30. Місцеве самоврядування як право населення на самостійне вирішення питань місцевого значення.

Стаття 3 Європейської Хартії про місцеве самоврядування визначає місцевесамоврядування як право і реальну здатність органів місцевогосамоврядування регулювати і управляти в рамках закону і під своювідповідальність важливою частиною публічних справ в інтересах свого населення. Таким чином, Європейська Хартія про місцеве самоврядування, пов'язуючимісцеве самоврядування з правом органів місцевого самоврядування насамостійну і під свою відповідальність діяльність, вказує першвсього на роль місцевих органів у реалізації місцевого самоврядування. Алеразом з тим Європейська Хартія встановлює, що це право здійснюєтьсяне тільки виборними органами самоврядування, а й через форми прямогоучасті громадян у реалізації функцій місцевого самоврядування.

Це право населення може реалізувати шляхом утворення самостійного муніципального утворення, на території якого буде здійснюватисямісцеве самоврядування.

Визнаючи право населення на здійснення місцевого самоврядування,держава визнає самостійність місцевого самоврядування в межахйого повноважень і бере на себе обов'язок створювати необхідні умовидля здійснення цього права. Конкретні форми здійснення місцевогосамоврядування, структура органів місцевого самоврядування визначаютьсянаселенням самостійно. Ці та інші питання організації та здійсненнямісцевого самоврядування регулюються в статуті муніципального утворення,який розробляється муніципальним освітою самостійно іприймається населенням безпосередньо або представницьким органоммісцевого самоврядування. Реалізація даного принципу припускаєзабезпечення фінансово-економічної самостійності місцевогосамоврядування. Органи місцевого самоврядування самостійно керуютьмуніципальною власністю, формують, затверджують і виконують місцевийбюджет, встановлюють місцеві податки і збори.

31. Місцеве самоврядування як інститут громадянського суспільства.

Традиційно громадянське суспільство розуміється як сфера, на яку індивід має прерогативи перед державою, тобто має місце автономність громадянського суспільства як сфери приватних інтересів по відношенню до держави (втілення публічного інтересу). Проте збіг вагомої частини інтересів місцевої громади з інтересами державно організованого суспільства не дозволяє обґрунтувати прерогативи місцевих колективів на самостійне вирішення відповідних питань. Сучасна конституційна практика багатьох держав свідчить, що активність у напрямі реалізації зазначених інтересів є одночасно атрибутом і інститутів місцевого самоврядування і держави, різним є лише коефіцієнт їх участі та принципи побудови відносин між ними.

Якщо громадянське суспільство втілюється насамперед у приватноправових відносинах, з усіма їх атрибутами, такими як свобода договору, формальна рівність сторін та ін., то відносини з місцевого самоврядування не характеризуються подібною однорідністю. Складна двоєдина природа останнього обумовлює наявність не лише ознак суспільних інститутів, але і деяких ознак, що є характерними для держави. Як зазначає вітчизняний дослідник, І.С.Щебетун, місцеве самоврядування має особливу природу, що відрізняє його і від державного управління в інтересах усього суспільства, усіх територій, і від дій конкретних фізичних і юридичних осіб. Місцеве співтовариство має статус локальної публічної корпорації (комунальної корпорації); ця комунальність являє собою щось «громадсько-публічне», середнє і посередницьке міждержавним і приватним[6]. Зазначені обставини дають вагомі підстави для конституювання місцевого самоврядування як інституту, що має як ознаки, властиві виключно структурам громадянського суспільства, так і ознаки, притаманні власне державі, та дозволяють позіціонувати його як особливий інститут в системі суспільства.

Певні підстави для висновку про спільність завдань місцевого самоврядування та держави дає вже зазначений збіг значного кола їх інтересів, проте суб'єкти місцевого самоврядування реалізують також істотний обсяг інтересів, що є байдужими для держави, хоча й не суперечать інтересам останньої.