6.3. Бюджетна система та принципи її побудови

Після проголошення незалежності України у 1991 р. Вер­ховна Рада України вперше ухвалила Закон "Про бюджетну систему України" з наступним його доповненням у 1995 р.

В основу функціонування бюджетної системи України на сьогодні покладено Конституцію України, прийняту 1996 р., і Бюджетний кодекс України, ухвалений у червні 2001 р.

Відповідно до Бюджетного кодексу України (ст. 1) бюджет­на система України — це сукупність усіх бюджетів, побудова­на з урахуванням економічних відносин, державного й ад­міністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Схематично бюджетна система України складається з та­ких ланок (рис. 6.1):

1) Державний бюджет України;

2) місцеві бюджети.

До місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Рес­публіки Крим, обласні та районі бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування, серед яких виріз­няють бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань, а також бюджети міст Києва та Севастополя.

Бюджетний кодекс започаткував дію щодо самостійних 686 місцевих бюджетів, які мають прямі, рівноправні відносини з Державним бюджетом, у тому числі:

— бюджет Автономної Республіки Крим;

— 24 обласні бюджети;

— бюджети міст Києва та Севастополя;

— 171 бюджет міст обласного підпорядкування;

— 488 бюджетів районів;

— також до складу бюджетної системи входять понад 11 тис. бюджетів місцевого самоврядування.

Сукупність показників доходів і видатків усіх бюджетів становить Зведений бюджет України, що використовується з метою аналізу і визначення засад державного регулювання економічного й соціального розвитку України.

Державний бюджет України

Місцеві бюджети

Бюджет Автономної Республіки Крим		Обласні бюджети	Районні бюджети
			Ч	' І			г
		Бюджети місцевого самоврядування				Бюджети райо­нів у містах

Бюджети територіальних громад міст, сіл, селищ та їх об'єднань

Рис. 6.1. Бюджетна система України

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів та її районів і бюджетів міст республіканського зна­чення. У свою чергу, зведений бюджет області включає показ­ники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бю­джетів міст обласного значення цієї області.

Так само формується зведений бюджет району, бюджети місцевого самоврядування та ін.

У ст. 95 Конституції України зазначено, що бюджетна си­стема України будується на засадах справедливого й неупере-дженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. На виконання цього положення Бюджетним кодексом України закріплено основні принципи побудови бюджетної системи України.

Бюджетна система України ґрунтується на таких принци­пах, як:

— принципи єдності (цілісності) бюджетної системи Укра­їни, що забезпечується єдиними правовою базою, грошовою системою, бюджетною класифікацією доходів і видатків, єдністю порядку виконання бюджетів і ведення бухгалтерського обліку й звітності, єдністю регулювання бюджетних відносин;

— принцип збалансованості бюджетів, який полягає в тому, що витрати бюджету мають відповідати доходам за від­повідний бюджетний період;

— принцип повноти — до складу доходів входять усі дохо­ди держави й органів місцевого самоврядування, отримані з будь-яких джерел. До видатків бюджету належать будь-які бюджетні витрати на потреби держави або місцевого самовря­дування;

— принцип самостійності бюджетів — самостійність бю­джетів забезпечується шляхом закріплення за ними відповід­них джерел надходжень, правом на визначення напрямів ви­користання коштів згідно із законодавством України. Держава не несе відповідальності коштами держбюджету за бюджетні зобов'язання органів місцевого самоврядування, а органи міс­цевого самоврядування не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання держави;

— принцип обґрунтованості — бюджет формується на ре­алістичних макропоказниках економічного і соціального роз­витку держави та розрахунках доходів і витрат бюджету, що здійснюються до затверджених нормативів і методик;

— принцип ефективності — усі учасники бюджетного про­цесу мають на меті залучати мінімальний обсяг бюджетних коштів щоб досягнути максимального результату,

— принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визна­чені бюджетом;

— принцип субсидіарності — розподіл видатків між дер­жавним бюджетом і місцевими бюджетами, а також між місце­вими бюджетами ґрунтується на максимальному наближенні суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

— принцип справедливості й неупередженості — бюджети будуються на засадах справедливого й неупередженого роз­поділу суспільного багатства між громадянами і територіаль­ними громадами;

• принцип публічності та прозорості — бюджети всіх рівнів обговорюються та затверджуються відповідно Верхов-

ною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і відповідними радами;

— принцип відповідальності учасників бюджетного проце­су — кожен учасник бюджетного процесу відповідає за скла­дання та виконання відповідних бюджетів.

ПРАКТИКУМ

План семінарського заняття

1. Економічна сутність і призначення бюджету.

2. Склад доходів і видатків бюджетів.

3. Бюджетна система та принципи її побудови.

Теми рефератів

1. Бюджет — основний фінансовий план держави.

2. Порівняльна характеристика бюджетної системи Укра­їни й однієї з зарубіжних країн.

3. Особливості бюджетної політики України на сучасному етапі.

4. Роль державного бюджету у впровадженні в Україні ін­новаційної моделі соціально-економічного розвитку.

5. Видатки бюджету на соціальний захист населення.

6. Порівняльний аналіз доходів і видатків державного бю­джету.

Бюджет. Бюджетна система

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення сутності поняття бюджету як еконо­мічної категорії.

2. Яку економічну роль відіграє бюджет як самостійна ка­тегорія?

164

3. Які фактори впливають на величину бюджетного фонду?

4. Які функції виконує Державний бюджет?

5. З'ясуйте сутність терміна "доходи бюджету".

6. За якими ознаками класифікуються доходи бюджету?

7. Які показники характеризують стан бюджету як фінан­сового плану?

8. Визначте основні види податкових надходжень.

9. Які ви знаєте головні види неподаткових надходжень?

10. Яким чином поділяються доходи бюджету від операцій з капіталом?

11. Визначіть сутність поняття "видатки державного бю­джету". Які економічні відносини відображають видатки?

12. Охарактеризуйте систему видатків бюджету.

13. У чому полягає сутність функціональної класифікації видатків бюджету?

14. Розгляньте економічну класифікацію видатків та з'я­суйте її призначення.

15. Дайте визначення відомчої та програмної класифікації видатків.

16. Які принципи покладено в основу розподілу видатків між бюджетами?

17. Охарактеризуйте форми бюджетного фінансування.

18. У чому полягає сутність поняття бюджетної системи України?

19. З'ясуйте склад і структуру бюджетної системи.

20. Які ви знаєте принципи побудови бюджетної системи?

Тести

1. Державний бюджет — це:

1) система економічних відносин, що виникають у суспіль­стві в процесі формування, розподілу та використання цент­ралізованого фонду грошових коштів держави;

2) грошові відносини, що виникають між державою та юри­дичними особами у зв'язку зі створенням централізованих фондів.

2. Державний бюджет України, як фінансовий план дер­жави, затверджується:

1) постановою Кабінету Міністрів України;

2) Указом Президента України;

3) Верховною Радою України і має силу закону;

4) розпорядженням Національного банку України.

3. Під поняттям бюджетні системи розуміють сукуп­ність:

1) бюджетних відносин; л\ /-

2) бюджетів;

3) бюджетних установ.

4. Сукупність показників усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи, — це:

1) бюджетний устрій;

2) зведений бюджет;

3) бюджетна система.

Бюджет. Бюджетна система

5. У чому полягає принцип самостійності бюджетів:

1) кожен вид бюджету самостійно визначає потребу в дохо­дах, що йому виділяються бюджетом вищого рівня;

2) кожен вид бюджету має свої джерела доходів і визначає напрями видатків?

6. Бюджет є:

1) тільки у держави;

2) у держави та підприємств реального сектору економіки;

3) в усіх економічних суб'єктів;

4) у важливих державних структурах.

7. Який характер має бюджет в унітарних державах:

1) багаторівневий;

2) трьохрівневий;

3) дворівневий;

4) однорівневий?

8. Яка з функцій не властива Державному бюджетові

України:

1) державний бюджет використовується для сплати видат­ків, пов'язаних з обороною країни;

2) з державного бюджету виплачується заробітна плата ро­бітникам промислових підприємств;

3) з державного бюджету виплачується заробітна плата службовцям державного апарату?

9. Зведений бюджет України:

1) затверджує Верховна Рада України;

2) затверджує Кабінет Міністрів України;

3) не затверджує, використовується з метою аналізу та ви­значення засад державного регулювання.

10. Хто розробляє проект бюджету відповідно до ного кодексу України:

1) Міністерство фінансів України;

2) Бюджетна комісія Верховної Ради України;

3) Секретаріат Президента України?

11. У чому полягає сутність механізму секвестру бюдже­ту:

1) пропорційному зниженні бюджетних витрат щомісяця за всіма статтями бюджету (крім захищених), протягом залиш­ку бюджетного періоду;

2) зменшенні видатків розвитку?

12. До структури доходів бюджету України належать:

1) податкові та неподаткові надходження;

2) доходи від операцій з капіталом;

3) офіційні трансферти;

4) державні цільові фонди;

5) варіанти відповіді 1), 2), 3) і 4) вірні.

13. За порядком та умовами зарахування доходів у бюдже­ти вони поділяються на:

1) зовнішні та внутрішні;

2) власні та позикові;

3) закріплені та регулювальні.

14. Видатки бюджету — це витрати:

1) що виникають за умов виконання державою обов'язків;

2) спрямовані на капітальні вкладення;

3) які передбачають поворотність і платність.

15. За якими ознаками класифікуються видатки бюдже­ту:

1) функціями;

2) економічною характеристикою операцій;

3) головним розпорядником бюджетних коштів;

4) бюджетними програмами;

5) варіанти відповіді 1), 2), 3) і 4) правильні?

16. Функціональна класифікація — склад видатків за:

1) галузями економіки;

2) розпорядниками коштів;

3) завданнями, з виконанням яких пов'язані видатки.

17. Які бувають видатки відповідно до економічної класи­фікації:

1) внутрішні та зовнішні;

2) поточні та капітальні.

3) варіанти відповіді 1) і 2) правильні?

18. У чому полягає сутність поняття "поточні бюджетні видатки":

1) фінансуванні інвестиційної діяльності;

2) фінансуванні органів державної влади та бюджетних установ;

3) фінансуванні інноваційної діяльності?

19. Хто розробляє структуру бюджетної класифікації в Україні:

1) Верховна Рада України;

2) Кабінет Міністрів України;

3) Міністерство фінансів України;

4) Національний банк України?

20. Відомча структура видатків бюджетної класифікації будується згідно з:

1) основними економічними ознаками;

2) головними розпорядниками коштів;

3) основними функціями держави.

21. Відповідно до чого будується економічна структура ви­датків бюджетної класифікації:

1) основних економічних характеристик операцій, під час проведення яких здійснюються видатки;

2) головних розпорядників коштів;

3) основних державних програм?

22. Захищені статті бюджету — це:

1) статті видатків, закріплені за певними доходами;

2) статті видатків, що не підлягають скороченню у зв'язку з невиконанням дохідної частини бюджету.

23.3 якою метою застосовується секвестр бюджету:

1) міжбюджетного регулювання;

2) бюджетного контролю;

3) зменшення видатків у процесі виконання бюджету?

.

24. Закріплені доходи має тільки:

1) державний бюджет;

2) місцевий бюджет.

25. Які складові має бюджет:

1) загальний фонд;

2) спеціальний фонд;

3) резервний фонд;

4) додатковий фонд;

5) варіанти відповіді 1), 2), 3) і 4) правильні?

1. До кожного терміна доберіть єдиний правильний варіант визначення.

Терміни

1. Бюджет.

2. Бюджетне планування.

3. Бюджетне регулювання.

4. Бюджетна система.

5. Зведений бюджет.

6. Секвестр бюджету.

