M00788(философия)

51

4.2.4. У кінці 4 ст. до н.е. посилюється криза грецької рабовласницької демократії. Афіни увійшли в склад великої держави, утвореної А. Македонським. Ця криза викликає значні зміни у духовному житті старогрецького суспільства та посилив споглядальний характер старогрецької філософії. У той час виникають три основні течії елліністичної філософії: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм.

Філософія Епікура (341-270 до н.е.) – найвищий етап розвитку старогрецького атомістичного матеріалізму. Головною метою філософії Епікур вважав створення етики – вчення про поведінку, яка приводить до щастя. Але етика може бути сформована тільки при умові, якщо визначено місце, яке людина–частка природи – займає у самій природі. Етика повинна спиратись на фізику, яка містить у собі вчення про людину. Ідеї Епікура були сформульовані у трактатах “Правило”, “Про природу” (37 книжок). Про етику філософ розмірковує в книгах “Про спосіб життя”, “Листах” та в трактаті “Про кінцеву мету”.

Епікур відстоює та розвиває матеріалістичний сенсуалізм. Усе, що ми відчуваємо, істинно, відчуття ніколи нас не обманюють.

Помилки виникають внаслідок неправильної оцінки того, про що свідчать органи почуттів: самі ж органи почуттів не судять і тому не можуть помилятись. На відміну від Демокрита, Епікур не вважає чуттєві сприймання чимось другорядним. Головна діяльність логічного мислення – індукція узагальнення, висновки.

Сприймаючи основні положення атомістики Демокрита, Епікур намагається довести, що вчення Демокрита про причинну необхідність усіх явищ природи не повинно вести до висновку про неможливість для людини свободи. В рамках необхідності повинен бути вказаний шлях до свободи. Керуючись цією думкою, філософ переробляє атомістичну теорію. Якщо у Демокрита рух атома у пустоті залежить від механічної зовнішньої необхідності, то Епікур вважає, що рух залежить від внутрішніх якостей атома – його важкості, яка поряд з формою, положенням є важливим об’єктивним внутрішнім визначенням атома. Тому Епікур стверджує, що нескінченна тільки кількість атомів, тому що атоми не можуть мати велику важкість.

Рухаючись атоми можуть самостійно відхилятись на невеликий кут по відношенню до першопочаткового – прямолінійного – шляху руху і, таким чином переходити з прямолінійного шляху до криволінійного. Ця ідея про саморух атомів – оригінальний внесок Епікура в

52

розвиток матеріалізму. Філософ вважав, що самостійний рух атомів становить необхідні умови свободи людини.

Етика Епікура спрямована проти релігійного марновірства, яке, на його думку, принижує людину. Для Епікура критерій щастя – це почуття задоволення. Благо є все те, що породжує задоволення, зло – те, що породжує страждання. Епікур доводить необґрунтованість таких страхіть як страх перед втручанням бога у людське життя, страх перед смертю. Визволення від страхіть відкриває шлях до щастя. Мудра людина розрізняє три види задоволень: 1) природні та необхідні для життя; 2) природні, але для життя не необхідні; 3) не необхідні для життя та не природні. Ціль мудреця досягти тільки перших та утримуватись від інших. Результатом такого утримання є повна безтурботність, яка і є щастя філософа. Вищим благом Епікур вважав блаженство, насолоду (гедоне). Воно полягає у задоволенні природних потреб і в досягненні природного душевного спокою душі (атараксія), і тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги він вважав природними, бо вони обумовлені людською сутністю.

Вчення Епікура було останньою видатною матеріалістичною школою старогрецької філософії.

У кінці 4 ст. до н.е. в Греції формується стоїцизм, який в елліністичному, а також у римському періоді становиться найбільш поширеним філософським напрямком. Засновником цієї школи стоїків був Зенон з Китая (Кітєону) (366-264 до н.е.) Ця школа вела боротьбу проти вчення Епікура. Як і епікурійці, стоїки головною метою філософії вважали формування етики, яка спирається на фізику та вчення про пізнання, яке вони називали логікою.

Фізика стоїків виникла як синтез фізики Аристотеля, особливо вчення про форму та матерію з деякими елементами вчення Геракліта. У стоїків світ є єдине тіло – живе та одухотворене його тілесним подихом (пієвмой). Це вчення носить еклектичний характер.

