M00788(философия)

121

суб’єктивізму. Іронізуючи над Г.Гегелем, класиком РКФ, “перевертаючи” його знаменитий вислів, який тепер набув вигляд «усе розумне недійсне, усе дійсне нерозумно», А.Шопенгауер і європейська філософія в його особі вперше свідомо поставили під сумнів ідеал “об’єктивованого” підходу до філософського розуміння світу та людини.

Упраці “Світ як воля та уявлення” (1844) А.Шопенгауер стверджував, що «світ явищ» (світ, який відображається людською свідомістю, який людині “являється”, світ як уявлення) неможливо порівняти, співставити із так званим “об’єктивним” світом «речей самих по собі» (І.Кант) – бо він є таким, що не пізнається. Пізнати його неможливо, бо він принципово закритий для людини. Але людина – теж частинка буття. І не треба шукати буття тільки поза людиною, у “зовнішньому” світі. Так народжується філософський суб’єктивізм. “Світ як уявлення” існує через розсудок (людини) і для розсудку (людини). Увесь цей світ, «що являється», обумовлений тільки розумом людини, і без нього ніщо. Так розпочинається перехід світу у ніщо, – залишається тільки людина.

Філософію суб’єктивізму – яка є домінуючою у філософії Новітнього часу – або суть нового філософського підходу до світу та до людини в добу Новітнього часу можна представити наступним чином.

Уфілософії з‘являється тема онтології, що розуміється особливим чином, яка має справу не із світом у цілому, а саме із людиною у її специфічному вимірі. У центрі уваги опиняється саме суб’єктивне буття людини, або природа людської суб’єктивності як такої, яка взята мов би у своїх джерелах й така, що розглядається як особливий вид реальності. Людська суб’єктивність розглядається як реальність, що відокремлена від решти світу, як реальність, що привносить у світ сенс. Без того сенсу, який вносить у світ людське «Я» окремого представника світу, у світі сенсу немає, і принципово бути не може. Суб’єктивне переживання як таке будь-якої ситуації – постійно присутній “коефіцієнт” будь-якого розумового тадіяльністногоакту людини.

Формується інший смисл людської орієнтації у світі – не на зовнішню результативну діяльність. Розкриття справжніх вимірів людського буття відтепер не у цій "зовнішній" об’єктивованій сфері (як вважала попередня філософія), а у власне індивідуальній, непідвладній об’єктивації, сфері людського існування. «Екзистенційна» цінність індивідуального життя – відтепер єдина змістовна інстанція світу;

122

сфера абсолютного, що специфічно розуміється; абсолютне джерело змістовності й значення світу (“нова метафізика” змінила погляд людини на світ і на своє життя). Віднині немає реальності безвідносно до людини.

По ХІХ ст. включно філософія тлумачила буття через два основні самостійні категоріальні утворення – «буття світу» та «буття людини». У ХХ ст. це розподілення більш немає такої чіткої структури – а є єдине категоріальне утворення для описування реальності: «буття людини у світі» (у М.Хайдеггера “Dasein”). І відповідно, фундаментальною філософською категорією для опису людини Новітнього часу стає категорія М.Хайдеггера «індивідуальний життєвий світ» (“Lebenswelt”) кожної конкретної людини. Її змістовна суть – не стільки у тому, щоб при розумінні людини та світу виходити із суб’єктивності людини, а у тому, щоб класифікувати її індивідуальне буття як те, що визначає собою усе інше. Саме людина, точніше, її неповторимий суб’єктивний світ (Dasein), є тим місцем («Da»), у якому знаходиться буття («Sein»).

Детермінація людського буття, свідомості, мислення із-зовні, як і раніше, залишається, але ХХ століття дає ще і іншу форму детермінації – це самодетермінація: діяльність, спрямована на себе, самодіяльність у ХХ ст. стає основною й вирішальною сферою діяльності людини. “Гола” активність принципово наповнюється унікальним індивідуальним змістом. Без такого наповнення вона залишається беззмістовною та безглуздою, а значить не потрібною людині. ХХ століття переносить центральний принцип західної культури («людина – міра усіх речей», сформульований ще епохою Античності) у площину екзистенційного простору життя кожної конкретної людини, вимагаючи від неї самостійно будувати свій «індивідуальний життєвий світ». Принципово "західна" самостійність людини західної культури у світі ХХ століття досягається (і реалізується) у координатах суб’єктивного сприйняття світу.