Визначення

а) Послідовність заходів і дій зі складання, розгляду і за­твердження проекту бюджету, яка визначається Бюджетним кодексом;

б) перерозподіл фінансових ресурсів між бюджетами різ­них рівнів;

в) сукупність усіх бюджетів, що формуються і діють на те­риторії певної країни згідно з її бюджетним устроєм;

г) сукупність економічних відносин щодо формування, розподілу та використання централізованого фонду грошових коштів держави;

д) запровадження пропорційного зменшення бюджетних видатків, що затверджені, щомісячно за всіма статтями бю- 11 джету, крім статей, що потребують захисту, до кінця бюджет­ного року;

е) сукупність показників усіх бюджетів, що використову­ються для аналізу і прогнозування економічного та соціально­го розвитку держави.

Задачі

Бюджет. Бюджетна система

1) розрахуйте відносні показники, що дають змогу визна' чити частку кожної статті доходів і видатків бюджету в загаль' ній сумі доходів та видатків. Результати занесіть у таблицю;

2) зробіть висновки про структурні зміни у складі доході та видатків бюджету і найвагоміших статтях дохідної та видаТ" кової частин державного бюджету в абсолютних і відносний величинах;

3) для ілюстрації структури та структурних змін побудуйт^ секторні діаграми.

2. Використовуючи умовні дані про заплановані показник! доходів державного бюджету країни за поточний і попередній роки (табл. 6.2.), потрібно:

1) розрахувати загальну суму запланованих доходів бкг джету;

2) визначити структуру доходів бюджету в кожному пе­ріоді, порівняти їх, результати розрахунків записати в таб­лицю;

3) зробити висновки про інтенсивність зміни показників у часі.

3. За даними табл. 6.3 про видатки державного бюджету в

звітному році:

1) розрахуйте загальну суму видатків;

2) визначте рівень виконання бюджету у видатковій час­тині, структуру видатків;

3) зробіть висновки.

Тема 7

БЮДЖЕТНИЙ ДЕФІЦИТ

7.1. Сутність дефіциту бюджету та причини його виникнення

Оскільки бюджет е системою всеохоплюваних перерозпо-дільних відносин, то його формування і стан мають особливе значення для держави, кожної юридичної та фізичної особи й суспільства загалом.

Формування бюджету передбачає вирішення триєдиного завдання. Такий підхід дозволяє вирішувати одне з цих зав­дань, а не всі разом.

1) Визначення реальних обсягів доходів;

2) оптимізація структури видатків на основі критерію за­безпечення максимального рівня зростання ВВП під час задо­волення мінімуму соціальних потреб;

3) збалансування бюджету. Проблеми збалансування поля­гають у тому, що, як правило, потреби будь-якого суб'єкта, в тому числі й держави, перевищують його можливості.

Стан бюджету як фінансового плану відображає не тільки фінансовий стан держави, але й характеризує фінансову си­туацію країни взагалі тому й цікавить усіх громадян та кожну підприємницьку структуру. Для нього властиві три показ­ники:

• рівновага доходів і видатків;

— перевищення доходів над видатками;

— перевищення видатків над доходами. Урівноваженість доходів і видатків є найбільш природним

і доцільним станом, що випливає зі схеми фінансової діяль­ності держави: доходи —> видатки. При цьому фінансовий ре­зультат діяльності держави не визначається, адже, з одного боку, держава має збирати стільки доходів, скільки їй потріб­но для забезпечення видатків бюджету, а з іншого — вона може профінансувати стільки видатків, скільки збирає доходів. У зв'язку з цим відхилення від такої врівноваженості є порушен­ням засад фінансової діяльності держави, тому є недоцільним.

Перевищення доходів над видатками — бюджетний про-фіцит — відображає стабільну фінансову ситуацію, хоча і не є метою діяльності держави; він може виявлятися в різних фор­мах.

Розрізняють такі основні форми бюджетного профіциту;

1) існування бюджетного профіциту у вигляді своєрідних бюджетних резервів, що сформувалися внаслідок зміни еконо­мічної кон'юнктури на світовому рівні (наприклад, зміна цін на нафтопродукти) або в межах країни за рахунок її економіч­ного зростання. Заплановане перевищення використовується на фінансування непередбачених видатків у поточному році, а фактично отримане за підсумками бюджетного року — перехо­дить у доходи наступного року, за рахунок чого можуть або збільшуватися видатки, або зменшуватися доходи.

Однак на практиці бюджетні резерви, як правило, мають правові засади формування, наприклад, в Україні у складі Державного бюджету виокремлюється Резервний фонд Кабі­нету Міністрів, обсяг якого перевищувати 1 % обсягу всіх ви­датків бюджету відповідно до Бюджетного кодексу¹;

2) перевищення доходів над видатками, що виникає внаслі­док надмірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими органами влади й управлінням вищого рівня ви­датками. В Україні таке перевищення має форму "бюджетного надлишку" і підлягає вилученню до бюджету вищого рівня;

¹ Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою Укра­їни 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38.

3) бюджетний профіцит може бути результатом антицик-лічної політики держави внаслідок збалансування бюджету в межах не одного, а кількох років. В окремі роки встановленого періоду формуються бюджетні профіцити, а в окремі — дефі­цити. Обсяги бюджетних дефіцитів і профіцитів при цьому зба­лансовані;

4) перевищення доходів над видатками може також сфор­муватися у зв'язку із розробкою та застосуванням податкової політики за методологією А. Лаффера, сутність якої полягає у збільшенні надходжень до бюджету в результаті уповільнення податкового тиску і зменшення податкових ставок. Напри­клад, у США після проведення податкової реформи у 1981— 1986 рр. унаслідок якої податок на прибуток корпорацій змен­шився на 20 процентних пунктів — з 55 до 35 %, а прибутко­вий податок із громадян — на 22 процентних пункти. У 1987 р. профіцит бюджету, незважаючи на всі розрахунки й очікуван­ня, становив 11 млрд дол. США.

Перевищення видатків над доходами, тобто бюджетний дефіцит — найскладніше явище. Насамперед, дефіцит зовсім не означає незбалансованості бюджету, оскільки це переви­щення видатків тільки над постійними доходами бюджету. Крім того, дефіцит бюджету слід оцінювати з позицій як окре­мо держави, так і фінансової системи загалом. Для держави це завжди небажане і досить часто негативне явище. Інші суб' єкти фінансових відносин та сфер і ланок фінансової системи мо­жуть оцінювати це явище по-різному.

Обсяги фінансових ресурсів і отриманих доходів у суспіль­стві визначаються потужністю й ефективністю фінансової си­стеми взагалі, а не станом бюджету. Брак коштів у бюджеті має місце і за достатнього забезпечення суб'єктів підприємницької діяльності фінансовими ресурсами і досить високого рівня до­ходів юридичних та фізичних осіб. За таких умов не йдеться про фінансову кризу в тій чи іншій країні; це тільки проблеми, пов'язані з формуванням бюджету, зумовлені певними об'єк­тивними або суб'єктивними чинниками. Але дефіцит бюджету може бути спричинений і обмеженістю фінансових ресурсів, що зумовлює незначні обсяги виробленого ВВП і відповідно низький рівень доходів юридичних та фізичних осіб. За таких

умов ознаки фінансової кризи в країні очевидні та стосуються усіх суб'єктів.

Залежно від виду бюджетний дефіцит розглядається за фор­мою вияву, причинами виникнення і напрямом дефіцитного фінансування.

1. За формою вияву вирізняють плановий, фактичний і прихований дефіцити.

Плановий дефіцит запланований та затверджений у законі про Державний бюджет України.

Фактичний — це реальне перевищення видатків над дохо­дами бюджету, офіційно зафіксоване наприкінці бюджетного періоду.

Прихований дефіцит — занижена величина фактичного бюджетного дефіциту і державного боргу, що часто робиться цілеспрямовано і є результатом певних політичних ігор (на­приклад, перед виборами, щоб підвищити заслуги певної пар­тії та примусити виборців проголосувати за правлячу партію ще раз). Також цей дефіцит може бути наслідком "жорсткого" курсу уряду на щорічно збалансований бюджет. Прихованість дефіциту є ознакою непродуманості фінансової політики дер­жави.

2. За причинами виникнення виокремлюють свідомий, вимушений, циклічний і структурний дефіцити.

Свідомий дефіцит виникає в умовах достатності ресурсів у суспільстві та досить високого рівня доходів юридичних і фі­зичних осіб. Він пов'язаний з політикою помірного оподатку­вання з метою зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. За таких умов досить активна політика позикових фінансів.

Вимушений дефіцит пов'язаний з низьким рівнем виробле­ного ВВП, якщо процес оподаткування не може забезпечити бюджет держави достатніми доходами.

Циклічний дефіцит — дефіцит, який є результатом цик­лічного падіння виробництва (зменшення національного дохо­ду й обсягу виробництва) унаслідок кон'юнктурних коливань.

Структурний дефіцит є результатом свідомої активної (дискреційної) політики держави, що передбачає маніпулю­вання податками й урядовими видатками з метою зміни реаль­ного обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю

над інфляцією та прискоренням економічного зростання і за­побігання спаду виробництва в країні.

3. За характером впливу на економіку вирізняють стій­кий дефіцит бюджету (є у довгостроковому періоді), та тимча­совий (зумовлений касовими розривами у процесі виконання бюджету або подіями, які не можна передбачити і спрогнозу-

вати).

Під час виконання бюджету в окремих ланках бюджетної системи може утворитися тимчасовий касовий розрив (графік фінансування видатків випереджає у часі надходження коштів його дохідної частини). Він може бути плановим, якщо об'єк­тивно не збігаються терміни фінансування з бюджету встанов­лених видатків і надходження коштів до дохідної частини, а також при запланованому дефіциті, та позаплановим, що по­в'язано з невиконанням плану з надходження доходів або з пе-рефінансуванням за окремими видами видатків.

Для покриття касових розривів у бюджетах формується спеціальний фонд — оборотна касова готівка, суму якої вста­новлюють, затверджуючи бюджет, але не більше 1 % від за­гального фонду бюджету. Якщо коштів оборотної касової готів­ки недостатньо, такий бюджет може одержати бюджетну пози­ку від бюджету вищого за рівнем.

4. За напрямами дефіцитного фінансування дефіцит мо­же мати пасивний характер — спрямування залучених під його покриття коштів на поточні потреби, й активний — фі­нансування бюджетних інвестицій, насамперед, капітальних вкладень у високоефективні інвестиційні проекти.

Дефіцит державного бюджету — явище неоднозначне. Представники кейнсіанської школи стверджують, що помір­кований бюджетний дефіцит — це благо, оскільки він дає мож­ливість збільшити сукупний попит шляхом дефіцитного фі­нансування державних видатків.

Щоб з'ясувати, чи бажаний бюджетний дефіцит для су­спільства, потрібно розв'язати такі проблеми:

1) дефіцит — це наслідок спаду виробництва в країні чи ре­зультат фінансової політики держави;

2) зменшує дефіцит бюджету приватні інвестиції чи заохо­чує їх.

Теоретично вирішити питання дефіциту не складно, лише варто збільшити податки й інші надходження або зменшити видатки. Однак насправді все набагато складніше: збільшува­ти податки або недоцільно, або неможливо, а скорочувати ви­датки теж неможливо, адже вони досягли критичного мініму­му. Тому система дефіцитного фінансування державних потреб є звичайною практикою у країн з різними фінансовими мож­ливостями. Величина бюджетного дефіциту у світі коливаєть­ся від 3 до 15 % від ВВП. Країни ЄС максимально можливим рівнем дефіциту бюджету вважають 6 % від ВВП, хоча вже за З % його рівня спостерігаються зростання інфляції та змен­шення інвестиційної активності.

Дефіцит бюджету виникає у зв'язку із багатьма не тільки об'єктивними, але й суб'єктивними причинами. Проблема бю­джетного дефіциту стосується не тільки обмеженості можли­востей держави мобілізувати необхідні доходи, а й оптимізації витрат держави.

