20. Дайте характеристику проблемним регіонам авангардного типу.
Проблемні регіони авангардного типу – вільні економічні зони та українські частини Єврорегіонів 3. Їх особливістю є наявність певних конкурентних переваг, що пояснюється, як правило, географічним розташуванням таких регіонів: прикордонне чи приморське становище, наявність експортного виробництва тощо.
21. роль економіко-географічного положення підприємств малого та середнього бізнесу у їх прибутковості. На розвиток та прибутковість малого та середнього бізнесу найбільший вплив надають наступні чинники: - розвиток коштів зв'язку; - розширення сфери послуг, що базується на малих підприємствах; - зменшення вартості і спрощення використання інформаційних систем; - підвищився загальноосвітній рівень людей з одночасним накопиченням досвіду у великих компаніях; - сприяння малими фірмами розв'язанню питання про безробіття; - скорочення робочої зміни; - велика конкурентоздатність за рахунок менших витрат, пов'язаних зі зниженням накладних витрат і меншими коливаннями заробітної плати. Також на прибутковість чинить великий вплив економіко-географічне положення. Від нього залежить кількість реалізованого товару, відповідно і прибуток. Вигідне географічне положення дає можливість мати справу з певними організаціями, легше постачати свій товар на ринок збуту.
22. Накресліть модель територіальної структури сільського господарства за Тюненом. Поясніть сутність теорії. Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст Йоган Тюнен (1783—1850). У своїй роботі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії» він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки. Застосовуючи метод абстракції, Й. Тюнен змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини, щоб виявити вплив саме чинника відстані на вигідність ведення сільського господарства і транспортування продукції галузі. У такій державі навколо міста утворюються концентричні пояси. У них панує своя система землеробства і виробляється чітко передбачений набір продуктів, які реалізуються на єдиному центральному ринку міста. Оскільки всі інші умови однакові, саме відстань від міського базару і зумовлені нею транспортні витрати впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності господарювання. Отже, Й. Тюнен, абстрагуючись від зміни рівня техніки, впливу зовнішнього ринку, доводив, що під впливом зниження цін на землю і робочу силу від центру держави до периферії та зростанням вартості транспортних витрат навколо міста (промислового центру Ц) концентрично розташовуються пояси спеціалізації сільського господарства : 1 — «вільного» приміського господарства, де виробляється нетранспортабельна продукція рослинництва і тваринництва (овочі, картопля, молоко. Цей пояс має значну аналогію з сучасним приміським сільським господарством; 2 — лісового господарства, що постачає на центральний ринок і господарства першого поясу паливо, будівельний ліс, вугілля тощо. Цей пояс має деяку аналогію з лісопарковими поясами великих міст; З, 4, 5 — вирощування зерна, але в кожному поясі за різними технологіями. И. Тюнен довів, що зниження виробництва з віддаленням від місті закономірне і показує, як встановлюються межі поширення ресурсомісткіших технологій; 6 — екстенсивного тваринництва (скотарства і вівчарства), що постачає на ринок масло, м'ясо, вовну тощо. Тварин випасають на природних пасовищах, взимку годують сіном та соломою. Землеробство розвивається лише для власних потреб; 7 — натурального господарства (полювання, рибальство та інші примітивні форми екстенсивного господарства). Й. Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства — залежність його від транспортно-географічного положення. Дослідження Й. Тюнена, сама ідея поясності мали великий вплив на подальший розвиток аграрно-економічної думки. Спеціалізація поясів Й. Тюнена, звичайно, давно застаріла. Сьогодні вони наповнюються новим змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до невиробничої діяльності людей.
23. Які з положень веберівської теорії штандарту можуть бути застосовані при вивченні сучасної промисловості. Родоначальником теорії розміщення промисловості є німецький економіст Альфред Вебер (1868—1958) — один з найповажніших на Заході теоретиків, що заклав основи «штандорта», тобто вибору оптимального місця для розміщення підприємства. Теорія А. Вебера, викладена в роботі «Про штандорт промисловості», заснована на певній ізольованій, замкненій у господарському відношенні території, на якій уявно припускається наявність паливних та інших ресурсів, широкий розвиток залізничного транспорту, необмежена кількість робочої сили.