Єдиний тілесний світ має божественні якості, ототожнюється з богом. Вчення про строгу необхідність, яка існує в світі, поєднується з вченням про досконалість світу, у якому усі частини тіла та істоти залежать від цілого, обумовлено цілим та його досконалістю. Від Геракліта стоїки сприйняли вчення про походження світу з вогню, а також вчення про “логос” або закон. Ідеї Епікура про нескінченну кількість атомів та порожнечу стоїки протиставляють вчення про єдність світу та суцільну наповненість світової кулі тілами та “пієвмой”.

53

Стоїки характеризували філософію як “вправи у мудрості”. Основною частиною філософії вважали логіку. Вона вчить утворювати висновки, судження, без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, яка є центральною частиною філософії стоїків.

В етиці протилежність між стоїцизмом та епікуреїзмом виявилась у питанні про розуміння свободи і найвищого визначення людського життя. Уся фізика і етика епікурейців спрямована на те, щоб вирвати людину із кут необхідності. Для стоїків необхідність (“доля”, “рок”) непоборна. Свобода, як її розуміє Епікур для стоїків неможлива. Дії людей відрізняються не по тому , вільно чи ні вони удосконалюються – усі вчинки здійснюються тільки по необхідності. Так як людина – істота соціальна, а разом з тим частка світу, то її поведінка, якою керує природний потяг до самовдосконалення. На думку стоїків філософ підіймається до турботи про благо держави та до розуміння своїх обов’язків по відношенню до світового цілого. Тому мудрець вище особистого блага ставить благо держави і при необхідності принесе їй у жертву своє життя.

Мораль стоїків була повною протилежністю моралі епікурейців. Поняття доброчинності, яка є благом уявляє протилежність епікурейському поняттю “насолода”. Ідеалом стоїків є спокій (атараксія) або байдуже терпіння (анатея). Ідеал людини – мудреця відрізняється терпимістю та стриманістю. Цей стоїчний ідеал відображає скепсис окремих прошарок того суспільства, які розуміли той факт, що людина не в змозі змінити об’єктивний хід подій. Філософія стоїків краще усього відобразила кризу духовного життя грецького суспільства, який був наслідком економічного та політичного розкладу. Етика стоїків найбільш адекватно відображує “свій час”. Ця етика відвертає увагу від зовнішнього світу, від суспільства на внутрішній світ людини: лише у собі людина може знайти головну та єдину опору. Тому стоїцизм набув широкого впливу у період кризи Римської імперії та її розкладу.

4.3. Перелік літератури

Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1976 Залесский Н.Н. Философия классической Греции. – Л., 1975.

История философии в кратком изложении. / Пер. с чешс. Богута И.И.

– М., 1991.

54

Краткий очерк истории философии. / Под ред. Иовчука М.Т. – М., 1981.

Лосев А.Ф. История античной философии в конспективном изложе-

нии. – М., 1989.

Льюис Дж.Г. Античная философия от Фалеса до Сократа. – Мн., 1997. Надольний І.Ф. Філософія: Навч. пос. – К., 1997.

Основы современной философии: Учебник для вузов. – СПБ., 1999. Пролеев С.В. История античной философии. – М.- К., 2001. Радугин А.А. Философия: курс лекций. – М., 2000.

Спиркин А.Г. Философия. – М., 1999.

Чанышев А.Н. Философия Древнего Мира: Учебн. пос. для вузов. –

М., 2001.

4.4.Запитання та завдання для самостійної роботи

1.Розкрийте зміст натурфілософії милетської школи.

2.Чим була обумовлена тематика філософських поглядів представників ранньої античної філософії?

3.У чому полягає зміст стихійного наївного ідеалізму Піфагора та піфагорійців?

4.Розкрийте основні положення етичного раціоналізму Сократа.

5.Порівняйте філософські вчення Платона та Демокрита.

6.Розкрийте зміст та взаємовідносини матерії і фізики за Аристотелем.

4.5.Теми рефератів

1.Рання філософія давньогрецького Сходу та Заходу.

2.Софістика як філософське явище доби зрілих рабовласницьких демократій.

3.Етика та естетика Аристотеля.

4.Вчення Платона про ідеальну державу.

5.Філософія доби еллінізму.

55

ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

1.Віра в Бога – не гіпотеза, а постулат.

2.Основні філософські характеристики середньовічного буття: символізм, канонічність, принцип несловесного вираження основних духовних змістів у формах культу тощо.