Основними причинами виникнення бюджетного дефіциту є:

— зменшення приросту національного доходу внаслідок економічної кризи і спаду виробництва;

— збільшення державних видатків на фінансування нееко­номічних сфер діяльності, особливо на державне управління й економічно необґрунтовані соціальні програми;

— падіння доходів в умовах кризового стану економіки та зменшення надходжень до держбюджету;

— циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі й тривалі;

— неефективний механізм оподаткування суб'єктів госпо­дарювання, коли завищений податковий тиск зумовлює посту­пове зниження ділової активності та тінізацію економіки;

— не правильно визначені орієнтири та непослідовність фі­нансово-економічної політики;

— слабкий фінансовий контроль із боку держави за цільо­вим та ефективним використанням бюджетних коштів;

— збереження ситуації, за якої найприбутковішими є вкла­дення капіталу у сфери нематеріального виробництва (торго­вельно-посередницьку та фінансово-кредитну);

— зростання внутрішнього й зовнішнього державного боргу;

— у короткостроковій перспективі — зменшення податків з метою підвищення ділової активності та стимулювання еко­номіки (без відповідного коригування бюджетних витрат).

Отже, зменшення і подолання бюджетного дефіциту мож­ливе лише шляхом ліквідації причин, що його зумовлюють.

Динаміку бюджетного дефіциту в Україні за останні роки наведено у табл. 7.1.

Як видно з табл. 7.1 у 2000 і 2002 рр. у країні було зафіксо­вано бюджетний профіцит, а в останні роки — бюджетний де­фіцит.

7.2. Основні концепції збалансованості бюджету

У світовій практиці для боротьби з бюджетним дефіцитом застосовуються три основні концепції збалансованості бю­джету:

1) на щорічній основі;

2) на циклічній основі;

3) концепція "функціональних фінансів". Збалансування бюджету на щорічній основі знижує або

зовсім виключає ефективність фіскальної політики держави, оскільки суперечить з антициклічною та стабілізуючою її спря­мованістю.

Наприклад, у період спаду виробництва та безробіття дохо­ди населення зменшуються, тобто зменшуються й податкові надходження до бюджету. У цьому разі держава має або збіль­шити податкові надходження шляхом упровадження нової по­даткової політики, або зменшити видатки, або поєднати ці два заходи.

В умовах інфляції за номінального підвищення грошових доходів автоматично збільшуються й податкові надходження. Якщо брати за мету щорічне збалансування доходів і видатків бюджету, то варто негайно збільшувати державні видатки. Тому оперативне державне регулювання доходів і видатків, що передбачає втручання держави у сферу податково-фіскальної

політики протягом року, зумовить нестабільність в економіці країни та бізнесі.

Збалансування бюджету в процесі економічного циклу по­лягає в тому, що уряд розробляє та впроваджує антициклічну політику й водночас балансує бюджет. Економічний цикл може займати у різних країнах від чотирьох до восьми — деся­ти років. Дії уряду, пов'язані з протистоянням спаду, мають спрямовуватися на зниження податків, що призведе до підви­щення ділової активності, і на збільшення видатків, тим самим свідомо зумовлюючи появу бюджетного дефіциту.

У період подальшого інфляційного підйому слід збільшити податкові надходження й зменшити видатки уряду. Позитив­не бюджетне сальдо, що виникне на цій основі, може викорис­товуватися на покриття державного боргу, що з'явився у пе­ріод спаду.

Отже, урядові фіскальні дії мають створити позитивну ан­тициклічну силу, яка допоможе збалансувати бюджет не на щорічній основі, а за період у декілька років.

Головна проблема цієї концепції полягає в тому, що періо­ди підйому і спаду можуть бути неоднаковими за глибиною та тривалістю, тоді завдання стабілізації економіки суперечить завданням збалансування бюджету під час циклу. Наприклад, якщо процес занепаду економіки буде тривалим, а період підйому коротким, це спричинить появу великого дефіциту в період спаду, незначне або зовсім ніяке позитивне сальдо у пе­ріод розквіту, таким чином, зумовить виникнення циклічного дефіциту бюджету.

Сутність концепції "функціональних фінансів" полягає в тому, що держава повинна турбуватися не про збалансованість бюджету, а про макроекономічну стабільність економіки в країні. Прибічники цієї концепції стверджують, що у період економічного зростання та підйому ділової активності подат­кова система автоматично стимулюватиме збільшення подат­кових надходжень (недискреційна фіскальна політика), що призведе до самоліквідації бюджетного дефіциту.

Крім того, можливості уряду з питань позик та емісії гро­шей — практично безмежні. Фактично уряд може фінансувати будь-який дефіцит, тобто держава не може збанкрутувати. Вважається також, що за великого обсягу національного багатства, в тому числі у населення, проблема державного боргу не є обтяжливою і гострою для національної економіки.

Держава будує фінансову політику таким чином, що періо­дично використовує всі три концепції.

7.3. Методи фінансування бюджетного дефіциту

Основними методами фінансування бюджетного дефіциту є:

— кредитно-грошова емісія (монетизація);

— боргове фінансування;

— за рахунок податкової політики.

Кредитно-грошова емісія пов'язана з випуском в обіг додат­кової маси грошей для фінансування саме бюджетного дефіци­ту. Але безконтрольна емісія грошей посилює інфляцію, погір­шує стан грошового обігу, спричиняє тяжкі наслідки у сфері економічних та соціальних відносин.

Унаслідок монетизації дефіциту бюджету держава може отримати сеньйораж — дохід від друкування та карбування грошей. Він виникає, якщо темпи зростання грошової маси пе­ревищують темпи зростання реального ВВП, у результаті чого середній рівень цін збільшується і в країні починає наростати інфляція. У зв'язку з цим усі економічні агенти платять своє­рідний інфляційний податок, що виникає шляхом перерозподі­лу частини їх доходів на користь держави через які ціни зрос­тають. Інфляційний податок — це втрата капіталу власниками грошових коштів унаслідок інфляції.

Такий метод фінансування бюджетного дефіциту є найпро­стішим у розв'язанні проблеми.

Покриття бюджетного дефіциту за допомогою боргового фінансування, тобто здійснення державних запозичень за ра­хунок випуску та реалізації державних цінних паперів (обліга­цій, казначейських векселів тощо) на внутрішньому та зовніш­ньому ринках за визначених умов, витісняє частину інвестицій із виробничого процесу, зумовлює зменшення чистого експор­ту, збільшення ринкової ставки відсотка і зниження спожив­чих видатків.

Державні цінні папери "зв'язують" частину грошових кош­тів населення та фінансових ресурсів підприємств, зокрема ко­мерційних банків, які у зв'язку з цим виконують менше актив­них операцій, тобто згортають обсяги кредитних та інвестицій­них операцій. Грошовий ринок реагує на підвищення попиту на гроші зростанням відсоткової ставки. Це зростання призво­дить до скорочення приватних інвестицій, що пов'язано з ви­никненням так званого ефекту витіснення, який значною мірою послаблює стимулюючий ефект фіскальної політики. Ефект витіснення визначається тим, що чим більший дефіцит, тим вищий обсяг заощаджень, який використовується з метою фінансування державних видатків і тим меншою є величина коштів, доступних для фінансування інвестицій.

Отже, розширення масштабу використання державних цін­них паперів для покриття бюджетного дефіциту має неодно­значний вплив на економіку. По-перше, цей процес зумовлює вилучення з ринку валових заощаджень фізичних осіб і при­бутків юридичних і, як наслідок, скорочення джерел фінансу­вання інвестицій. Проблема залучення додаткових інвестицій в Україну з метою подальшого економічного зростання є найак­туальнішою. По-друге, посилюється фінансова дестабілізація, оскільки державні цінні папери стають вагомим сегментом грошового ринку, який не залишає можливостей для спряму­вання капіталу в менш прибуткові, але вкрай необхідні для суспільства галузі економіки.

Проблему дефіциту державного бюджету не можна виріши­ти лише за допомогою боргового фінансування, адже категорії "бюджетний дефіцит" і "державний борг" взаємопов'язані. Державний борг складається із суми випущених, але непога­шених державних запозичень з нарахованими відсотками за час існування держави. Шляхом боргового фінансування мож­на зменшити величину бюджетного дефіциту, але одразу авто­матично починає зростати державний борг.

Як уже зазначалося, щорічний дефіцит покривається або за рахунок зростання державного боргу, або шляхом емісії гро­шей. Навіть бездефіцитний бюджет не свідчить про "здоровий" стан економіки, якщо держава має великий борг, тому бю­джетний дефіцит завжди перебуває у центрі уваги, а величина державного боргу обмежується — за міжнародними стандарта-

ми він не має перевищувати 60 % від обсягу ВВП. Саме цю ве­личину граничного обсягу боргу затверджено у Бюджетному кодексі України¹.

Ще одним методом фінансування бюджетного дефіциту є упровадження зваженої податкової політики. Проблема збіль­шення податкових надходжень до державного бюджету вихо­дить за межі фінансування бюджетного дефіциту, оскільки вона пов'язана з проведенням комплексної податкової рефор­ми, спрямованої на зменшення податкових ставок і розширен­ня бази оподаткування, відповідно до концепцій економістів неокласичної школи, головним аргументом яких є те, що вели­кі податки порушують можливості нагромадження заоща­джень та інвестицій, тобто негативно впливають на економічне зростання.

Наприклад, податкова реформа у США 1981—1986 рр. здійснювалася на основі концепції А. Лаффера, розробленої у 1974 р. економістом з університету Південної Каліфорнії. Згід­но з цією системою є залежність між величиною податкового тиску й обсягом податкових надходжень до бюджету, на під­ставі чого складено так звану криву Лаффера (рис. 7.1).

У процесі досліджень А. Лаффер отримав графік, на який відображається залежність між рівнем оподаткування й обся­гом надходжень до бюджету. Розрахунки свідчать, що підви­щення податків до певного рівня (а саме до 50 %) сприяє збіль­шенню доходів бюджету до максимального рівня, подальше збільшення ставок оподаткування зумовлює падіння податко­вих надходжень до бюджету, оскільки сприяє падінню ділової активності в країні: немає сенсу працювати, якщо відбирають більше ніж половину заробленого. Отже, податковий тиск у розмірі більшому ніж 50 % призводить до того, що податкові надходження починають зменшуватися й прямувати до нульо­вої відмітки.

Наприклад, оподаткування у розмірі 75 % дає такий самий обсяг надходжень до бюджету, як і оподаткування у розмірі 35 %. Тому недоцільно збільшувати податковий тиск на плат-

¹ Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою Укра­їни 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38.

Рис. 7.1. "Крива Лаффера" — пряма залежність між прогресив­ністю оподаткування та доходами бюджету

ників податків, адже це спричинить тільки ухилення від опо­даткування та тінізацію економіки. На Заході оподаткування понад 50 % називається забороненою зоною оподаткування.

Одне з головних завдань фінансової науки полягає в розроб­ленні податкових концепцій, що визначають економічно опти­мальний і соціальне справедливий рівень оподаткування, до­статній для фінансування державних функцій, який би не пе­решкоджав стимулам до інвестування і мотиваціям до праці.

Проблему вибору моделі фінансування можна розглядати досить широко: який із способів "податкові фінанси" або "бор­гові фінанси" більше відповідає вищим цілям розвитку су­спільства, забезпечує оптимальний розподіл між державою і приватним сектором? Першим, хто дослідив податкові та бор-

гові фінанси був Д. Рікардо. Він дійшов висновку, що ці дві форми фінансів однаково впливають на характер і обсяг су­спільного добробуту ("теорема еквівалентності Рікардо"). Тоб­то у відносинах платників податків з державою податки і борги сприймаються приватними особами однаково, але підвищена сплата податків з метою погашення державного боргу вже викликає невдоволення. Тому Д. Рікардо підсумовує, що сис­тема боргів більш спустошлива для національного капіталу, ніж система оподаткування такого самого розміру.

