37.Основні напрями державної політики гетьмана Івана Виговського

Ще за життя Богдана Хмельницького, 5—11 квітня 1657 p., Старшинська рада за наполяганням гетьмана винесла ухвалу про передачу влади після його смерті його 16-річному синові Юрію. Втілення тієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми врядування. Одначе по смерті гетьмана Хмельницького ситуація змінилася. 23—26 серпня в Чигирині відбулася Старшинська рада, на якій гетьманом, до повноліття Юрася Хмельницького, було обрано генерального писаря Івана Виговського. На час обрання він був знаним політиком, талановитим організатором, блискучим дипломатом.

У зовнішньополітичній діяльності новообраний гетьман прагнув продовжувати політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності Української держави, на зміцнення її міжнародного авторитету. На Корсунську раду прибули посли Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдавії, Валахії. Там було остаточно оформлено договір зі Швецією. Він передбачав створення українсько-шведського військово-політичного союзу, який мав забезпечити незалежність і територіальну цілісність України. Рада ухвалила також відновити союзи з Туреччиною і Кримським ханством та укласти перемир'я з Польщею. Водночас гетьман Виговський намагався уникнути ускладнень у відносинах із Москвою. До царя було відправлено посольство з повідомленням про обрання нового гетьмана. У Москві довго зволікали з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок, насамперед введення до найбільших українських міст — Переяслава, Ніжина й Чернігова московських залог на чолі з воєводами. Це дало б змогу Москві втручатися у внутрішні справи України та обмежило б її незалежність. Вимагалося також проведення повторних виборів за участю царських представників. Виговський мусив погодитися з царськими вимогами, сподіваючись, що на тому зазіхання Москви припиняться. Після лютневої ради 1658 р. в Переяславі, яка підтвердила обрання Виговського гетьманом, воєводи отримали дозвіл прибути в Україну.

Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти, тобто діяв, як більшість володарів західних держав. Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Зростанням внутрішнього напруження скористалися насамперед кошовий отаман Яків Барабаш, що прагнув гетьманської булави і навіть проголосив себе «запорозьким гетьманом»(!), а також полтавський полковник Мартин Пушкар. За підтримки Москви вони організували заколот, розбили під Полтавою загони полковників Івана Богуна та Івана Сербина й оволоділи територією Полтавського та Лубенського полків. Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили. Після придушення заколоту московський уряд почав відверто втручатися в українські справи, надаючи противникам гетьмана матеріальну підтримку.