накопиченим за період потокам, а потік – різниці між запасами на початок і кінець періоду.

Взаємозв'язок потоку і запасу представлено в табл.

Визначення рівноважного ввп за методом „вилучення–ін’єкції”

Доходи домогосподарств використовуються крім споживання ще й на заощадження, податки, імпортні блага (S, Z, T). Ці потоки називають “вилучення”. Тоді:

Y = C + T + S + Z або Y = C + E_{ВІДТОКІВ},

З іншої сторони існує три види витрат крім С. Це I, G, E. Ці потоки називаються «ін'єкціями» або притоками. Тоді: Y = C + I + G + E або Y = C + E_{ІН’ЄКЦІЙ},

Прирівняємо національний продукт і національний доход:

C + I + G + E = C + T + Z + S I + G + E = I + Z + S

Отже, отримуємо, що загальна сума “відтоків” дорівнює загальній сумі “ін’єкцій”:

Е_{ВІДТОКІВ} = Е_{ІНЄКЦІЙ} ,

Слід зауважити, що дана рівність діє лише для загальних сум.

100. Державне регулювання економіки: сутність, обмеження

Державне регулювання економіки (ДРЕ) — це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави заради створення нормальних умов ефективного функціонування ринку і вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й усього суспільства.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) — правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. врівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту непрацездатних і малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям.

Регулююча діяльність держави передбачає регламентацію економічних і соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає:

• соціальну стабільність;

• забезпечення ефективної зайнятості;

• дотримання вимог екологічної безпеки;

• задоволення соціально-культурних та духовних потреб населення.

Основні функції держави в економічному житті країни:

• створення правової бази функціонування суб'єктів ринкової економіки;

• формування конкурентного середовища і його захист;

• усунення (мінімізація) негативних екстерналій;

• розподіл і перерозподіл доходів;

• розробка і здійснення науково обґрунтованої і цілеспрямованої державної структурної політики;

• виробництво суспільних товарів і благ;

• регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Державне регулювання економіки — це управління соціально-економ розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації конкретних цілей.

Об'єкти державного регулювання економіки — сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або терміново, як того вимагають умови нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності.

Конкретні об'єкти ДРЕ: економічний цикл; структура економіки; умови нагромадження й інвестиційна діяльність; науково-технічний прогрес та інноваційні процеси; грошовий обіг, інфляція; ціни; платіжний баланс; блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка й перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо); умови конкуренції; навколишнє середовище (екологічні проблеми); регіони тощо.

Суб'єкти ДРЕ — це суб'єкти виконання та суб'єкти впливу.

Суб'єкти виконання-держава та її інституційні органи (законодав., виконавчі і судові органи різн.рівнів).

Суб'єкти впливу — фізичні та юридичні особи, громадські й політичні об'єднання, засоби масової інформації, окремі особистості тощо.

Форми державного регулювання економіки: 1. бюджетно-податкова політика 2. кредитно-грошова 3.адміністративно-економічне регулювання 4. цінове регулювання

Бюджетно-податкове: базується на формуванні державного бюджету і державними витратами і спрямована на реалізацію певних цілей соціально-економічного розвитку держави.

Кредитно-грошове: діяльність держави спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки.

Адміністративно-економічне: передбачає заходи адміністративного та економічного характеру спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи і реалізації соціальних цілей суспільства.

Цінове: вплив держави на ринкове ціноутворення шляхом законодавчих, адміністративних, судових заходів з метою проведення кон’юнктурної і структурної політики, приборкання інфляції, стимулювання виробництва, його модернізації, посилення конкурентноздатності, пом’якшення соціальної напруги та ін.

Основні методи державного регулювання економіки:

• прямі - це методи за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси. Наприклад: державний контракт, держзамовлення, субсидії, дотації, ліцензування, становлення державних стандартів, норматив.

• Непрямі - це сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб’єктів економіки. Виділяють: правові, економічні, адміністративні методи. Правові - це система законів і законодавчих актів, що визначають правовий простір. Економічні - це становлення державою фінансових і матеріальних стимулів, здатних впливати на економічну поведінку споживачів (ставки податків, облікова ставка, митний тариф). Адміністративні - це заходи державної влади, які являють заборони, примус (укази, розпорядження, ліцензування).

101. Механізм ринкового регулювання економіки

Основна функція державного сектору – реалізація цілей економічної політики держави стосовно ринкового реформування країни.

За допомогою державного сектору вирішуються такі питання:

забезпечення національної безпеки і цілісності економіки;

забезпечення збалансованості і стабільного розвитку національної економіки;

підвищення конкурентноздатності економіки, забезпечення позитивних зрушень;

соціалізація економіки(сприяння зайнятості і соціальної орієнтації економіки), виробництво суспільних товарів і послуг;

створення ефективних умов для розвитку приватного сектору

розвитку регіонів країни;

вирішення проблем екологічного характеру.

