Соціально-моральний конфлікт у романі Дж. Селінджера „Над прірвою в житі”.

Джером Девід Селінджер (нар. 1919) – відомий американський прозаїк, автор близько 30 новел та кількох повістей: „Вище крокви, теслі” (1955), „Сімор: Інтродукція” (1959), „Френні” (1961), „Зуї” (1961), „Гепворт 16, 1924” (1965) і чи не найпопулярнішого твору ХХ століття роману „Над прірвою у житі” (1951).

Твори Селінджера, як і їх автор, не мають однозначного трактування, зберігають своєрідну ауру таємничості. Такий і герой роману „Над прірвою у житі”. У ньому письменник розповів історію шістнадцятилітнього Холдена Колфілда, хлопця із заможної родини. Герой не сприймає принципів життя своєї сім’ї, які ґрунтуються на холодному розрахунку. Не викликає в нього захвату і моральний клімат, що панує в коледжі. Ми зустрічаємося з Холденом у важкий для нього час: його виключають за академічну неуспішність зі школи Пенсі, хтось поцупив верблюже пальто прямо з кімнати, він забув шпаги й костюми всієї команди, капітаном якої він був ізмагання не відбулося. Він часто здійснює необдумані вчинки, неврівноважений, веде себе як дванадцятилітній.

Холден ненавидить все показове. Фальшиве. У нього своя життєва позиція, яку йому часто доводиться відстоювати у нерівній боротьбі. Він часто змушений говорити не зовсім те, а іноді і зовсім не те, що думає, але це лише тоді, коли розмова не стосується принципових позицій. Перед від’їздом із Пенсі він заходить до старого вчителя Спенсера, чи не єдиної близької йому людині у школі. Але і з ним немає повної тотожності поглядів.

Дія твору охоплює лише кілька днів, починаючи від того невдалого, коли Холдена виключили зі школи. Зовнішньо він ще живе звичним ритмом шкільного життя, як і раніше, терпить нудні та прискіпливі бесіди свого сусіда Екклі, базікає зі своїм співмешканцем красунчиком Стредлейтером, позичає йому куртку на вечір, навіть пише за нього твір з англійської мови. Але внутрішньо герой Селіджера нагадує туго закручену пружину. Хворобливе збудження героя можна пояснити: Стредлейтер відправляється на побачення з Джейн Галлахер, дівчиною, з якою Колфілд колись дружив. Йому нестерпимо образливо навіть думати про те, що може собі дозволити у стосунках зі Джейн досвідчений у залицяннях Стредлейтер. Зіткнення з сусідом покімнаті, самозакоханим, егоїстичним, було неминучим. Холден сам розпочав бійку і побитий йде з гуртожитку, захопивши речі.

У душі він дуже вразлива людина, і життя, як на зло, ставить його в екстремальні ситуації. Ми розуміємо, що трагедія підлітка перш за все полягає в його самотності, у відсутності елементарного співчуття в цьому світі. Холден здатний на глибокі, щирі почуття, він прагне правди, щирості, чистоти в стосунках, але натикається на холодний розрахунок, обман, відчуження. Його нервує примітивне мислення дівчат, до яких він підсів у готелі. Він тверезо оцінює оточуючих, бачить те, що залишається невидимим для інших через звичку, пристосуванство.

Холдену страшно йти із країни золотого дитинства, де говорять правду, власне, звідти, де ще не знають правди – ось звідки інфантильність героя роману. Це не тільки особливість його характеру, але й свідомий прийом автора, що малює звичаї буржуазного світу в чистому, „природному” сприйнятті героя, що формально вийшов з дитинства, але не вийшов духовно.

У дівчині, з якою герой зустрічається, його дратують, лицемірство, кокетство, нещирість. Вона говорить завченими фразами, повторяючи почуте багато разів. Зустрівши знайомого в фойе театру, перебільшено радіє, виставляючи напоказ свої почуття. Холден і тут максималіст – він більше не може терпіти притворства. У момент, коли йому так потрібна підтримка, він не знаходить у дівчини співчуття.