Щодо теореми еквівалентності Д. Рікардо і нині полемізу­ють. Головна тема дискусії — поведінка приватного сектору, стан економіки, господарські ефекти фіскальної політики дер­жави за змішаного податково-боргового фінансування бю­джетних витрат¹.

Слід зауважити, що жоден із способів фінансування дефі­циту державного бюджету не має абсолютних переваг перед ін­шими і не є повністю безінфляційним.

Вплинути на бюджетний дефіцит в Україні з метою його по­долання можна шляхом упровадження таких заходів:

— збільшення темпів зростання ВВП;

— зменшення витрат на утримання апарату державного управління;

— проведення адміністративної реформи;

— структурна перебудова збройних сил країни та зменшен­ня витрат на оборону;

— реформування системи оподаткування за методологією А. Лаффера з метою зниження податкового тиску;

— скорочення зон пільгового оподаткування;

— надання більшої самостійності місцевим бюджетам;

— перехід від фінансування економіки до її кредитування тощо.

¹ Суторміна В.М., Федоров В.М., Андрущенко В.Л. Держава — по­датки — бізнес (із світового досвіду фіскального регулювання ринко­вої економіки). — К.: Либідь, 1992.

ПРАКТИКУМ

План семінарського заняття

1. Сутність дефіциту бюджету та причини його виник­нення.

2. Основні концепції збалансованості бюджету.

3. Методи фінансування бюджетного дефіциту.

Теми рефератів

1. Бюджетний дефіцит і його вплив на державний борг

країни.

2. Причини виникнення дефіциту бюджету та методи його

фінансування в Україні.

Контрольні запитання та завдання

1. Які завдання вирішуються у процесі формування бю­джету?

2. У чому полягає сутність урівноваженості доходів та ви­датків?

3. Що означає поняття "бюджетний профіцит"?

4. Охарактеризуйте форми бюджетного профіциту.

5. Визначте сутність поняття "бюджетний дефіцит".

6. Які ви знаєте види бюджетного дефіциту?

7. Назвіть основні причини виникнення бюджетного дефі­циту.

8. Охарактеризуйте головні концепції збалансованості бю­джету. З'ясуйте мету їх використання.

9. Визначте методи фінансування бюджетного дефіциту та охарактеризуйте їх.

10. Розкрийте сутність концепції А. Лаффера.

11. У чому полягає проблема вибору моделі фінансування бюджетного дефіциту?

Тести

1. Дефіцит державного бюджету утворюється, якщо: уі) витрати держави зменшуються;

2) сума податкових надходжень скорочується; '-/+•3) сума витрат держави перевищує суму податкових над­ходжень.

2. Профіцит бюджету — це:

И) перевищення доходів держави над її видатками; V 2) збільшення видатків держави; \/ 3) перевищення видатків держави над її доходами.

3. У чому полягає сутність поняття бюджетного над­лишку:

\/^1) перевищенні доходів над видатками; У 2) перевищенні видатків над доходами.

4. Який кредит використовується для покриття дефіци­ту Державного бюджету:

1) державний;

2) банківський;

3) комерційний?

5. Видами бюджетного дефіциту є

1) податковий;

2) фіскальний;

3) циклічний і структурний

4) внутрішній

6.Держ бюджет стаэ дефыцитним,якшо

1)постійні доходи бюджету держави переважають над його видатками;

2) спостерігається зменшення податкових надходжень до бюджету із одночасним збільшенням видатків держави;

3) зростають видатки бюджету;

4) видатки бюджету підлягають секвеструванню.

7. Структурний бюджетний дефіцит — це дефіцит,

який:

^ 1) є результатом застосування активної дискреційної фіс-

3) є результатом циклічної економічної кризи;

4) варіанти відповіді 1), 2), і 3) неправильні.

кальної політики;

2) запланований у законі про Державний бюджет на поточ-

ний рік;

3) є

4) варіанти

8. Дискреційна (активна) фіскальна політика — це: Х^РІ) політика, що передбачає свідоме маніпулювання подат­ками та видатками з боку уряду;

2) політика, яка передбачає автоматичну дію вбудованих стабілізаторів ;

3) варіанти відповіді 1) і 2) правильні;

4) варіанти відповіді 1), 2), і 3) неправильні.

9. Яке з положень є помилковим? Покриття дефіциту бюджету здійснюється за рахунок:

1) скорочення державних витрат;

2) внутрішніх державних позик; V '-$ 3) зростання виробництва.

10. Дефіцит Державного бюджету створюється, якщо:

1) сума активів держави перевищує розміри її зобов'язань; V І 2) сума витрат держави перевищує суму надходжень;

3) видатки держави зменшуються;

4) сума податкових надходжень скорочується;

5) зобов'язання держави перевищують її активи.

11. Що є причинами бюджетного дефіциту в Україні: 1) зростання ролі держави у фінансуванні розвитку вироб-

ництва;

2) збільшення військових витрат;

3) неоптимальна чисельність робітників державного апара­ту;

4) падіння виробництва;

5) ліберальна податкова політика;

6) державні соціальні програми, що не відповідають фінан­совим можливостям держави;

7) варіанти відповіді 1), 2), і 5) правильні; V 8) варіанти відповіді 3), 4), і 6) правильні?

12. Дефіцит Державного бюджету — це явище:

1) негативне;

2) позитивне;

3) нейтральне; У ^ 4) є різні оцінки.

13. Бюджетний дефіцит фінансується за рахунок коштів: 41) міністерств і відомств;

V/ ^-2) державного та місцевих бюджетів;

3) позабюджетних коштів органів місцевого самоврядуван­ня усіх рівнів;

4) варіанти відповіді 1), 2), і 3) неправильні.

14. У чому полягає сутність поняття реального дефіциту бюджету:

1) різниці між доходами та видатками за визначеної фіс­кальної політики та базовим рівнем безробіття; ,/г( 2) дефіциті, обсяг якого сформувався протягом бюджетно­го періоду;

3) результаті "жорсткого" курсу уряду на щорічно збалан­сований бюджет?

15. Чи враховуються під час визначення розміру дефіциту бюджету кредити та позики в джерела доходів:

і 1) так; , 2) ні?

16. Яка методологія фінансування бюджетного дефіциту є найповнішою:

1) випуск казначейських зобов'язань (векселів);

2) монетизація;

3) випуск облігацій внутрішньої державної позики; V^і 4) емісія грошей та державні запозичення?

,

17. За рахунок проведення державних запозичень: 1) зростає бюджетний дефіцит;

'/ 2) збільшуються фінансові ресурси держави та частково покривається дефіцит державного бюджету; 3) варіанти відповіді 1) і 2) неправильні.

18. В якому році урядом України вперше було здійснено фі­нансування дефіциту шляхом державної позики:

1) 1992;

Уї2) 1995;

3) 2000?

19. Найбільш швидкими та реальними шляхами ліквідації дефіциту бюджету є:

1) зменшення витрат бюджету;

2) емісія грошей;

3) зміни у податковій політиці;

4) економічне зростання;

4- 5) варіанти відповіді 1), 2), і 4) правильні; 6) варіанти відповіді 1), 3), і 4) правильні; / 7) варіанти відповіді 1) і 2) правильні.

20. Який кредит використовується для покриття дефіци­ту Державного бюджету:

'••/ * 1) державний;

2) банківський;

3) комерційний?

21. В якому випадку відповідно до світової практики дефі­цит розглядається як припустимий:

не більше 3 % ВВП;

2) дорівнює 6 % ВВП;

3) не більше 10 % ВВП?

22. Що не сприятиме скороченню бюджетного дефіциту:

_г 1) стимулювання зростання суспільного виробництва за до­помогою фінансових пільг;

V 2) зменшення обсягів виробництва й скорочення видатків бюджету, низька податкова дисципліна, наявність тіньового сектору в економіці?

23. Що є джерелом фінансування дефіциту Державного бю­джету України:

1) емісійні кошти Національного банку України;

2) державні внутрішні та зовнішні позики; , "3) обсяги виробництва та доходи бюджету?

Завдання

1 ТТ г- ' '• -

1. До кожного терміна доберіть єдиний правильний варіант визначення.

Т - ^

1. Бюджетний дефіцит. -, -, „

2. Бюджетний надлишок.

о тт - _Л.-

3. Плановий леті Ітит.

3. Плановий дефіцит.

А ^ - лГ

4. Фактичний дефіцит.

г т-г „7

5. Прихований дефіцит.

6. Свідомий дефіцит.

Г, Т, „ .

7. Вимушений дефіцит. ^ _тт . „ .Д

8. Циклічний дефіцит.

9. Структурний дефіцит.

10. Стійкий дефіцит бюджету.

12. Тимчасовий дефіцит.

13. Бюджетний профіцит.

Визначення

а) Дефіцит, який є результатом циклічного падіння вироб­ництва (зменшення національного доходу й обсягу виробниц­тва) внаслідок кон'юнктурних коливань;

б) перевищення доходів держави над її видатками;

в) зумовлюється касовими розривами під час виконання бюджету або подіями, які не можна передбачити і спрогнозу-вати;

г) дефіцит, пов'язаний із низьким рівнем виробленого ВВП, якщо оподаткування не може забезпечити бюджет держави до­статніми доходами;

д) дефіцит, який є результатом свідомої активної (дискре­ційної) політики держави, що передбачає маніпулювання по­датками й урядовими видатками з метою зміни реального об­сягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискорення економічного зростання і запобі­гання спаду виробництва в країні;

є) дефіцит, що в довгостроковому періоді;

ж) запланований і затверджений у законі про Державний бюджет України;

з) занижена величина фактичного бюджетного дефіциту і державного боргу;

і) перевищення доходів над видатками, що виникає внаслі­док надмірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими органами влади й управлінням вищого рівня ви­датками;

к) реальне перевищення, офіційно зафіксоване наприкінці

бюджетного періоду;

л) перевищення видатків держави над її доходами;

м) дефіцит, що виникає за умов достатніх ресурсів у суспі­льстві та високого рівня доходів юридичних та фізичних осіб. Він пов'язаний з політикою помірного оподаткування з метою зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. За та­ких умов досить активною є політика позикових фінансів.

2. Знайдіть хибні твердження серед запропонованих.

1. Бюджетний дефіцит — це сума, на яку видатки переви­щують доходи бюджету.

2. Стан бюджету не відображає фінансовий стан держави.

3. Бюджетний профіцит — порушення врівноваженості бюджету.

4. Бюджетний дефіцит має три форми вияву: активну, па­сивну та змішану.

Тема?

5. Плановий бюджетний дефіцит — це реальне перевищен­ня видатків над доходами.

6. Бюджетний профіцит може сформуватися за рахунок надлишкових бюджетних резервів.

7. Структурний дефіцит є результатом маніпулювання дер­жавними видатками і податками.

8. Бюджетний профіцит може виникнути в результаті не­правильного планування дохідної бази бюджету.

9. Обсяги фінансових ресурсів і отриманих доходів у су­спільстві визначаються потужністю й ефективністю фінансо­вої системи, а не станом бюджету.

10. Циклічний дефіцит — результат циклічного регулюван­ня економіки внаслідок кон'юнктурних коливань.

11. В умовах інфляції щорічне збалансування бюджету зу­мовить збільшення державних видатків.

12. Сеньораж — це дохід держави від збільшення доходів.

13. Боргове фінансування бюджетного дефіциту сприяє збі­льшенню інвестицій в економіку.

14. Система боргового фінансування більш спустошлива для економіки, ніж система оподаткування у тому самому розмірі.

15. Свідомий дефіцит виникає у зв'язку з використанням політичного тиску на засоби масової інформації.

16. Класифікація фінансування бюджету поділяється за ти­пом позичальника та типом боргового зобов'язання.

17. Кабінет Міністрів України може робити державні запо­зичення з метою покриття дефіціту в межах, передбачених Бюджетним кодексом України.

18. Затвердження обласних, районних, районних у містах, сільських та селищних бюджетів з дефіцитом не допуска­ється.