Про необхідність державного регулювання економіки свідчить світовий досвід. В силу своєї особливої ролі держава завжди втручалась в тій чи іншій мірі в економічні процеси. Але на першій стадії ринкової економіки (16-19 століття) рівновага національного ринку досягалась за рахунок дії ринкового механізму. Ринкова конкуренція впливала на ціни, які регулювали рівновагу між попитом і пропозицією і забезпечували макроекономічну стабільність. Але і в цей час держава вже втручалась в економічні процеси. Це зв’язано з потребами апарату чиновників, армії поліції, судів та ін. В цілому роль держави в регулювання економіки в цей період була обмежена. Такий механізм існував протягом трьох століть, уперше він виявив свою неспроможність у 1825 році (перша криза в Англії). Згодом в економіці виникли таі явища, як інфляція, безробіття та ін. Тому виникла потреба в активній ролі держави в регулюванні економіки, особливо після кризи 1929-3 років.

Втручання держави в ринкову економіку мало певні причини:

1. Розвиток продуктивних сил, їх зростання та ускладнення.

2. Зміни в робочій силі, що потребує коштів на освіту, перекваліфікацію працівників.

3. Взаємодія людини з природою, виникнення екологічної кризи.

4. Неспроможність ринку рівномірно розвивати регіони країни, продуктивні сили, забезпечити їх зайнятість.

5. Значне ускладнення відносин власності.

6. Поглиблення процесів усуспільнення виробництва та праці ( спеціалізація, кооперування, концентрація виробництва)

7. Неспроможність ринкового механізму проводити єдину грошово-кредитну політику.

8. Ринок неспроможний подолати монополізм, наростання інфляції, кризи надвиробництва, безробіття.

102. Альтернативні макроекономічні теорії

Макроекономіка як наука є теоретичною базою економічної політики держави. Але її практичне застосування ускладнюється тим, що вона представлена великою сукупністю конкуруючих між собою теоретичних доктрин. Кожна з них по-різному уявляє механізм функціонування економіки з ринковими відносинами і, в першу чергу, по-різному вбачає співвідношення між рин­ком і державою, подає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки.

У системі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних: класична, кейнсіанська, монетариська, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очіку­вань.

Історично макроекономічна наука була започаткована класичною теорією. Найбільш видатними представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей, Альфред Маршал, Артур Пігу, Леон Вальрас, Вільфредо Парето.

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими відносинами. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є до­статньою, щоб через деякий час знову відновити в економіці такий рівень виробництва, який відповідає умо­вам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку пред­ставників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.

Історичний досвід світової економіки показує, що держава не за чиїхось суб'єктивних міркувань, а за об'єктивної необхід­ності змушена втручатися в економічні процеси. Переко­наність в цьому особливо зросла під впливом світової економічної кризи 30-х років (так званої Великої депресії), що зумовило зміну поглядів й механізм функціонування економіки і роль держави в цьому механізмі. Вирішаль­ну роль в перегляді класичних уявлень про економічний механізм відіграв відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс.

Новий економічний світогляд Кейнс подав у своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей», надрукованій у 1936 р. Він уперше піддав конструктивній критиці класичну теорію макроекономічного регулюван­ня, що панувала доти. На противагу класичній теорії ринкового саморегулювання і державного невтручання в економіку він запропонував альтернативну макроекономічну теорію, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву «кейнсіанської революції».

На відміну від класиків, прихильники кейнсіанської теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостій­но не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Вони стверджують, що завдяки ринковим регуляторам економіка може бути врівноважена, тобто в ній може забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, але водночас може існувати неповна зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Повна зайнятість за рахунок лише ринкових регуляторів — це не закономірність, а випадковість. Для підтвердження цього положення кейнсіанці наводять кілька аргументів, які заперечують здатність ринкового механізму самозабезпечувати повну зайнятість.

Перший аргумент — кейсіанською теорією відкида­ється положення про те, що відсоткова ставка гарантує забезпечення рівноваги міх заощадженнями та інвестиціями. Її прихильники вважають, що власники заощад­жень та інвестори — це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та їх перет­ворення в інвестиції керуються неоднаковими мотивами. При цьому відсоткова ставка не відіграє ролі єдиного чинника. Крім неї, на рівень заощаджень впливають також інші фактори, які не відображають прагнення людей одер­жувати доходи від заощаджень. Досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем: 1) з метою накопичення грошей для здійснення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення резерву грошових засобів з метою здійснення непередбачених витрат, пов'язаних з лікуванням, безро­біттям тощо; 3) з метою нагромадження грошей, щоб задовольнити майбутні потреби, наприклад, для сплати витрат за навчання.