Колфілд грубий, нестриманий, дражливий, але він і перший суддя собі. При всій своїй хворобливій дратівливості Холден прагне бути об’єктивним в оцінці людей. Озлобленість і ненависть у нього часто приходять, і йому не вже не вистачає товаришів по школі. Він засуджує старшого брата, якій підкорив свій талант кар’єрі, грошовим інтересам, але ми відчуваємо, як йому не вистачає спілкування з ним. І все-таки спостережливість, озлобленість Холдена, що наче крізь збільшуване скло розглядає і засмальцьований халат старого вчителя Спенсера, і гнилі зуби Екклі, і брудну бритву Стредлейтера, неприємна, навіть дратівлива.

Один із принципових висновків, до яких приходить читач, це думка про те, що тиск середовища не абсолютний, що людина з високоорганізованим і напруженим духовним життям здатна вирватися із її мертвого захвату, хоча це часто співпадає з певними втратами, перш за все фізичними – Холден у результаті таких зіткнень серйозно захворів. Шістнадцятирічний підліток здатний протистояти насиллю кіно, що заполонило Америку, сліпому поклонінню кінозіркам і кіногероям. Холден ненавидить кіно, хоча визнає, що й сам він продукт своєї епохи, і в його свідомості глибоко засіли трафарети, стандарти мислення віку кіно.

Герой роману наче знаходиться між двома світами, дитячим і дорослим. Іноді він безпорадний, як дитина, іноді бачить світ, розуміючи його краще за дорослих. Суспільство видається йому ворожим, тому що не дозволяє робити добрі, безкорисливі вчинки. Неспроможність примирити бажане та дійсне викликає у Холдена сум’яття. У романі Селінджер піддає сумніву американський шлях, американський спосіб життя. герой Селіджера протиставляє себе суспільству. Його заперечення звучит переконливіше, ніж ствердження. Проте він не прагне змінити це суспільство, він лише шукає питулку, де б можна було від нього сховатися. Селінджер не пояснює поведінки підлітка, свого героя, але говорить від його імені, поділяючи, ймовірно, і його несприйняття суспільства.

Національне в художній творчості.

Питання 1. Латиноамериканська література (Г.Гарсіа Маркес, П.Коельо).

Габріель Гарсіа Маркес (нар. 1928) – колумбійський письменник, лауреат Нобелівської премії 1982 року. Автор творів «Опале листя» (1951), «Полковнику ніхто не пише» (1956, 1961), «Недобрий час» (1961, 1966), «Сто років самотності» (1967), збірки оповідань «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру та її бездушну бабусю» (1972), «Осінь патріарха» (1975), «Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь» (1981), «Кохання в час холери» (1985), «Генерал у власному лабіринті» (1989).

Роман «Сто років самотності» – багатопланова книга, тому маємо право говорити про різнопланове його прочитання. Століття можна сприймати як історичний, культурний, життєвий чи метафізичний цикл. Кожний з таких підходів в цілому допустимий. Цей твір є водночас історією маленького, загубленого серед боліт і лісів містечка Макондо і життєпису родини Буендіа, що заснувала містечко. Її спадкоємці управляли, визначали стиль і напрями макондівського життя протягом усього його столітнього існування. Автор відтворює у метафоричній, асоціативно-символічній формі історію Колумбії й усієї Латинської Америки (від часу звільнення від іспанського володарювання, до кінця першої третини ХХ століття) з її проблемами та соціальними суперечностями.

Роман значною мірою – це біографія родини самого Гарсіа Маркеса: дідусь і бабуся письменника, як і центральні персонажі роману, були двоюрідними братом і сестрою, прізвище бабусі, як і головної героїні роману, Ігуаран. Дід його також скоїв убивство, кинув своє село і шукав іншого місця проживання. Він став прототипом полковника Ауреліано Буендіа.

У свій твір Гарсіа Маркес переніс спогади дідуся про реальні історичні події. Перша з них – це громадянські війни між лібералами і консерваторами. Письменник не ставить за мету показати історію громадянської війни в Колумбії, а лише з гіркою іронією розповідає, як згубно вона вплинула на її учасників. Юний Ауреліано Буендіа пішов на війну з деспотизмом, проте, домігшись загального визнання і слави, повернувся додому жорстоким і самотнім, утративши любов до батьківщини, й інтерес до ідеалів, за які боровся. Подібна доля спіткала й інших героїв твору.

