(Блок поглиблення)

Когда дует ветер перемен, умншй человек поставиш ветряную мельницу.

Мао Цзздун

У сучасному світі неможливо обійтися без технологій. Політич­на технологія є сукупністю процедур, засобів, способів вирішен­ня політичних завдань, які застосовуються у певному алгоритмі й спрямовані на найбільш оптимальну та ефективну реалізацію ці­лей та завдань політичного менеджменту (Л. Кочубей).

Технології політичної діяльності є взаємозв’язком структур­них і функціональних елементів, які зумовлюються цілями само­го суб'єкта політики і політичною системою в цілому. Політична діяльність і технології діяльності як її конкретні прояви є системою з численними структурно-функціональними складовими і зв'язка­ми між ними. Раціоналізація суспільно-політичної діяльності здій­снюється всіма соціальними групами і спільнотами.

Технологічний процес функціонує у різних системах взаємодії і у відносинах типу «суб’єкт — об’єкт» зокрема. Суб’єкт формує цілі власної діяльності й діяльності підвладних йому об’єктів, володіє ресурсами влади, набором засобів її здійснення, а також має до­свід, потенціал та ін. Результатом технологічного процесу є про­дукт діяльності. Це артефакт, який може бути матеріалізованим (наприклад, впровадження новітніх знань в реальний суспільний процес), або мати слабо формалізований символічний характер (посилення соціально-політичного впливу, здобуття авторитету, створення нового іміджу та ін.).

Проте не можна зводити суспільно-політичну діяльність до реа­лізації лише технології. Технологізація політичних процесів має

меж/: а) часові (в межах окремої політичної кампанії); б) просторо­ві (актор, який застосовує технологію не може впливати на перебіг політичного процесу через його віддаленість; технологія для пев­ного етносу є ефективною лише для нього); в) ресурсні (відсутність достатніх ресурсів зумовлює неможливість застосування певних технологій); г) дискретність політичного процесу; д) наявність не­врахованих ступенів свободи об’єкта в конкретній ситуації; е) ла­тентні чинники. Специфіка політичної діяльності полягає в тому, що вона спрямована на владу і нерозривно пов’язана з усіма сферами суспільного життя, обмежена лише правом, яке визначає допустимі межі політичної діяльності й можливості суб'єктів політики.

Технологія в широкому сенсі — це інструментальний спосіб ра­ціональної дії, який застосовується у будь-яких більш-менш формалі­зованих аспектах політичної діяльності. Політичні технології і практи­ки є суспільно значущими, оскільки їхнє формування розгортається у соціальній дійсності й реалізується через взаємодію індивідів, со­ціальних спільнот і соціально-політичних інститутів. Це вид політичної активності суб’єктів політики, який характеризується боротьбою за владу, організацією, ієрархією і здійсненням політичної влади, роз­робленням і застосуванням засобів і методів політики.

Зокрема, піддається технологізації лобістська політична діяль­ність, тобто діяльність з активного відстоювання своїх інтересів групами тиску (причому технологізується як легальний, так і тіньо­вий лобізм). Говорять про лобізм президента, уряду, депутатський лобізм та ін. У країнах існують лобістські центри (юридичні фірми, консалтингові агентства і РР-агенції, відділи зі зв’язків із дер­жавними органами у великих міжнародних кампаніях тощо), які здійснюють цілеспрямований вплив на органи виконавчої, зако­нодавчої влади. Методи лобіювання, завдяки яким здійснюєть­ся просування інтересів в органах державної влади, піддаються технологізації. Йдеться про методи лобістської діяльності, яка здійснюється у формі: а) інформаційних контактів, наприклад, методи усних, письмових (подача петицій), електронних та інших інформаційних контактів; інформація передається прямо й опо­середковано); б) тиску (парламентський лобізм; політичні торги; тіньові неформальні групування і угоди; кампанії з обробки сус­пільної думки у ЗМІ, що здійснюється такими методами: громад­ська активність, мітинги, демонстрації, кримінальний тиск, шан­таж і погрози, підкуп, обман, торги (наприклад, при прийнятті бюджету), звернення депутатів до уряду, організація суспільної думки через засоби масової інформації; в) обміну або укладання угоди (оборудки).