Найдоцільнішим місцем розміщення нового промислового підприємства А. Вебер вважає те місце, де підприємство працювало б з найменшими витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового продукту, він розрізняє два чинники або «орієнтації», що впливають на процес розміщення основного промислового виробництва країни — транспортну орієнтацію та орієнтацію на дешеву робочу силу. Транспортна орієнтація передбачає, що підприємство за інших однакових умов буде збудовано там, де сукупність транспортних витрат на доставку сировини і на вивезення готового продукту споживачу є найнижчою. Водночас капіталіст може будувати промислові підприємства там, де є дешева робоча сила. Пізніше ці чинники А. Вебер доповнив третім, який назвав агломерацією. Під нею він розумів зосередження в одному місці багатьох промислових підприємств, що зменшувало б витрати виробництва передусім при будівництві нових.
Свою теорію А. Вебер подавав як похідну від «вічної», або «чистої», науки, однаково придатної для будь-якого способу виробництва. Він у своїй «штандортній» теорії обмежується вивченням одного підприємства без урахування взаємовідносин і взаємозв'язків між усіма підприємствами, що беруть участь у процесі виробництва.
24. Для яких випадків організації людської діяльності у просторі розроблені кристалерівські моделі центральних місць? Наведіть сучасні приклади. Взагалі теорія Крісталлера – це теорія центральних місць. Економічні центри, що забезпечують продукцією свою місцевість, яка може бути як сільською, так і розосередженою поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями, які розподілив за рангами: чим вищий ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію. Це можуть бути крупні підприємства, які виробляють певний вид продукції.
25. В чому полягає зміст теорії розміщення промисловості? Найдоцільнішим місцем розміщення нового промислового підприємства А. Вебер вважає те місце, де підприємство працювало б з найменшими витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового продукту, він розрізняє два чинники або «орієнтації», що впливають на процес розміщення основного промислового виробництва країни — транспортну орієнтацію та орієнтацію на дешеву робочу силу. Транспортна орієнтація передбачає, що підприємство за інших однакових умов буде збудовано там, де сукупність транспортних витрат на доставку сировини і на вивезення готового продукту споживачу є найнижчою. Водночас капіталіст може будувати промислові підприємства там, де є дешева робоча сила. Пізніше ці чинники А. Вебер доповнив третім, який назвав агломерацією. Під нею він розумів зосередження в одному місці багатьох промислових підприємств, що зменшувало б витрати виробництва передусім при будівництві нових. Свою теорію А. Вебер подавав як похідну від «вічної», або «чистої», науки, однаково придатної для будь-якого способу виробництва. Він у своїй «штандортній» теорії обмежується вивченням одного підприємства без урахування взаємовідносин і взаємозв'язків між усіма підприємствами, що беруть участь у процесі виробництва. На сучасному етапі дослідження проблем розміщення обмеженість методів аналізу А. Вебера є очевидною.
26. Розкрийте особливості теорії розміщення виробництва Льоша. Визначальним чинником при розміщенні промислових підприємств А. Льош вважав отримання максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого підприємства в умовах вільної економіки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максимального чистого прибутку. Теорію найменших витрат А. Вебера А. Льош піддав критиці. Головну помилку А. Вебера він вбачав у тому, що той завжди шукав місце для розміщення підприємства, де воно могло б працювати з найменшими витратами. А. Льош же правильною вважав орієнтацію на місце, що забезпечує максимальний прибуток. Для цього потрібно було розв'язати задачу з великою кількістю невідомих, що теоретично можливо і практично прийнятно. Досягненням А. Льоша в теорії розміщення виробництва є введення таких складових, як податкова система, міжнародна торгівля і науково-технічний прогрес. Використовуючи геометричні фігури та математичні обчислення А. Льош визначав радіус ринку певної продукції, враховуючи переважно транспортні витрати і чинник попиту як функцію ціни. Будь-який товар за теорією А. Льоша, має свій максимальний радіус збуту, за межами якого реалізація його стає невигідною. Досягненням А. Льоша є те, що він вперше розглядав умови розвитку економічного регіону: відстані та транспортні умови, природі відмінності, національні та політичні умови, технічний прогрес, особистої якості підприємців. А. Льош стверджував, що завдання економіста поля, гає не тільки в тому, щоб показати, пояснити негативні явища в розміщенні господарства, а й визначити шляхи подолання їх. Істинний обов'язок економіста він вбачав не лише в тому, щоб пояснити дійсність, а і в тому, щоб її поліпшити. Критичне осмислення теоретичного здобутку А Льоша без сумніву може бути успішно використане сучасними економістами, особливо при розрахунках, пов'язаних із розміщенням нових промислових підприємств.