Монетаризм. Їх погляди відрізняються від кейнсіанських. Гроші грають значно більшу роль в стані економіки. Ринкова конкуренція сама по собі забезпечує високу макроекономічну стабільність, а державне регулювання лише посилює диспропорції в економіці, сприяє економічній нестабільності. Державний сектор повинен бути як можна меншим. Вони відводять грошам перше місце. Це модель змін в економіці.

Зміни грошово-кредитної політики - зміни резервів комерційних банків – зміни грошової пропозиції – зміни сукупного попиту – зміни обсягу виробництва.

Монетарне правило: пропозиція грошей росте в відповідності до довгострокового зростання реального обсягу виробництва.

Сучасна модель регулювання, яка взята на озброєння у більшості країн, являє собою кейнсіансько- монетариський синтез. Вона поєднує монетаризм, який сприяє зменшенню інфляції, з кейнсіанством.

103. Фіскальна політика та державний бюджет

Бюджетно-податкова (фіскальна) політика – це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування бюджету в цілому.

Державні видатки являють собою витрати, пов’язані з діяльністю держави. Сукупні державні видатки поділяються на чотири категорії:

1. споживання в державному секторі (заробітна плата робітникам державного сектора, платежі за товари, що купуються для поточного споживання) – C_G;

2. трансферти приватному сектору –Tr;

3. проценти з державного боргу – iD_G;

4. державні інвестиції –І_G:

,

Три перші категорії утворюють поточні видатки, остання категорія – державні капітальні видатки.

Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впливає на інші характеристики економічної системи.

Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень.

Податки – це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом.

Основна макроекономічна функція держави полягає в стабілізації економіки.

Фіскальна політика, що охоплює збільшення державних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного попиту в економіці в період циклічного спаду, називається стимулювальною бюджетно-податковою політикою.

Стабілізація економіки в умовах інфляційного надлишкового попиту, який виникає внаслідок циклічного підйому, забезпечується за допомогою обмежувальної фіскальної політики, а саме: скорочення державних видатків та збільшення податків.

Дискреційна фіскальна політика – це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету. Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно в період підйому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

При недискреційній (автоматичній) фіскальній політиці бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки.

Для оцінки впливу фіскальної політики на бюджет використовуються концепції бюджету повної зайнятості та циклічного бюджету.

Бюджет повної зайнятості (структурний бюджет) – визначається рівнем сальдо бюджету, який мав би місце за поточного реального рівня державних видатків і податкових ставок в умовах потенційного рівня випуску в економіці.

Циклічний бюджет – відбиває вплив ділового циклу на державний бюджет, тобто показує, яким чином фаза економічного циклу впливає на доходи, видатки і сальдо бюджету.

Фактичний дефіцит – складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит).

Структурний дефіцит – визначається як бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках і потенційному рівні випуску.

Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінам рівня реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу.

Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела. Неінфляційні джерела містять в собі:

• внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам та домогосподарствам;

• трансферти – фінансування у вигляді безоплатної допомоги.

Зменшити дефіцит бюджету уряд також може шляхом накопичення заборгованості – прострочування платежів по боргах або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер.

Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів. В аналітичному вигляді фінансування дефіциту державного бюджету можна показати таким чином:

,

де BD – показник дефіциту бюджету;

МВ – грошова база;

D – внутрішній борг;

D* – зовнішній борг в іноземній валюті;

е – валютний курс.

Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільш негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. при монетизації дефіциту держава отримує доход від друкування грошей (сеньйораж). Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави.

104. Банківська система та грошова пропозиція

Згідно класифікації, що використовується в Україні, грошові агрегати визначаються таким чином:

АГРЕГАТ М1:

1. гроші поза банками (С);

2. кошти на розрахункових і поточних рахунках (D).

АГРЕГАТ М2 = М1 +:

1. строкові депозити;

2. кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій;

3. кошти Держстраху;

4. валютні заощадження.

АГРЕГАТ М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків.

Незалежно від їхньої структури, грошові агрегати різняться між собою ступенем ліквідності, швидкості обігу, функціональною роллю в економіці, участю в інфляції.

Пропозиція грошей (М^S) містить в собі готівку поза банківською системою (С) і чекові депозити (D), тобто: ,

Фактично – це агрегат М1, де готівкові гроші означають зобов’язання центрального банку, а чекові депозити – зобов’язання комерційних банків.

Існує декілька можливих джерел створення нових депозитів у системі комерційних банків:

• вкладення небанківським сектором готівкових грошових коштів у комерційні банки;

• купівля комерційними банками або центральним банком державних цінних паперів у фірм та населення;

• купівля банківською системою іноземної валюти у небанківського сектора;

• надання комерційними банками позичок небанківському сектору економіки.

