48. Неоплатонізм

Н- ідеалістичний напрям в філософії, що виник у період занепаду римської імперії (3-6 ст). Представники: Плотін, Порфирій, Прокл. Це була остання спроба поєднати на основі платонізму різні системи античної філософії, особливо стоїцизм, скептицизм, піфагореїзм, арістотелізм. Згідно з Н., творцем світу є надчуттєве абстрактне єдине. Єдине шляхом еманації (витікання) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову душу, природу (чуттєвий матеріальний світ). Метою людини за Н., є звільнення від усього тілесного, досягнення блага шляхом екстазу. Н., мав вплив на християнство та середньовічну і почасти на містичну філософію нового часу, зокрема на неотомізм, ірраціоналізм. В часи відродження Н., перетворився на один з найвпливовіших філософських напрямів. Пантеїстичні та раціоналістичні ідеї Н., реалізувалися в творах таких представників філософії відродження, як М. Кузанський і Плафон.

49. Етапи розвитку і основні ідеї середньовічної філософії

Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з "язичниством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.

Погляди на історію він викладає у книзі "Про град божий". Вся історія для Августина – це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему – верховенство церковної влади над світською. Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Етика, що на них ґрунтується, проповідує лицемірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя – гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.

Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (близько 810–877 рр.).

Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": І – природа не створена, але здатна сама творити – Бог; ІІ – природа створена і сама здатна творити – сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; ІІІ – природа створена і не здатна творити – світ чуттєвих речей, ІV – Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок – першопричину, а цілеспрямованість у світі – мету. Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом.

№ 50 Загальна характеристика філософії відродження

15-16ст. наз. Епохою відродження, ренесансу. Період Відр. на перше місце ставить Платона. Вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини.

В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина. Характерна риса світогляду епохи Відр-я: орієнтація на мистецтво. Відр.-епоха художньо-естетична. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відр. усвідомлюється такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійно. Особистістю, що представляє саму себе. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється відчуття особистої сили та таланту.

Ідеалом людини епохи Відр. є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відр. є також її гуманізм. Світоглядною спрямованістю Відр. було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил--ні природи, ні Бога.

Мислителі Відр.: Піко делла Мірандола саме так розумів людину: Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність.

№51 Б. Спіноза “Етика”

3 окремі питання:

1- починається з метафізики; 2- психологія афектів і воля; 3- етика, яка заснована на метафізиці і психології;

Мислення і простір- атрибути Бога.(У Декарта всі вони- незалежні субстанції; але Бог більше субстанціальний, бо міг при бажанні все це знищити).

Бог має бути нескінченним; індивідуальні душі і частини матерії є аспектами божого існування. Безсмертя-єдність з Богом.

(Може бути тільки одна істота, абсолютно позитивна і вона має бути абсолютно безмежна. Спіноза приходить до безмежного пантеїзму).

Все у світі управляється абсолютною логічною необхідністю: немає свободи волі в духовній сфері чи випадковості в світі фізичному. Все що трапляється, є проявом неосяжної природи Бога.

Негативне існує тільки по відношенню до кінцевих створінь. Гріхи не існують, коли їх розглядати як частину цілого, єдиного і повністю реального Бога.

Головну задачу своєї філософії Спіноза бачив в розробці етичної теорії, що заснована на вченні про вічну і нескінченну природу, або субстанцію, котра діє відповідно до власних вічних необхідних законів, і модусах, котрими є всі речі матеріального світу і всі душі людей. В людині тіло і мисляча душа- одна і та ж сутність.

Умовою розробки етики Спіноза визначав попереднє пізнання тілесних процесів і зв”язків людини. Уся складність і багатоманітність психічного життя зводиться до двох простих начал: розум, який він ототожнює з волею і пристрастями( афектами)

Всі первинні афекти бувають трьох різновидів:

1-радість; 2-смуток; 3-“вожделение”

Людина керується прагненням до самозбереження і власної вигоди, котрі тількі і визначають доброчинність, яка виступає як людська міць.

Людську природу він ставить в залежність від афектів.

„Вещь, существующая необходимо, может в то же время быть свободной, если она существует по необходимости одной лишь собственной природы»

Свобода, за Спінозою, і є пізнання необхідності, чітке уявлення про те, що необхідно.

Для різних людей існують різні ступені свободи. Хоча пізнання, як таке, безсиле перед афектом, воно саме може стати афектом ( любов до пізнання). Радість пізнання може подавити усі інші афекти і таким чином привести людину до найбільшої свободи.

• Спіноза вичерпує свободу пізнанням необхідності і добровільною згодою з необхідністю; він не пов”язує матеріальну практику зі здійсненням свободи.

• Свобода для Спінози – господарювання розуму над почуттями, подолання чуттєвих афектів пристрастю до пізнання.

Коло суб”єктів свободи у нього доволі обмежене- це відчуджені від життєвої практики мудреці, змістом життя яких є „інтелектуальна любов до Бога”, іншими словами- пристрасть до пізнання.