(Теоретичний блок)

• Что ж вьі идолами стали?

Живо на колени!

Ну же!

дко чертово отродье...

• На кого тьі нас покидаешь, отец наш!

• Митюх, а Митюх, чево орем?

• Вона! Почем я знаю!

• Царя на Руси хотим поставить!

Сцена из оперьі «Борис Годунов»

Політична поведінка є поведінково-регулятивним компонен­том політичної свідомості. Вона визначається насамперед, тим суспільним середовищем, в якому знаходиться людина в момент політичної активності. Потрапляючи в новий суспільний контекст, людина змінює свої психолого-політичні особливості, а отже й по­ведінку. Найбільш розробленою ця теза є в традиції біхевіоризму. Зокрема, було здійснено наукову спробу з’ясувати вплив соціаль­них чинників на політичну поведінку (ідентифікацію та ін.). Голов­ним предметом було встановлення взаємозв’язків між вчинками людини (потребами, мотивами) і об’єктивними чинниками середо­вища. Дослідження велися у двох напрямах — ситуаційному та конфліктологічному.

У контексті ситуаційного підходу вивчали об’єктивні чинники (фізичне, органічне та соціальні середовища), які впливають на політичну поведінку людини. Політичне життя трактували як систе­му, що знаходиться в певному середовищі, з яким вона взаємодіє. Політична система має кілька властивостей: є відкритою; здатна реагувати на впливи і адаптуватися до мінливих умов; прагне до рівноваги, тобто стабільності (Д. Істон). У конфліктологічному під­ході (в якому політична поведінка апріорі вважалася конфліктною) йдеться про внутрішньополітичний та зовнішньополітичний кон­флікт (Г. Екстайн).

Сучасні дослідники вказують, що сама політична система і окре­мі її інститути висувають вимоги до поведінки громадян (0. Шесто- пал). Актор у певний спосіб сприймає владу, взаємодіє з нею, здій­снює владні повноваження. Здебільшого він може реалізувати політичну поведінку в різних об’єднаннях людей. Будь-яка сукуп­ність людей, якщо вона має з актором психологічні зв’язки націо­нального, професійного, територіального, соціального та ін. харак­теру, набуває властивостей масоподібного психолого-політичного явища.

Об’єднання людей відбувається засобами психолого-полі- тичних станів, що викликані діями політичної влади, які задають форму і характер їхньої політичної активності. Будучи свідомим, актор в одних випадках підкоряється територіальній сумісності, в інших — історичній причетності, в третіх — вільній і невільній активній співучасті. Кожне масоподібне явище має свої індиві­дуальні психологічні механізми, які об’єднують людей у сукуп­ності громадян зі своїм політичним призначенням, способом дії, психологічними проявами. Політична поведінка може набувати варіативності, аж до невпізнаваності в різних державних субкуль- турах (наприклад, традиції європейської демократії та демократії в пострадянських республіках).

Своєрідність політичної поведінки індивіда залежить від харак­теру його відносин з групами, членом яких він є, від групових норм тощо. Розрізняють політичну поведінку індивідуальну й групову, стихійну (у формі незапланованих вчинків окремих індивідів; не­організовані масові бунти, повстання) і організовану (наприклад, мітинги протесту, демонстрації).

Система залучення громадян до політики починається з най­простіших форм політичної участі (коли індивід або група залуча­ється до владних відносин, що мають політичний характер) і роз­вивається до найвищих рівнів професійної політичної діяльності акторів. Політична участь виконує переважно функції політичної соціалізації, політичного виховання, а її зміст набуває відміннос­тей залежно від політичного режиму суспільства.

Система мотивів політичної участі зумовлює форму її існуван­ня. Форми пов'язані з безпосереднім виконанням тих чи інших дій або з відмовою від участі, тобто неучасті (наприклад, політичний бойкот), коли в цьому проявляється ставлення до суспільно-полі­тичної дійсності (за С. Рубінштейном).

Формами активної політичної поведінки можуть бути: а) пози­тивні або негативні реакції на імпульси, що виходять від політичної системи та її інститутів; б) участь у діях, пов’язаних із делегуван­ням повноважень (тобто участь у виборах); в) участь у політичних іа наближених до них організаціях; г) виконання політичних функ­цій у рамках інститутів, які входять до політичної системи або діють проти неї; д) пряма дія; е) активна діяльність у позаінституційних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи, які вимагають її докорінної перебудови.

Так звана пасивна участь має прояв (а) у повному відчуженні від політичних відносин (пасивність; політична апатія); (б) квазі-участь у політиці. Також розрізняють реактивну (діяльність, що спрямо­вана на підтримання «зіаіиз рио») і проактивну політичну участь (прагнення до нового устрою відносин) та пряму й опосередковану.

