7. Г. Лейбніц: ідеалістична традиція в німецькій філософії та психології

Починає ідеалістичну традицію Г. Лейбніц (1646-1716) - сучасник всіх основних геніїв XVII ст. та їх ідейний противник. Ідеї ​​Декарта, Гоббса, Спінози, Локка були критично перероблені і синтезовані Лейбніцем у власну оригінальну систему принципів і понять. Лейбніц не міг не помітити, що Спіноза не зумів повністю подолати дуалізм Декарта, оскільки у вченні голландського філософа картезіанської поділ світу на дві субстанції залишило свої сліди у вигляді роздвоєння та відокремлення атрибутів протягу і мислення. Лейбніца не задовольняло збереглося протиставлення духу і матерії, психічного і фізичного, і з метою відновити їхню єдність він висуває вчення, що дозволяє пояснити нескінченне різноманіття світу виходячи з єдиної за своєю природою і походженням, але різноякісні за своїми станам субстанціональної основи. Неприйнятним для Лейбніца у вченні Спінози виявився також і фаталізм. Разом з тим Лейбніц стає на бік Спінози у своїй полеміці з Локком щодо ролі досвіду і розуму в пізнанні. Лейбніц намагається встановити зв'язок почуттєвого і раціонального. Але оскільки раціональне пізнання з досвіду не виростає, то єдність досвіду і розуму виступає у вченні Лейбніца не як сходження від чуттєвих форм до ідей, а як накладення раціонального на чуттєвий досвід. Тому в значної частини пізнавальні помилки виникають не стільки з вини почуттів, скільки через слабкість самого розуму та уваги, як прагнення до ясності і пам'яті.

Стрижнем, що створює філософсько-психологічну систему Лейбніца і зв'язує всі її розділи і частини, є ряд вихідних методологічних принципів, чи законів. До головних з них за своїм значенням слід віднести принцип загальних відмінностей, принцип тотожності нерозпізнаних речей, закони безперервності і дискретності. Принципом загальних відмінностей Лейбніц намагався затвердити загальну мінливість в світі фізичних явищ і свідомості, заперечувати як абсолютне схожість один з одним існуючих речей, так і повторюваність станів однієї і тієї ж речі в часі, і цим самим вказати на якісне різноманіття світу. Принцип загального відмінності доповнюється і забезпечується іншим принципом - принципом тотожності нерозпізнаних речей. Сенс його полягає в тому, що не слід розрізняти речі, якщо насправді вони є однією і тією ж річчю, і навпаки, ототожнювати речі, різні за своїми якостями. Відмінності між речами виводяться Лейбніцем виходячи з третього принципу - закону безперервності. Цей закон вказує на те, що всюди в світі є непомітні переходи у сходженні речей за ступенями досконалості.

Лейбніц вважав, що в континуумі речей і їх якостей немає ні нижньої, ні верхньої межі. З принципу безперервності витікали та інші наслідки. Одне з них вказувало на спадкоємність різних станів в одній і тій же речі. Той же принцип безперервності передбачав також взаємозв'язок різних властивостей однієї і тієї ж речі.

Протилежним за своїм змістом до принципу безперервності є закон дискретності, згідно з яким сама поступовість і безперервність складається з малих стрибків і розривів, що породжують індивідуальні об'єкти, їх автономність і якісне своєрідність. Саме за допомогою принципу дискретності Лейбницу вдається пояснити якісне різноманіття і неповторність різних речей і станів свідомості.

Лейбніц розгортає систему поглядів, побудовану за зразком і через аналогію з психологічними особливостями людини і представляє собою своєрідне ідеалістичне перевтілення атомістичної картини світу.

«Щирими атомами природи» є душеподобние одиниці - монади, з незліченної безлічі яких складається Всесвіт. Монада прості, неподільні і вічні. Вони автономні, і вплив однієї монади на іншу виключено. Ведучими і корінними властивостями кожної монади є активність і подання.

Лейбніц вважав, що в історичній перспективі розвиток монад проходить кілька стадій, кожній з яких відповідає певна форма монади. Самою первинною формою є чисті монади. Для них характерна наявність активності, але відсутність будь-яких уявлень. Такий стан монади подібне до сну без сновидінь. Чисті монади проявляються як неживий, але активної та вечнодвіжущейся матерії. За чистими монадами слідують монади-душі, що володіють смутними уявленнями в результаті низького ступеня прагнень до ясності. Ця форма монад виступає на рівні рослин і тварин. Людині властиві більш досконалі монади, звані монади-духи. Їх досконалість виражається в найбільшій ясності і виразності уявлень. Завершують ієрархію монади ангела і Бога, повністю вільні від матеріальної оболонки і володіють абсолютною повнотою знань і гранично ясним самосвідомістю.

Схожа система рівнів має місце і в онтогенезі людини. У відомому сенсі своєї ієрархічної системою монад Лейбніц дає нове трактування арістотелівського вчення про три рівні душі, згідно з яким вищі її форми виникають і здійснюються на основі нижчих.

Вчення Лейбніца вніс чимало ідей і тенденцій, які зроблять значний вплив на подальший розвиток психології. Лейбніц вперше показав активну природу свідомості, динамізм і постійну мінливість його. Вчення Лейбніца про перцепциях і апперцепції стане вихідним основою, на якій будуть будуватися наступні концепції душі в німецькій психології. Воно зробило вплив і в ряді інших відносин. Перш за все, включення в сферу психічного, крім усвідомлювати явищ досознательного перцепцій, розширювало межі психічного. Логічним наслідком цього нового підходу стала і реабілітація психіки тварин. Лейбніц стає передвісником вчення про пороги свідомості, з яким виступить у XIX ст. Гербарт і яке стане відправним в психофізичних вимірах і дослідах Фехнера. Від Лейбніца німецька психологія засвоїла принцип психофізичного паралелізму, на основі якого буде будуватися експериментальна психологія в Німеччині.

ЛЕКЦІЯ № 5. Розвиток психології в епоху просвітництва