1. Предмет естетики: історія та теорія проблеми.

О. Баумгартен у 18ст. звернув увагу на три феномени у світі – істина, добро, краса. І зазначив, що проблемами істини займається логіка, проблемами добра – етика, а проблемами краси – естетика(краси як прекрасного). Так Баумгартен визначив естетику. Але у першочерговому його розумінні цей термін означав «чуттєве сприйняття», «почуттєве пізнання», отже: Естетика – це філософська наука, яка вивчає найбільш загальні закони почуттєвого пізнання та художньої творчості. Об’єктом вивчення є предмет, наділений значенням.

Естетика – наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: 1) виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності; 2) художня діяльність людини. Обидві частини хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики – прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

2. Понятійний апарат естетики: емпатія.

3. Кубізм: історія та теорія художнього напрямку.

БІЛЕТ 21

1. Співвідношення естетики та психології. Психологія творчості.

(Аналіз роботи К.Г. Юнга «Про відношення аналітичної психології до поетико-художньої творчості»)

Дане питання можна розглядати спираючись на роботу Юнга «Про відношення аналітичної психології до поетико-художньої творчості». Тут він підіймає проблеми психології та мистецтва. На початку також згадує про співвідношення релігії та психології. Отже:

Юнг задає питання про те чи можна взагалі говорити про співвідношення психології та мистецтва? Якщо ж так, то що таке це співвідношення.

Юнг вважає, що ми справді можемо говорити про співвідношення мистецтва та психології,а значить – і про співвідношення естетики та психології. Предметом психології може бути лише та частина мистецтва, що охоплює процес художньої творчості. Мистецтво у своїй художній практиці є психологічна діяльність. Але неможливо все зводити до психології. Тут Юнг наводить приклад з, власне, самою психологією, адже і її також можна до чогось грубо зводити. Наприклад, зводити її до простої діяльності сірої речовини мозку. З Фрейдом Юнг дещо не погоджується(навіть і критикує), адже, з одного боку, вчення Фрейда дало змогу пов’язувати творчість із особистістю. Тобто переносити особистісні якості суб’єкта на об’єкт. Художня творчість, з одного боку, переплітається з особистісним митця, але х іншого – все ж є вищою за це переплетіння. Метод психоаналізу, пише Юнг, не стільки дієвий, скільки просто епатажний, адже застосовуючи його можна дійти часто таких висновків, які не можна проголошувати хоча б з тактовності. Юнг підкреслює, що неможливо все зводити до особистісної сфери митця. Цим психоаналіз художнього твору відхиляється від своєї мети і переноситься у сферу загальнолюдського, що для митця не є специфічною, але є такою для його творчості. Тут Юнг наводить приклад з відомою думкою про те, що кожен митець є нарцисом, але це не завжди є правдою. Метод Фрейда, вважає Юнг, є методом медичного лікування, що має за об’єкт хворобливу та викривлену психологічну структуру. Такий метод можна, хіба що, застосовувати до загальнолюдського, але не до сфери художньої діяльності. Адже психоаналіз Фрейда відкриває «сяючу мантію мистецтва», а залишає лише голу буденність звичайної людини. Юнг підкреслює свою думку рядом прикладів. Ось, прикладом невідповідності особистісного та мистецького слугує Ніцше та його «Заратустра», адже не дивлячись на відмирання мозкових клітин та постійні болючі мігрені, Ніцше зміг зробити так, щоб його твір був єдиним світом. У подальшій частині своєї роботи Юнг детально розбирає метод психоаналізу Фрейда, вказуючи на те, що метод цей направлений на вияв частин несвідомого у художній творчості. Якщо психолог хоче аналізувати творчість, то, зазначає Юнг, має назавжди забути про лікарський метод, адже мистецтво й усі його прояви – не хвороба. А щодо каузальності між особистісним та творчим, то вона виявляється у прикладі з грунтом та рослиною, що з нього проростає. Й при цьому зв’язок не завжди зберігається, отже – пов’язувати особистісне та творче – груба й нетактовна помилка. Також Юнг згадує про «феномен нових очей», мовляв, старі очі бачать лише те, що звикли бачити. А мистецтво не потребує сенсу і непотрібно його шукати. У цьому й полягає таємниця художньої творчості.