Механізмами політичної поведінки є (а) інстинкти (насилля, агресія, жорстокість, солідарність); (б) навички (прийоми, способи, звички, політичні установки, стереотипи); (в) розумні дії (цілепо- кладання, масова політична участь, політичний протест та ін.). Інс­тинкти мають прояв у ірраціональних, чуттєвих формах політичної поведінки актора, групи, маси. Навички (вторинні навички) є ре­зультатом навчання та засвоєння політичного досвіду. Вони мають прояв як різного роду компетенції політиків та пересічних акторів. До їхнього складу належать вміння, звички, стереотипи тощо, які формуються і підтримуються на певному рівні у громадян засоба­ми політичної просвіти.

Компетентність є тим необхіднішою, чим складнішою є форма політичної поведінки. У політиків-фахівців компетентність є під­ґрунтям для становлення майстерності та професіоналізму (про­фесіоналізму діяльності та професіоналізму особистості). Розумні дії характерні для політичної діяльності, коли йдеться про міру усві- домленості політичної поведінки, її ефективності та відповідності задекларованим цінностям та цілям.

Політична поведінка може розглядатися в аспектах політич­ної активності, політичної роботи, політичної діяльності. У різних ситуаціях той чи інший аспект виходить на перший план. Тобто актуалізуються різні характеристики політичної поведінки, що ре­алізується у формі відповідного масоподібного явища психолого- політичного характеру.

Політична активність відображує доцільність політики, в тому числі демонструє здатність населення зберігати доцільну політич­ну поведінку при межових психологічних навантаженнях суспіль­ства (наприклад, під тиском соціального, економічного, право­вого, фізичного життя). Психологічне навантаження інноваціями різного штибу має бути адекватним до здатності населення при­ймати політичні реформи без порушення психіки і діяльності. По­літична пропаганда, технології виборчих кампаній орієнтовані на управління політичною активністю.

Політична робота регулюється цілеспрямованістю політики. Вона визначає здатність спільноти підтримувати тривалий час цілеустремління, спрямованість поведінки в ускладнених та екс­тремальних умовах життєзабезпечення суспільства. З'являється під впливом свідомого цілепокладання, належить до видів трудо­вої діяльності. Вона полягає в стратегічному цілеутворенні для сус­пільства. Політична робота є орієнтованою на психологічну керо­ваність людей, яка характеризує здатність населення так швидко засвоювати нове цілепокладання у своїй поведінці, щоб встигати адаптуватися до інноваційних змін політичних цілей і механізмів влади. Інерційність цілепокладання залежить від національних традицій, соціального складу населення, рівня культурного і освіт­нього розвитку, розподілу людей за статтю, віком, професіями.

Психолого-політичні характеристики масоподібних явищ да­ють змогу ідентифікувати аспекти і форми політичної поведінки, а, отже, прогнозувати політичну поведінку людей, які до них входять.

Політична робота здійснюється у таких формах масоподібних явищ, як команда, уряд, армія, колектив, де провідною є інструмен­тальна (виконавська) функція політики, а люди об’єднуються на основі спільної життєвої позиції. Команда як психолого-політичне масоподібне явище має чітку організаційну структуру і формується для виконання політичних рішень з осіб, готових дисципліновано виконувати визначені, конкретні дії в межах правового регулю­вання. Уряд формується з висококваліфікованих фахівців для ви­конання політичної програми управління суспільством у межах здійснення інтелектуальної експансії. Армія є інструментом вико­нання політичних завдань методами колективного структуровано­го насилля. Колектив формується із числа фахівців, які реалізують свої професійні обов’язки і діють, переважно, методами економіч­ного примусу.

Також політична робота реалізується у таких масоподібних явищах, як партія, аудиторія, мала група, публіка, де провідною є функція комунікації та поширення політики на основі спільного світогляду. Партія є спеціально сформованою групою, члени якої діють спільно і цілеспрямовано у боротьбі за політичну владу. Аудиторія виникає з числа фахівців, які функціонують у дискурсі політичної інформації, здатні розуміти механізми політики, ово­лодівати новими знаннями і навичками. Мала група створюється для поширення політики безпосереднім способом на основі не­формальних відносин і призначена для організації морального, фі­зичного, економічного і правового самозахисту. Публіка поширює стереотипи сприймання і стандарти політичної поведінки у місцях збору людей, які спостерігають за спеціально організованим ви­довищем.

