9. Сутність і зміст економіки перехідного періоду

Економіка перехідного періоду досліджує економічні відносини та закономірності становлення, відтворення виробничого потенціалу, ефективність розміщення продуктивних сил. Основними завданнями економіки перехідного періоду є наступні:

- визначення взаємозв'язків між виробництвом та потребами соціально - економічного розвитку держави;

- рекомендації для поточного та перспективних напрямків структурної перебудови економіки регіону;

- прогнозування темпів росту виробництва;

- прогнозування відтворювальних процесів;

- моделювання єдиної територіально - галузевої системи виробничих, фінансових, цінових, природних чинників стабілізації економіки регіону;

- розробка фінансово - кредитних, податкових та бюджетних важелів стимулювання виробничих процесів.

Економічне зростання вимагає політичного поліпшення інноваційної діяльності. Інновації - це явище, у якому переплітаються досягнення науки і техніки з розвитком економіки, організаційно поєднуючись. Для інноваційних процесів характерним є циклічність, постійна реалізація нововведень, ризик. Виділяють наступні етапи інноваційної діяльності: 1) дослідження; 2) розробка; 3) підготовка до виробництва; 4) виробництво; 5) збут. Проходження кожного з етапів базується на відповідних організаційних, інвестиційних та інституціальних умовах та характеризується трансформаційним спадом. Ефективна державна економічна політика покликана сформувати макроекономічні передумови для активізації суб'єктів господарської діяльності.

9. Територіальний поділ праці, його суть

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах вироб­ничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва в регіоні, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Він характеризується найвищою територіальною концентрацією індустріального виробництва.

Різні економічні регіони стають все більш взаємопов'язаними і взаємозалежними в процесі розвитку їхніх продуктивних сил, коли усуспільнення виробництва досягає такого високого рівня розвитку, що окремі з них виступають як спеціалізовані частини народного господарства країни. Однак господарська спеціалізація і товарний обмін виконують в територіальному поділі праці різні і протилежні функції. Перша диференціює господарство регіонів країни на виробництві певних видів продукції і перетворює їх у взаємозалежні. Друга об'єднує (інтегрує) ці регіони як взаємопов'язані частини єдиного цілого.

11. Економічний район та економічне районування, їхня суть та основні економічні показники.

У концепції територіальної організації суспільства категорія економічний район – ключова. Він існує в об’єктивній дійсності та формується в ході розвитку продуктивних сил суспільного виробництва в цілому. Економічний район - “географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці”. Мікроекономічниі райони, які займають невелику територію, мають 1-2 галузі спеціалізації і в адмін. відношенні відповідають адм. районам. Мезоеконмічні райони складаються з мікронекономічних, мають більшу територію і більший набір галузей спеціалізаціїі. Макроекномічні райони мають велику територію , значний набір галузей спеціалізції, удосконалену галузеву структуру і т/о ПС. Мікро- та мезорайони використовуються для управління галузями і для удосконалення галузевої структури і т/о ПС. Мезо- і макрорайони є об’єктами ДРЕП. Економічне районування – це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території. Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил екон. районів, обгрунтуванням стратегії їх соціально-економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука – важлива складова в палітрі економічної науки.