(Теоретичний блок)

Навіть вороги, не милуючи просто хоробрих, віддають шану героям.

В. Роменець

Політичний вимір (порівняно з історичним) є більш швидкоплин­ним та мінливим. Це створює ілюзію величезних (якщо не необме­жених) можливостей щодо втручання людей (політиків при владі, політичних партій, які діють у конкретний історичний час) у процес соціально-політичного розвитку. Стосовно цього показовими є суспільно-політичні перетворення у багатьох країнах світу в XX ст., і Україна не є винятком. Явище політичного лідерства та керівни­цтва у сучасних умовах характеризується відмінними сутнісними рисами, здебільшого зумовленими процесами глобалізації та пе­реходу найбільш розвинених суспільств до рівня інформаційних.

Політичне лідерство і керівництво є суспільними інституціями, які існують у контекстах, що зумовлюють їхню появу та існування: соціобіологічних (Е. Аронсон, Л. Гумплович, Ф. Ніцше), соціокуль- турних (С. Тейлор), історичних (Д. Стоун), економічних (Д. Норт, Р. То- мас), юридичних, ідеаційних (Р Патнем). На це вказують як зару­біжні, так і вітчизняні дослідники.

Найпоширенішими сучасними політико-психологічними підхо­дами до дослідження політичного лідерства/керівництва є (а) сис­темний, де політичні лідери розглядаються через діапазон ролей, які вони виконують у суспільстві й через це контролюють та коор­динують взаємодію соціальних систем (М. Мемфордта ін.). Розгля­даючи політичне лідерство як різновид управлінської діяльності розмежовують політичне лідерство у контексті виконавчої гілки влади на інститути політичного лідерства і державного управління. Це дає можливість збалансувати політичну діяльність із держав­ним керівництвом; (б) когнітивістський, де з’ясовуються механіз­ми творення іміджу лідера та відповідності йому реальної людини (Д. ільген, Т. Мітчелл, Д. Фрекріксон, П. Фролов); (в) інтеракціо- ністський, де вивчаються особливості взаємодії та поведінкового обміну між лідером і членами групи (Дж. Пфеффер, Е. Голландер);

(г) психоаналітичний, де досліджуються рольові структури, міжосо- бистісні й міжгрупові відносини в системі влади (В. Лангер та ін.);

(д) діяльнісний, де вивчається процес політичної соціалізації, ме­ханізми політичної підтримки, політичної участі тощо (Ф. Грінстайн, Д. Істон, В. Татенко, О. Шестопал); (е) нормативний, де політичне лідерство аналізується переважно як політико-правова пробле­ма, що вирішується із застосуванням юридичних засобів, вод­ночас залишаючи поза межами аналізу специфіку політичного середовища (наприклад, явище політичної доцільності). Політичне лідерство визначається як правова норма, у просторі якої форму­ються партнерські відносини мас та еліт, знімаючи в системному існуванні політичного об’єкта певну підпорядкованість (В. Журав- ський, В. Шаповал, Ю. Шемшученко); (є) соціально-психологічний, де розглядаються процеси формування політичних лідерів та еліт через явище соціального інтересу і механізмів його передавання до структур влади. Лідеротворення трактується в інтеракціях фор­мальних і неформальних соціально-політичних груп, де зворотний зв’язок від суспільства формує політичне лідерство, його інститу­ти, спрямовує й контролює політичну діяльність (через розмежу­вання функціональних сфер та делегування представницького статусу). Політичне лідерство визначають як надкласовий полі­тичний прошарок, що відтворює інтереси й потреби суспільства в цілому. Його ідентифікують з верхівкою групи, яка його делегує. У тріаді маса — еліти — лідери політичне лідерство постає як ціліс­не явище, похідна субсистема суспільства з автономними сфера­ми формування (А. Бентлі, М. Олсон, Д. Трумен).

Партологічний напрям, як різновид соціально-психологічного підходу, центральною розглядає проблему взаємовідносин суб’єк­тів політики (актора та соціальних груп). Система багатопартійнос­ті, збільшуючи лідеротворчий простір суспільства, сприяє поси­ленню представницької бази об’єднань і рухів. Зміст політичного лідерства розглядається з позицій реальної конкурентоспромож­ності та дієспроможності лідера (або претендента на управлін- ня-керівництво), формування і здійснення ним владних функцій (М. Дюверже, М. Острогорський, М. Томенко).