Політична діяльність здійснюється у таких формах масоподіб- них явищ, як парламент, нація, зібрання, де провідною є функція творіння політики на основі спільної картини світу. Парламент складається з числа обраних осіб, які мають створювати нові за­конопроекти, брати на себе відповідальність за прийняття полі­тичних рішень та ін. Нація актуалізується як реакція на небезпе­ку втрати життєвого простору народом, який має спільність мови, території, історії та традицій. Політичне зібрання виникає як реак­ція суспільства на зниження продуктивності політики з людей, які об’єднуються для розв’язання суспільно-політичних проблем та здатні нести персональну відповідальність.

Політична активність здійснюється у таких формах масопо- дібних явищ, як сім'я, населення, мітинг, натовп, де провідною є функція узгодження інтересів і мобілізація активності учасників політики на основі спільного способу життя. Сім’я утворюється із кровно близьких осіб, які підкоряються політиці настільки, на­скільки вона відповідає природній потребі продовжити свій рід. Населення утворюється з маси людей, які підкоряються політиці для задоволення потреби у збереженні життя на території спіль­ного проживання осіб різних національностей, професій, соціаль­ного стану. Мітинг формується зі спеціально організованих людей для активного виступу на підтримку або проти влади у зв’язку зі змінами в традиційному способі життя суспільства. Натовп утво­рюється з випадкових осіб, які беруть участь, наприклад, у непо­корі стосовно влади в момент загострення соціально-економічної напруженості у суспільстві.

Разом з тим масоподібні явища мають спільнії риси. Зокрема, команда, парламент, натовп, партія є об’єднаннями людей за ознакою політичної спрямованості й толерантності до негативних практичних станів. Члени цих об’єднань схильні до співучасті у по­літичних діях. Уряд, рада, сім’я, аудиторія є об’єднаннями людей, які є чутливими до цілепокладання політики. Вони мають розви­нені гуманітарні психічні стани, прагнуть до свідомої політичної діяльності. Армія, нація, населення, мала група є об’єднаннями людей, які виражають доцільність політики. Вони мають розвинені емоційні стани і виявляються мимовільно причетними до політич­них дій. Колектив, зібрання, мітинг, публіка є об’єднаннями людей, які мають чітку політичну цілеспрямованість.

Особливості потребово-мотиваційної сфери особи (смисли, цінності та цілі), які лежать в основі політичної активності, значно зумовлюються становою ознакою актора. Станові відмінності є психологічним чинником поведінки, який зумовлює ставлення до

політичних установок, який формується у людини під впливом со­ціально-економічного статусу, інтересів страти, прошарків, груп оформлюється у ціннісно-світоглядну складову політичного фено­мену опозиційності.

Політична поведінка актора може змінюватися під тиском пе­реконання, навіювання, примусу або доведення. Також вона може визначатися соціально-психічними механізмами зараження, на­слідування, зміцнюватися вихованням, конструюватися освітою. Управління політичною поведінкою можливе через систему пси­хічних станів (наприклад, мотиваційних, гуманітарних, емоційних, практичних).

Кожне масоподібне явище розвивається на основі певного до­мінуючого психологічного параметра: наприклад, натовп здебіль­шого визначається впливом емоцій, аудиторія переважно об’єд­нується процесом розуміння проблеми, партія будується на основі психолого-політичної спрямованості її членів тощо. їхня поведінка може бути позитивною, конструктивною або деструктивною, агре­сивною, руйнівною. Наприклад, якщо зібрання або рада, сім’я чи парламент виконують свої політичні функції, то і людина як член цих об’єднань має відповідні психологічні властивості актора: дис­циплінованість, розумність, доброзичливість. Регресуючи, масо­подібне явище в більшості випадків зумовлює регресію психіки людей, які до нього входять.

Міжіндивідні й міжгрупові відмінності у сприйманні однієї сус­пільно-політичної дійсності не можна пояснити лише неоднакови­ми — об’єктивними і суб'єктивними — пізнавальними можливос­тями людей, оскільки люди, які належать до одного культурного середовища, маючи переважно однакові джерела інформації, від­різняються за своїми соціальними уявленнями, поглядами, пе­реконаннями та ін. Потребово-вольова сфера є тим' контекстом, який дає змогу з’ясувати рушійні сили пізнавального процесу; його вибірковість та спрямованість; чинники, що визначають від­бір людьми тих соціальних знань з наявного діапазону, які їм на­дають їхній час та культура. Мотиваційно-вольова сфера політич­ної психіки дає відповідь на питання: що потрібно і чого хочуть люди від політики?

ПОЛІТИЧНІ ПОТРЕБИ ТА МОТИВИ СУБ’ЄКТІВ ВЛАДИ