19. Постійний дефіцит державного бюджету, особливо той, що фінансується за рахунок зовнішніх джерел, призводить до накопичення державного боргу.

20. Якщо бюджетний дефіцит щодо ВВП становить майже 10 % , то фінансовий стан країни є задовільним.

Тема 8

ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ

8.1. Державний кредит і державні запозичення, їх класифікація

Державний кредит — специфічна ланка державних фі­нансів; він не має ні окремого грошового фонду (кошти, що мо­білізуються з його допомогою, потрапляють, як правило, до бюджету), ні відокремленого органу управління; разом із тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держа­ви і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит — це сукупність економічних відно­син, що виникають між державою та фізичними або юридич­ними особами (фінансово-кредитними установами, корпора­ціями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими ор­ганізаціями і приватними особами) стосовно питання мобіліза­ції додаткових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах зворотності, строковості та платності, в процесі форму­вання загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, в яких держава може бути як позичальником, кредитором або гаран­том.

За економічною сутністю державний кредит — форма вто­ринного перерозподілу ВВП. Його джерелом є вільні кошти на­селення, підприємств і організацій.

Метою запозичення коштів може бути:

— покриття бюджетного дефіциту;

— регулювання грошового обігу;

— залучення коштів для інвестиційних програм тощо.

Тобто державний кредит безпосередньо пов'язаний із бю­джетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окре­мих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення або на цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії або для поповнення валют­них резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду й інших міжнародних фінансово-кредитних установ.

У сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції:

— фіскальну, тобто сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих і децентралізованих фондів держави;

— регулюючу — регулює грошовий обіг за допомогою здійс­нення операцій на ринку цінних паперів (купівля-продаж дер­жавних цінних паперів Національним банком України з метою їх розміщення на відкритому ринкові), що впливає на пропози­цію грошей і відповідно на позичковий процент.

Кредитний метод залучення коштів до господарського обо­роту суттєво відрізняється від податкового. За допомогою по­датків держава примусово акумулює частину вартості, втіле­ної в доходах окремих соціальних верств. За кредитного мето­ду держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, відображеної в позиковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує з метою акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, але й зов­нішні джерела.

Державний кредит — одна з форм руху позикового капіта­лу, й передусім тимчасово вільних грошових коштів населення і підприємств (об'єднань), різних фондів, кредитних і страхо­вих установ, для фінансування державних видатків на доб­ровільній основі за умов державної гарантії повернення за­позичених коштів, і як правило, зі сплатою встановленого від­сотка.

У кредитних відносинах беруть участь кредитор і позичаль­ник як юридичне самостійні суб'єкти. При цьому позичальни-

ком звичайно е держава. З боку держави суб'єктами кредитних відносин можуть бути:

— Кабінет Міністрів України;

— органи влади Автономної Республіки Крим;

— органи місцевого самоврядування;

— Міністерство фінансів України (зокрема в особі Держав­ного казначейства);

— Національний банк України.

З іншого боку, в державно-кредитні відносини як кредито­ри вступають громадяни та суб'єкти господарювання (банки, страхові компанії, акціонерні товариства), котрі надають кре­дит державі під певні державні зобов'язання. Надання державі кредиту з боку юридичних і фізичних осіб здійснюється шля­хом купівлі останніми облігацій державних позик та інших цінних паперів, що випускає держава.

В ролі забезпечення державного кредиту виступає все май­но, що перебуває у власності держави, але обсяг застави в кре­дитній угоді між державою й підприємствами та населенням не вказується¹.

Державний кредит буває таких видів:

— внутрішній, коли держава запозичує кошти у підпри­ємств і населення власної країни;

— зовнішній, якщо держава робить запозичення на міжна­родному рівні.

Внутрішній державний кредит може мати такі форми:

— державні запозичення у вигляді державних позик;

— мобілізація коштів через систему державних ощадних

установ;

— використання коштів позикового фонду;

— казначейські позики;

— гарантовані запозичення.

Державні запозичення — основна форма державного кре­диту, коли держава є позичальником. Для цих запозичень ха­рактерне те, що тимчасово вільні грошові кошти населення та суб'єктів господарювання залучаються до фінансування за­гальнодержавних потреб шляхом випуску й реалізації держав-

¹ Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси: Навч. посіб. — К.:Атіка, 2002.

них цінних паперів. Оформлення державних запозичень в Україні в основному здійснюється за допомогою двох видів цінних паперів — облігацій та казначейських зобов'язань (век­селів).

Облігація (від лат. оЬІідаІіо — зобов'язання) — найпоши­реніший вид цінних паперів, боргове зобов'язання держави, за яким у встановлені терміни повертається борг і сплачується дохід у формі процента або виграшу. Вони можуть бути зне­особленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (на конкретні проекти).

Облігація має номінальну вартість (зазначену на неї суму боргу) і курсову (ринкову) ціну, за якою вона продається і пере­продається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між ринковою ціною та номінальною вартістю обліга­ції становить курсову різницю.

Облігації позик, що містяться у портфелях державних кре­диторів, є ліквідними активами. Кредитор може в будь-який час повернути облігації, тобто продати їх державі через систе­му Ощадбанку, й одержати відповідну суму готівкою, та й самі облігації можуть бути платіжним засобом.

Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер борго­вого зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджет­ного дефіциту. Тобто, на відміну від облігацій, кошти від про­дажу яких спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на спеціальні цілі, кошти від реалі­зації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тіль­ки на поповнення бюджету. Вони підлягають реалізації тільки серед населення. Виплата доходу здійснюється у формі про­центів або на дисконтній основі.

Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформлю­ються короткострокові позики (іноді середньострокові — каз­начейські ноти), облігаціями — середньо- та довгострокові. Запозичення класифікуються таким чином: 1. Залежно від розміщення запозичень їх поділяють на внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринкові (надають­ся юридичними і фізичними особами певної країни та нерези­дентами) і зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій та фі­зичних інституцій.

2. За правом емісії розрізняють державні й місцеві пози­ки. Державні позики випускають центральні органи влади й управління; надходження від них спрямовуються у централь­ний бюджет. Місцеві позики випускають місцеві органи управ­ління, вони спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. Ор­гани місцевого самоврядування здійснюють запозичення на будівництво доріг, охорону навколишнього середовища та фі­нансування інших заходів, у яких зацікавлена територіальна громада.

3. За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'я­зання) ринкових позик вільно купуються, продаються і пере­продаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не до­пускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.

4. Залежно від забезпеченості державні позики поділя­ються на заставні й беззаставні. Заставні позики відобража­ють один із головних принципів кредитування — принцип ма­теріальної забезпеченості; вони забезпечуються державним майном або конкретними доходами. Беззаставні не мають кон­кретного матеріального забезпечення, їх надійність визнача­ється авторитетом держави.

5. За ознакою утримувачів цінних паперів вирізняють та­кі, що реалізуються тільки серед населення, такі, що реалізу­ються тільки серед юридичних осіб, та універсальні, тобто пе­редбачені для розміщення як серед фізичних, так і серед юри­дичних осіб.

6. Відповідно до терміну погашення заборгованості ви­окремлюють короткострокові (термін погашення до одного ро­ку), середньострокові (від одного до п'яти років) та довгостро­кові (понад п'ять років).

7. За формою виплати доходу державні позики поділя­ються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпро­центні (цільові) та дисконтні (з нульовим купоном).

За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, що змінюється залежно від різних чинників, які впливають на розвиток економіки, насамперед, від попиту та

пропозиції на кредитному ринкові. Якщо облігація має купо­ни, виплата процентного доходу має здійснюватися на купон­ній основі. Вона може проводиться щороку, один раз на півріч­чя, щоквартально з вилученням одного купона.

За виграшних позик дохід виплачується на підставі прове­дення тиражів виграшів. Дохід у цьому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, номери облігацій яких виграли. Така система доцільна за незначних сум позики, що припадають на одну особу, внаслідок чого процентним дохід не може істотно стимулювати надання позики державі.

Процентно-виграшні позики передбачають виплату доходів як у грошовій, так і у виграшній формах.

Безпроцентні або цільові запозичення держава використо­вує з метою фінансування певних інвестиційних проектів у надзвичайних ситуаціях. На сьогодні такий вид позик не вико­ристовується.

Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папе­ри купуються з певною знижкою, а погашаються за номіналь­ною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. На таких цінних паперах немає купонів, тому їх ще називають об­лігаціями з нульовим купоном.

8. За характером погашення заборгованості розрізня­ють: одноразову виплату й виплату частинами. Одноразова виплата передбачає отримання боргу наприкінці терміну дії позики.

Під час погашення частинами може застосовуватися три варіанти: 1) позика погашається рівними частинами протягом кількох років; 2) позика погашається щоразу сумами, які збільшуються; 3) щоразу сума зменшується. Другий варіант використовується тоді, коли передбачається в перспективі що­річне зростання доходів держави, третій — навпаки, якщо до­ходи зменшуватимуся або планується збільшення державних видатків.

9. За методом розміщення запозичення можуть бути доб­ровільні, примусові або такі, що розміщуються за підпискою.

За добровільного розміщення позик рішення купувати чи не купувати державні цінні папери майбутній покупець прий­має добровільно на власний розсуд.

Для примусового розміщення характерний тиск на майбут­нього покупця з боку органів державного управління, як це було за сталінських часів, коли громадян примушували вкла­дати частину свого заробітку в облігації майже з кожної за­робітної плати, а іноді зобов'язували купувати облігації й на всю суму заробітної плати.

Позики, що розміщуються за підпискою, як правило, роз­міщуються серед підприємств за затвердженим списком.

10 Залежно від зобов'язань держави щодо погашеная бор­гу розрізняють позики з правом і без права довгострокового по­гашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринкові. ^

11 За правовим оформленням виокремлюють облігаційні та безоблігаційні державні позики. Облігаційні позики супро­воджуються випуском цінних паперів, за допомогою яких мобілізуються кошти на фінансовому ринку. Безоблігаційні оформлюються шляхом підписання угод і договорів. На сучас­ному етапі розвитку економіки безоблігаційні запозичення ви­користовуються на міжнародному рівні, ними оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних ор-ганізацій та фінансових інституцій.

Другою формою внутрішнього державного кредиту є мо­білізація частини вкладів населення до державних запози­чень через систему Ощадного банку, якщо банк належить до державних установ. Залучені кошти спрямовуються в дохідну частину бюджету. Однак, як правило, ощадні банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах І залучені кошти населення формують їхні кредитні ресурси, тому вилу­чення частини цих коштів на користь держави може негативно відобразитися на фінансових результатах їх діяльності.

На відміну від першої форми державного кредиту — дер­жавних запозичень - коли фізичні та юридичні особи купу­ють цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних гро­шових коштів, Ощадбанк надає державі кошти в кредит за ра­хунок залучених коштів без відома справжнього власника (на­селення). Аналогічно діють й комерційні банки, коли надають кредити своїм клієнтам. Крім того, частина ресурсів Ощадбан­ку може спрямовуватися на придбання державних цінних паперів.

Ще одна форма внутрішнього державного кредиту — запо­зичення коштів загальнодержавного позикового фонду яка

характеризується тим, що державні кредитні установи переда­ють частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду (без купівлі державних цінних паперів).

Окрім зазначених вище форм державного кредиту, який відбувається на основі державших запозичень у вигляді дер­жавних позик, є ще дві форми, Іцо відображають відносини фі­нансової допомоги з боку держави.

Казначейські позики як фо_рма внутрішнього державного кредиту відображають відносини надання фінансової допомо­ги суб'єктам господарювання з боку органів державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах зворот-ності, строковості та платності. Тобто у цьому разі держава є кредитором.

Нині ця форма державного кредиту активно не використо­вується, але життя все більш потребує відродження такого ме­ханізму. Держава на несе відповідальності за фінансові ре­зультати діяльності суб'єктів господарювання, але може нада­ти фінансову допомогу тим підприємствам, у стабільній роботі яких вона зацікавлена.

