Питання 5. Художня своєрідність роману к.Рансмайра „Останній світ”.

Крістоф Рансмайр (нар. 1954 р.) – австрійський письменник, за освітою філософ, багато років працював у журналістиці, автор книг «Осяйний захід», «Жахи криги й пітьми», «У глухому куті», «Останній світ».

Історія «Останнього часу» досить незвичайна. Відомий німецький письменник, засновник і видавець серії «Інша бібліотека» Ганс Магнус Енценсбергер звернувся до молодого автора з пропозицією підготувати для видавництва «Грено» прозовий переклад славетних «Метаморфоз» Овідія. К. Рансмайр, працюючи над твором ан­тичного поета, інтерпретуючи його, відчуває, що виходить за межі просторово-часової структури «Метаморфоз», що вічні образи і теми живуть у сучасності. Так з'являється оригінальний задум, своєрідна міфологізація дійсності. В опублікова­ному згодом «Задумі роману» К. Рансмайр дає лаконічну характеристику змісту свого твору. «Тема — зникнення і реконструювання літератури, поезії; матеріал — «Метаморфози» Публія Овідія Назона».

Образи роману можна поділити на історичні та міфологічні. Коли до перших належить поет Публій Овідій Назон, імператор Октавіан Август та молодий римля­нин Котта, то постаті, що складають суспільність Томів, запозичені з Овідієвих «Метаморфоз». К. Рансмайр додає до свого твору своєрідний довідничок — «Овідіїв репертуар», де коротко характеризує персонажів «Останнього світу» та їхніх прототипів у давньому світі. У формі енциклопедично стислого викладу австрійсь­кий письменник створює невеликий подвійний ескіз до кожного персонажу роману проводячи паралель між міфологічними та історичними постатями, цитуючи прові­дні місця з Овідієвих «Метаморфоз» чи інших літературних та історичних джерел. Письменник дає інтерпретацію персонажів, пояснює їхнє місце в сюжеті та в обра­зній системі, роль у розвитку авторської думки.

Давньогрецький поет стає центральною постаттю твору. Дія, в якій беруть участь усі персонажі, постійно розвивається навколо особистості Овідія, хоча про­тягом усього роману він не з'являється жодного разу. Справа не лише в дії. Анти­чний поет — безпосередній натхненник «Останнього світу».

Принципат Августа був чи не першим в історії прикладом режиму політичного лицемірства. Овідій здобув славу як автор «Любовних елегій» та «Мистецтва кохан­ня», які мовби розвінчували політику громадянської моралі Октавіана. Крім того, по­ет «забагато знав» про внутрішні справи сім'ї імператора та деякі політичні інтриги. Проте кару — суворе вигнання — було призначено не за провину: очікували прови­ну, щоб призначити кару. Можливо, фатальну роль у житті античного поета відіграв і його головний твір — епічна поема «Метаморфози», в якій він змалював історію Ри­му, а разом з тим і цивілізації загалом. За допомогою міфічних сюжетів Овідій пере­дав ідею мінливості, плинності, непостійності реально існуючого.

Вирок було винесено без суду і слідства. Поет, досягнувши вершин слави, мусив до ранку попрощатися з усім, що йому було рідне і близьке, і вирушити в зимове плавання морем до Томів — невеликої напівварварської грецької колонії у Фракії.

Точка відліку сюжетної лінії «Останнього світу» перебуває також на історично­му полотні. Звістка про вигнання доводить до відчаю Овідія, і він кидає у вогонь майже закінчені «Метаморфози», зарікається писати. Але вже під час плавання грудневим Середземним морем у його голові народжуються нові рими «Скорбот­них елегій».

Роман К. Рансмайра — не тільки один із спроб оригінальної інтерпретації анти­чності. Це твір про вічність і плинність, самотню долю й неприкаяність таланту не лише у вигнанні, а й у власній вітчизні, у суспільстві несхожих на нього, про всю гаму людських почуттів, що реагують на найменші дисонанси. Австрійський пись­менник підступає до найкритичнішого моменту в Овідієвому житті, водночас від­даляючись від нього. Загадка вигнання породжує нові загадки. Створюючи власну інтерпретацію Овідієвої долі, К. Рансмайр свідомо відходить від історичної дійсно­сті. Це виявляється уже в тому, що ймовірною причиною звинувачення поета в ав­торовій версії стають не «Метаморфози», а «Мистецтво кохання». Назон, як нази­ває поета австрійський письменник, справді спалює єдиний примірник поеми перетворень, і цей факт стає стрижневим, навколо якого розвивається дія. Основна увага сконцентровується на протистоянні поета абсолютистському режимові.

Самого Октавіана Августа змальовано лаконічно і однозначно; це типовий дес­пот, що втішається усвідомленням нової влади, годинами споглядаючи її уособлен­ня — носорога.

Поєднувальною ланкою між історичним та міфологічним світом є образ Піфагора. Старогрецький філософ стає в Овідієвій поемі виразником впевненості антично­го поета в тому, що все змінюється. В «Останньому світі» це — гротескна постать старого, переконаного в реальності попередніх інкарнацій людської душі. В розпачі та стражданнях поета він упізнає свою власну долю і знаходить гармонію між свої­ми та Назоновими думками. Саме він намагається увічнити поета, поставивши пам'ятник на честь кожного його слова.

Завершальна сцена роману — початок апокаліпсису. Міняється клімат, усе під­владне скам'янінню, спустошенню. На руїнах буяє природа. Зникає і твір Овідія, література перетворюється на окремі елементи – слова, написані на клаптиках тканини, які перебирає напівбожевільний Котта.