Куплені цінні папери та іноземна валюта сплачуються банками шляхом збільшення депозитів продавця на суму угоди. Надання позичок також супроводжується зростанням депозитів.

Сума коштів, що внесені як депозити на банківські рахунки і не видані як кредит, тобто приступні для забезпечення вимог вкладників у будь-який час, складає фактичні або загальні резерви комерційного банку (TR). Система, за якої банк володіє резервами, що дорівнюють його депозитам, є системою 100% банківського резервування. За такої системи комерційні банки не можуть впливати на рівень пропозиції грошей, але можуть змінювати її структуру, приймаючи вклади. Система, за якої вартість банківських резервів менша, ніж загальна сума банківських депозитів, має назву часткового банківського резервування. Сучасна банківська система базується на частковому резервуванні депозитів. Це означає, що всі комерційні банки повинні мати мінімальні обов’язкові резерви пропорційно до суми відкритих депозитів. Норма обов’язкового резервування, або резервні вимоги – встановлені законом вимоги до рівня резервів проти зобов’язань комерційного банку по внесках, – є відношенням суми обов’язкових резервів до суми залучених депозитів:

,

Обов’язкові резерви скорочуються пропорційно скороченню депозитів. Величина, на яку фактичні резерви банку перевищують його обов’язкові резерви, називається надлишковими резервами:

,

За системи часткового резервування комерційні банки здатні створювати гроші, збільшуючи пропозицію грошей за рахунок кредитування економіки.

У загальному вигляді пропозицію грошей можна представити:

,

де r – норма обов’язкового резервування;

D – початковий депозит;

1/r – простий депозитний мультиплікатор.

Простий депозитний мультиплікатор (m = 1/r) визначає максимальну кількість нових депозитних грошей, що створюється однією грошовою одиницею надлишкових резервів при заданому рівні норми обов’язкового резервування. Максимальне розширення депозитів – збільшення грошей на чекових рахунках – визначається як добуток простого депозитного мультиплікатора і надлишкових резервів: ,

Зменшення загальної кількості банківських резервів призводить до мультиплікативного скорочення депозитів. Збільшення резервних вимог також скорочує обсяг безготівкової грошової маси.

Внаслідок банківського кредитування кількість грошей в економіці зростає. Процес емісії платіжних засобів у межах системи комерційних банків називається кредитною мультиплікацією, або мультиплікативним створенням депозитів. Кредитна мультиплікація визначає максимальний рівень кредитної експансії на внутрішньому ринку і, відповідно, максимальний обсяг грошової маси, що випускається банківською системою в обіг при певному рівні резервних вимог.

Грошова база (резервні гроші) складається з банківських резервів та з готівкових грошей, які є в обігу поза банками:

B = C + TR,

Готівка поза банками є безпосередньою частиною пропозиції грошей, тоді як банківські резерви впливають на здатність банків створювати нові депозити, збільшуючи пропозицію грошей. Оскільки грошовій базі властивий мультиплікативний вплив на пропозицію грошей, її ще називають грошима активної або підвищеної сили.

Коефіцієнт депонування грошей характеризує структуру зберігання населенням ліквідних коштів у вигляді їхнього розподілу між готівковими грошима та коштами на поточних (чекових) рахунках. Коефіцієнт депонування – це відношення попиту на готівку до депозитів: ,

Норма фактичного резервування депозитів визначається відношенням загальних резервів комерційних банків до депозитів: ,

При системі часткового резервування рівень фактичного резервування (rr) залежить від норми обов’язкових резервів та від розміру надлишкових резервів: ,

Пропозиція грошей є функцією трьох екзогенних змінних: cr, rr, B.

Враховуючи, що обсяг готівки поза банками визначається сумою депозитів та коефіцієнтом депонування, а загальні резерви – сумою депозитів та нормою фактичного резервування, пропозиція грошей може визначатись як: ,

А грошову базу як: ,

Звідси випливає, що: ,

,

З цього рівняння видно, що обсяг пропозиції грошей перебуває у прямій залежності від обсягу грошової бази і в оберненій від коефіцієнта депонування та норми резервування. Коефіцієнт пропорційності між пропозицією грошей та грошовою базою отримав назву грошового мультиплікатора, або мультиплікатора грошової бази (m):

,

Грошовий мультиплікатор визначає відношення пропозиції грошей до грошової бази, а також суму, на яку збільшується пропозиція грошей при збільшенні грошової бази на одну грошову одиницю. Оскільки cr>0, а 0<rr<1, то m>1. Збільшення коефіцієнта депонування і норми резервування зменшує грошовий мультиплікатор.