У радянських соціально-психологічних дослідженнях проб­лема лідерства відрізнялась у змісті понять «лідер» і «керівник». (У 1960-ті рр. Б. Паригін, Л. Уманський, Г. Ашин вивчали лідерство та керівництво як два подібних за цільовими функціями, але різ­них за соціально-психологічними механізмами і змістом явища).

На початок XXI ст. у світовій політичній науці домінує новий, по- ліархічний концепт — політичне лідерство як явище складається з множинності міжособових відносин і соціально-політичних сил, які утворюють дане суспільство. Таким чином воно містить основні характерні ознаки, що притаманні політикам усіх цивілізованих країн. Надаючи перевагу окремим сутнісним проявам політичного лідерства/керівництва, дослідники виділяють різні його структур­ні складові. Воно є атрибутом політичної взаємодії, здійснюється в рамках політичних відносин, політичної системи суспільства, між державами та ін.

У сучасній політико-психологічній науці існують основні підходи до визначення природи політичного лідерства/керівництва: 1) як різновид влади (що спрямована згори донизу), носієм якої є суб’єкт (один або група осіб), спирається на авторитет лідера і на визна­ння правомірності керівництва, що спонукає інших людей до дій (Ж. Блондель, Л. Едінгер, В. Кац, О. Траверсе); 2) як управлінський статус, керівна посада, пов’язана з прийняттям обов’язкових для більшості рішень (Ф. Даунтон); 3) як обмін або торг, де діяч обіцяє пов’язаній з ним групі або суспільству відстоювати їхні інтереси в обмін на підтримку його персони (Дж. Оппенгеймер, Н. Фроліх); 4) як породження неформальних відносин всередині групи, де лі­дер висувається стихійно знизу і приймається послідовниками, бу­дучи символом єдності та взірцем для наслідування.

Прихильники кратологічного підходу природу політичного лідер­ства вбачають у феномені влади, де влада є головною його скла­довою, особливою формою. Спроби виробити комплексну, універ­сальну модель політичного лідерства містяться у концепціях влади (Т. Адорно, Р. Арон, М. Вебер, Г. Лассвелл, Т. Парсонс, Б. Расссел, Г. Саймон, Р.-Ж. Шварценберґ). Вітчизняні дослідники включають у його зміст, окрім здатності впливу на політичну діяльність, і сам процес (у межах території населеного пункту, регіону чи країни в цілому) досягнення конкретно визначених цілей (Б. Кухта, В. Лит­вин, А. Пойченко).

У моделях управління службові обов’язки державного діяча трактуються як право приймати відповідальні рішення і реально виконувати центральну роль в організації життєдіяльності гро­мадян, характеризують лідерство як інституційний фундамент суспільства й водночас інституційне середовище, в якому форму­ється і діє керівник (М. Браун, Р. Даль).

Дихотомія політичного лідерства/керівництва має прояв у яви­щах персоніфікації влади та «особистої» влади (Р.-Ж. Шварцен- берг). Персоніфікація влади як уособлення верховної влади політи­ком має прояв, коли (а) лідер символізує собою державу, партію та ін. (тобто лідер і керівник поєднуються в одній персоні); (б) відсутня «особиста» влада (радше номінальна влада, тобто актор є нефор­мальним або нелегітимним лідером, а не керівником). «Особиста» (за Р.-Ж. Шварценберґом) влада має прояв через професійний політичний статус і соціально-політичні ролі актора-керівника. По­літичне керівництво існує у формі політичних інститутів (монархії, президентства, прем’єрства та ін.), а політик, який обіймає посаду, контролює та зосереджує у своїх руках усі повноваження та атри­бути верховної влади. Отже, у конкретній політичній практиці спів­відношення лідерства і керівництва складається по-різному. Лідер і керівник можуть співпадати або ні в одній особі. У межах спіль­ноти може функціонувати один або кілька лідерів, домінувати по­літичне лідерство і/або керівництво як суспільно-політичне явище.