Лобізм як суспільно-політичне явище здійснюється через різні технології лобістської діяльності, які реалізуються як у правовому полі, так і в нелегальному («нецивілізований» лобізм). Наприклад, технології в контексті вЯ-діяльності (£оуегптепІ геїаіїопз), де лобізм є однією з функцій цієї діяльності. Соуеттепі геїаїіопз є спеціально організованою діяльністю з вибудовування відносин між різними суспільними групами (бізнес-структурами, профспілками та ін.) і дер­жавою. Ця діяльність спирається на комунікацію, звернену від гро­мадян «до політика», «політичної системи», «влади», «держави», «до конкретного державного службовця» тощо.

Результатом СН-діяльності є зміна когнітивних, емоційних та по- ведінкових компонентів установок конкретного державного служ­бовця під час взаємодії (прямої або опосередкованої) із суб’єктом СР-комунікації. СР-діяльність є інструментом взаємодії з акторами, які причетні до вироблення та прийняття політичних рішень, де іні­ціаторами комунікації виступають окремі громадяни, групи та сус­пільні організації, юридичні особи, представники бізнесу, а також представники самої влади у випадку взаємодії всередині влади. Така діяльність містить збирання, обробку та аналіз інформації про діяльність уряду; підготовку і поширення інформації про позиції груп інтересів, які представляються; вплив на процеси прийняття політич­них та адміністративних рішень.

В іміджевих технологіях, наприклад, зі створення персональ­ного іміджу політика зважають на такі аспекти: а) рух до дистинк- тивних відмінностей (уявлення про політика мають бути адекват­ними до уявлень соціуму щодо «добра» і «зла» та інших базових стереотипів); б) підкреслювання особистісних характеристик (ви­користання засобів просування політика всередину сімейного кола, завдяки чому створюється враження про політика як «люди­ни, такої як всі ми»); в) вписування політика в семіотичне уявлення про ідеального лідера (експлуатування тих характеристик особис­тості, які у масовій свідомості населення пов’язуються з поняттям лідерства як такого); г) вписування політика у семіотичну модель вже реалізованого лідера (прив'язка сучасного політика до сим­волізації минулих популярних політиків); д) супутня символізація (ритуалізація політичних заходів, наприклад, парадів, зібрань, міс­ця виступу та символізація автономних сфер іміджу, наприклад, одяг, зачіска, погляд); е) управління процесами масової комуні­кації (формуються політичні очікування населення за допомогою спін-докторів і РР-менеджерів створюють події, враховуючи те, що саме є цікавим не лише для цільових аудиторій, але й для са­мих мас-медіа); є) боротьба з чутками, наприклад, показ штучності створеного скандалу та явної зацікавленості в ньому його авторів (Г. Почепцов).

Еверсійні політичні технології — це соціально-політична діяль­ність, спрямована на дестабілізацію політичної ситуації і зміну на­явного політичного режиму (А. Гапич, Д. Лушников). Рубіж ХХ-ХХІ ст. позначений рядом «кольорових революцій», які є суттєво відмінними від Великої французької революції 1789 р. та буржуазної революції в Російській Імперії у лютому 1917 року. Головна особливість «кольо­рових революцій» — це декларована спрямованість на дотримання законності та чинних конституцій, що відрізняє їх від класичних рево­люцій, спрямованих на зміну конституційного ладу.

Визначають чинники політичних технологій «кольорових рево­люцій»: а) зовнішній тиск; б) делегітимація; в) параліч вертикаль­ної соціальної мобільності; г) суперечності всередині владної еліти;

д) відсутність проекту майбутнього; е) опозиційна сила; є) нездатність влади застосувати силу; ж) регіонально-етнічні суперечності; з) осо­биста унія бюрократів і політиків у правлячому класі; и) привід для революції — фальсифікація виборів або серйозна локальна ката­строфа (С. Белковський).