Відносини, пов'язані з казначейськими позиками не є ана­логом банківського кредитування, оскільки, на відміну від банків, держава надає фінансову допомогу на пільгових умо­вах (на більш тривалий термін, _Та під менший процент, порів­няно з комерційними банками) нормою проценту, тобто є засо­бом підтримки важливих для економіки суб'єктів господарю­вання.

Якщо уряд гарантує безумовне погашення запозичень і ви­плату процентів за позиками, зробленими нижчими за рівнем органами влади й управління або окремими суб'єктами госпо­дарювання, то йдеться про умовний державний кредит — га­рантовані запозичення. У цьому випадку держава є гаран­том. За гарантованими запозиченнями уряд несе реальну фі­нансову відповідальність тільки в разі неплатоспроможності платника.

Міжнародний державний кредит - сукупність відносин в яких держава виступає на світовому фінансовому ринку як позичальником, так і кредитором. Ці відносини набувають

форми державних зовнішніх запозичень. Вони здійснюються на тих самих умовах, що й внутрішні, тобто на умовах зворот-ності, строковості й платності, їх надання або погашення від­бувається за рахунок бюджетних коштів або спеціальних уря­дових фондів. Суми отриманих зовнішніх позик із нарахова­ними процентами за ними включаються до державного боргу

країни.

Державні зовнішні запозичення можуть надаватися як у грошовій, так і у товарній формах. Як правило, вони бувають середньо- або довгостроковими.

Грошові запозичення здійснюються у валюті:

— країни-кредитора;

— країни-позичальника;

— третьої країни.

Погашення відбувається шляхом товарних поставок або за допомогою валюти за узгодженням сторін. Іноді у міжнарод­них угодах встановлюється пільговий період щодо погашення запозичень і сплати процентів за ними, який надає відстрочен­ня погашення позики на 3—5 років з метою отримання макси­мального ефекту від її використання.

Класифікацію внутрішнього державного кредиту наведено

нарис. 8.1.

Отже, державний кредит є сукупністю досить різних форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення сприятливих передумов з метою залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дає змогу максимально врахувати різні інтереси юридичних та фізичних осіб.

8.2. Механізм застосування державних запозичень

Державні запозичення можуть здійснюватись тільки то­ді, коли вичерпані інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування. При цьо­му обов'язково має забезпечуватися ефективність і результа­тивність використання позичених коштів. Функціонування державних запозичень було б неможливим без податків. Саме податки забезпечують державі можливість розплатитися з кре­диторами за основною сумою боргу й виплатити відсотки за ко­ристування позикою.

У свою чергу, державні позики мають зворотний вплив на зростання податків. З розвитком виробництва, ринкових від­носин відбувається більше нагромадження позикового капіта­лу, тобто капіталу, позиченого за відсоток, що дає змогу дер­жаві в розмірах, які збільшуються, позичати гроші на певний термін. У процесі розміщення державних позик здійснюється купівля позичкового капіталу як товару. Власники такого ка­піталу одержують від держави плату у вигляді відсотка, що є частинкою позикового капіталу в національному доході.

Державний кредит, як і будь-яка інша форма кредитних відносин, потребує особливого контролю. Цей контроль поши­рюється як на залучення позикових коштів, так і на їх пога­шення.

Залучення запозичень має ґрунтуватися на таких чинни-

гС<1Х^ ЯК •

— мінімізація вартості позики;

— встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринкові.

Мінімізація вартості позики досягається за допомогою відповідної процентної політики та шляхом установлення від­повідних умов випуску й погашення позики.

Процентна політика будь-якого емітента відображає два протилежні чинники: мінімізацію вартості та максимізацію її

привабливості, що, у свою чергу, залежить від достатньо висо­кого відсотка.

На фінансовому ринку державні цінні папери мають най­нижчий процент, який є своєрідним індикатором цього ринку. Отже, ситуація на ринкові сприяє мінімізації вартості позик. Тому привабливість державних позик досягається, насампе­ред, за рахунок високих гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.

Стабільність державних цінних паперів досягається шля­хом оптимізації насиченості ними фінансового ринку. Цінних паперів, з одного боку, має бути достатньо для максимізацїї надходжень від державних запозичень, а з іншого — не повин­но бути їх надлишку, що може зумовити падіння курсової

ціни.

Випуск державних позик ґрунтується на таких передумо­вах:

— наявність кредиторів, котрі мають тимчасово вільні

кошти;

— довіра кредиторів до держави;

— зацікавленість кредиторів у наданні позик державі;

— можливість держави своєчасно та повністю повернути борг і виплатити дохід.

Вихідною передумовою є наявність кредиторів, без цього випуск позик безглуздий. Довіра кредиторів до держави може бути високою або низькою, однак феномен держави полягає в тому, що вона практично ніколи не може повністю втратити довіру. При цьому довіра до неї завжди вища, ніж до інших емітентів — юридичних осіб. Цей чинник надійності становить основну зацікавленість кредиторів.

Найважливіший чинник державних запозичень — мож­ливість своєчасного та повного повернення боргів і виплати до­ходу, що забезпечує в майбутньому і довіру до держави, і заці­кавленість у наданні їй позик. Головна умова при цьому — за­безпечення боргів, що, у свою чергу, досягається за допомогою зароблених на залучених коштах доходів.

Джерелами погашення державних запозичень вважа­ються:

— доходи від інвестування позичених коштів у високоефек­тивні проекти;

Тема 8

— додаткові надходження від податків;

— економія коштів від зменшення видатків;

— емісія грошей;

— залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Найреальнішим джерелом є доходи, отримані від інвесту­вання позичених коштів. Вони найповніше відображають сут­ність і принципи кредиту та забезпечують фінансову стабіль­ність.

Надходження від збільшення податків або економія від зменшення видатків — також реальні джерела, однак тут є певні обмеження. Якщо збільшення податкових надходжень досягається шляхом розширення податкової бази внаслідок використання позик, то це цілком прийнятне. Однак якщо є потреба введення з метою покриття заборгованості нових по­датків чи збільшення ставок діючих (аналогічно зменшення видатків для економії коштів), то ліпше це зробити одразу, а не випускати позику, адже за позикою треба виплачувати дохід, тобто збільшення податків під час повернення боргу буде біль­шим, ніж у момент випуску позики. Аналогічно скорочення видатків у майбутньому має бути більшим, ніж нині.

Емісія грошей — фіктивне джерело погашення боргу, ос­кільки вона призводить до інфляції, яка знецінить повернені державою кредиторам кошти. Тому якщо немає реальних дже­рел погашення боргу, доцільно одразу використати грошову емісію з метою покриття бюджетного дефіциту, ніж випускати позики, для погашення яких у майбутньому доведеться друку­вати більше грошей, тобто рівень інфляції буде менший, ніж у майбутньому.

Погашення старих боргів шляхом випуску нових позик (ре­фінансування) зумовить збільшення державного боргу. Таке джерело може застосовуватись тільки як разове. Якщо воно використовується постійно, то це так звана фінансова пірамі­да. Подібна фінансова політика необґрунтована, вона призво­дить до фінансового краху, оскільки держава однак стає непла­тоспроможною (як це сталося в Радянському Союзі, коли у 1957 р. прийняли рішення призупинити використання систе­ми державних запозичень, адже держава не могла розрахува­тися з утримувачами сталінських облігацій).

Коли держава у фінансовій політиці залучає кошти на кре­дитній основі, це зумовлює формування державного боргу і потребу чіткої системи управління ним.

8.3. Державний борг і методи управління ним

Державний борг — це сума заборгованості держави за ви­пущеними і непогашеними внутрішніми державними запози­ченнями, а також сума фінансових зобов'язань до іноземних кредиторів на певну дату, включаючи видані гарантії за креди­тами, що надають місцевим органам влади, державним підпри-смствам, іноземним постачальникам тощо.

Державний борг країни поділяється на внутрішній і зов­нішній борги. Внутрішній державний борг — заборгованість держави перед усіма утримувачами облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) й інших державних цінних паперів, тобто громадянами та підприємствами своєї країни, які є кре­диторами держави. Зовнішній державний борг — це заборго­ваність держави перед іноземними кредиторами, тобто грома­дянами й організаціями інших країн.

Розрізняють також капітальний і поточний державний бор­ги. Капітальний борг — загальна сума заборгованості мину­лих років і відсотків, що мають сплачуватися за позиками. По­точний борг — видатки держави, пов'язані з погашенням у поточному році боргових зобов'язань і належних до сплати в цей період процентів з усіх випущених на цей момент позик.

Загальна сума внутрішнього державного боргу поділяється на дві частини:

1. Монетизований борг, що складається з боргів держави комерційним банкам, як основним утримувачам державних цінних паперів. Цей борг фіксується у балансах банків тому аналіз його динаміки перебуває під пильним контролем. Сума монетизованого боргу складається з усіх випущених і непога­шених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зов­нішніх), включаючи видані гарантії за кредитами.

2. Немонетизований борг складається з:

а) невиконаних державою фінансових зобов'язань перед населенням за соціальними виплатами, передбаченими чин­ним законодавством (заборгованість із виплати пенсій, стипен­дій, допомоги, заробітної плати та ін.);

б) заборгованості з господарських відносин з реальним сек­тором економіки (заборгованість за державними замовлення­ми, з надання послуг державними установами та ін.). Його ди­наміку спостерігати значно складніше, особливо відносини держави з реальним сектором економіки¹.

В Україні величина державного боргу регулюється законо­давче з 1992 р. Законом України "Про державний внутрішній борг України". Умови й порядок випуску державних цінних паперів і регулювання їх обігу визначено у Законі України "Про цінні папери і фондову біржу"².

Граничний обсяг внутрішнього і зовнішнього державних боргів визначається за ст. 18 Бюджетного кодексу України, в якій зазначено, що величина основної суми боргу не має пере­вищувати 60 % фактичного річного ВВП України. У разі пере­вищення граничної величини боргу Кабінет Міністрів України зобов'язаний вжити термінових заходів з метою зменшення суми державного боргу до встановленої величини і нижче³.

Граничні величини державного боргу України, його струк­туру, джерела і терміни погашення щорічно встановлює Вер­ховна Рада України одночасно з прийняттям закону "Про Державний бюджет України на відповідний рік".

Джерелами погашення внутрішнього боргу є:

— бюджетні кошти;

— кошти, отримані від приватизації державного майна;

— нові запозичення.

Джерелами погашення зовнішнього боргу також можуть бути золотовалютні резерви країни.

¹ Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси: Навч. посіб.

— К.ІАтіка, 2002.

² Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок" від 23 лю­того 2006 р. // Урядовий кур'єр. — 2006. — № 75.

³ Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою Укра­їни 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001.

— № 37—38.

Управління державним боргом передбачає забезпечення 11 латоспроможності держави, тобто можливість погашення бор-гін. Це стосується як поточного, так і капітального боргів. Щодо поточного боргу, то слід забезпечити реальні джерела його погашення; для капітального боргу важливо встановити такі терміни його погашення, коли будуть відповідні для цього

джерела.

Проблеми державного боргу полягають не у його величині - в абсолютних сумах відносно ВВП й обсягу бюджету, а в за­безпеченні платоспроможності держави, що визначається та­кими головними чинниками, як:

— наявність ресурсів, тобто потенційних джерел доходів та усіх видів самофінансування;

— динаміка видатків, які залежать від рівня соціально-(економічного розвитку країни;

— бажання кредиторів купувати боргові зобов'язання.

В управлінні внутрішнім та зовнішнім боргами є певна спе­цифіка. Платоспроможність за внутрішніми позиками забез­печується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел; плато­спроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від иалютних надходжень. Можливості у погашенні цього боргу Ішзначаються станом торговельного балансу. Позитивне саль­до характеризує ті ресурси, що забезпечують платоспромож­ність держави і дають змогу врегулювати платіжний баланс.

