6.6. Правове регулювання спадковий відносин в міжнародному приватному праві

В міжнародній практиці питання спадкування закріплені в таких конвенціях:

1. Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спад­кових розпоряджень від 5.10.1961 р.;

2. Гаазька конвенція про міжнародне управління спадковим майном від 2.10.1973 р.;

3. Вашингтонська конвенція, що передбачає уніфікований за­кон про міжнародний заповіт від 26.10.1973 р.

Україна в жодній із зазначених конвенцій участі не бере.

До Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спад­кових розпоряджень від 5.10.1961 р. приєдналося близько тридцяти держав-учасниць. У ній, в інтересах спадкодавця, перелічено цілу низку правопорядків, за приписами яких щодо форми може бути складеним спадкове розпорядження, а саме:

1. місця укладення заповіту;

2. держави, громадянином якої був заповідач на момент укла­дення заповіту або смерті;

3. держави місця проживання в час укладення заповіту або смерті;

4. держави, в якій заповідач мав постійне місце проживання в час укладення заповіту або смерті;

5. щодо стосується спадкування нерухомого майна, то достатньо, щоб заповіт відповідав вимогам закону місця знаходження неру­хомості.

Уніфікаційні процеси відносно спадкових норм, здійснені на регіональному рівні, серед яких найвідомішими є Кодекс Бустаманте (1928) та Мінська конвенція (1993).

Кодекс Бустаманте регламентує спадкові відносин де загальним є правило, за яким спадкування як за законом, так і за заповітом, включаючи питання призвання до успадкуван­ня, розміру спадкових зборів та матеріальної дійсності спадкових розпоряджень, будуть регулюватись, особистим законом спадкодавця незалежно від харак­теру майна та місця його знаходження.

В Мінської конвенції вста­новлено принцип рівності успадкування громадян Договірних Сторін як за законом, так і за заповітом, на територіях інших Дого­вірних Сторін (принцип національного режиму). Право на спадкування рухомого майна визначається за законодавством Договір­ної Сторони, на території якої спадкодавець мав своє останнє постійне місце проживання, а щодо нерухомого майна - законодавсгвом Договірної Сторони, на території якої це майно знахо­диться. Здатність особи до укладення та скасування заповіту, а та­кож форма заповіту та його скасування визначаються правом тієї країни, де спадкодавець мав місце проживання в момент складен­ня акту. Проте, заповіт чи його скасування не можуть бути визнані недійсними через недотримання форми, якщо вона задовольняє вимогам права місця його складення.

Конвенцією щодо спадкування рухомого майна компетентними є установи Договірної Сторони, на території якої мав місце проживання спадкодавець у момент смерті, а щодо не­рухомого майна - установи Договірної Сторони, на території якої це майно знаходиться,

Щодо національного законодавства, то питанню спадкування присвячена книга 6 ЦКУ.

Відповідно до ст. 1216, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщи­ни) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), і воно здійснюється за заповітом або за законом.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути:

1. фізичні осо­би, які є живими на час відкриття спадщини;

2. особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після від­криття спадщини;

3. юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (при спадкуванні за заповітом).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, і тільки у разі його відсутності, визнання не­дійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спад­коємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право спадкування за законом.

Спадкування за запо­вітом – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач може призначити своїми спадко­ємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин, або, без зазначення причин, позбави­ти права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за за­коном (окрім осіб, які мають право на обов'язкову частку у спад­щині), а також зробити у заповіті заповідальний відказ.

Право на обов'язкову частку у спадщині (половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом) мають:

• неповнолітні;

• повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;

• непраце­здатна вдова (вдівець);

• непрацездатні батьки.

Заповіт складається:

1. у письмовій формі;

2. із зазначенням місця та часу його складання;

3. має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встановленому ЦКУ порядку.

Законом гарантуєть­ся таємниця заповіту або його скасування.

Виконання заповіту здійснюється або особою, якій це доручено заповідачем, або яка призначена нотаріусом за місцем відкриття спад­щини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо ви­конавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.

Спадкування за законом здійснюється по­чергово, коли кожна наступна черга спадкоємців одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Існують такі черги спадкоємців за законом:

1. перша черга – діти спадкодавця (у тому числі усиновлені або зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки;

2. друга черга – рідні брати та сестри спадко­давця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

3. третя черга – рідні дядько та тітка спадкодавця;

4. четверта черга – особи, які проживали зі спадко­давцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;

5. п'ята черга – інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно (причому родичі ближ­чого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення) та утриманці спадкодавця, що не були членами його сім'ї.

Спадкування за правом представлення (за померлого родича), визнана рівність часток спадкоємців за за­коном та право спадкоємців укладати між собою угоду щодо зміни розміру частки у спадщині когось із них. Прийняття спадщини або презюмується, або здійснюється за спеціальною заявою до нотаріальної контори протягом шести місяців з часу відкриття спадщини.

За відсутності визнаних уніфікацій, право­ве врегулювання відносин у сфері спадкування здійснюється за допомогою колізій­ного методу і притаманні такі прив'язки: особистий закон спадкодавця (як закон громадянства, так і закон доміцилію); закон місця знаходження майна; закон місця смерті спадкодавця.