Існують так звані альтернативні підходи, в яких змістовий кон­текст наближається до політичного лідерства або до керівництва. Представники першого підходу тлумачать політичне лідерство як інститут громадянського суспільства (особливий вміст незалежних і конкурентоспроможних відносин і структур), що становить дже­рело владарювання та формується і функціонує на поліцентрич- ній основі. Така точка зору знайшла втілення в типології влади й харизматичній концепції лідерства (М. Вебер), теорії демократії більшості (А. де Токвіль), поліархічній теорії демократії (Р. Даль), концепції творчої меншості (А. Тойнбі).

Представники другого підходу вважають лідерство продуктом розвитку держави, в якій політично забезпечені та юридично за­кріплені права й обов’язки політичного діяча. Це обґрунтовано теорією класів і класової боротьби (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін), теоріями класичного елітаризму (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс), національних еліт (Р. Міллс). Процеси лідеротворення зводяться до домінуючої моделі добору та відбору кадрів на керівні посади, яка не є контрольованою з боку громадськості. По-суті йдеться про політичне керівництво. Зокрема, критичний аналіз «змовницьких теорій» керівництва представлено у роботах К. Поппера, Р. Такера, М. Джилласа.

Новітні концепції формування політичного лідерства, пов’яза­ні з «практопією» як новою цивілізацією «третьої хвилі» (за О. Тоф- флером) та політологічними «моделями майбутнього державного управління». їхньою характерною ознакою є зміщення влади, від­мирання глобальної протилежності лідеротворчих систем, ліквіда­ція двополярності та посилення багатополярності у світі (Б. Жобер, М. Крозьє, П. Мюллер). Концепція багатоманітності виходить з того, що світ різноманітний не тільки у своїх безмежних проявах, а й у фундаментальних основах. Система формування політичного лідер­ства сучасної України застосовує комплекс методів просування до влади, характерних для західного світу. Водночас вона успадковує риси, притаманні корпоративній кадровій політиці, й провокує ути­літарне використання олігархією, кланами демократичних норм і процедур як декорації, необхідної форми для своєї легітимації.

Об'єктивність політичного лідерства зумовлена соціально-по- літичними причинами його виникнення й розвитку, місцем і роллю в організації суспільного життя, системна організація якого потре­бує узгодження людських потреб і дій. Це характерно для розви­нених демократій, де політичне лідерство є суспільно-політичним інститутом. Суб’єктивність політичного лідерства пов’язана з пер­соною лідера — конкретна особа (чи група) стає суб’єктом лідер­ства завдяки своїм властивостям (наприклад, авторитету, харизмі) й добровільному підпорядкуванню інших акторів з метою реаліза­ції спільних інтересів. Як колективний суб’єкт політичне лідерство обгрунтоване марксизмом, класиками психології мас (Ґ. Лебон, С. Сігеле, Ґ. Тард). Як політичні лідери/керівники можуть виступа­ти президент, прем’єр-міністр, члени уряду, парламенту, активісти політичних партій, регіональні менеджери, мери міст, а також різ­ні об’єднання людей як політичних інститутів та інституцій (партії, громадські організації, еліти діячів економіки і культури, інші ко­лективні групи, навіть політичні системи), які здійснюють вплив на все суспільство або його частину.

У структурі політичного лідерства/керівництва виокремлюють взаємодію кількох чинників:

а) особистісні риси лідерів; б) засоби (інструменти), які є в роз­порядженні; в) ситуацію, з якою вони мають справу (Ж. Блондель);

а) характер самого лідера; б) властивості його конституентів (прибічників, виборців і, далі, всіх політичних суб’єктів, які вза­ємодіють з лідером); в) природа взаємозв’язків між лідером і по­слідовниками; г) контекст чи конкретна ситуація, в яких лідерство здійснюється; д) результати взаємодії лідера та послідовників в конкретній політичній ситуації (М. Германн);

а) особистість; б) роль; в) організація; г) задачі; д) цінності;

е) інститути (Дж. Пейдж);

а) суб’єкт; б) процес; в) умови; д) результат (О. Траверсе).

Політичне лідерство/керівництво формується і діє на соціально- політичних рівнях, які утворюють владну вертикаль сучасного сус­пільства, й таким чином набуває відповідних функцій. Лідерство на рівні малих груп є механізмом інтеграції групової діяльності. Визначається система мотивів та цілей (цілепокладання), відбува­ється самовизначення акторів та структурування спільноти (іден­тифікація), формування системи ідеалів, цінностей, писаних і непи­саних правил політичної поведінки (аксіологічна складова).