В окремих випадках у результаті зміни ситуації в економіці та на фінансовому ринку або погіршення фінансового стану дер­жави вона не може забезпечити достатню платоспроможність. Тоді держава має вносити певні корективи у позикову політи­ку. Такі корективи, як правило, небажані, оскільки підрива­ють довіру до держави. Але краще своєчасно зробити певні ко­рективи й забезпечити реальну платоспроможність держави, ніж допустити її фінансовий крах, що призведе до дефолту — визнання державою своєї неплатоспроможності.

Державний борг оцінюють за такими показниками¹: 1) борг на душу населення — свідчить яка сума державного боргу припадає на кожного громадянина країни;

¹ Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси: Навч. посіб. -К.: Атіка, 2002.

2) співвідношення між державним боргом та індивідуаль­ними доходами визначається як частинка загального неспла-ченого боргу, що припадає на кожні 1000 грошових одиниць індивідуального доходу. Цей показник дає змогу визначити, наскільки обтяжливий борг для населення країни. У сучасних умовах важливо відстежувати його динаміку — збільшується, зменшується чи залишається стабільним співвідношення. У більшості розвинутих країн світу цей показник протягом ос­танніх ЗО років не змінюється;

3) відносна величина боргу (державний борг/ВВП) зале­жить від:

— темпів зростання ВВП;

— рівня реальної процентної ставки, що впливає на вели­чину виплат із боргу;

— обсягів бюджетного дефіциту.

Зменшення відносної заборгованості можливе за умови, якщо темпи зростання реального ВВП будуть вищими, ніж темпи збільшення реальної процентної ставки.

Динаміку державного боргу України наведено у табл. 8.1.

Таблиця 8.1. Динаміка державного боргу України, млрд дол. СІЛА

Показник	Рік
	1993	1995	1997	1999	2001	2003	2005
Державний борг, усього	0,4	4,8	10,9	15,4	14,1	14,3	15,4
У тому числі: — внутрішній; — зовнішній	0,4	4,8	2,1 8,8	3,9 11,5	4,0 10,1	4,0 10,3	3,8 11,6

Слід зазначити, що у 2005 р. порівняно з 2004 р. величина державного боргу в Україні зменшилася на 7 млрд грн, або на 6 % до ВВП, що позитивно характеризує фінансову політику держави.

Обслуговування державного боргу — це сукупність за­ходів держави з розміщення облігацій та інших цінних папе­рів, погашення позик, виплати процентів за ними, а також уточнення і зміни умов погашення раніше випущених позик і

визначення умов та порядку здійснення нових державних за­позичень.

Обслуговування державного боргу здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему шляхом:

— розміщення облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП) та інших цінних паперів— їх погашення;

• виплати доходів за ними.

Зметою у складі державного бюджету створюється

фонд обслуговування державного внутрішнього боргу.

Видатки з управління державним боргом складаються з виплати виграшів, річних процентів з погашення запозичень, видатків з виготовлення, переказу і реалізації цінних паперів держави, а також проведення тиражів виграшів та тиражів по­гашення та ін. Основну частинку видатків становлять виплати виграшів і процентів.

Держава має дбати про ефективність державного кредиту. Детальну інформацію про ефективність державно-кредитних операцій можна отримати, здійснивши такий розрахунок:

Н-В

Е =

В

де Н — надходження за системою державного кредиту;

В — видатки з системи державного кредиту.

Визначаючи ефективність державного кредиту, варто вра­ховувати також його позитивний вплив на стан державного бюджету і грошового обігу, на сприятливі тенденції в еконо­мічному розвитку суспільства.

У процесі обслуговування державного боргу визначається коефіцієнт обслуговування. Для внутрішнього боргу він об­числюється як відношення всіх платежів із заборгованості до ВВП, що вироблений у країні, виражене у процентах. Для зов­нішнього боргу — як відношення всіх платежів із заборгова­ності до валютних надходжень держави, також виражене у процентах. Сприятливим рівнем за міжнародними стандарта­ми значення цього показника до 25 % .

Ще за однією методикою вважають безпечним такий рівень зовнішнього боргу (коефіцієнт обслуговування), коли сума на його обслуговування становить майже 20 % вартості експорту

товарів. За іншими оцінками, межею небезпеки є перевищен­ня суми боргу порівняно з експортом у 2 рази, підвищеної не­безпеки — у 3 рази.

Міністерство фінансів України разом із Національним бан­ком України встановили, що граничне значення валового роз­міру державного зовнішнього боргу до річного експорту товарів і послуг не має перевищувати 165 %.

Управління державним боргом здійснюється за допомогою таких методів:

— рефінансування;

— конверсія;

— консолідація;

— уніфікація;

— обмін за регресивним співвідношенням;

— відстрочення погашення;

— реструктуризація;

— анулювання.

Рефінансування — це проведення нових запозичень з ме­тою розрахування з власниками облігацій раніше випущених позик. Цей спосіб застосовується у разі збільшення державної заборгованості та бюджетних труднощів країни. Активно рефі­нансування застосовується у процесі сплати процентів і пога­шень за зовнішньою частиною боргу. Але для того, щоб надали нові запозичення, потрібно мати гарну репутацію у міжнарод­них фінансових колах, економічну й політичну стабільність у країні.

Конверсія державного боргу — зміна дохідності позик; здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку (на­приклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи погір­шення фінансового стану держави, якщо вона не може випла­чувати передбачуваний дохід.

Консолідація — зміна термінів дії позик. Здебільшого вона проводиться у формі збільшення термінів дії облігацій попе­редніх позик. Іноді може застосовуватися й зменшення тер­мінів дії позик.

Сутність уніфікації позик полягає в тому, що кілька позик об'єднуються в одну з метою спрощення управління держав­ним боргом. Уніфікація може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією.

Обмін за регресивним співвідношенням обліґ^аЧ^1и попе­редніх позик на одну нову з коефіцієнтом, що зм^еншУ^ється' здійснюється, щоб скоротити державний борг. НайР^иклаД' ^де" кілька облігацій старих позик обмінюються на обЛ^Ч^{11 НОВО1} позики у співвідношенні 3:1. Це вкрай небажаний спосіб, ос­кільки він означає часткову відмову держави від боргів.

Відстрочення погашення позики або усіх рані^ше випуще­них державою позик означає перенесення термінів виплати за­боргованості. При цьому на період перенесення тер^{шн1в пога}" шення боргу виплата доходів також припиняється-

Цей метод використовується в умовах, якщо подальший активний розвиток операцій з випуску нових запо^{зичень стає} недоцільним, адже не має фінансової ефективності Д^ля держа­ви. Це відбувається, коли уряд зробив дуже багато запозичень й умови їх емісії невигідні для держави, оскільки більша час­тина надходжень від нових запозичень спрямовані ^на виплату процентів і погашень від раніше випущених позив-

Реструктуризація — використання у компле^⁰¹ повністю або частково зазначених вище методів.

Анулювання (скасування) державного боргу передбачає відмову держави від зобов'язань за випущеним!* позиками (внутрішніми, зовнішніми або за всім державним боргом).

Цінні папери держави можуть анульовуватис# У ^{зв ЯЗК}У ³ двома причинами:

1) у разі фінансової неспроможності держави (,дефолту;;

2) у результаті приходу до влади нових політи^гі^{них сил}> ^ЯК1 відмовляються визнавати фінансові зобов'язанні попередни­ків.

Однак це не розглядається як допустимий варі»^нт- Автори­тет держави, як будь-якого боржника, залежить 0ІД визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного погапї^ення У ^вста~ новлені терміни.

Важливою сферою управління державним борГ°^{м є} випуск нових позик. Держава має визначити умови їх емі^сіі:

— рівень дохідності;

— термін дії;

— спосіб виплати доходів;

— пільги кредиторам та ін.

При цьому держава повинна керуватися не тільки власни­ми інтересами, але й інтересами кредиторів.

Економічними наслідками державного боргу вважаються:

— перерозподіл національного доходу на користь власни­ків державних облігацій та інших державних цінних паперів, оскільки погашення боргу здійснюється за допомогою бюджет­ного фонду країни, який формується за рахунок участі всього працездатного населення та суб'єктів господарювання;

— скорочення споживання населенням країни, адже гро­ші, вкладені у державні цінні папери, вже не використовува­тимуться найближчим часом на купівлю споживчих товарів;

— збільшення податків для обслуговування державного боргу, що негативно впливає на ділову та економічну актив­ність.

ПРАКТИКУМ

План семінарського заняття

1. Економічна сутність державного кредиту.

2. Види і форми державного кредиту.

3. Державний борг, його сутність і види.

4. Методи управління державним боргом.

5. Економічні наслідки державного боргу.

Теми рефератів

1. Структура державного боргу та механізм його форму­вання.

2. Державний борг України та механізм його обслугову­вання.

3. Вплив державного боргу на фінансове становище дер­жави.

Державний кредит

Контрольні запитання та завдання

1. Визначте сутність поняття "державний кредит".

2. Чим зумовлена необхідність державного кредиту?

3. Охарактеризуйте основні функції, які виконує держав­ний кредит.

4. Хто є суб'єктами державно-кредитних відносин?

5. Що є забезпеченням державного кредиту?

6. Охарактеризуйте види та форми державного кредиту.

7. Які ви знаєте критерії класифікації державних запози­чень?

8. Охарактеризуйте чинники, на яких ґрунтується залу­чення позик.

9. Назвіть необхідні передумови проведення державних за­позичень.

10. У чому полягає сутність державного боргу?

11. Що є складовими державного боргу?

12. Якими правовими нормами регулюється величина дер­жавного боргу України?

13. Визначте сутність терміна "управління державним бор­гом".

14. Які ви знаєте показники оцінювання державного боргу?

15. Розгляньте основні засоби обслуговування державного боргу.

16. Охарактеризуйте основні методи управлінням держав­ним боргом.

17. З'ясуйте основні економічні наслідки державного боргу.

Тема 9

МІСЦЕВІ ФІНАНСИ. БЮДЖЕТНИЙ ФЕДЕРАЛІЗМ І ФІНАНСОВЕ ВИРІВНЮВАННЯ

9.1. Місцеві фінанси, їх сутність і значення в економічному розвитку

Поняття місцеві фінанси — синонім термінів фінанси міс­цевих органів влади, муніципальні (комунальні) фінанси, фі­нанси територіальної громади, комуни, общини, муніципаль­ного утворення, штату, міста, області, району, села, селища та ін. Подібні визначення засвідчують, що місцеві фінанси функ­ціонують у різних формах залежно від державного і терито­ріального устроїв тієї чи іншої країни.

В Україні формами місцевих фінансів є фінанси терито­ріальної громади (комунальні фінанси), фінанси Автономної Республіки Крим, фінанси області, фінанси міст Києва і Севас­тополя, фінанси міста, фінанси району, району в місті, фінан­си села, селища.

В умовах ринкових відносин залишається і збільшується перелік таких справ, які правова держава вважає за доцільне передати для розв'язання місцевим органам влади. Для цього потрібні відповідні ресурси. Це і є об'єктивною причиною для функціонування місцевих фінансів.

Законодавчі основи інституту місцевого самоврядування в Україні визначені у:

— Конституції України (ст. 7, 140^146) від 28 червня 1996р.;

— Бюджетному кодексі України від 21 червня 2001 р.;

— Законі України "Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР;

— інших законодавчих та нормативних актах України. Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява

держави і товарно-грошових відносин, то причина виникнення місцевих фінансів полягає у наявності територіальних колек­тивів, відокремленні функцій і завдань, що покладаються на їхні органи влади.