3.Філософія Середніх віків: перша модель ортодоксії (Блаженний Августин) – схоластика – друга модель ортодоксії (Фома Аквінський).

5.1. Основні поняття та категорії

трансцендентність, універсалії, абсолютне, дух, душа, причетність, ієрархія, теологія (богослов’я), теоцентризм, символічне світосприйняття, канонічність, схоластика, містика.

5.2. Короткий виклад запитань плану

5.2.1. 23.08.476 р. – вважається останнім днем Римської імперії. 476 рік – кінець Давнього світу, початок Середніх віків. Із зростанням імперії Рима світосприйняття людей змінювалось. Античність вичерпала свій культурний зміст. Нічого нового вона уже дати не могла. На заміну їй прийшли інші формації.

Середньовічна (СВ) культура, якщо на неї подивитись очима сучасної людини, буде мати вигляд доволі дивної та незвичайної: скажімо, світ, який створює СВ–художник, мов би не знає, що світ є тримірним, що він має глибину (на його картинах простір замінений плоскістю); здається, що йому невідомо і те, як тече час (бо на картинах СВ– живописців нерідко послідовні дії зображуються упереміш, на картині поєднуються декілька сцен, що розподілені у часі). Можна далі припустити, що СВ–майстри не розрізнювали чітко світ земний та світ надчуттєвий, – обидва зображаються з однаковою мірою виразності, у взаємодії та знову ж таки у межах однієї фрески або картини. Найпопулярніший жанр літературного твору – житія святих, найтиповіший зразок архітектури – собор, у живописі – ікона, у скульптурі – персонажі Священного Писання, вчення про прекрасне – осягнення Бога. Середньовічні майстри, письменники художники, нехтуючи видимими обрисами оточуючого їх земного світу, уважно вдивлялись у потойбічний світ.

Своєрідним є не тільки предмет, що привертає їхню увагу, але і те, як бачать світ ці майстри: майже зовсім обходять реальну природу,

56

не відтворюють пейзажу, не помічають особливостей окремих людей; виходять із непримиримої протилежності високого та низького, розміщуючи на протилежних полюсах абсолютне добро та абсолютне зло.

Чи не є дивним з сучасної точки зору, наприклад, те, що: слово та ідея в системі СВ–свідомості мають однакову міру реальності з предметним світом; що плагіат не переслідується, тоді як оригінальна думка оголошується за єресь; що обвинуваченими у злочині називали не тільки людей, але і тварин, і навіть неживі предмети; що людський колектив розумівся як спільнота живих та мертвих; що прославлялась вченість, але найвірнішим шляхом, який веде до спасіння душі, оголошувалась нерозумність, злиденність духу, а то й взагалі божевілля; що у потойбічному світі, де, як слід було би чекати, панує вічність, за свідченням осіб, які відвідали пекло, тече земний час?

Але усе це – не просто довільне сплетіння обставин. Це – результат сприйняття людьми Середніх віків свого світу та його категорій. З цим треба розібратися. І, перш за все, зрозуміти філософські аспекти картини світу Середніх віків.

По-перше, для СВ віра в Бога – це не гіпотеза, а постулат (тобто аксіома, абсолютна істина. Що це означає?

Людина наступної епохи – Нового часу – знання про світ, у якому вона жила, отримувала засобами науки. Тобто за допомогою науки вона мала певну систему відносних істин, якими оперувала щоб мати розуміння світу та себе. Ця сума відносних істин не співпадала з уявленнями про деяку абсолютну істину як кінцеву точку наукового пізнання. Залишається деяка зона невизначеності, яка, зокрема, визначала собою можливість та необхідність подальшого розвитку науки як системи людського знання про світ. В епоху СВ ситуація інша. СВ– мислення оперує абсолютними істинами. Істина може бути або абсолютною, або вона не буде істиною. Абсолютною істиною володіє Бог, і через Одкровення Він повідомляє її людям. Жодних “зон невизначеності” у СВ немає, – а є лише величезний простір світу, який через божественне Одкровення може бути опанований людиною.