Друга історична подія – грубе втручання в життя країни північноамериканської бананової кампанії. Кульмінація її – страйк робітників і варварський розстріл натовпу людей, які зібралися на залізничному майдані. Ця трагедія дійсно відбулася у сусідньому з Аракатакою містечку в рік народження автора.

Є в романі й парабола довгого людського життя, на подив безпечного і бентежного одночасно, що лише в останню хвилину прозріває власне призначення, закладене в самому народженні. Є у творі й антично-бібілійний підтекст, міфологічно бездонний і карнавально травестований. Мотиви року, ключового в давньогрецькій трагедії, інцесту, гріхопадіння, потопу, апокаліпсичних нот останніх сторінок роману несуть величезне навантаження, адже кожний з них подвоюється, оскільки піддається сміховому переосмисленню. Навіть у такому, здавалося б, вигаданому й органічному для роману епізоді, як винищення сімнадцяти синів Буендіа, оживає давньогрецький міф про Ніобу, що стала символом презирства до інших і в той же час незносного страждання, бо на її очах Аполлон та Артеміда вражають стрілами всіх її дітей.

«Сто років самотності» – це своєрідна Біблія від Гарсіа Маркеса, історія людства і притча про людство від Хосе Аркадіо Буендіа і Урсули Ігуаран, які вчинили гріх, і до Апокаліпсиса, коли зникає Макондо. Кругообіг в сім’ї Буендіа, позбавлене сенсу топтання на місці при невмолимому русі до трагічного фіналу і навіть постійна повторюваність одних і тих же імен у нових комбінаціях – все це повертає нас до мудрості Еклезіаста. Автор точно передає цю думку через одну з героїнь: «Адже карти і власний досвід відкрили їй, що історія цієї сім’ї являє собою ланцюжок неминучих повторень, колесо, що крутиться, яке продовжувало б свій рух до безкінечності, якби не зношувалася вісь часу».Найцікавіше у словах Пілар Тернер – те, що в них передано загальний закон «шарової будови міфу», їх схильності до повторень, але не буквальних, за наявності майже безкінечної кількості шарів.

І все ж всупереч кругообігу, що робить марними всі пориви чоловіків і всю домовитість жінок, «Сто років самотності» – це книга про те, що «час є», і напитсана вона завдяки тому, що «час є», на тому відрізку, який існує між «часу не було» і «часу не буде». Не випадково ключовим у романі виступає мотив часу – реального і рухливого образу вічності.

Роман міг носити й іншу назву – без слова «самотність». Але важко назвати іншу тему, яка б настільки міцно притягувала увагу письменника і пронизувала всю його творчість. Тема самотності схожа на музичний мотив, що постійно повторюється в безкінечній симфонії його творів. Однак лише в романі «Сто років самотності» ця тема стає центральною і, немов би розбившись на тисячі уламків, надає кожному з персонажів своє, не схоже на інших, але таке ж самотнє обличчя. Самотність смерті, про яку розповів Мелькіадес («Він дійсно побував у потойбічному світі, але не зміг винести самотності і повернувся»), самотність влади, що підкорила собі одного з найобдарованіших з роду Буендіа – Ауреліано («Заплутавшись в пустелі самотності своєї неосяжної влади»), самотність старості, в яку надовгі роки впала одна з найпривабливіших героїнь – прабабця Урсула («у позбавленій світла самотності своєї глибокої старості»), самотність неприступності, жертвою якої стала Амаранта («Амаранта зачинилася в спальні, щоб до самої смерті оплакувати свою самотність») – кожний з героїв роману настільки неповторний і яскравий, що виявився здатним пройти свій власний шлях і мати свою долю. Пустеля самотності, якою вони безцільно бродять, її тверда шкаралупа, яку вони намагаються пробити – ключові моменти роману і постійні нагадування про те, що вони не здатні до тепла й солідарності, про що вже по виході роману неодноразово заявляв сам Гарсіа Маркес.