Процес формування місцевих фінансів України, як свід­чить практика 1991—2006 рр., супроводжується значними труднощами, пов'язаними з численними факторами: потреба ліквідації деформацій у фінансовій системі, що сформувалася у радянський період, формування сучасного управлінського досвіду організації фінансової системи, формування правового поля, політичної культури і традицій, без яких не може бути фінансів місцевих органів влади-

Найскладніше питання — визначення функцій і завдань, які покладаються на місцеві органи влади України, що має стати основою для вибору моделі місцевих фінансів. У зв'язку з цим завдання та функції місцевих органів влади поділяють­ся на дві основні групи:

— завдання та функції, котрі взагалі передано місцевим ор­ганам влади в межах місцевих інтересів і вони є їхньою невід'ємною власною компетенцією;

— завдання та функції, доручені місцевим органам влади центральною владою, або так звані делеговані повноваження.

Завдання або функції мають покладатися на той рівень вла­ди, який виконає їх краще, економніше й ефективніше, якщо обсяг чи характер завдання не потребують його виконання у масштабі більшої території.

Незважаючи на дискусійний характер проблеми визначен­ня функцій місцевих органів влади, окреслилися сфери, обслу­говування яких у більшості країн належить до власної компе­тенції місцевого самоврядування і ко^рі можуть відповідати принципам доцільності й ефективності- Це соціальне обслуго­вування, початкова і середня освіта, оборона здоров'я, дороги

місцевого значення, ветеринарна допомога, благоустрій, до­гляд за бідними та сиротами, житлово-комунальне господар­ство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове госпо­дарство, міські електричні мережі, економічна інфраструкту­ра, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів з метою працевлаштування, ритуальні послуги, збирання й утилізація сміття, екологічні проблеми, організація землеко­ристування та інші витрати.

Перелік доручених справ або делегованих повноважень ви­значає центральна влада. Він установлюється в законодавчо­му акті. Для виконання делегованих повноважень орган, який їх визначає, передає місцевим органам влади відповідні фі­нансові ресурси, тобто компенсує витрати місцевих органів влади.

Аналіз питань, пов'язаних із поняттям місцеві фінанси дає змогу сформулювати його визначення. Місцеві фінанси — сис­тема формування, розподілу і використання грошових та ін­ших фінансових ресурсів з метою забезпечення місцевими ор­ганами влади покладених на них функцій і завдань, як влас­них так і делегованих.

В Україні така система перебуває на етапі становлення, як явище складне й багатопланове, вона потребує аналізу та до­слідження.

До складу фінансів місцевих органів влади як системи вхо­дять кілька основних взаємопов'язаних структурних елемен­тів: видатки, доходи, способи формування доходів, інститути системи, суб'єкти й об'єкти системи та відносини між суб'єк­тами системи, системою й іншими ланками фінансової систе­ми держави взагалі. У реальності ця система набагато складні­ша і має свої особливості в кожній країні.

На рис. 9.1 зображено місцеві фінанси як систему.

У 1991—2006 рр. в Україні поширилася тенденція розши­рення завдань і функцій, що покладаються на місцеві органи влади. Разом із тим помітна й інша тенденція — відставання процесу становлення місцевих фінансів відповідно до нових завдань місцевої влади.

Розглянемо основні форми впливу місцевих органів влади, їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави.

1. До фінансових систем місцевих органів влади мобілі­зується значна частина валового внутрішнього продукту. Че­рез зазначені системи здійснюється розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Це означає, що поряд із державним регулю­ванням економічної та соціальної сфер діє їхнє комунальне (муніципальне) регулювання. Держава і місцеве самовряду­вання розподіляють між собою функції соціально-економічно­го регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподі­лом частини ВВП. Місцеві органи влади, подібно до держави, у сфері своєї компетенції здійснюють також нормативне (право­ве) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто вони встановлюють певні правила поведінки суб'єктів господарю­вання.

2. Місцеві фінанси є фіскальним інструментом, що дає змо­гу забезпечувати за допомогою ресурсів вирішення завдань, що покладаються на місцеві органи влади.

3. Місцеве самоврядування, як і держава, — інструмент, котрий надає громадські послуги. Держава й місцеве самовря­дування розподіляють між собою завдання та відповідальність за надання громадянам країни громадських послуг. Ефектив­ність і масштаби діяльності місцевих органів влади у сфері на­дання громадських послуг залежать, від стану фінансів місце­вих органів влади.

4. Місцеві фінанси є інструментом забезпечення економіч­ного зростання. Вплив фінансів місцевих органів влади на еко­номічне зростання здійснюється через капітальні витрати, ді­яльність на ринку позикового капіталу, нерухомості, землі.

Крім зазначених форм впливу на економіку та соціальну сферу, є й інші, наприклад, пов'язані з виконанням делегова­них повноважень центральної влади, а саме проблеми грома­дської безпеки, охорони правопорядку, оборони, дотримання законності, державного нагляду і державної реєстрації та ін. Отже, фінанси цих органів влади — інструмент забезпечення частини функцій, які виконує держава, тобто справжнє здійс­нення місцевого самоврядування залежить від його матеріаль­ного та грошового забезпечення. Тому законодавство визначи­ло фінансово-економічну базу місцевого самоврядування, до якої належать:

— природні ресурси, якими розпоряджаються ради народ­них депутатів базового рівня;

— місцеве господарство, комунальна й інша власності, що є джерелом одержання доходів місцевого самоврядування й за­доволення соціально-економічних потреб населення;

— фінансові ресурси (місцеві бюджети, позабюджетні кош­ти, валютні фонди місцевих рад, кошти територіально-грома­дського самоврядування).

9.2. Місцеві бюджети, їх доходи і видатки

й Місцеві бюджети — це фонди фінансових ресурсів, що мо­білізуються й витрачаються на відповідній території. Система місцевих бюджетів є в усіх країнах світу. Проте її розвиток і функції зумовлені низкою національних, політичних, еконо­мічних та інших факторів. Найбільший вплив мають еконо­мічні та політичні фактори.

Під час дослідження проблеми місцевих бюджетів їх слід розглядати у двох аспектах: 1) як організаційну форму мобілі­зації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування; 2) як систему фінансових відносин, що виникають між:

— місцевими бюджетами й господарськими структурами, що функціонують на певній території;

— бюджетами й населенням цієї території;

— бюджетами різних рівнів із перерозподілу фінансових ресурсів;

— місцевими і державним бюджетами.

До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети (рис. 9.2). Це фонди фінансових ресурсів, зосереджені в розпорядженні місцевих рад народних депутатів та органів місцевого й регіонального самоврядування. Усього місцевих бюджетів в Україні нараховується майже 12 тис.

Проте місцевий бюджет — це тільки частина фінансових ресурсів, необхідних для фінансування всіх функцій і завдань, які виконують органи місцевого самоврядування.

Рис. 9.2. Система місцевих бюджетів України

Звичайно, варто вирішити питання зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів за рахунок податкових надходжень. Ці проблеми потребують серйозної наукової розробки, вивчен­ня досвіду зарубіжних країн і обов'язкового розв'язання.

'Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержав­ними доходами, а також правом самостійно визначати напря­ми використання коштів місцевих бюджетів." _:>

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного меш­канця або споживача соціальних послуг з урахуванням еконо­мічного, соціального, природного станів відповідних терито­рій, з огляду на рівень мінімальних соціальних потреб, уста­новлених законодавством.

Місцевий бюджет може складатися із загального й спе­ціального фондів. Загальний фонд — надходження з поточного або реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок установи платіжним дорученням. Ці надходження призначені для забезпечення видатків і не спрямовуються на конкретну мету. Спеціальний фонд має фор­муватися з конкретно визначених джерел надходжень і вико­ристовуватися на фінансування конкретно визначених цілей.

Місцевий бюджет поділяється на поточний (адміністратив­ний) бюджет і бюджет розвитку (капітальний або інвестицій­ний).

Фінансовою основою місцевого самоврядування е доходи місцевих бюджетів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує міс­цеве самоврядування.

Видатки є причиною утворення доходів. Доходи місцевих органів влади класифікуються за джерелами й економічною сутністю.

За джерелами надходження розрізняють такі доходи місце­вих органів влади: податкові та неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від госпо­дарської діяльності підприємств комунальної власності, залу­чені місцевими органами влади на ринку позикового капіта­лу), а також трансферти від центральної влади й органів влади вищого територіального рівня.

За економічною сутністю виокремлюють власні, закріп­лені та регульовані доходи місцевих органів влади.

Власні доходи — це доходи, мобілізовані місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, ви­значених місцевим органом влади. До власних доходів нале­жать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та господарської діяльності комунальних під­приємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок ко­мунальних кредитів і позик.

Органи місцевого самоврядування мають право встановлю­вати два місцевих податки і низку місцевих зборів (податок з реклами та комунальний; збори: готельний, на припаркування транспорту, ринковий, на видачу ордера на квартиру, власни­ків собак, курортний, за участь у бігах на іподромі, на місцеву символіку та ін.).

Перелік закріплених доходів визначено у бюджетному за­конодавстві та законодавстві про місцеве самоврядування.

Закріплені доходи — одна з форм переданих доходів місце­вим органам влади на стабільній, довготерміновій основі.

Регульовані доходи — також одна із форм доходів, що пере­даються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бю­джетів територій нижчого адміністративного рівня. Порядок передачі та розміри регульованих доходів в Україні щороку ш-тановлюється в Законі України "Про Державний бюджет" під 29 червня 1995 р. № 253-95-ВР, а також він визначений у Наконі України "Про бюджетну систему" в редакції 1995 р. і бюджетному кодексі. Порядок регулювання доходів місцевих бюджетів визначається також рішеннями органів влади вищо­го територіального рівня щодо органів влади нижчого тери­торіального рівня.

Власні та закріплені доходи — основа самостійності місце-

Ішх бюджетів.

Важливими способами формування доходів місцевих ор-І'іїнів влади є комунальні платежі, доходи від комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підпри­ємств, залучення кредитних ресурсів і мобілізація коштів за рахунок комунальних позик. Велику роль відіграють дотації та інші трансферти.

У дохідній частині місцевого бюджету виокремлюються до­ходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, потрібні для здійснення делегованих законом повноважень ор­ганів виконавчої влади.

Структура доходів місцевих бюджетів така: міжбю-джетні трансферти, власні доходи, закріплені законодавством па довгостроковій основі та регулювальні доходи.

Згідно зі ст. 143 Конституції України встановлено, що влас­них доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основ­ному закріплені або залучені, якщо фінансується спільна про­грама. До цих бюджетів не належать як закріплені доходи над­ходження від комунальної власності.

Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основ­ними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бю­джетним кодексом є дотація вирівнювання та субвенції.

Дотація вирівнювання — міжбюджетний трансферт на Ііирівнювання дохідної спроможності відповідного бюджету.

Субвенція — цільовий міжбюджетний трансферт, призна­чений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який її надав.

Субсидія (різновид субвенції) — цільова грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також

спеціальних фондів юридичним і фізичним особам, місцевим державним органам та іншим державам.

Обсяг міжбюджетних трансфертів затверджує Верховна Рада України в Законі про Державний бюджет на відповідний рік.

Головною складовою фінансів місцевих органів влади є ви­датки, які точно відображають функції та завдання, що покла­даються на місцеву владу.

Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, що виникають у зв'язку з фінансуванням власних і делегова­них повноважень місцевих органів влади.

Видатки місцевих органів влади, залежно від їхніх завдань, у більшості країн поділяються на декілька функціональних видів: обов'язкові, факультативні та на фінансування делего­ваних повноважень. Обов'язкові видатки спрямовані на вико­нання обов'язкових завдань, що покладаються на органи міс­цевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах усієї країни, а також видатки, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками.

Факультативні видатки здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також так званих доб­ровільних та факультативних обов'язків. Ще один вид видат­ків — видатки для реалізації делегованих (доручених) цент­ральною владою завдань.

Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення: поточні (адміністратив­ні) і капітальні (інвестиційні).

Поточний бюджет використовується з метою виконання як власних, так і делегованих повноважень.

Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансу­вання установ і закладів виробничої та соціальної інфраструк­тури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту насе­лення.

Кошти бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної тери­торії, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших ви­датків, пов'язаних із розширеним відтворенням.