4. Проблему особистої відповідальності кожного члена суспільства за саме суспільство:

Тільки разом можна долати труднощі, йти до поставленої мети, вирішувати великі й малі проблеми.

Пауло Коельо (нар. 1947 р.) – відомий сучасний бразильський письменник. Автор книг „Алхімік” (1988), „На березі Ріо-Пьєдра сіла я та й заплакала” (1994), „П’ята гора” (1996), „Книга воїна світла” (1997), „Вероніка вирішила померти” (1999), „Диявол та сеньйорита Прим” (2000), „Одинадцять хвилин” (2003). Роман „Алхімік” – найвідоміший твір письменника. На його всесвітній популярності вірогідно позначилася багатолітня втома широкої аудиторії від небажання більшості авторів увіходити в роль учителя моралі, від фатальної зневіри, скепсису, нісенітності сучасної прози. Коельо ніби ігнорує все те, що було написано до нього. У його творах немає ні розлогих, зі смаком „зроблених” описів, ні нетривіальних зав’язок і розв’язок, ні мудрованих ремісценцій, ні семіотичних розгалужень, – усього того, до чого звик середній західний інтелектуал. Коельо пропонує свій набір прописних істин, які осягав як із допомогою рефлексії, так і емпірично, дослідницьким шляхом. Незважаючи на екзотичність, його сюжети в основі традиційні і, користуючись термінологією Бахтіна, монологічні. Коельо запрошує читача не до того, щоб вступити в діалог, а до того, щоб розпочати діалог внутрішній, який не стосується подвійної канви роману. Головну ідею він формує чітко, майже нав’язливо.

Вже за „Алхіміком” можна скласти думку про головні особливості творчості письменника. Ця книга – глибоко символічна. За сюжетом – це твір про пошуки і знаходження істини. Він має кільцеву композицію. Молодий іспанський пастух Сантьяго, побачивши віщий сон, вирушає шукати скарби і впродовж усієї оповіді стикається з людьми та явищами, котрі допомагають йому зрозуміти себе самого та набути езотеричних знань про світобудову, які насправді виявляються екзотичними, відкритими для всіх і кожного. Як біблійний блудний син, він повертається після мандрів додому, щоб з’ясувати, що обіцяний йому скарб лежить на тому місці, звідки й почались його мандри. Сюжет, незважаючи на побічні відгалуження. Що множаться з кожним кроком героя, гранично лінійний і не хронікальний. Певні проблеми виникають із жанровим визначенням. Високі рейтинги, невеликий обсяг і стрімкий розвиток дії спонукають зарахувати твір Коельо до роду масового adventure, роману-квесту. Проте складність полягає в тому, що завдання автора полягає цілковито в іншому – донести до читача свої гуманістичні та філософські уявлення. У даному випадку правильніше вести мову про притчу.

Віра, яку пропонує Коельо читачеві, є гібридом католицизму, буддизму, даосизму, середньовічної європейської філософії, а також міркувань Х. Л. Борхеса та К. Кастанеди. Його місія популяризатора інтелектуальних набутків людства, з одного боку, шляхетна, з іншого – продовжує профанувати і тим самим сприяти занепаду культури. Центральні сентенції роману: „Домогтися втілення своєї долі – це єдиний справжній обов’язок людини”; „Коли ти чогось хочеш, увесь Всесвіт допомагає тобі досягти цього”; „Якщо пообіцяєш те, чого не маєш, утратиш бажання мати”. Незрозуміло, де закінчуються власні думки автора і розпочинається адаптований переказ класики світової художньої та релігійної літератур. „Текст – це цитата без лапок”, – так Р. Барт задав точку відліку всьому структуралізму. Але якщо мета багатьох сучасних письменників, взявши за основу старе, створити щось нове, то Коельо наполягає на повторенні. Він – майстер повтору на всіх структурних і поняттєвих планах, а його девізом виступає злитість і правило, а не дискретність і виняток.

Можливо цим пояснюється як те, що образи його персонажів виписані не тонкими штрихами, а кількома грубими мазками, так і те, що Коельо, майже не використовує експресивних конструкцій, стилістичного та лексичного багатства португальської мови. В аспекті дієвості повтору все решта видається не таким значним.

Для творчості Коельо характерними є стійкі символи й алегорії. Зокрема такими є образи пастуха й отари, які автор подає у бібілійному трактуванні. Письменнику дорікають у зловживанні штампами, як і в необачному тиражуванні постулатів практичної психології. Поєднання американського побутового прагматизму та витягів із кастанедівських практик могло б видатися недоладним, якби його не вистраждав і не надихнув гірким досвідом сам автор. Непідробний гуманізм письменника і змушує читати його невеликі романи з надією на одкровення.

Коельо як автор не розчиняється у творі остаточно і не самоусувається з нього, а знову входить у нього, знову бере на себе дидактичну функцію, знову постає як цілісна особистість, а не знеособлена сума примарних спогадів, думок, фантазій. Він намагається оголити серйозні проблеми сучасності, підняти завісу замовчування над дефектами культури.