Набуваючи “початок координат” у самій собі, людина ХХ ст. дивиться на себе як на самодостатнього автора свого індивідуального "життєвого світу", свого унікального, принципово унікального, життя.

Світ ХХ ст., Новітнього часу є несубстанціональним: окремо, в усталеній формі, його немає; він є тільки одночасно з людиною, в ньому закладена безліч можливостей. Реалізація можливостей – справа вільного зусилля кожної окремої людини. Світ, що не містить у собі жодних наперед заданих властивостей і цілей, який рухається навман-

123

ня, – у такому світі людині не залишається нічого іншого, як відважитися на певний небувалий раніше та “зухвалий” дослід – спробу самостійної побудови свого власного життя. «Людина ніщо, якщо вона нічим не детермінована» (Ж.-П.Сартр), – і їй треба наважитися діяти,

щоб бути.

Індивідуальне життя людини є унікальним не тому, що воно є. У цьому, як раз, немає унікальності, а навпаки загальність форми реалізації людського життя. Індивідуальне життя стає унікальним, якщо воно усвідомлюється (розуміється) окремою людиною як таке, що людина самій собі зобов’язана своїм буттям. Існує знаменитий вислів Ф.Ніцше: «Коли придивляєшся, як окремі люди вміють користуватися своїми переживаннями – самим незначними повсякденними переживаннями – так що вони стають ріллею, яка тричі на рік приносить плоди, – тоді як інші люди, і дуже багато хто, гнані ударами хвиль долі, плавають по поверхні, як пробка, – то відчуваєш потребу розподілити людство на меншість (мінімальну меншість) людей, які вміють із малого робити багато чого, і на більшість, які із значного роблять дрібне; більш того, зустрічаєш таких, які, замість того, щоб створювати світ із нічого, створюють із світу ніщо».

У філософській концепції французького філософа ХХ ст. Альбера Камю (1913-1960) світ Новітнього часу названий як «світ абсурду». Що означає «світ абсурду»? (Зрозуміло, що йдеться не про «почуття абсурду», а про філософію абсурду.)

Світ втратив цілісність (про яку на світанку західної культури заявила філософія Античності, оголосивши що світ є цілісним, і треба тільки віднайти його першооснову.) Це – світ, який більше не підпорядковується єдиній логіці, основи такого світу абсурдні. Абсурд лежить у підвалинах побудови картини світу Новітнього часу.

Для абсурдного розуму світ є і не дуже раціональним, і не так уже ірраціональним, він просто є нерозумним. Шерехатість дерев, смак води, запах трави – усе це людині знайомо; вона не може заперечувати це, бо вона його відчуває. Але усім земним наукам не упевнити людину, що це потрібний їй світ. Вони (науки) можуть дати людині його детальний опис, навчити її його класифікувати; перераховувати його закони, і у жаданні пізнання людина навіть погодиться, що усі вони істинні. Наука навчить людину, як звести увесь цей багатокольоровий всесвіт до атому, а потім і до електрону. Усе це прекрасно...

124

Але, все одно, людина так і залишиться ні в чому не переконаною – усі “докази” відносні, спекулятивні...

Абсурд не у людині самій по собі, і не у світі самому по собі, – а у їх спільній присутності. Це своєрідна тріада; вона є одночасно нескінченно простою та нескінченно складною. Стосунки людини із світом регулюються абсурдом. Мова йде про “правила гри”. Це як на війні – її неможна заперечувати, у ній або живуть, або вмирають. Людина принципово не може знайти у світі ніякого Єдиного Змісту (смислу, сенсу). У світі є багато істин, але немає Істини.