27) Проаналізуйте сучасні теорії розміщення виробництва. Назвіть спільні риси, що поєднують що поєднують класичні риси з теорією розміщення. Сучасна концепція розміщення виробництва орієнтується на досягнення сталого розвитку продуктивних сил і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національної економіки; максимальне використання переваг територіального поділу праці, особливостей природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів; удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів; активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентоспроможну продукцію, та залучення іноземних інвестицій у регіони, де існують для цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних ситуацій в окремих регіонах. До особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил за умов ринкової економіки можна віднести такі: 1) органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів під час розміщення нових об’єктів при мінімальному залученні зовнішніх ресурсів та максимальному використанні місцевих; 2) формування та інтенсивний розвиток об’єктів ринкової інфраструктури та інформаційних систем з метою створення збалансованих регіональних ринків виробництва і збуту конкурентоспроможної продукції та послуг, на яких спеціалізуються регіони; 3) пріоритетний розвиток наукомістких виробництв з швидкою окупністю витрат, ресурсозбереженням і значним нагромадженням для активізації інвестиційної діяльності та структурної реорганізації економіки; 4) орієнтація на прогресивну структуру регіональної економіки з високою питомою вагою галузей, що працюють на задоволення потреб споживчого сектора економіки; 5) розвинутість недержавного сектора економіки, зокрема підприємницьких структур.
28) У чому суть теорії територіально-виробничого комплексу Територіально-виробничий комплекс — об'єднання за певною народногосподарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв'язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв'язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції. Згідно з теорією ТВК, Кожний ТВК повинен являти собою добре збалансовану систему, всі структуроутворюючі галузі та виробництва якої мають бути звязаними, скомплексованими, скомбінованими і скооперованими між собою, забезпечувати найбільш комплексне, раціональне і високоефективне використання трудових, мінерально-сировинних, сільськогосподарських і матеріально-технічних ресурсів, випускати достатню кількість високоякісної продукції, конкурентноспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках, забезпечувати збереження в чистоті природного середовища. Характеризуючись певними функціонально-компонентною і територіальною структурами і спеціалізацією виробництва, кожний з них повинен добре інтегруватися в загальнодержавному господарстві комплексі та в світовому економічному просторі. Пріоритет у розвитку ТВК України повинен надаватися паливно-енергетичному і аграрно-промисловому комплексам, наукомістким, неметаломістким, низькоенерго-, фондо-, матеріальо- і трудомістким галузям виробництва (це сільськогосподарське, автомобільне, середнє, точне, технологічне, комунально-побутове та ін. машинобудування, приладобудування, електронна, електротехнічна, радіотехнічна і компютерна галузі промисловості). Паралельно мають відбуватися модернізація і переведення на нові технології всіх базових промислових галузей, тобто чорної та кольорові металургії, важко і середнього машинобудування, електроенергетики і промисловості будівельних матеріалів
29) Державна регіональна економічна політика сучасної України Державна регіональна економічна політика України формується і реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних господарських комплексів з метою активізації ролі територій у проведенні економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Сучасна державна регіональна економічна політика України, як це визначено нормативними документами, грунтується на таких основних принципах: 1) визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та розвитку продуктивних сил регіону; 2) правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій; 3) дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств; 4) досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування, розвитку міжрегіональних зв’язків.