Виділяють технологічні алгоритми «кольорових революцій»: а) ви­являється потенціал протестних груп; б) визначаються опозицій­ні сили, здатні стати рушійною силою революції; в) у воєнізованих молодіжних таборах за допомогою спеціальних тренувань готу­ються ударні сили революції; г) вибудовується ланцюг практичних цілей; д) забезпечується перевага політичної опозиції в електро­нних ЗМІ; є) використовуються видовищні заходи для активації протестних хвилювань; ж) суспільство приводиться до стану анар­хії; з) управління революцією здійснюється фахівцями; и) після захоплення влади починаються негласні чистки в держапараті (В. Пугачов).

Політична технологія (як і технологія управлінська, соціальна) — є системою жорстко скоординованих елементів: мета — процедури (правила) — технічні засоби — операції (дії) — мотиви (стимули). Це система цілеспрямованих, послідовних, завідомо ефективних дій, розрахованих на досягнення необхідного (заданого) політичного ре­зультату. Політична технологія містить: а) прийоми досягнення негай­ного, локального, короткочасного результату (тактика); б) прийоми здобування глибинного, глобального, тривалого ефекту (стратегія). Політичні технології алгоритмізують, структурують діяльність людей, організацій, систем і тому можуть використовуватися багаторазово для розв’язання аналогічних політичних задач. Суб’єктами політич­них технологій є політична еліта, політичні лідери/керівники, партії, суспільні організації. Об’єктом впливу є громадяни (їхня політична свідомість, поведінка та ін.).

У числі технологічних елементів політики та управління діють стихійно створені регулятори політичної поведінки (звичаї, мо­раль, традиції та ін.). Ці регулятори стверджують базові цінності і залишаються такими і тоді, коли цілеспрямовано використову­ються актором для реалізації власних інтересів. Найбільш поши­реними є інформаційно-комунікаційні технології (політична рекла­ма, РР-технології), технології управління соціально-політичними конфліктами, іміджеві технології політичної комунікації, виборчі (політико-електоральні) технології, технології партійного брендин- гу та ін. Актуальними є розробки технологій у політичному сегменті «блогосфери» (електронні щоденники, сайти, використання сучас­них засобів інтернет-комунікації), управління екстремальними процесами в політиці.

ПСИХОЛОГІЯ ОБДАРОВАНОСТІ ДО ПОЛІТИКИ

(ПРОБЛЕМНИЙ БЛОК)

Існує чимало визначень політики, а отже й характеристик тих, хто її здійснює. Від традиції (яка йде від Арістотеля) вважати люди- ну-політичну суспільною твариною (зважаючи на природні інстинк­ти, потреби володарювати і підкорятися) до гуманістичної традиції (де обстоюється точка зору щодо відповідальності особи в політи­ці, її моральності, етики).

Суб'єктами політики є актори (персональні та групові). У полі­тичній науці розроблено субсистеми суб’єктів політики за крите­рієм інституціалізації: а) держава, б) політичні партії, суспільно-по­літичні рухи, виборчі блоки; в) політична еліта та ін. За критерієм суспільно-політичного дискурсу суб’єкти політики бувають: а) со­ціальні (етнічні, конфесійні соціально-політичні, соціально-класо­ві); б) інституційні суб’єкти (держава, парламент і тощо); в) персо­нальні (політичні лідери/керівники та ін.).

Виділяють суб’єктів — носіїв влади: 1) наукократія (влада тих, хто знає; здійснюють розробки з метою створення сучасних умов для життєдіяльності); 2) технократія (влада тих, хто вміє; впро­вадження наукових розробок); 3) бюрократія (влада уповнова­жених; апарат чиновників, які обслуговують і розпоряджаються механізмами влади); 4) партократія (влада організованих; партія як носій моделі влади; дослідження, проектування, будівництво та експлуатація механізмів влади); 5) автократія (влада сильних; тих, хто має фізичну силу; хто переважає інших за вродженими влас­тивостями (знатність, родовитість); 6) плутократія (влада тих, хто має — банкіри, фінансово-промислові групи); 7) райтократія (вла­да тих, хто пише; інформаційна влада); 8) демократія (влада на­роду); 9) мілітократія (влада військових) (О. Юр’єв, О. Конфісахор). Групи людей, які є носіями влади, представляють певні психотипи, які схильні до певних видів діяльності (що зумовлено, зокрема, субкультурами, професійною специфікою). Історії відомі приклади злиття носіїв влади, коли партократія інтегрувалася з бюрократі­єю, що спричинило появу номенклатури СРСР Актор може розгля­датися як представник різних носіїв влади (зважаючи на рольо­вий діапазон особи).