Роковий, непереборний потяг один до одного тітки й племінника підводить риску під довгим ланцюжком смертей і народжень представників родини Буендіа, які нездатні прорватися один до одного і вирваться до людей з хибного кола самотності. Рід припиняє своє існування на апокаліптичній ноті і в той же час на щасливій парі, яких ще не було в цій родині диваків та маніяків.

Життєвий цикл, відведений родині Буендіа, неухильно наближається до свого завершення, відповідно до того як приходить у запустіння їх Дім. Він приходить до руйнації, незважаючи на всі титанічні й безуспішні зусилля старіючої Урсули протистояти цьому процесу, невмолимому підсумку, що поставить в історії родини кінцеву крапку. У цьому Домі не вистачало тепла, не вистачало його по суті й Урсулі, і всі його численні мешканці дійсно лише перебували в ньому, а не жили. Цікаво, що уже в перших оповіданнях Гарсіа Маркеса присутня ця тема – тема проклятого дому і приреченості сім’ї, що не здатна зупинити біг часу.

Прокляття Дому – непереборний страх родичів, що одружилися, мати хвостате потомство, з хрящовими крючками й китицями на кінці. Для того щоб обманути долю основоположниця родини Урсула взагалі була готова відмовитися від продовження роду. Та й потім, переконуючись, що розплата відкладається, вона весь час жахалася чотирьох смертних гріхів, що підкорили членів її сімейства: війна, бійцівські півні, розпусні жінки, примарні ідеї. Полум’яні пристрасті і примарні ідеї виявляються сердечними і духовними свинячими хвостиками, появи яких так боялася Урсула і про появу яких – і перш за все у свого сина Ауреліано – вона, по суті, здогадалася. Ми не випадково читаємо про героя, якрму довелося розв’язати тридцять дві війни, порушити всі домовленості зі смертю і відкрити для себе в кінці кінців переваги простого життя, що він «вивалявся як свиня в гноївці слави». «Ти вчинив так, – закричала його мати, коли дізналася, що він віддав наказ розстріляти свого друга, – ніби ти народився зі свинячим хвостом». У цьому крихкому і прекрасному світі диваків, анахоретів і бунтівників всі його мешканці народилися зі свинячими хвостами. Всі вони, кожний по-своєму, вивалялися в гної, хто слави, як Ауреліано, хто неприступності, як Амаранта, хто жорстокості, як Аркадіо, хто ненажерливості й марнотратства, як Ауреліано Другий, хто витонченої розбещеності, як Хосе Аркадіо.

Головною ідеєю роману, як вважає сам письменник, є утвердження солідарності – єдиної альтернативи самотності. Відсутність солідарності у Буендіа автор пов’язує з їх нездатністю на духовну любов.

Особливості художнього світобачення Гарсіа Маркеса проявилися в оповіданні „Стариган із крилами”, яке увійшло до збірки „Незвичайна й сумна історія про довірливу Ерендиру та її жорстоку бабку”. Органічне поєднання, навіть зрощення фантастичних елементів із побутовими деталями – одна із характерних ознак цього твору. Вона викликана намаганням письменника сумістити в конкретному творі західноєвропейську модерністську традицію з національним міфопоетичним баченням.

Першоджерелом міфологічного й фантастичного начал у Гарсіа Маркеса є народна культура прикарибської зони Колумбії, де змішалися європейські, індійські й африканські традиції у своєму варіанті побутового народного католицизму. Композиція новели Маркеса лінійна: вона має експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку. Для твору характерна начебто повільна динаміка, проте письменник охоплює великий матеріал. Тут і життя звичайного обивателя, який дбає про власний добробут, і загальне уявлення про життя одного з латиноамериканських селищ, і „всезнаючі” сусідки, до яких можна звернутися в будь-якому питанні, навіть з’ясувати, чим слід годувати ангелів, тут і інформація про коло народних інтересів, уподобань, навіть казкові перетворення людей на комаху.