Центральний банк визначає пропозицію грошей насамперед через грошову базу, величина якої може контролюватися центральним банком. Збільшення або зменшення грошової бази, у свою чергу, супроводжується мультиплікативним розширенням або, відповідно, скороченням пропозиції грошей комерційними банками. Таким чином, зміни обсягу пропозиції грошей в економіці, викликані змінами грошової бази, відбуваються у два етапи:

1. зміни у грошовій базі, які викликають зміну зобов’язань центрального банку перед населенням (зміни у величині готівки в обігу поза банками) та перед системою комерційних банків (зміни у величині резервів комерційних банків);

2. мультиплікативна зміна пропозиції грошей в системі комерційних банків.

105. Міжнародні економічні відносини і теорія порівняльних переваг

Характерною рисою функціонування світового господарства кінця 20-го сторіччя є інтенсивний розвиток МЕВ, який відбувається по декількох напрямах:

• між країнами, між групами країн;

• між економічними угрупуваннями,

• між окремими країнами і організаціями.

Дані процеси виявляються в поглибленні міжнародного поділу праці (МПП); інтернаціоналізації господарського життя, посилення відкритості національних економік, їх взаємодоповнення, переплетення і зближення; розвиток і зміцнення регіональних міжнародних структур.

Сучасні МЕВ носять суперечливий характер: з однієї сторони спостерігається тенденція до зміцнення національної незалежності окремих країн, а з інший вона ж призводить до посилення відкритості економіки і до інтернаціоналізації господарства.

Механізм МЕВ містить у собі: правові норми й інструменти по їх реалізації (кодекси, угоди, міжнародні домовленості, хартії і т.д.), а також відповідну діяльність міжнародних організацій, що спрямована на реалізацію цілей по розвитку МЕВ.

Основними структурними елементами МЕВ є:

• МПП

• міжнародна торгівля товарами і послугами;

• міжнародний рух капіталів і закордонних інвестицій;

• міжнародна міграція робочої сили;

• міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини;

• міжнародні науково-технічні зв'язки;

• вільні економічні зони,

• міжнародна економічна інтеграція.

Світове господарство являє собою об'єктивну основу виникнення МЕВ. Проте, міжнародні економічні відносини існували задовго до виникнення світового господарства, їх розвиток спирається в практику міждержавного обміну, що існував ще в 3-му тисячоріччі до нашої ери.

Стійкий характер МЕВ придбав тільки в 16 - 18 ст. з розвитком машинної індустрії транспорту і потужного підвищення продуктивності праці.

106. Валютний курс

Валютний курс – це кількісне співвідношення обміну однієї національної грошової одиниці на іншу.

Види валюти:

а) по представництву (національна, іноземна, колективна (СДР, ЄВРО );

б) по обмінюваності (вільно конвертована – відсутні валютні обмеження (валюта країн, де стабільні фінанси, зростає виробництво, експорт; використовується у міжнародних розрахунках, для створення валютних резервів); частково конвертована – зберігаються валютні обмеження по певних валютних операціях (обмінюються не на всі валюти, регулюється обсяг вивозу валюти за кордон); неконвертована – характерні всеохоплюючі валютні обмеження (заборона вільної купівлі-продажу іноземної валюти, ввіз і вивіз без спеціального дозволу, нормування обміну при поїздках, вимога здавати експорту виручку).

Зниження курсу валюти:

• стимулює експорт (обмінюється на більшу кількість національної грошової виручки, зарубіжної валюти тратять менше, ціни за кордоном знижуються, збільшується збут продукції),

• стримує імпорт (іноземці обмінюють виручку на меншу кількість своєї валюти, покупці тратять більше грошей, ціни на імпорт зростають, утруднюється збут),

• не вигідно для споживача (зменшується вибір товарів, знижується якість, зростають ціни, зменшується конкуренція).

Підвищення курсу валюти: стримує експорт, стимулює імпорт, вигідно для споживача.

Види курсів:

а) фіксований – жорстко встановлені ЦБ обмінні пропорції (на основі стану платіжного балансу, рівня інфляції. Розрахункова база: золотий паритет (раніше) – по кількості представленого золота, паритет купівельної сили валют (зараз), б) плаваючий – на основі попиту і пропозиції.

Фактори, що впливають:

• стан платіжного балансу (при активному – зростає, бо попит на валюту зростає),

• попит на зарубіжні товари (при зростанні зростає курс іноземної),

• рівень банківського % (при зростанні зростає попит на національну валюту і зростає курс),

• стан економіки,

• рівень внутрішніх цін (при інфляції знижується курс),

в) керовано плаваючий курс – залежить від попиту і пропозиції і регулюється державою.

Способи державного регулювання валютних курсів:

• валютні інтервенції (купує або продає валюту на валютному ринку),

• контроль над зовнішньою торгівлею (стимулює експорт, стримує імпорт),

• валютний контроль (перерозподіл валюти – здавати експортерам виручку, яку дає імпортерам продукції),

• внутрішнє макроекономічне регулювання (% ставка – політика дорогих грошей при знеціненні національної валюти).

