M00788(философия)

11

ях розвитку людства, тип свідомості та мислення первісної людини, коли ще немає розрізнення поняття і реальності, ідеї речі і самої речі.

Міфологія є основним методом та формою мислення первісної людини, а також формою суспільної свідомості первіснообщинного суспільства., і рабовласницького: бо общинно-родові елементи залишалися протягом усього тисячолітнього античного рабовласництва та зумовлювали існування давньогрецької міфології поряд із давньогрецькою філософією.

Отже, у первісні часи людина мислить міфологічно: принципи розуміння нею оточуючої її дійсності вона знаходить, виходячи із міфологічної картини світу. Чому це так, і яким чином це реалізовувалось?

Справа у тому, що общинно-родова формація виникла й існувала на базі родинних відносин, які лежали в основі усього. Світ розумівся як універсальна родова община. І коли виникало питання про природу або світ у цілому, то і в цій області людина теж не знаходила нічого, крім родинних відносин. І коли в мисленні первісна людина відтворювала цю ситуацію, то отримувала “міфологічну” картину світу: родові відносини живих істот прямо переносяться на світ, і виникає розуміння усього неживого як живого, тобто світ як система стосунків міфологічних персонажів.

Така форма розуміння, коли ще немає протиставлення ідеї ("духу", "демона") та матерії (тобто неживої речі, яку він робить живою), ідеї речі та самої речі, і є міфологією. Міфічна реальність є реальністю безпосередньою: міфічний образ не потребує якихось логічних обґрунтувань, він просто наочно та безпосередньо бачиться. І треба лише дивитися й бачити, щоб розуміти. Міфічна дійсність є справжньою дійсністю, яка цілком реальна, яку треба розуміти такою, якою вона є, цілком наївно і буквально. Міф – не естетично зручна гра уяви, а шматок справжньої реальності. Міф – це не історія, яку розповідають, а реальність, якою живуть. Міф – це саме життя: справжнє життя, з усіма його надіями і страхами, очікуванням і відчаєм, з усій його реальною повсякденністю та чисто особистою зацікавленістю.

Тобто міфологія будує та відтворює міфологічну модель світу, є історично першим варіантом системи людського знання про світ. Є світ. Він одвічно населений різними богами, божествами доброї чи злої природи, героями і т. ін., які знаходяться один з одним у певній смисловій залежності, що надає принципову можливість розуміння

12

світу та його закономірностей. Міфологічні події створюють модель, зразок, за яким потім йде функціонування світобудови, що розуміє людина. Міфологія закріплює прийняту у даному суспільстві систему цінностей, підтримує та заохочує певні форми поведінки, забезпечує гармонію, внутрішню цільність людського життя, – тобто повністю відповідає тому, що її можна назвати історично першою формою людського знання про світ, а також історично першим (а отже – найпростішим) принципом людського мислення.

Коли міфологія як система знання людини про світ вичерпала свої змістовні можливості, і нічого нового людині вже дати не могла, на заміну їй приходять інші системи знання про світ. У епоху Середніх віків це була релігія.

Релігія – /від лат. religio – благочестя, набожність, святиня/ – це форма та спосіб розуміння реальності, коли осмислення світу здійснюється шляхом його подвоєння на «земний» і «небесний», причому як основний, що дає істину світобудові виступає «небесний» світ.

Людське буття отримує нове обґрунтування, якого не могла дати міфологія. Як став можливим подібний принцип розуміння людиною світу? Яким чином міфологія переросла у релігію?

Подальші зрушення у виробничих структурах античного суспільства наприкінці Античності привели до певної фіксації свідомості античної людини на моменті примусовості її зв'язку з полісом, з цілим. Людина ставала мов би роздвоєною – на те, чим вона є усередині, і на те, чим вона примушена була бути у суспільстві. Суб'єктивні переживання людини переносяться у надсвітову область, стають сакральними (релігійними). Людина намагається звільнитися від земних страждань та на деякому іншому рівні світу досягти містичного щастя. Над світом тілесним надбудовується другий, ще один, світ, куди може врятуватися душа. Народжується субстанційне розуміння душі (яка може "спілкуватися" з "Богом"). Це уже СВ.