«Поразка культу розуму» А.Шопенгауера, поняття «екзистенція», уведене С.Кьєркегором, теза «воля до влади» Ф.Ніцше, категорія «життя» та «філософія життя» В.Дільтея – ці і багато інших термінів та понять західної філософії ХХ століття свідчать про те, що класичний раціоналізм, який визначав собою попередню епоху Нового часу, в епоху Новітнього часу пішов з історичної арени, перетворився по суті на пустий звук.

Але, до того як розібратися з цими та іншими категоріями й концепціями сучасної західної філософії більш детально, спочатку треба ознайомитися з філософією видатного німецького філософа Фрідріха Ніцше – який, по суті, стоїть біля джерел новітнього філософського мислення Заходу.

13.2.2. Вустами свого Заратустри Ф.Ніцше казав «про три перетворення духу»: про те, «як дух зробився верблюдом, верблюд левом і, нарешті, лев дитям». Верблюд – тягне на собі увесь вантаж людської культури, це «витривалий дух», навантажений усім тим, що було зроблено раніше. Але шлях верблюда веде у пустелю: той, хто обмежився засвоєнням створених іншими зразків, є безплідним. У пустелі здійснюється перетворення верблюда на лева – «свободу хоче він здобути собі і стати господарем своєї власної пустелі». Лев люто заперечує тисячолітні цінності, завойовує собі право створювати власні. Але йому треба стати дитиною, «дитям», щоб творити нові цінності у невинності і у задоволенні, у нескінченій життєвій грі. Так Ф.Ніцше бачить народження світу (культури) ХХ століття.

Філософія надлюдини Ф.Ніцше – тобто філософія нового розуміння людини та її місця у світі Новітнього часу – описується його знаменитим тезисом «Сутність життя – воля до влади». Це – один із центральних тезисів філософії Ф.Ніцше. Як його розуміти?

125

По ХІХ ст. включно картина світу західної культури розумілась як така, що: світ – принципово інше, ніж людина, принципово окреме ("ноумен" І.Канта, "річ у собі" К.Маркса), а людина своєю свідомістю цей об’єктивний світ переводить на певну “картину світу” ("феномен" І.Канта, "річ для нас", "явище" К.Маркса). З наближенням ХХ століття ситуація змінюється.

А.Шопенгауер (про це вже говорилося вище), як засновник філософії суб’єктивізму Новітнього часу, оголосив "річ у собі" – волею. Якимось непізнаваним чином воля породжує уявлення ("явище", "річ для нас"). Його основна філософська праця так і називається “Світ як воля та уявлення”. Воля – абсолютна світова воля, яка субстанціональна, ірраціональна, причина будь-яких «уявлень». Світ як уявлення – існує лише завдяки людині і для неї. Світом рухає деяка воля (світова воля), яка є (існує як первинна сила) і яка виступає вихідною по відношенню до решти її похідних.

Ф.Ніцше заперечив А.Шопенгауеру: воля – не абсолютна, світова, а – конкретна, людська; світом рухає система людських воль, основна з яких – т.зв. «воля до влади» (що більш правильно перекласти як «воля до життя»). Так народжується філософія надлюдини Ф.Ніцше.

У світі, який більше не існує як об’єктивований життєвий простір навкруги і для людини, людина поставлена в умови створювати цей простір сама для себе – мати “волю” до власного життя. Така людина – що реалізує цю “необхідність мати волю до життя”, що будує собі світ принципово лише із себе, і несе за свій варіант світу відповідальність перед собою, – отримує нову якість людини, яку Ф.Ніцше описав категорією «надлюдина».

Якщо ж людина ХХ ст. залишиться з попередньою якістю людини, – то уся ця філософія «маленької», «нікчемної», «останньої» людини у Ніцше («на Землі копошиться маленька людина, яка робить усе таким же нікчемним, як і вона сама»; «життя – інстинкт зростання, влади, накопичення сил; якщо цей інстинкт відсутній, істота деградує»; «я гину у нечистих умовах»; «мені важко визнати, що потрібні ці маленькі люди»; «люди нинішнього, не виношу я вас ні голими, ні одягнутими»; «велике місто – великі думки кип’ятяться тут і, зварившись, стають дрібними, зотліває тут усе велике, зате увесь голос деренчить незначне, тут "забути й пройти повз" найкраща мудрість»; «ви смішні й далекі мені, люди теперішнього» і т. ін.).