• валютний ринок – економічний механізм, що забезпечує купівлю-продаж окремих валют, формування валютних курсів.

• Міжнародні валютно-фінансові організації (МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку).

108. Ринок праці та механізм його функціонування

Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу обігу товару “робоча сила”, а й сферу виробництва, де найманий працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку держави. У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих розрізняють такі групи працездатних людей:

- особи, що не працюють, але бажають працювати й шукають роботу (безробітні, які мають відповідний статус;

- особи, які мають вперше приступити до трудової діяльності; особи, які шукають зайняття після перерви в роботі);

- особи, котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають друге місце основної або додаткової роботи;

- особи, які зайняті, проте явно ризикують утратити роботу і тому шукають друге місце роботи.

Указані категорії людей і визначають пропозицію праці на ринку праці. Отже, ринок праці — це ринок найманої праці. Він охоплює відносини від моменту наймання працівників на роботу до їхнього звільнення.

Для виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні умови. Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування цього ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього недостатньо, оскільки, з економічного погляду, власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для одержання засобів існування, або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

Покупцем товару “робоча сила” на ринку виступає підприємець, який має все необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї праці, підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду. Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни. Важливою умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність працівника вимогам робочого місця, а запропонованого місця — інтересам працівника.

Ринок робочих місць як складова ринку праці, що відбиває потребу у робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як тих підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм заміну. Необхідними умовами функціонування ринку праці є також організація єдиної, замкненої по території країни й ефективно діючої системи бірж праці; широкомасштабна система професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.

Елементами ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на запитання, що вважати товаром на ринку праці:робочу силу, працю чи послуги праці? Проте більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила. Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і послуг.

Робоча сила, як зазначалося, є об'єктом купівлі-продажу. Купівля товару “робоча сила” називається найманням на роботу. При цьому робоча сила називається найманою робочою силою, а працівник — найманим працівником. Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період, залишаючись власником цього товару.

Найманий працівник і підприємець юридично рівноправні і користуються правами людини й громадянина однаковою мірою. Відносини між найманим працівником та роботодавцем оформлюються трудовим договором (контрактом). У цьому документі вказуються взаємні права й обов'язки обох сторін щодо виконання умов купівлі-продажу робочої сили. Згідно з трудовим договором найманий працівник повинен працювати в організації підприємця за певною професією, кваліфікацією, мати певне робоче місце й дотримуватися режиму праці цієї організації. Підприємець зобов'язаний виплачувати найманому працівникові заробітну плату відповідно до його кваліфікації і виконаної роботи, забезпечувати умови праці, які передбачені законодавством про працю та зайнятість, колективним договором і трудовим договором (контрактом).

Елементами ринку праці є також попит на робочу силу та її пропозиція. Попит може бути індивідуальним і сукупним. Сукупний попит на робочу силу — це ринковий попит з боку всіх фірм, організацій, представлених на ринку. Індивідуальний попит на робочу силу— це попит окремого роботодавця (підприємця, фірми). Він залежить від:

• попиту на продукцію фірми, тому що робоча сила необхідна як виробничий ресурс для виробництва інших товарів і послуг, тобто попит на робочу силу залежить від попиту на продукт фірми, організації;

• стану виробництва, зокрема, особливостей технологічного процесу, розмірів і ефективності капіталу, який використовується, методів організації виробництва й праці тощо;

• якості праці, що визначається рівнем освіти, професійністю, продуктивністю працівника;

• фонду заробітної плати, який може роботодавець запропонувати для наймання певної кількості працівників, оскільки чим більший загальний розмір цього фонду, тим більше найманих працівників може найняти роботодавець, і навпаки, чим вища заробітна плата кожного працівника, тим менша кількість їх за допомогою фонду зарплати буде найнята.

Регулювання попиту на робочу силу потребує аналізу факторів, які впливають на нього. Збільшення попиту можна досягти шляхом його стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у створення і реконструкцію робочих місць. Зростанню попиту сприяє також: упровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць; застосування прямих виплат підприємствам за кожного найнятого працівника, відшкодування підприємству витрат, пов'язаних із пошуком, навчанням та найманням на роботу працівників.

Водночас мають бути установлені певні юридичні обмеження щодо зростання зайнятості, зокрема через надання можливості індивідуального регулювання робочого часу, зняття обмежень щодо скорочення кількості працівників, можливості звільнення їх у разі зменшення обсягу робіт.

Держава повинна економічно заінтересовувати підприємства брати участь у забезпеченні зайнятості менш конкурентоспроможних верств населення, таких як молодь, інваліди, жінки з малими дітьми. Для цього доцільно встановлювати пільги за плату до бюджету за використання робочої сили цих груп населення, дотації для створення спеціалізованих робочих місць, організації профнавчання тощо.