Саме тому СВ–світ є якби “подвоєним”: СВ-буття поєднує світ земний (мирський) та світ надчуттєвий (сакральний, священний).Земні параметри буття не сприймаються як справжні. Абсолютну цінність мають сакральні характеристики та смисли. Наприклад, розмір земних речей, їхнє місцеположення, відстань між ними – на це особливої ува-

57

ги не зверталось, воно втрачало визначеність, оскільки центр уваги переміщався від них у світ священних сутностей. Церков уособлювали собою присутність божественної (надчуттєвої) сутності у елементах земного світу. СВ–церкви мирно оволодівали простором. Вони контрастно височили посеред решти забудови або серед полів, лісів чи водних просторів. Саме тому у церков були фасади, звернені на усі чотири боки світу.

5.2.2. З принциповою “подвійністю” сприйняття світу та його категорій людиною СВ були пов’язані і інші особливості СВ–картини світу – символізм, канонічність, підпорядкованість формам обряду (культу) тощо.

Сукупний порядок буття СВ відтворюється в культі. Культ – це накладання на земний світ (і, відповідно, на життя людини) певних сакральних форм, завдяки яким кожного моменту мов би заново здійснюється у символічній формі усі одвічно значущі події священної історії. Тобто життя людини (народження, одруження, праця, відпочинок і т. ін.) та життя Ісуса Христа й інших святих (які із року в рік відтворюються у літургії кожного храму) пов’язуються у єдине невичерпне ціле – і людина фактичне мислить себе поза священною історією, самостійною від божественного тлумачення навколишнього світу.

З цим пов’язана суттєва риса СВ–картини світу – символізм. «Буття, яке більше самого себе», – таким є основне визначення символу. СВ–людина у світі таким чином, що між людиною та реальністю розташовано велике поле надчуттєвих символів. Символ – це ланка між земним та божественним світом, те, що дозволяє бачити та розуміти той і інший світи у цілісності. Символ указує уверх, до Бога. Вірніше, він походить з надчуттєвої області. Він не тільки позначає щось інше, але і сам є реальним носієм цього іншого, «живим взаємопроникненням двох буттів». Він не просто позначає, але і реально являє собою те, що позначає.

Людина» у СВ – картині світу займала певне, незмінне та беззаперечне місце від народження до смерті (і фізично і духовно) – це т.зв. обмеженість буття людини становими рамками, становою приналежністю (станові елементи вважались природними, притаманними людині відвічно). Особа людини ототожнювалась з її роллю у суспільстві. Індивідуалізація вважалась нещастям людини, «хворобою душі».

58

Для СВ–людини «знати саму себе» означало, перш за все, «знати своє місце».

5.2.3. Тепер стосовно власне філософії Середніх віків.

У витоків СВ–християнської філософії стоїть Блаженний Августин (Аврелій Августин), IV-V ст. н.е. Він є найвидатнішим мислителем першого етапу СВ–філософії, коли молоде християнське віровчення зіштовхувалось та перетиналося з філософськими системами періоду розпаду Античності. Захисник християнської доктрини від «язичників» та античної філософії. Творчість Августина – зв’язуюча ланка між Платоном та СВ. Його тексти (в основному) у формі молитви, де він розповідає про своє життя, яке відрізнялось неспокоєм, постійним пошуком та помилками, поки він не набув внутрішній спокій у християнстві.

Філософія Августина – теоцентрична: 1) «Бог первинний»: вищість душі над тілом, почуттів над розумом; світ не має самостійного існування; 2) Бог – найвища сутність; Бог – причина існування та будь-яких змін усякого сущого; 3) пізнання Бога і божественної любові – єдина сповнена смислу цінність людського духу (це вносить світло у людський дух); 4) спрямованість до Бога для людини є природною, і тільки через поєднання з Ним людина може досягти щастя; 5) основний принцип Августина – «вірю, щоб зрозуміти» («credo, ut intelligam»). Бог є сукупність усіх можливих досконалостей; він є вічним та завершеним Буттям; він творить світ із нічого, бо його могутність необмежена, а можливості невичерпні; Бог від світу не залежить, а світ перебуває у повній залежності від Бога; Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства.

Августинівська традиція є першим варіантом ортодоксальної філософії. У ХШ ст. Фома Аквінський створює нову, другу, модель ортодоксії. Але спочатку у СВ–філософії з’являється феномен схоластики (початок її припадає на ІХ ст., розвиток продовжується до кінця ХУ ст.). Мова йшла про те, щоб істину, яка дана в Одкровенні, викласти та довести засобами розуму, тобто філософії: 1) справжня релігія є і справжньою філософією, та навпаки (теза усієї схоластики); 2) між Одкровенням і розумом немає протиріччя; 3) визнання спроможності людського розуму раціональними шляхами підтверджувати божественне Одкровення; 4) формула «віра шукає розум», прагнення обґрунтувати віру раціональними засобами.