126

Важливою тезою філософії Ф.Ніцше є думка про те, що: щоб стати «надлюдиною», людина має позбутися “примар” Бога – «щоб жила надлюдина, повинні вмерти усі боги». «Навіщо мати владу до власного життя, якщо боги б існували»? У зв’язку з цим Ф.Ніцше є значним філософським критиком християнства, Бога, християнської моралі (його відомий тезис «Бог мертвий», «das Gott ist tot»).

Майже усі його основні філософські праці (“Сутінки ідолів, або Як філософствують молотом”, “По той бік добра і зла”, “До генеалогії моралі”, “Народження трагедії із духу музики”, “Вранішня зоря, або Думки про мораль як забобони», “Анти християнин” і ін.) присвячені філософській критиці християнської моралі, або по-іншому – втручання у життя людини Бога. Християнську мораль Ф.Ніцше критикував як абсолютну мораль, як над-особистісну (над-людську) структуру, яка заважає людині жити.

Християнство як теоретичний, ідеологічний, соціальний "автор" абсолютної моралі нав’язує людині відповіді на найскладніші запитання життя, на які (запитання) відповіді має давати сама людина. Поняття “Бог” видумано як поняття, протилежне поняттю “життя”. Релігійна мораль робить життя категорією неморальною, заперечує свободу мислення, самостійність дій людини. Вона "закриває" життя «вульгарною привабливістю ілюзії», «небезпечним запахом "іншого" світу».

Людина Новітнього часу (яка описується філософією суб’єктивізму Новітнього часу) має «переоцінити усі цінності» (Ф.Ніцше), її життя повинне перетворитися на примусове нав’язування світу власних форм.

Щодо сучасної західної філософії – то її можна представити двома великими тематичними “блоками”: 1) напрямки філософського суб'єктивізму ХХ ст. (феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм тощо) та 2) філософські напрямки, пов'язані із захистом та відновленням раціоналістичних філософських традицій минулих епох (неокантіанство, неотомізм, неопозитивізм, психоаналіз).

13.2.3. Основні напрямки філософського суб’єктивізму сучасної західної філософії (феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм).

Феноменологія.

Її засновник – Едмунт Гуссерль (Германія), а також представники – Моріс Мерло-Понті (Франція), Альфред Шюц (Австрія) і інші.

127

Виникла на початку ХХ ст. У першій половині ХХ ст. була досить поширеною і навіть модною філософією.

Йде від І.Канта. І.Кант розподілив світ на «ноумен» (світ сам по собі) та «феномен» («явище»,у тому смислі, що це не сутність, а щось у тому вигляді, як воно людині являється).

Несубстанціональність, невизначеність, абсурдність світу Новітнього часу пропонується подолати наступним чином: “настроїти” свідомість певним чином, щоб вилучити «наївну» віру у «об’єктивне» існування світу (мов би “забути”, що за порогом свідомості щось є). Здійснити «редукцію» – виключити із свідомості т.зв. «природну настанову»: «наївну» віру у «об’єктивне» існування світу. При цьому не заперечується, що існують об’єктивні предмети, – просто пропонується об’єктивний світ «винести за дужки» людської свідомості: те, що залишиться у дужках (а це і буде безмежне поле феноменів), нічого не втратить. Людина поміщується у безмежне поле феноменів. Світ висвітлюється спрямованою на нього свідомістю. Світ – інша реальність, потрапити до якої можна лише через свідчення свідомості, що “бачить” світ.

Людина завжди має справу з феноменом. Чи існує щось поза феноменом – питання некоректне, бо свідомість принципово не здатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен.

Екзистенціалізм.