Релігія – це надприродне як безперечність, як очевидність; життя в ірреальному, але «істинному» світі. Релігія – це життя у надприродному та з надприродним. І коли ці принципи розуміння світу у подальшому були перенесені на усі сфери життєдіяльності суспільства (в «економіку», політику, соціальну сферу), так і народилась Середньовічна картина світу, феодальний суспільний устрій. Тобто та епоха в історії людства, в якій внутрішню цільність світові, принципову можливість розуміння світу забезпечувала релігія.

13

Після Середніх віків в епоху Нового часу системою людського знання про світ стала наука.

Наука – це система людського знання про світ, форма та спосіб осмислювання реальності, коли розуміння світу здійснюється шляхом отримання та теоретичної систематизації об'єктивних знань про дійсність.

Наука – це вміння (методологія) дивитись на реальність (на реальність взагалі, або на якусь область реальності) через призму штучно уведеної абстракції. У фізиці це абстракція матеріального тіла (таким чином Ньютон створив класичну механіку), у хімії – абстракція молекули, в математиці – абстракція числа і т.д. Без цих систем абстрагування наука не змогла б мати предмет дослідження, не вміла б побудувати жодну модель жодного процесу. У цьому – її обмеженість як системи знання про світ.

Філософія як система знання про світ має зовсім інші, майже протилежні, принципи своєї побудови. Філософська картина світу – це завжди картина із продовженням.

Де ж посеред міфології, релігії та науки місце та статус філософії? Коли в епоху Античності суспільна еволюція людства призвела до поглиблення самостійності людської особи у світі, коли паралельно

цьому відбувався процес зростання самостійності людського мислення, який виявися у розподіленні фізичної та розумової праці і розумова праця для вільної людини (так само як фізична праця – для раба) стала абсолютизуватися, – людина виявилася спроможною на самостійне мислення (відірване від безпосереднього прив′язування до речі), і відразу на історичній сцені з′явилася філософія. І з тих пір вона не зникала із суспільної та індивідуальної свідомості людства. У різні історичні епохи філософія говорила на “мові”, яка переважала в принципах формулювання знань тією чи іншою епохою: в епоху Античності філософія отримала форму інтелектуальних концепцій самих різних античних філософів, в епоху Середніх віків – філософія (розум) була поставлена на обслуговування релігії (віри), в епоху Нового часу

–філософія отримала форму науки.

УХХ ст. (Новітній час) філософію усе частіше виводять за межі науки. Філософія має займатися не “сутністю” світу (як це робить наука), а пошуками різних варіантів його смислу. Філософія – це «жит-

14

тєвий розум» (Х.Ортега-і-Гассет), основним прагненням якого є обґрунтування людині її власного існування.

1.2.3. Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити.

Відповідно до цих сфер формуються основні філософські дисципліни або основні розділи філософії:

Онтологія є філософським вченням про буття (перш за все, буття як таке), а не лише про окремі види чи прояви буття: чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям і т. ін.

Натурфілософія, або філософія природи, постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі вона торкається і питань людського буття, і буття суспільства, оскільки останні перебувають у органічних зв’язках із природою та поза нею просто неможливі.

Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як філософські міркування про сутність та природу космосу.

Соціологія як окремий напрямок дослідження суспільства і людини виникла у ХІХ ст., хоча намагання осмислити закономірності їх розвитку присутні у філософії з давніх часів.

Філософські осмислення природи суспільного життя, зв’язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності по-

15

ступово набули визначення як соціальна філософія, хоча і до сьогодення вони можуть називатися просто соціологією.

Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесу розвитку, куди прямує історія, хто є її суб’єктом, чи існують закони людської історії?

Культурологія виходить із тези про те, специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротворення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння.

Етнофілософія – це новий напрямок сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етнічної багатоманітності; тут також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос в історію людства у цілому.

Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках (сутність людини, спосіб її буття тощо).

Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічну функцію та причини саме таких її виявлень. На думку антропософів, лише таке осмислення людини відкриває шлях до розуміння і усього іншого в світі.

Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей людини, який слід виокремити із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення й розуміння людини.

Соціобіологія – вчення про те, як міняється людина під впливом соціальних факторів протягом історії. Цю науку далеко не усі згодні визнавати як філософську.

Логіка – одна із давніших філософських дисциплін – досліджує форми, закони та норми правильного мислення.

Гносеологія – це теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання.

Етика – це вчення про норми та засади людських взаємин (також належить до найдавніших філософських дисциплін).