Як і всі твори європейської модерної літератури, новела Маркеса має глибокий філософський і символічний підтекст, з’ясування якого є вкрай необхідним для естетичного сприйняття цього мистецького явища. Перший філософсько-символічний пласт пов’язаний з бібілійною легендою про вселенський потоп як засіб покарання первісного розтлінного світу. Другий – із з’ясуванням поняття „людина з крилами”. Мотив окриленості (крилатості) характерний для європейської літератури всіх часів. Він символізує натхненність, силу, спроможність до певних дій, бажання реалізувати себе і свої здібності і виступає як альтернатива споживацькій ідеології. І про все це йдеться в надзвичайно короткому епічному творі. Проте головна подія, що має шокувати народ, – це приліт ангела.

Оповідання розпочинається описом побутових подій: над селищем, що розташоване на березі тропічного моря, вже три дні ллє дощ. Це дошкуляє тамтешнім жителям, зокрема Пелайо та його дружині Елісенді. Від сирості й сморіду дохлих крабів захворіла їхня дитина. Але поступово з цих побутових деталей у читача виникає й інший образ – початку світобуття, коли небо й море були однаково попелястого кольору. Саме в цей час побачив пелайо у далекому кутку подвір’я старого діда. Що впав обличчям у грязюку і не зміг підвестися, бо йому заважали великі крила. Так Маркес творить власний, досить сумний, міф про пришестя на грішну землю ангела, про людей і земне життя. Ангел, викачаний у багні, що його трмають у курнику, як свійського птаха, що його таврують і вимагають від нього негайних чудес. Що його виганяють віником із дому – стає у цьому міфі символом абсурдності людського буття. Люди забули, або ніколи й не знали високих поривань. Сенс їхнього існування – користь і задоволення найпростіших потреб. Тому-то ангел і заважає господарям дому, що нагадує про можливість якогось іншого, вищого сенсу існування. Символічний зміст мають назва оповідання та його фінал. Люди не хочуть вірити у високі істини, можливість милосердя, любові, не бажають піднестися над багном свого існування. І ангел перетворюється на старигана з крилами, а, спостерігаючи його злет, люди помічають тільки, що він витоптав усю городину і претворився на чорну цятку. Проте такий фінал не викликає відчуття приреченості людей. Ангел безсмертний. Він одужав і знайшов сили для нового польоту. Елісенда полегшено зітхнула, коли він забрався з їхнього подвір’я, але ще довго дивилася йому вслід.

Отже, можемо зробити висновок, що Гарсіа Маркес у своїй новелі підняв кілька болючих для сучасного супільства проблем.

1. Проблему сенсу людського буття:

Життя людини має бути наповненим глибоким змістом. Не лише матеріальний статок, власний комфорт визначають якість життя. На якості життя позначається і духовне багатство людини, її цілеспрямованість і ті кроки, які вона робить на шляху заради досягнення поставленої мети.

2. Проблема знедуховлення, роз’єднаності сучасного суспільства:

Людина ХХ століття не тільки зневірилася в гуманізмі, щирості, доброзичливості, вона, на думку письменника, стала байдужою до чужих проблем і навіть жорстокою. Проте Маркес не песиміст. Він вірить у те, що найкращі риси в людині зрештою мають премогти, і вона зможе протистояти будь-яким проявам зла, війни, хворобам, насильтсві, терору.

3. Проблему релігії, яка, на думку письменника, не тільки не допомагшає людству долати негативні наслідки розвитку нашої цивілізації, а й сама іноді наставляє на щлях бездуховності, жорстокості, байдужості, надає переваги матеріальному над духовним:

На цій проблемі автор новели особливо наголошує. Не тільки м’який гумор, а й гротеск застосовує він, щоб передати, як вболіває за свій добробут і спокій отець Гонзаго та єпископ. Викликає гіркий сміх і той факт, що Божа мова, якою начебто служники церкви спілкуються з Богом, є зовсім незрозумілою ангелу, мова ж Божого посланця – незрозумілою намісникам Бога на землі. На думку вищого духовенства, небесний посланець має шанувати церковну владу на землі, а не вона його. У цих невеликих влучних характеристиках і репліках Маркес викриває шахрайство сучасних церковних установ, а разом з ними і байдужість суспільних організацій, які, крім армії, що може вгамувати натовп, нічого більш цікавого запропонувати не здатні.