Виник у 20-і рр. ХХ ст. Витоки – Серен Кьєркегор (Данія), а також Мартін Хайдеггер (Германія), Жан–Поль Сартр та Альбер Камю (Франція), Карл Ясперс (Германія) і інші.

Сам термін "екзистенція" був запроваджений С.Кьєркегором ("есенція /Essenz/ – сутність, "екзистенція" /Existenz/ – існування), і позначає неповторність, унікальність, принципову суб’єктивність існування окремої людини. Екзистенція – є «людський спосіб бути».

Представники екзистенціалізму продовжили філософську теорію щодо феноменів: якщо феномен – це єдине, що людині надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити усю багатобарвність людської суб’єктивності. Людину треба розглядати не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу.

«Чому взагалі існує щось, а не ніщо?» – запитував М.Хайдеггер. Бо – народження людської реальності і є народженням сенсу, сама людська реальність як така і є народженням реальності сенсів. Світ

128

виникає саме як світ людської реальності, він існує тільки завдяки існуванню людини. Не у тому смислі, що людина його створила, а у тому, що завдяки людині виникнуло саме запитання про світ, саме людина принесла із собою у світ нову – людську – реальність. Буття не є щось надане із зовні, з яким можна щось робити або не робити. Буття

– це те, що дарує людині її людську сутність. І людина цей “дарунок” “зберігає”. В контексті усіх цих формулювань М.Хайдеггер тлумачить категорію «суб’єктивність». Суб’єктивність – це особливе ставлення людини до себе, до своєї “сутності”. Екзистенція – філософська категорія для позначення фундаментальності людського існування, присутності людини у світі.

Людина у своєму ставленні до світу не просто якось тлумачить й оцінює світ, але і реалізує у цьому своєму ставленні до нього свої індивідуальні внутрішні особливості, “здійснює свою екзистенцію”.

В екзистенціалізмі як напрямку філософії суб’єктивізму Новітнього часу принцип розуміння людини той же: людина присутня у світі через своє локальне людське «Я». В протилежному разі людина втрачає свою “сутність” і перетворюється на знеособленого індивіда метафізичного та соціального абсурду, яку М.Хайдеггер позначає терміном «das Мan» (займенник «man» у німецькій мові використовується як підмет в невизначено-особових реченнях: «знають», «судять», «кричать» тощо). Необхідно вийти з-під влади «das Man» та зберегти унікальність своєї екзистенції.

Шляхи можуть бути різними: у М.Хайдеггера – важливим є факт усвідомлення неминучості смерті, який штовхає людину до пошуку свого «справжнього» «Я» (тільки усвідомлюючи неминучість своєї смерті, людина може усвідомити пагубність знеособленої психології «бути такою, як усі» та стати самою собою); у Ж.-П.Сартра – вихід у реалізації людської свободи як спонтанного «особистого вибору», який не залежить від оточуючої дійсності (пробудження у людині «екзистенціалів справжнього існування»); К.Ясперс – запропонував т.зв. «екзистенційну комунікацію» (спілкування з «небагатьма», яке «не травмує екзистенцію», дозволяє залишатися самим собою.

Герменевтика.

Засновник – Ганс Георг Гадамер (Германія).

Герменевтика – мистецтво тлумачення текстів. По імені давньогрецького бога Гермеса – він був не тільки покровителем красномовства, глашатаїв та послів, але і вісником богів, який доставляв людям

129

їхні послання та тлумачив ці послання людям. Герменевтика виникає у епоху Відродження, коли почався аналіз біблійних текстів. Як філософська течія сучасної західної філософії склалась у 60-70-і рр. ХХ ст. Герменевтика у ХХ ст. – перекладається як «буття у розтлумаченому світі».

Світ неможливо тлумачити в принципі, бо він є “не об’єктивним”, невизначеним, абсурдним. Але зв’язок людини з будь-яким світом – мова. Мова є у певному смислі об’єктивним утворенням.

Герменевтика ХХ ст. – це теорія опосередкованого мовою індивідуального тлумачення та суб’єктивного переживання людиною світу. Через мову – тобто письмово зафіксовані проявлення життя – людська суб’єктивність, людське «Я» ХХ століття самостверджується у світі.

