2. Основні етапи утворення і розвитку Давньоруської держави.

1) У ІІ ст. до н. е – ІІ ст. н. е відбувається поступовий розклад родового ладу і зародження «військової демократії».

2) II-VI ст. є етапом розквіту «військової демократії», який поєднував в собі елементи громадського самоврядування та публічної влади. Об’єднання або союзи племен антів носить назву – князівств або княжінь. На чолі – виборний військовий вождь «князь» у IV ст. анти ведуть наполегливу боротьбу з остготами. У 385р. вони розбивають їх війська на чолі з королем Вінітаром. У VI ст. анти ведуть постійну боротьбу з навалами аварів, однак це ще більше їх згуртовує. На розвиток слов’ян певною мірою вплинуло і нашестя гунів.

3) кінець VI – VII ст. – етап утворення ядра давньоруської держави, як федерації князівств. Найбільш сильним союзом племен у VI – VII ст. були поляни. Вигідне географічне становище, а значить і більш високий рівень суспільно-економічного життя сприяють тому, що у них більш швидко розвиваються класові відносини.

У VIII ст. йде безперервна війна з кочівниками зі сходу і півдня, тому навколо полян об’єдналися декілька союзів племен. Кожен союз спочатку був незалежним княжінням, яке сплачувало полянам данину і виставляло на їх вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління. Цю державу зарубіжні джерела називають «Русь» або «Руська земля». Правила в ній династія Києвичів.

4) IX ст. стало завершальним етапом формування давньоруської державності. Це етап об’єднання південного і північного ранньодержавних утворень. в єдину Києво-Руську державу з центром у києві. Це відбулося в результаті династичного перевороту і захоплення Київського престолу Олегом у 882 р. З цього часу Руссю правили Рюриковичі. (Олег був або племінником або воєначальником Рюрика).

5) Кінець IX ст. – X ст. – період консолідації державності (882 – 972рр.). В цей час правили Олег, під час князювання якого відбулося становлення феодального суспільного ладу; Ігор та Святослав, які приєднали до Русі нові племена; Ольга, під час правління якої було врегульовано сплату данини.

6) X – перша третина XIII ст. – відбувається розквіт держави. В цей період правили: Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Мстислав Великий. Відбувається швидкий економічний розвиток держави. Після прийняття Руської Правди зміцнюється законопорядок. Прийняття християнства у 988 р. консолідує державу, сприяє розмежуванню судів на світські та церковні. У 996 р. була проведена адміністративна реформа, в ході якої держава була поділена Володимиром на 8 волостей, на чолі яких спочатку були поставлені намісники, пізніше – сини Володимира. Реформа на деякий час вгамувала відцентрові тенденції окремих князівств, які спалахнули після смерті Володимира. Була проведена військова реформа, результатом якої стало утворення постійного війська.

7) Друга третина XII – перша половина XIII ст.) – період розпаду та занепаду Київської Русі.

3. Причини розпаду Давньоруської держави.

Друга третина ХІІ – перша половина ХІІІ ст. характеризується загостренням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочівників, економічним застоєм. Сильні відцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132 – 1139 рр.), Всеволода Ольговича (1139 – 1146 рр.), Ізяслава Мстиславича (1146 – 1154 рр.) та Ростислава Мстиславича (1158 – 1176 рр.). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1168 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва татарами сталося у 1240 р. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва.

Причини розпаду Київської Русі:

1) завеликі для середньовічної держави розміри;

2) відсутність захищених природних кордонів;

3) надзвичайна родючість земель та величезні природні багатства, що притягували завойовників;

4) розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці;

5) слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності великої кількості нащадків;

6) постійна зовнішня агресія кочових народів та татарська навала;

7) неспроможність замирення із сусідами (Володимиро-Суздальським князівством, Литвою, Польщею, Угорщиною).