16

Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.

Філософія релігії опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійної багатоманітності та ін.

Філософія права намагається з’ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні.

Історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення.

До цієї системи філософських дисциплін іноді додають також ноологію – як вчення про природу та сутність людської розумності; коротко кажучи, ноологія постає філософськім вченням про свідомість.

1.3. Перелік літератури

Ахиезер А.С. Об особенностях современного философствования. //

Вопр. филос. – 1995. – № 12.

Бабушкин В.У. О природе философского знания. – М., 1978. Библер В.С. Что есть философия? // Вопр. филос. – 1995. – № 1.

Булатов М.А. и др. Категории философии и категории культуры. – М., 1983.

Вечные философские проблемы. – Новосибирск, 1991. Вундт В. Введение в философию. – М., 1988.

Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? – М.-СПб., 1998. Зеленов Л.А. Система философии. – Новосибирск, 1991. Ильенков Э.В. Философия и культура. – М., 1991.

История философии и культура. – К., 1991.

Капто А.С. Философия мира: истоки, тенденции, перспективы. – М., 1990.

Курбатов В.И. Философия в парадоксах и притчах. – Р.-н-Д., 1996. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию: Сборник. – М., 1990.

Ортега-и-Гассет О. Что такое философия? – М., 1991. Предмет философии. // Филос. науки. – 1991. – № 5. – С. 3-18.

Тэйчман Дж., Эванс К. Философия: руководство для начинающих. –

М., 1998.

17

Философия и её место в культуре: Сб. научн. трудов. – Новосибирск, 1990.

Хайдеггер М. Что такое – философия? // Вопр. филос. – 1993. – № 8. –

С.113-123.

Шинкарук В.І. Філософія і нові історичні реалії. // Філос. і соціол. ду-

мка. – 1991. – № 1.

1.4.Запитання та завдання для самостійної роботи

1.Що таке світогляд? Якою є структура світоглядного знання?

2.Чи здатна людина перетворювати світ? Якщо “так”, то навіщо і яким чином?

3.Покажіть місце філософії посеред інших систем людського знання про світ (міфології, релігії, науки).

4.У якому сенсі філософія переважає міфологію, релігію, науку, мистецтво?

5.Чи поступається філософія релігії в моральності?

6.Чи поступається філософія науці у доказовості, в раціональності?

7.Розкрийте зміст відношення людини до світу – що є предметом філософії.

8.Як розуміти визначення філософії як “життєвого розуму” людини та людства?

9.В чому полягає цінність філософії для окремою людини та для суспільства в цілому?

10.У чому полягає значення загального?

11.Про світ міркують на основі теорій. Але теорії досить суперечливі. Чи є суперечливим світ?

1.5.Теми рефератів

1.Філософія в системі культури.

2.Світогляд і філософія як форми людського самовизначення у світі.

3.Філософія і релігія: два погляди на той самий світ.

4.Філософія та наука: загальне та особливе.

5.Людське буття та його основні параметри.

6.Людина як вища цінність у системі філософського знання.

7.Міф, (міфологія), божественне одкровення (релігія), теорія (наука) як форми розуміння світу людиною.

8.Соціальні та пізнавальні передумови виникнення різних світоглядних систем й напрямків у філософії.

9.Соціальна функція філософії.

18

ТЕМА 2. КОЛО ФІЛОСОФСЬКИХ ПРОБЛЕМ

1.Природа філософських проблем, суть філософської постановки запитань.

2.Коло основних філософських проблем.

2.1. Основні поняття та категорії

буття, небуття, свідомість, самосвідомість, мислення, матерія, дух, матеріальне, ідеальне, субстанція, абсолют, атрибут, рух, простір, час, пізнаваність світу, істина, монізм, дуалізм, абсолютне, відносне, кінцеве, безкінечне, граничне, без граничне, вимірність простору, перервність, неперервність, вічність, тимчасовість.

2.2. Короткий виклад запитань плану

2.2.1. Отже, у чому полягає філософський підхід до світу?, яким чином формулюються філософські проблеми?, у чому суть філософської постановки запитань?, яким чином ставить свої запитання філософія як система знань про світ? На усі ці, та їм подібні, запитання можна відповісти, якщо розібратися, у чому полягає природа філософських проблем, сама суть філософствування.

