10. Ліро-епічна поема Байрона «Паломництво Уайльд Гарольда»

Паломництво Чайльд Гарольда» — поема Джорджа Гордона Байрона, опублікована частинами в період з 1812 по 1818 роки, в якій розповідається про враження розчарованого життям юнака від закордонної мандрівки та про роздуми, викликані цією мандрівкою. У ширшому сенсі поема відображає меланхолію та розчарування покоління, що втомилося від наполеонівських воєн.

Поема вважається почасти автобіографічною, розповідь ґрунтується частково на власних враженнях лорда Байрона під час подорожі до Португалії, Середземномор'я та Греції, яку поет здійснив у 1809–1811 роках.

Поема присвячена «фіалці». Так Байрон називав Шарлотту Гарлі. В назві вживається слово «чайльд» — середньовічний титул юнака, кандидата в лицарі.

Поема складається з чотирьох пісень, написаних спенсеровими станцами із восьми рядків ямбічного пентаметра, за якими слідує александріна — дванадцятискладовий ямбічний рядок. Римування ABABBCBCC.

]«Паломництво» — перший літературний твір, у якому зустрічається байронічний герой. Це особливий тип ліричного героя з високим рівнем інтелекту й гостротою сприйняття, здатний легко пристосовуватися до нових ситуацій і хитро домагатися в них своєї вигоди. Це освічена й розвинута людина. Вона має харизму й привабливість, однак їй бракує цілісності, вона схильна до раптової зміни настрою, не знає чого хоче, прагне до протилежностей водночас. Загалом, байронічний герой не має жодних авторитетів, і насолоджується власноруч створеним образом вигнанця й знедоленого. Він схильний до різкості й цинізму, поведінки, що шкодить йому самому й шкідливих звичок, має нездоланне прагнення спокушати жінок. Він сексуально привабливий, почасти завдяки містичній таємничій масці, але ця сексуальна привабливість часто заводить його в халепу.

Після появи у «Чайльд Гарольда» байронічний герой отримав самостійне життя. Цей образ неодноразово використовувався в романах, фільмах, театральних п'єсах тощо.

.«Чайльд Гарольд» — виразник переконань та ідей самого Байрона. В передмові до третьої книги Байрон визнає, що його герой є його власним продовженням.

11. Тематика і проблематика роману «Собор Паризької Богоматері» в. Гюго.

"Собор Паризької Богоматері" - один із кращих історичних романів XIX ст., написаний у романтичному стилі в 1830 р., а надрукований у 1831 р. Створення історико-романтичного роману збігалося з підготовкою революції 1830-го року, оскільки внутрішній зміст твору і своєрідний фон, на якому розгорнулася драма головних героїв, - це зростання невдоволення народу і його бунт.

Поштовхом до написання твору стало слово ANARKH ("фатум", "доля"), яке автор побачив одного разу на Соборі. Гюго шукав дещо вічне, у чому всі епохи об'єднані. Так, на перший план виступив образ Собору Паризької Богоматері, який створювався народом століттями.

Мета Гюго - передати дух історії, її атмосферу. Але ще важливіше для письменника - висвітлити вічну боротьбу добра і зла, що йому вдалося на розкритті кохання трьох молодих людей.

Письменник змалював картину життя Парижа XV ст. Гюго майстерно передав колорит епохи, але при цьому не відобразив конкретних історичних подій, а вміло відтворив повсякденність у романтичному руслі. Романіст від самого початку твору занурив читача в атмосферу яскравого середньовічного життя, де перед нами постали представники різноманітних верств суспільства: від злидарів з Двору Чудес до короля Людовіка XI.

Собор - жива істота в романі, чи не один з найголовніших героїв людської трагедії, ціла епоха в історії Франції: його (100-метрову споруду) неодноразово намагалися знищити, але соборні мури витримали хвилі людської люті, за свій вік вони вдосталь побачили крові, страждань, людських сліз. Саме тому Гюго і обрав його не тільки місцем подій великого історичного роману, а й головним героєм. У центрі книги - Собор Паризької Богоматері - символ духовного життя французького народу, збудований руками сотень невідомих майстрів, вираз народної душі. У романі він не був осереддям релігійної віри, а став місцем життєвих пристрастей. Образ Собору - "величезна кам'яна симфонія", "душа народу", кам'яна книга його світобачення. Собор дав притулок народним героям, з ним тісно пов'язана їхня доля.

Без Собору неможливо уявити Квазімодо - "душу собору", одну з його химер, яка ожила. Ця дивна істота, "людина-дзвін", стала невід'ємною частиною цієї споруди. Він знайшов у соборі повноту сприйняття світу. Пов'язаний із собором і Клод Фролло. Він - тлумач таємничого фасаду, прихованого смислу легенди Собору. Для Клода Фролло - неминуча помста за жорстокість, за зло. Для Есмеральди і її матері собор "злий", для Гренгуара, який двічі втік від смерті, - "щасливий". Собор жив своїм таємничим життям, приваблює одних багатством, інших мудрістю, красою, беззахисних - останньою надією врятуватися.

Багато місця в романі В.Гюго відведено роздумам про людське суспільство, про народ-натовп, про особистість. Гюго порівнював середньовічний натовп із дитиною (то очікував вистави, то розпалював нетерплячими криками, то в гніві натовп готовий був роздерти сторожу, то гнів змінювався зацікавленим мовчанням). Але дитина-натовп могла бути дуже жорстокою (пригадаймо суд і покарання Квазімодо). В.Гюго зобразив стихійність людей Середньовіччя. І все ж не всі в романі піддаються цій магії загального. Не натовпом, а особистістю стала 16-річна дівчина Есмеральда, яка подала Квазімодо напитись.

Основний художній засіб, який використав письменник для розкриття сюжетної основи роману - антитеза, протиставлення жахливого і прекрасного. Антитеза: народ і королівська влада; герої: Есмеральда і Квазімодо, Квазімодо і Феб, Есмеральда і Клод Фролло. Антитеза в антитезі: протиставлення зовнішності внутрішнього світу людини: Феб, Квазімодо, Людовік.