У разі скорочення попиту на робочу силу доцільна жорсткіша кредитна політика, встановлення додаткового податку за використання праці трудівників, зменшення інвестицій тощо.

Формування попиту на робочу силу здійснюється під впливом таких факторів: приросту величини трудових ресурсів, співвідношення зайнятого і Незайнятого населення, використання мало конкурентних груп населення, особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на кожному підприємстві. Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням їх статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін.

Співвідношення між попитом на робочу силу та її пропозицією в Україні свідчить про загострення ситуації на ринку праці. Триває стійка тенденція до зростання пропозиції робочої сили та скорочення попиту на неї .

Кон'юнктура ринку — це співвідношення попиту і пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види праці та рівень зайнятості населення.

Виділяють три типи кон'юнктури:

• трудодефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції праці;

• трудонадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці;

• рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.

Кожен тип ринкової кон'юнктури властивий тому чи іншому регіонові або сфері прикладання праці, утворюючи в сукупності загальний ринок праці в країні.

109. Державна політика зайнятості населення

Механізм державного регулювання зайнятості має такі складові:

• система вивчення і прогнозування стану загальнонаціонального та локального ринків праці;

• розробка загальної стратегії та конкретних науково обґрунтованих програм регулювання зайнятості;

• система професійної підготовки та перепідготовки;

• розгалужена система органів працевлаштування;

• централізовані та місцеві банки даних попиту на робочу силу та її пропозиції;

• спеціальні програми стимулювання зайнятості у праценадлишкових регіонах.

Ефективність державного регулювання зайнятості в значній мірі залежить від співвідношення активних та пасивних методів впливу на рівень зайнятості.

Пасивні методи впливу на рівень зайнятості: виплати вихідної допомоги та допомог з безробіття; стипендії в період перепідготовки та підвищення кваліфікації; неоплачувані відпустки; дострокове оформлення пенсій за віком.

Активні методи впливу на рівень зайнятості: перепідготовка та підвищення кваліфікації; сприяння в пошуку роботи; сприяння підприємствам у заповненні вакансій; стимулювання створення нових робочих місць; організація громадських робіт; сприяння мобільності робочої сили.

Основні принципи державного регулювання зайнятості:

• сприяння повній, продуктивній та ефективній зайнятості;

• забезпечення рівних можливостей усім громадянам на вільний вибір виду діяльності;

• гарантування зайнятості для соціально вразливих верств населення;

• правовий захист від безпідставного звільнення;

• безпека праці;

• матеріальна підтримка на випадок безробіття;

• гарантування відтворення робочої сили на основі встановлення мінімального рівня доходу.

Велика важливість ринку праці та його особливості зумовлюють необхідність кваліфікованого регулювання ним. Виділяють чотири основних напрямки державного регулювання ринку праці

• Програми по стимулюванню зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць у державному секторі.

• Програми, спрямовані на підготовку та перепідготовку робочої сили.

• Програми сприяння найму робочої сили.

• Програми соціального страхування безробіття.

Крім того, держава застосовує комплекс заходів по регулюванню робочої сили: податкова, грошово-кредитна й амортизаційна політика уряду Значний вплив на ринок праці здійснює законодавство про соціальне забезпечення, про оплату праці, про рівні громадські права і т. д.

Засоби посереднього регулювання ринку праці одночасно являють собою заходи загальноекономічного регулювання та впливу на динаміку зайнятості та безробіття через вплив на кон'юнктуру в країні. Отже, сучасне державне регулювання ринку праці це комплекс економічних, адміністративних, законодавчих та інших заходів.

В кожній країні з ринковою економікою існують біржі праці. На відміну від товарних, фондових і валютних бірж біржа робочої сили формується державою. Відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" ця біржа називається Державною службою зайнятості.

У службі зайнятості не відбуваються процеси купівлі-продажу товару "робоча сила". Послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються Державною службою зайнятості безкоштовно, при цьому вона не вирішує питань про ціну робочої сили.

Основним завданням служби зайнятості в Україні є: аналіз та прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, консультації громадянам та власникам підприємств з питань зайнятості, облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, допомога громадянам у доборі відповідної роботи, а роботодавцям - у доборі потрібних працівників, організація професійної підготовки та перепідготовки громадян, реєстрація безробітних та надання грошової допомоги, участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості та заходів щодо соціального захисту різних верств населення від безробіття.

110. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення

Розподіл доходів між окремими індивідуумами значно диференційований (нерівномірний).

Причини нерівномірності розподілу доходів населення:

• відмінності в освіті та особистих здібностях;

• нерівномірний розподіл економічних ресурсів;

• відмінності у становищі на ринку;

• різне ставлення до ризиків;

• наявність зв’язків або дискримінації.

