2. Історія створення та прийняття Конституції урср 1978 року.

Конституційне законодавство Розвивалося у двох напрямах: 1) приймали нормативні акти, що удосконалювали організацію і порядок діяльності органів законодавчої і виконавчої влади; 2) створювали проект нової Конституції.

В першому напрямі були здійснено наступне:

1) липень 1978 р. Закон «Про вибори до Верховної Ради СРСР»;

2) квітень 1979 р. Закон «Про порядок відкликання депутата ВР СРСР»;

3) квітень 1979 р. Закон « Про статус народних депутатів СРСР»;

4) листопад 1978 р. Указ Президії ВР СРСР «Про основні права і обов’язки депутатів районних (у містах), селищних і сільських Рад»;

5) червень 1980 р. Закон «Про повноваження крайових, обласних, окружних (автономних) Рад».

В другому напрямі:

Рішення про прийняття нової Конституції було прийнято ще в часи М.Хрущова у 1962 р. Але радянське керівництво усвідомлювало, що реально до побудови комуністичного суспільства дуже далеко. Потрібно було для нової Конституції вибудувати ідеологічну платформу. Тому стали говорити, що буде прийнята Конституція «розвинутого соціалізму». Підкреслювалися такі аспекти, як активне залучення громадян до управління суспільством, підвищення ролі громадських організацій, зміцнення громадського самоврядування. Проект Конституції було підготовлено до травня 1977 р. і схвалено черговим Пленумом ЦК КПРС. Проект Конституції було опубліковано у всіх центральних засобах масової інформації, і почалася «кампанія» по обговоренню проекту. 7 жовтня 1977 р. ВР СРСР прийняла Декларацію про прийняття і оголошення Конституції СРСР.

На її основі позачерговою сесією ВР УРСР 20 квітня 1978 р. було прийнято останню Конституцію УРСР. Конституція складалася з преамбули і десяти розділів. Конституція проголошувала УРСР соціалістичною загальнонародною державою, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції незалежно від національності. Носієм влади проголошувався народ, який здійснює державну владу через Ради народних депутатів. Усі інші державні органи були підконтрольні і підзвітні Радам. Згідно Конституції республіка мала право зносин з іноземними державами. Було закріплено право виходу із Союзу РСР без механізму виходу.

Народні депутати у своїй діяльності мали керуватися загальнодержавними інтересами, враховувати запити населення виборчого округу, добиватися втілення в життя наказів виборців. Депутати всіх рівнів діяли на непрофесійній основі.

За своїм змістом і призначенням Конституція була спрямована на зміцнення командно-адміністративної системи

5. Спроби удосконалення державного апарату урср після прийняття Конституції

Процес посилення партійного контролю над органами державної влади і життям суспільства набув нових обертів після прийняття Конституції СРСР 1977 p.та Конституції УРСР 1978 p. Так, ст. 6 Конституції СРСР визначила статус КПРС як “керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, ядра його політичної системи, державних і громадських організацій”. Конституційно за партією закріплювалися державницькі функції визначення “лінії внутрішньої і зовнішньої політики СРСР”. Це положення було продубльоване в ст. 6 Конституції УРСР. Рішення центральних партійних органів і місцевих партійних комітетів були обов’язковими для відповідних державних органів та громадських організацій.

Найвищим органом влади республіки згідно Конституції УРСР вважалася Верховна Рада УРСР. Конституція 1978 р. визначила кількісний склад Ради – 650 депутатів (за попередньою Конституцією обирався один депутат від 100 000 населення). Депутати Верховної Ради УРСР обиралися у виборчих округах з рівною кількістю населення на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Вони обиралися громадянами не на чотири, як раніше, а на п’ять років. Серед повноважень Верховної Ради було прийняття Конституції УРСР, внесення до неї змін; затвердження державних планів економічного і соціального розвитку УРСР, державного бюджету республіки і звітів про їх виконання; прийняття законів УРСР; призначення референдумів. Конституція 1978 р. знизила віковий ценз депутата Верховної Ради до 18 років (раніше - 21 рік). Основними формами діяльності Верховної Ради були сесії, які скликалися двічі на рік. Позачергові сесії мали скликатися Президією Верховної Ради з її ініціативи, а також за пропозицією не менш як третини депутатів.