На рівні політичних рухів політичне лідерство формується спіль­ністю претензій на владу конкретних статусних верств. Виражен­ня інтересів певного прошарку форматується у так званий кодекс прав, обов’язків та санкцій за їхнє порушення (нормативна функ­ція). Здійснюється представництво рівня домагань і потреб полі­тичної спільноти, тобто утворюється психологія певного прошарку, стану в політиці (репрезентативна функція). Персона лідера стає символом політичної позиції частини населення. Як спосіб орга­нізації політичної влади в умовах розподілу влад, диференціації соціальних прошарків на основі економічного стану і відповідно­го світосприйняття політичне лідерство визначає взаємне задо­волення інтересів лідера, послідовників та супротивників, де орі­єнтація на соціальне партнерство входить до системи політичних цінностей суспільства.

Тип культури, політичний режим, зрілість громадянського сус­пільства та інші чинники зумовлюють функції політичного лідера/ керівника (напрями його діяльності): а) інтегративну (на основі загальної ідеї); б) орієнтаційну (як вироблення політичного курсу);

в) інструментальну (механізм здійснення цієї програми); г) мобі­лізаційну (на основі стимулів та лідерської харизми). У країнах з високою залежністю особи від влади (наприклад, Україна, Ро­сія), відповідно до соціокультурних умов додатково формуються ролі й функції (д) соціального арбітражу і (е) патронажу (лідер/ке­рівник виступає як гарант справедливості, законності й захисту), (є) легітимації політичного порядку (обгрунтування правомірності політичного режиму) та (ж) координації діяльності інститутів влади, розробки програм діяльності, які стають мотивацією до реальної політичної практики мас.

Політичне лідерство/керівництво існує як цілісний «геном» (як суть взаємин домінування — підкорення). Як і будь-якій ці­лісній системі, йому властива емерджентність, коли утворення нової якості не зводиться до суми властивостей її елементів. По­літичне лідерство/керівництво за своєю природою є водночас полісистемним, гетерогенним, гетерохронним суспільним явищем, яке має характер чинника суспільно-політичного розвитку. Це по­в’язано зі сферою узгодження соціальних, суспільних, політичних інтересів у великих спільнотах людей.

Політичне лідерство/керівництво має універсальні закони (так звані парадокси), які діють у будь-якому політичному середовищі й зумовлюють дію механізму саморегуляції політичного середо­вища в цілому: 1. Політичний лідер є найкращим із середовища і водночас залишається носієм і виразником цінностей, ідеалів субкультури цього ж суспільно-політичного середовища (тобто йдеться про соціальні, субкультурні та інші межі й можливості його домінування та впливу). 2. У процесі боротьби за статус (посади) політик змінює три команди: з однією він йде до влади, з другою — працює у владі, з третьою — з неї йде.

У цілому політичне лідерство/керівництво існує водночас і/або послідовно як:

• універсальний феномен людської діяльності, один з різно­видів лідерства взагалі; тобто є процесом взаємодії між людьми, під час якої впливовий учасник (що має реальну владу та автори­тет) політичного процесу, який незалежно від формального статусу здатний консолідувати зусилля людей, спрямовуючи їх на досяг­нення спільних цілей;

• механізм самоорганізації соціуму;

• функція політичного керівництва й управління, де ототожню­ється лідерство з керівництвом і управлінням; формальне воло­діння владою розглядається як необхідна і достатня умова лідер­ства; політичне лідерство як соціальний інститут ототожнюється з органами державної влади;

• спосіб побудови та умови організації влади, коли інтегру­ються різні спільноти соціуму стосовно розв’язання суспільно-по­літичних проблем;

• форма прояву еліти як суб’єкта політики;

• результат політичної діяльності (у формі політичного устрою, політичних інституцій та інститутів, суспільно-політичних ціннос­тей); тобто інваріантна модель продукування верховної влади;

• індивідуальний стиль діяльності актора: а) діяльність лідера постає як адміністративна (зводиться переважно до правових, партійно-етичних, релігійних та інших регуляторів політичної пове­дінки посадової особи); б) або як харизма (як найвищий розвиток здібностей до політичної діяльності, геніальність у політиці).

• чинник суспільно-політичного розвитку.

ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЛІДЕРІВ/КЕРІВНИКІВ