1.1.2. Реґіональні інтеграційні процеси

Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країни об’єднуються разом для створення значно ширшого економічного простору. Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на економічний виграш, хоча можуть також переслідувати політичні та інші цілі.

Відомо кілька форм розвитку економічної інтеграції (див. табл. 1.1.)

Таблиця 1.1.

Етапи розвитку економічної інтеграції

Форма економічної інтеграції	Скасування тарифів і квот між учасниками	Єдина торговельна політика щодо країн «третього світу»	Скасу­вання обмежень на рух виробничих факторів	Гармонізація економічної політики та інституцій	Єдина валюта та валютна політика
1. Зона вільної торгівлі	Так	Ні	Ні	Ні	Ні
2. Митний союз	Так	Так	Ні	Ні	Ні
3. Спільний ринок	Так	Так	Так	Ні	Ні
4. Економічний союз	Так	Так	Так	Так	Ні
5. Економічний і валютний союз	Так	Так	Так	Так	Так

Інтеграційні процеси у міждержавних відносинах зумовлені, з одного боку, значною перевагою спільних інтересів (економічних, політичних, соціальних, воєнних тощо) над протиріччями, що існують у цих сферах, а з іншого – наявністю необхідних для розвитку інтеграції умов.

Шляхом міжнародної інтеграції компанії можуть досягти різноманітних цілей:

• отримати доступ до нових ринків, знищити торговельні та інвестиційні бар’єри між державами;

• отримати доступ до нових джерел ресурсів: матеріальних, фінансових, трудових, технологічних, інформаційних, організаційних;

• досягти конкурентних переваг, знищити або пом’якшити конкуренцію в інтересах партнерів;

• економити на розширенні масштабів виробництва, раціоналізувати виробництво, підвищити його ефективність, використати переваги вертикальної інтеграції;

• знизити рівень ризику.

1.1.2.1. Європейський Союз

Європейцям потрібно було пережити дві світові війни, перш ніж вони відчули необхідність в об’єднанні своїх країн на нових засадах. Улітку 1947р. року почав діяти план Маршала, метою якого було сприяння прискореному відродженню економіки Європи. Допомога була запропонована всім державам континенту, але її прийняли лише країни, які почали називатися Західною Європою. Втілення цього плану розпочалося в квітні 1948 р.

У 1957 р. було засновано Європейське економічне товариство, до якого увійшли Німеччина, Франція, Італія, країни Бенілюксу (Римський договір), що в 1978 р. було перейменовано на Європейський союз (ЄС). Після Другої світової війни ЄС відігравав значну роль у лібералізації та динамізації світової торгівлі. Завдяки поетапному скасуванню (починаючи з 1959 р.) внутрішніх податків і значних торгових обмежень (зона вільної торгівлі) та укладенню договору в 1968 р. про вирівнювання ставок митного податку (митний союз) було лібералізовано зовнішню торгівлю між країнами-членами ЄС і збільшено торговий оборот.

У 2001 р. частка країн ЄС у світовому експорті становила 38,3%, США – 12,2%, Японії – 6,7%; у світовому імпорті: держав-членів ЄС – 37,2%, США – 18,8%, Японії – 5,6%.

Нині ЄС налічує 15 держав-членів із загальною чисельністю населення понад 370 млн. чол. Кількість його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи і Прибалтики заплановано збільшити до 26. Розширюючись на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію – на 34%, а населення – на 29%), перетворюється на найбільший у світі ринок, що охоплює 500 млн. споживачів. На приєднання до ЄС претендують Болгарія, Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Естонія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія та Чехія.

Керівники країн-членів ЄС займають різні позиції щодо того, чи потрібно приймати до ЄС вищеназвані центрально- і східноєвро­пейські країни (розширення ЄС), чи спочатку інтенсифікувати співробітництво між дійсними членами ЄС і реформувати органи ЄС (поглиблення ЄС). Тоді як економічно пов’язані з країнами Централь­ної і Східної Європи держави (Німеччина, Австрія, Фінляндія, Швеція) підтримують розширення ЄС на Схід, країни Західної і Південної Європи (Португалія, Іспанія, Ірландія, Греція) прагнуть уникнути конкуренції з цими країнами щодо обсягів інвестування і перерозподілу надходжень до структурного й аграрного фондів ЄС між вказаними державами.

Європейський вільний ринок забезпечує 4 види свобод.

1. Вільний рух товарів (відміна митного контролю, гармонізація або взаємне визнання норм та інструкцій, гармонізація податків).

2. Вільне пересування осіб, свобода пересування найманих працівників і свобода створення підприємств та здійснення економічної діяльності (відміна митного контролю, вільне створення філій і працевлаштування громадян країн-членів ЄС на його території).

3. Вільне надання послуг у межах Співтовариства (лібералізація фінансових послуг, забезпечення єдиного банківського і фінансового нагляду, створення спільних транспортних і телекомунікаційних ринків).

4. Свобода платежів і переміщення капіталів у межах Співтовариства (більша свобода для переміщення грошей і капіталу, заходи щодо створення єдиного ринку фінансових послуг, лібералізація ринку цінних паперів).