30) Першочергові завдання державної регіональної політики Державна регіональна політика – це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються суб’єктами регіональної політики у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Першочергові завдання державної регіональної політики залежать від рівня господарського розвитку держави, її соціальних і економічних пріоритетів. Наприклад, у період економічного зростання головна увага має бути звернена на соціальну сферу, підвищення життєвих стандартів, їх вирівнювання у регіональному вимірі. Під час економічної кризи, наприклад, першочерговими є економічні пріоритети - збереження виробничого потенціалу, підвищення продуктивності праці та ефективного використання ресурсів регіонів, створення нових робочих місць, розбудова інфраструктури. Серед загальних завдань, що є актуальними для всіх країн, можна виділити: 1) Створення й утвердження єдиного економічного простору і забезпечення економічних, соціальних, правових і організаційних основ державності. 2) Відносне вирівнювання умов соціально-економічного розвитку регіонів. 3) Пріоритетний розвиток регіонів, які мають для держави стратегічне значення 4) Максимальне використання природних, в тому числі ресурсних особливостей регіонів 5) Попередження забруднення навколишнього природного середовища, екологізація природокористування.
31) Принципи державної регіональної політики Державна регіональна політика – це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються суб’єктами регіональної політики у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. В основу розроблення та реалізації регіональної політики мають бути покладені такі принципи: 1) ефективності заходів регіональної політики, реалізація яких повинна мати економічний, соціальний та екологічний ефект як для окремого району, так і для національної економіки в цілому; 2) комплексно-пропорційної спрямованості розвитку території, відповідно до якого у економічних районах різних рівнів повинен бути сформований господарський комплекс, в якому витримані основні галузеві і територіальні пропорції; 3) послідовності, що передбачає дотримання етапності у реалізації цілей і завдань регіональної політики та диференційованість надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством; 4) пріоритетності у досягненні соціально-екологічних цілей перед економічними; вирішення окремих регіональних соціально-економічних проблем є пріоритетним завданням відповідно до загальнонаціональної стратегії; 5) перспективності, відповідно до якого усуваються не лише існуючі територіальні диспропорції, а й прогнозні; принцип висуває вимоги до показників, що використовуються при реалізації регіональної політики; вони повинні мати часову стійкість, відбивати довгострокові процеси; 6) поєднання процесів централізації та децентралізації влади, гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів, тобто центральні органи державної влади повинні приймати рішення відносно функціонування і розвитку підприємств, установ і організацій з урахуванням умов та інтересів території і по узгодженню з органами місцевого самоврядування; 7) Субсидіарності, що передбачає максимальне наближення послуг, які надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів.
32) Механізм державного регулювання розвитку регіонів. Загальнодержавні програми. Механізм державного регулювання розвитку регіонів — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу. Усі загальнодержавні програми регулювання розвитку регіонів включають в себе адміністративні та економічні важелі. Їх складові для реалізації в кожній державі обираються по-різному, але всі вони виконуються шляхом поєднання методів прямого та опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси, що протікають на регіональному рівні. При цьому результативність залежить від дієздатності державної системи управління, яка, використовуючи певну систему важелів, має забезпечувати рівновагу між економічною доцільністю механізмів державного регулювання розвитку регіонів та їх соціальною ефективністю. Для України, наприклад, як визначено діючими нормативними документами, такими складовими виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).
33) Етапи реалізації регіональної політики. Ефективність регіональної політики. Регіональна політика – це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються суб’єктами регіональної політики у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Регіональна політика реалізується в декілька етапів. На першому здійснюється комплексний аналіз і систематизація регіональних та міжрегіональних проблем розвитку, що потребують вирішення. На другому етапі здійснюється побудова дерева цілей, яке ґрунтується на їх чіткому ранжируванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявних фінансових ресурсів. На третьому етапі формулюються обмеження і критерії, які й визначають межі прийнятих рішень та засобів досягнення поставлених цілей, здійснюється прив’язка цілей до ресурсних можливостей території. На четвертому етапі відпрацьовують можливі сценарії розвитку подій у перспективі залежно від обраних шляхів вирішення регіональних проблем. На п’ятому етапі відбувається впровадження в життя результатів попередніх етапів. Ефективність регіональної політики залежить від двох чинників: 1) Професійності визначення цілей регіональної політики та шляхів її впровадження 2) Наскільки точно і відповідно вона буде впроваджена.