Схоластичне філософське мислення зосередилось, зокрема, на т.зв. суперечці про універсалії (суперечка реалізму та номіналізму):

59

існують чи ні – реально – універсалії («універсалії» – загальні поняття)? Реалізм – вчення, яке стверджувало, що справжню реальність мають тільки загальні поняття (або універсалії), а не одиничні предмети, що існують у емпіричному світі. Загальне існує до та незалежно від одиничного. Універсалії існують до речей та поза них, представляючи собою думки, ідеї у божественному розумі. (Тільки завдяки відвічному існуванню божественних понять людський розум в змозі пізнавати сутність тих чи інших речей.) Номіналізм – вчення, згідно з яким загальні поняття – тільки "імена", що даються одиничним предметам людським розумом. Загальне є "ім’ям", і нічим більше. Універсалії не мають самостійного існування. Вони існують не до, а після речей. У 1121 р. номіналізм був засуджений.

СВ–католицький філософ Фома (Томас) Аквінський – систематизатор ортодоксальної схоластики, створювач другої моделі СВ– ортодоксії, засновник томізму. Завданням філософії вважав пошук раціональних шляхів доведення істинності усього того, що проголошує віра. Не знаходження істини, а викладення уже даної у Одкровенні істини за допомогою розуму. У 1231 р. була створена спеціальна комісія з перевірки праць Аристотеля щодо їх можливого пристосування до католицького віровчення. За дорученням римської курії цим займався і Фома Аквінський. Його вчення – христианізований аристотелізм – отримало назву томізму.

Її основні положення: 1) християнська віра стоїть вище за розум, але вона не суперечить розуму; 2) істини віри надрозумні, але не противорозумні; 3) кінцева мета людини – пізнання Бога; шлях до цієї мети сповнений випробувань – розум веде людину до морального порядку, який виражає божественний закон; він раціонально охороняє чистоту віри від помилок; 4) положення «Бог є» є самоочевидним; як для віри, так і для розуму; воно не потребує логічних доказів; доказів своєї правоти потребує людина, що йде до Бога; 5) теорія чеснот: до традиційно грецьких чеснот – мудрість, мужність, помірність, справедливість – додав християнські: віра, надія, любов.

Таким був об’єктивний зміст цілої епохи – епохи Середніх віків, як мовою культури так і мовою філософії. Вона певним чином розвинула та поглибила, у порівнянні з попередньою епохою Античності, розуміння людиною світу та себе. Вичерпавши ж свої змістовні можливості, епоха Середніх віків змінилася наступною добою – Нового часу.

60

5.3. Перелік літератури

Гвардин Р. Конец Нового времени. // Вопр. филос. – 1990. – № 4. –

С.127-135.

Гуревич А.Я. Средневековый мир. – М., 1990.

Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії: Навч. пос. – Львів, 2001.

Коплстон Ф.Ч. Історія середньовічної філософії. – К., 1997. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М., 1992.

Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979. Петрушенко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування. – Львів, 2000.

Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 1979.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. –

М., 1991.

5.4.Запитання та завдання для самостійної роботи

1.Розкрийте причини та зміст радикальних змін у європейському світогляді при переході від античної епохи до європейського Середньовіччя.

2.Розкрийте зміст суперечки про універсалії в контексті боротьби середньовічних варіантів ідеалізму (реалізм) та номіналізму (матеріалізм).

3.Поясніть внутрішню логіку розвитку середньовічної філософії через проблему співвідношення віра – розум.

4.Дайте мовою філософії розуміння людини епохи Середніх віків.

5.Поясніть основні принципи та постулати геоцентричної філософії Середніх віків. Дайте філософське тлумачення релігійного Бога.

6.Якими є філософські витоки геоцентризму?, монотеїзму?

7.Які риси середньовічної філософії зберегли свою актуальність дотепер?

5.5.Теми рефератів

1.Проблема людини у християнському віровченні.

2.Бог та людина як персонажі картини світу Середніх віків.

3.Сучасне значення провідних ідей християнських віровчення та філософії.

4.Людина у світі Середніх віків: філософські координати розуміння.

5.Бог та Диявол у картині світу Середніх віків.

6.Філософський сенс заповідей Ісуса Христа.