На основі професійної ідентифікації виділяли три політичні страти: 1) професійні політики, тобто ті, для кого політика є основ­ною справою; 2) політики за випадком (рядових виборців); 3) по­літики за сумісництвом, наприклад, партійні активісти у період ви­борів (М. Вебер).

Поряд з найбільш традиційними професіями керівника (або правителя), радника і чиновника та сформованими в XIX ст. про­фесіями парламентського депутата, політичного публіциста і пар­тійного функціонера або активіста, XX ст. було досить плідним сто­совно появи нових політичних «ремесел» (С. Дергачов, Л. Лінн). У цей період формуються професії лобіста й аналїтика-експер- та, консультанта-технолога (насамперед у сфері проведення ви­борчих кампаній) або політичного оглядача в електронних ЗМІ та Інтернеті (С. Марков). Усі ці «цехи політичної фабрики» об’єднує міра участі у виробленні, прийнятті або впровадженні в життя по­літичних рішень.

Різні види політичної діяльності зумовлюють різні цілі, завдан­ня і способи їх реалізації, а також різні групи суб’єктів, які від­різняються мірою вкпюченості й освоєння політичної дійсності. У соціологічному дискурсі суб’єктів політики в контексті діяльніс- ного підходу розділяють на чотири групи: 1) політики, так званий політичний клас (ті, хто практично здійснює діяльність, пов’язану з досягненням політичної і державної влади, з подальшим вико­ристанням її для досягнення суспільних і/або власних цілей. Це представники законодавчої (парламентарі), виконавчої гілок вла­ди; політики-одинаки-лідери); 2) політологи (історики, фахівці, які вивчають політичну діяльність, представники академічної науки, експерти, аналітики, спічрайтери, радники, політтехнологи-прак- тики, піарщики — всі ті, хто інтелектуально супроводжує політич­ну владу); 3) непрофесійні актори (громадяни, тобто представники суспільної політики, первинні носії політичної влади, які частково, фрагментарно залучаються до політики під час виборів, та ін.); 4) потенційні актори (студенти, ті, хто вивчає політичні науки, прак­тику політичної діяльності й готується в майбутньому, щоб у профе­сійній, громадській та суспільній діяльності скористатися набутими знаннями).

У суспільстві існують певні (достатньо вузькі) групи людей, об’єднаних за професійною ознакою (мають спеціальну підготов­ку), які здійснюють специфічний вплив на всі сторони життя сус­пільства (беруть участь у розробці, прийнятті та здійсненні політич­них рішень), мають свої цілі й завдання, засоби і способи впливу і функціонування.

У кожній з вище описаних груп акторів формується особлива діяльність, яка керується певним мотивом (радше системою моти­вів). Залежно від потреб, сформованої мотивації, соціально-пси­хологічного ресурсу актора (наприклад, потенціалу професійного, особистісного, творчого та ін.) по-різному вибудовується, а отже і спеціалізується політична діяльність.

У політиці зафіксовано досить широкий діапазон мотивів, а отже принципів діяльності, ґрунтуючись на яких актор реалізує певний проект, що відбиває інтереси певної (впливової) групи. Водночас усіх акторів політики об’єднує політична діяльність, якщо її розглядати в контексті культури (цивілізаційної, національної, громадянської, професійної, психологічної, інтелектуальної). По­літична діяльність акторів усіх означених груп в принципі повинна мати спільні властивості, цінності, орієнтири, одним з яких є до­бробут громадян країни, гуманізм як світоглядна орієнтація.