Значна нерівномірність у розподілі доходів спричиняє:

• соціальну напруженість у суспільстві;

• зубожіння переважної частини населення країни;

• безконтрольний розподіл доходів.

З метою зменшення диференціації доходів між окремими домогосподарствами держава регулює розподіл та перерозподіл ринкових доходів:

• використовує прогресивну шкалу оподаткування;

• удосконалює систему державних трансфертних виплат;

• розширює суспільні блага.

Важливою проблемою регулювання нерівномірності розподілу доходів є визначення оптимального співвідношення між економічною ефективністю та соціальною справедливістю, оскільки значне втручання держави у перерозподіл суспільних доходів знижує стимули до підприємницької діяльності одних членів суспільства та породжує споживацькі настрої в інших.

Сучасна теорія зо основу виміру суспільного добробуту приймає оптимум Парето, який вважав, що добробут суспільства досягає максимуму тоді, коли будь-які зміни у розподілі доходів не погіршують добробуту жодного із його членів.

Соціальна політика має протидіяти зниженню життєвого рівня населення в умовах ринкової економіки.

Напрями: - регулювання зайнятості, - регулювання доходів.

Проводячи політику регулювання зайнятості, держава впливає на попит і пропозицію робочої сили через:

• розвиток державного підприємництва,

• створення і реалізацію програми громадських робіт,

• стимулювання створення робочих місць,

• підготовку і перепідготовку кадрів,

• скорочення тривалості робочого дня,

• розвиток освіти, охорони здоров’я,

• допомогу безробітним, їх перекваліфікацію.

Основні елементи соціального захисту в сфері регулювання доходів:

• гарантія мінімуму заробітної плати,

• гарантія прожиткового мінімуму (“межі бідності”),

• індексація доходів,

• соціальні виплати (“трансферти”),

• соціальне страхування (в тому числі соціальне забезпечення).

111. Сутність та фактори економічного зростання

Економічне зростання – основний показник розвитку і добробуту будь-якої країни – є однією з головних макроекономічних цілей, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні. Короткострокове зростання національного доходу – це динаміка ВВП в межах до точки довгострокової рівноваги економіки при заданих ресурсах і технології.

Процес економічного зростання відображає довгострокове зростання сукупної пропозиції, і саме цим воно відрізняється від короткострокових коливань випуску під впливом змін сукупного попиту.

Збільшення кількості і якості ресурсів та вдосконалення технологій забезпечують можливість економічного зростання.

Економічне зростання означає:

1. збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в абсолютних вимірниках за певний проміжок часу;

2. збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на душу населення;

3. збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на одного зайнятого.

Незалежно від того, яке з наведених визначень обране для аналізу, економічне зростання завжди вимірюється річними темпами зростання за формулою:

,

де Y₁ та Y₀ – відповідно, реальний ВВП (ЧВП або НД) у поточному та базисному роках.

Важливо також підкреслити, що в теорії і моделях економічного зростання не враховується відмінність між показниками ВВП, ЧВП, НД: вони об’єднуються однією категорією “випуск” або “доход” і позначаються загальноприйнятим символом “Y”.

Існує дві складові економічного зростання: екстенсивна (коли збільшується кількість залучених у процесі виробництва ресурсів) та інтенсивна (коли зростає їхня віддача, або ефективність використання). У відповідності з цим, вирізняють дві групи факторів економічного зростання:

1. екстенсивні фактори – збільшення чисельності зайнятих; збільшення фізичного обсягу капіталу; 2) інтенсивні фактори – технологічний прогрес; рівень освіти та професійної підготовки кадрів; економія за рахунок зростання масштабів виробництва; покращання розподілу ресурсів; законодавчі, інституційні та інші фактори.

Основною метою побудови моделей економічного зростання являється визначення умов, необхідних для рівноважного зростання (динамічної рівноваги). Під рівноважним зростанням розуміють такий розвиток економіки, при якому об’єми сукупного попиту і сукупної пропозиції, які від періоду до періоду збільшуються, завжди дорівнюють один одному.

Із всієї різноманітності факторів, які впливають на економічне зростання, до теоретичних моделей вдалося ввести лише три основні змінні:

1. робочу силу;

2. капітал;

3. технічний прогрес.

Ці фактори називаються факторами пропозиції. На жаль, фактори попиту (рівень державних витрат, експорт тощо) не розглядаються в теоретичних моделях зростання. Окрім цього, не всі фактори, які були розглянуті можна виміряти (оцінити) кількісно, а без такої оцінки їх неможливо вести до моделі. Саме ця однобокість і є головним недоліком найвідоміших теоретичних моделей зростання Харода – Домара і Роберта Солоу.