13.2.4. Філософські напрямки сучасної західної філософії, пов’язані із захистом та відновленням раціоналістичних філософських традицій попередніх епох (неокантіанство, неотомізм, неопозитивізм, психоаналіз).

Неокантіанство.

Впливова філософська течія кінця ХІХ - початку ХХ ст. У 30-х рр.. ХХ ст. втратило свої позиції. Представники цієї течії: Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт, Ернст Кассірер, Герман Коген, Пауль Наторп (Германія) і інші.

Виникає у Германії під гаслом «Назад до Канта!». Виступило із вимогою «повернення до І.Канта», але Канта переробленого та доповненого. Основні доповнення та змінювання до І.Канта (“виправлення” І.Канта) наступні: 1) визнання Кантом об’єктивно існуючим світу самого по собі – помилка; 2) Кантівську “річ у собі”, “ноумен”, оголошує продуктом раціональної діяльності суб’єкту, що пізнає; 3) те, що Кант називав “апріорними формами мислення” – це психофізіологічні параметри людського «Я»; 4) такі поняття природничого пізнання як матерія, атом, сила (які Кант називав апріорними) – є лише допоміжними засобами, які людина створює та якими користується з метою пізнати світ; 5) пізнання дійсності трактується не як об’єктивний процес знаходження об’єктивної істини світу (як це було у Канта), – а як «переплетення логічних відношень», задане на зразок математичної функції; 6) активність людського мислення (а не об’єктивні структури думки – як у Канта) – джерело розуміння світу людиною і ін.

130

Такий підхід до розуміння «речі у собі» поставив неокантіанство перед неподоланою проблемою: як зберегти об’єктивність процесу пізнання – це призвело до поступового руйнування філософської течії неокантіанства та трансформації його в інші філософські напрямки.

Неотомізм.

Як філософський напрямок ХХ ст. існує з 1914 р. Представники: Етьен Жильсон, Жак Маритен (Франція), Карл Ранер (Германія) і інші.

У СВ домініканський монах Фома Аквінський, за завданням середньовічної церкви, виконав задачу пристосування філософії Аристотеля до потреб релігійної середньовічної схоластики. Його вчення отримало назву томізму. У Середні віки томізм успішно обслуговував католицизм. Але, гуманізм епохи Відродження, а потім і наука Нового часу дискредитували його. Церков встала перед необхідністю теоретично переозброїтися. І-ий Ватиканський Собор (1870 р.) санкціонував відродження томізму: «Догматична конституція католицької віри», прийнята на цьому Соборі, у 1879р. була підкріплена енциклікою папи Лева ХШ «Про відтворення у католицьких школах християнської філософії у дусі ангельського доктора святого Фоми Аквінського». У 1914 р. папа Пій Х друкує «24 томістських тези». Цим терміном і датується оновлення томістської доктрини – неотомізму, який називає себе «філософією, що збереглася у віках».

Неотомізм зберіг за собою усі основні догматичні ідеї та теоретичні постулати томізму: підпорядкування розуму вірі, безумовність та абсолютність своїх догм, розуміння душі людини як створеної Богом та поміщеної у тіло для випробовування на вірність Йому тощо. Але уже в середині ХХ ст. неотомізм встає перед гострою необхідністю модернізації своїх засад. П-ий Ватиканський Собор (1962-1965 рр.)

– приймає уже компромісну «Пастирську конституцію про ставлення до сучасного світу» замість «Догматичної…», прийнятої І-им Собором.

Суть змінювань у теоретичній частині неотомізму (у порівнянні з томізмом): 1) екзистенційна інтерпретація зв’язку божественного буття та створеного світу (Бог, що творить світ з нічого, виливає у нього власну екзистенційну повноту, і тим самим створює зразки для екзистенційної активності окремої людини); 2) загальновизнаною стає екзистенційна інтерпретація зв’язку божественних та мирських характеристик буття. Іншими словами, розгляд та обґрунтування положень