Залежно від прийнятої парадигми політичної діяльності та трак­тування особистості дослідники намагаються з’ясувати властивос­ті особи, які стануть запорукою успішної політики тощо. Зокрема, у теоріях політичного лідерства критеріями типології беруться властивості особистості та ситуації, в якій вона діє, а саме: теорії «героїв» (Т. Карлайл, Дж. Дауд), теорії рис (Л. Бернард, С. Кілбоурн), ситуаційні теорії (С. Казе, Р. Стоґдил), гуманістичні теорії (С. Арґі- рис, Д. Мак-Ґрегор), теорії обміну (Дж. Марч, Дж. Гоманс), мотива­ційні теорії (В. Стоун, Дж. Штерн). Проте ці теорії не вирішили про­блему. Наприклад, спеціальні здібності до політичної діяльності (політичні здібності) стосуються всіх сторін політики як такої. І те­пер достеменно не відомо, коли і як вони починають формуватися в онтогенезі, за якими законами розвиваються, що в них є вро­дженим й існує у формі задатків. Як і будь-які інші спеціальні зді­бності, вони мають розвиватися і формуватися (що організовано відбувається у профільних навчальних закладах).

Особистість політика — феномен, який значною мірою визна­чається складною системою суспільних відносин, національною культурою і політичним контекстом (М. Ракитянський). Політик є особою, яка за спрямованістю своєї діяльності, з одного боку, за­лежить від політичної парадигми у суспільстві, з іншого — його діяльність зумовлена суб'єктивними характеристиками. Отже, детермінантами, які впливають на результати діяльності акто­ра, виступають взаємопов’язані і взаємозумовлені об’єктивні і суб’єктивні чинники (суб’єктивне вираження та відображення об’єктивних суспільно-політичних та інших умов). Онтогенез і про- фесіогенез є процесуальними неперервними явищами. Особис­тість змінюється протягом життя, набуває змін протягом існуван­ня і політична (професійна і непрофесійна) діяльність як артефакт культури. Тобто змінюються засоби, способи, техніки політичної діяльності. Зазнає змін система властивостей, без яких особа не може продуктивно діяти в політиці, змінюється ієрархія (значу­щість) цих якостей. Тому слід говорити не лише про загальні, базо­ві й спеціальні здібності до політичної діяльності, а й про інтеграль­ні (а далі — універсальні) властивості. Однією з них є суб’єктність політика.

Особистісні характеристики актора, моральні норми, здатність будувати процес взаємодії у політичному просторі, його активність визначають ефективність політики як процесу. Саме через суб’єкт­ність розкриваються ті характеристики особистості, які визначають її ставлення до політичної діяльності (О. Брушлінський та ін.). Атри­бутивними характеристиками суб’єктності є активність, самодостат­ність, самовизначення, рефлективність, творчість, усвідомлене став­лення до свого життєвого шляху, до вчинків, можливість свободи вибору і відповідальність за нього, унікальність.

Процес становлення суб’єктності актора пов’язаний з роз­витком політичної свідомості (як складової політичної культури) і політичної самосвідомості (політичної ідентичності та ін.). Особ­ливості цих процесів та політична Я-концепція (як їхній резуль­тат) визначають механізми формування суб’єктного начала лю­дини в політиці як єдності інтра- та інтеріндивідного компонентів особи.

Розглянемо вимоги до професійно значущих властивостей фа- хівців-політиків двох сфер політичної діяльності, тих, хто приймає рішення в законодавчих (депутати) та виконавчих (вищі адміні­стратори) органах влади (так звана еліта «політичного класу»). Йдеться про комплекс професійно значущих якостей: а) інтелек­туальні навички та вміння (здатність сприймати, усвідомлювати і розуміти мінливі явища суспільно-політичної дійсності); б) інстру­ментальні здібності (аналітичні й технічні навички роботи з дер­жавними документами, законопроектами, підзаконними актами управління відповідно до формальних і неформальних процедур); в) соціальна обдарованість (організаційні навички управління людьми, включаючи комунікативні вміння відстоювати і прово­дити «спільну волю» у взаємодії з опонентами; здатність працю­вати у колективі з персоналом апарату або колегами по комітету чи фракції); комунікативні навички здійснення ділового і публіч­ного спілкування (підтримки позитивного іміджу і професійного авторитету); г) спрямованість на інших (дотримання і слідування певним принципам, в основі яких лежать інтереси громадян і цілі держави; ці принципи зазвичай пов’язуються з вимогами спра­ведливості, ефективності, підзвітності та надійності); д) розвине­на научуваність (неперервність професійної політичної освіти й самоосвіти; практичні технології, яким можна навчитися заочно);