Верховна Рада також обирала підзвітний їй постійно діючий орган – Президію Верховної Ради УРСР. До її складу входили Голова Президії, три заступники Голови, Секретар і двадцять членів Президії. Конституція УРСР 1978 р. детально визначила повноваження Президії. Серед найважливіших: призначення виборів та скликання сесій Верховної Ради УРСР; координація діяльності постійних комісій; здійснення контролю за дотриманням Конституції УРСР; тлумачення законів УРСР; вирішення питань адміністративно-територіального устрою УРСР (до рівня районного поділу областей включно); керівництво діяльністю місцевих Рад; скасування постанов та розпоряджень уряду республіки та рішень місцевих Рад у разі невідповідності їх законові; ратифікація й денонсація міжнародних договорів Української РСР; призначення виборів до районних (міських) судів; встановлення і присвоєння почесних звань, прийняття до громадянства Української РСР та ін. Президії Верховної Ради УРСР надавалося право у період між сесіями Верховної Ради з наступним поданням на її затвердження на черговій сесії вносити у разі необхідності зміни до чинних законодавчих актів республіки; утворювати області; за пропозицією уряду утворювати й ліквідовувати міністерства та державні комітети УРСР; за поданням Голови Ради Міністрів УРСР звільняти з посад і призначати окремих осіб, які входять до складу уряду.

Укази Президії Верховної Ради УРСР широко застосовувались у нормативно-правовому регулюванні життя республіки. За формальним змістом і обсягом повноважень статус Президії можна умовно наблизити до “колективного президента” держави.

Для попереднього розгляду й підготовки питань, а також для реалізації законів та інших своїх рішень, контролю за діяльністю державних органів та організацій Верховна Рада обирала з числа депутатів постійні комісії, діяльність яких врегульовувалась Положеннями про постійні комісії Верховної Ради УРСР 1966 та 1980 років. Крім того, у разі необхідності Верховна Рада мала право створювати слідчі, ревізійні та інші комісії з будь-якого питання, віднесеного до відання Української РСР. Верховна Рада також утворювала Комітет народного контролю Української РСР, який очолював систему органів народного контролю в республіці.

Рада Міністрів Української РСР – Уряд Української РСР за Конституцією 1978 р. вважався найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади республіки. Рада Міністрів Української РСР утворювалась Верховною Радою УРСР у складі Голови Ради Міністрів, перших заступників і заступників Голови, міністрів і голів державних комітетів Української РСР. Уряд України був відповідальним перед Верховною Радою УРСР і їй підзвітним, а в період між сесіями відповідно - перед Президією Верховної Ради УРСР. Рада Міністрів УРСР була “правомочна вирішувати всі питання державного управління, віднесені до відання Української РСР, оскільки вони не входять згідно з Конституцією до компетенції Верховної Ради Української РСР і Президії Верховної Ради Української РСР”. У межах своїх повноважень Рада Міністрів забезпечувала керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом; здійснювала заходи щодо забезпечення державної безпеки й обороноздатності країни; охорони соціалістичної власності й громадського порядку, прав і свобод громадян; здійснювала керівництво діяльністю виконавчих комітетів місцевих Рад.

Центральними органами державного управління були союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші підпорядковані уряду відомства. Перелік цих органів містився у Законі “Про Раду Міністрів Української РСР”, але кількість міністерств і держкомітетів не була сталою. Так, на середину 70-х років було 29 союзно-республіканських міністерств і шість республіканських. Усіма важливими галузями народного господарства, внутрішньою і зовнішньою політикою керували союзно-республіканські міністерства і відомства, які, маючи формально подвійне під­порядкування як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному міністерству СРСР, фактично управлялися Москвою.

Місцевими органами влади, за Конституцією 1978 p., були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів. Місцеві Ради обиралися громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Права і обов’язки місцевих Рад були розширені й конкретизовані у прийнятих 1979 р. нових редакціях законів про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР; 1980 р. - про обласну Раду народних депутатів УРСР. Конституція УРСР 1978 р. збільшила до 2,5 років строк повно важень місцевих Рад (за попередньою Конституцією - 2 роки).

До повноважень місцевих рад належали: керівництво на своїй території державним, господарським і соціально-культурним будівництвом; затвердження планів економічного і соціального розвитку, місцевого бюджету і звітів про їх виконання; здійснення керівництва підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами й організаціями; забезпечення дотримання законів, охорони державного й громадського порядку, прав громадян, сприяння зміцненню обороноздатності країни. У межах своїх повноважень місцеві Ради приймали рішення, обов’язкові до виконання всіма розташованими на території відповідної Ради підприємствами, установами й організаціями, а також службовими особами і громадянами.

Основною формою роботи місцевих Рад були сесії, які скликалися не менше чотирьох разів на рік. Місцевими Радами також з числа депутатів обиралися постійні комісії для попереднього розгляду та підготовки питань, сприяння проведенню в життя власних рішень і рішень органів державної влади і управління вищого рівня, контролю за діяльністю державних органів, підприємств, установ і організацій. Виконавчими й розпорядчими органами місцевих Рад були виконавчі комітети.