е) здатність до творчості в освоєнні «незаданої суспільно-полі­тичної практики», яка має прояв у персональному досвіді актора (коли ніби по замовчуванню спікер знає, що «сьогодні закони не підуть»; становлення індивідуального стилю професійної політич­ної діяльності, стилю спілкування тощо).

Вважають що тим, хто прагне влади або її має, важливо знати, що ефективне використання влади не лише передбачає в її носіїв цупкий розум, високий професіоналізм, завидну ерудицію, життє­вий досвід, здатність до нестандартних рішень і дій, організаційну хватку, хитрість і спритність, міцне здоров’я, твердий характер, але й вимагає особливих, нелегко набутих і високоцінимих громадя­нами якостей, таких як мужність і стійкість, чесність і порядність, вміння ризикувати і протистояти інтригам, здатність переносити удари долі, розчарування, відступництво і, зберігаючи холодний розум, не впадати у смуток і паніку (В. Халіпов).

Харизма — це така властивість особистості, завдяки якій вона розцінюється як обдарована надприродними, надлюдськими спе­цифічно особливими силами і властивостями, недосяжними для інших. Концептуально байдуже знати, як точно оцінюється в об’єк­тивному плані властивість, про яку йдеться з точки зору етики, ес­тетики чи в іншому ракурсі; важливо лише знати, як це розгляда­ють ті, хто харизматично управляються, адепти (М. Вебер).

Властивостями харизматичної особистості є (а) продукування енергії, яка захоплює інших; (б) привабливість; (в) незалежність характеру; (г) розум (унікальні властивості сприймання, пам’яті, мислення, інтелекту, риторичні здібності); (д) щирість; (е) гідність, (є) творчість. Харизма в політиці є найвищим рівнем існування по­літичної обдарованості (геній політики) та еталоном (наднорматив­ним зразком) актора. Коли говорять про «злого генія» в політиці, то «геній» є індивідуально-психологічною характеристикою актора, а «злий» — відбиває суспільно-політичний контекст його засто­сування.

Задатки, здібності, обдарованість, талант, геніальність у полі­тиці — є рівнями розвитку загальних та спеціальних індивідуаль­но-психологічних особливостей актора, які визначають діапазон видів політичної діяльності, в яких він може досягти найвищих успіхів. Здатність до політики має прояв у соціальній активності, яка може бути для актора і покликанням, і професією. Політика як спеціальна діяльність є здебільшого другим (або якимось надця- тим) фахом людини. Тому творцями політики є всі члени соціуму, які певною мірою залучаються до неї.

Це можна співвіднести з проявами суб’єктності актора: еліта — як вишуканий творець політики (майстерність, професіоналізм); творчі виконавці (професійна грамотність, компетентність); «тупі» виконавці (професійна безграмотність, мінімальна політична по­інформованість); фанатичні виконавці (професійні, особистісні де­формації) тощо.

Враховуючи роль людини у процесі політичної діяльності й став­лення особи до праці, схематично можна виділити види політичної діяльності, які відображають особистісну та професійну зрілість актора, етапи сходження на вершини професіоналізму в контек­сті політики: людина — соціальний індивід (актор складова маси; активність політична); людина-виборець (складова електорату; по­літична поведінка); людина-громадянин (учасник політичної діяль­ності); кваліфікована (індивідуальна і спільна) політична діяльність (службовець; діяч політичного процесу); вільна самостійна робота в політиці (людина — суб’єкт політики); професійна політична ро­бота (людина-професіонал, компетентний діяч), творча робота по­літика (людина-творець).

Розділ 5

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА ТА КЕРІВНИЦТВА

ПСИХОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА/КЕРІВНИЦТВА