Людина з її розумом, допитливістю, особливим статусом буття постає як істота, якій відкривається те, що ми називаємо “світом”. Людина своєю присутністю у світі висвітлює світ, перебуває у діалозі зі світом. У цього діалогу має бути специфічна “мова” – яку і називають філософією, філософствуванням.

Філософія постає формою свідомого розв’язання людиною найважливішого для неї запитання “хто вона?”, вирішення людиною найперших питань людського світоорієнтування, самоусвідомлення та самоствердження. Філософія збирає і концентрує історичний досвід таких вирішень і стає інтелектуальним ядром людської духовності.

Філософія каже дещо про світ, але не є звичайною наукою; вирішує “людські” запитання, але відокремлює себе від моралі; не може обійтись без поняття Бога, але не є релігією; не байдужа до соціальних перетворень, але не є політикою чи ідеологією. Філософія – це «Нічия Земля», як висловився Б.Рассел.

Людина є “вічною” філософською проблемою. Основне життєве завдання людини – жити, закріпити себе у бутті. Але життєвий світ

19

людини – це не щось заздалегідь відоме та незмінюване, це теж “філософська проблема”. Поєднати їх (людину і світ) одне з одним може тільки філософія. Для цього вона має спеціальний категоріальний апарат, специфічні принципи та закони тощо, – усе те, що має назву філософський рівень осмислення світу та людини.

2.2.2. Існує певний “класичний” перелік основних філософських проблем. Він включає такі як: «людина – світ» як предмет філософії, буття та свідомість, матеріальне та ідеальне, об'єктивне та суб'єктивне, проблема пізнаванності світу, проблема людини у філософії тощо.

Це – умовний перелік. Він віддзеркалює вихідну специфіку філософського знання, певним чином окреслюючи форму руху цього знання – і не більш того. Суть філософського знання ховається за безмежною невичерпністю змісту цих (і інших) філософських категорій.

Проілюструвати це можна, наприклад, стосовно такої філософської категорії, як "свідомість": свідомість – форма діяльності душі, а душа – особлива субстанція, що мешкає у тілі людини; (ІУ ст. до н.е., Аристотель); свідомість – засіб, даний людині для спілкування з Богом (ХШ ст., Фома Аквінський); свідомість – суспільний продукт, результат взаємодії людей (ХІХ ст., Карл Маркс). Це, звісно, тільки формальні визначення свідомості людини різних епох; але вони є – і поки що можна тільки здогадуватися, що за процеси й феномени за усім цим ховаються.

Проблема «людина – світ» як предмет філософії.

У С..Є.Леца є афоризм: “Для коней і для закоханих сіно пахне по-різному”. Він у декілька гумористичній формі наводить на припущення (на здогад), що наш світ складається не з фактів та дійсності, а з нашого сприйняття цих фактів та дійсності. Але у чому полягають ті причини, які заставляють людину бачити світ так або інакше? І чому закони, "механізми" цього бачення є різними у різні історичні епохи, для людей різних історичних епох? За якими законами вони змінюються? Взагалі, чим визначається принципова динаміка смислової картини світу людства? За усім цим лежить фундаментальна філософська проблема: узагальнена проблема людини у світі.

Людина первісної епохи усвідомлювала себе безпосередньою частиною природи, а світ розуміла як універсальну родову общину, і все її життя базувалось на безумовній зрозумілості та загальності родових зв'язків (внаслідок чого світ для неї був живим, сповненим життя в усіх його елементах). Коли людина зуміла побачити себе як само-

20

стійну одиницю у світі, настає наступний історичний етап розвитку західної культури – епоха Античності. Розподілення праці, появлення розумової праці (у т.ч. й філософії), руйнування механізмів функціонування первісного колективізму і ін. – все це обумовило собою розвиток та поглиблення ідеї самостійності людського «Я» у світі. Але світ є ще досить спрощеним та жорстким, він замкнений навколо людини у вигляді самодостатнього досконалого Космосу (звідси термін “космоцентризм” античної культури й філософії). Фіксоване місце людини у структурі замкненого полісно-естетичного цілого спричинило фіксацію свідомості людини на моменті примусовості її зв'язку з полісом, з цілим – і переживання людини переносяться у надсвітову область, викликаючи перехід до наступної епохи, епохи Середніх віків. Земний світ страждань відокремлюється від надчуттєвого світу людської суб'єктивності, де їх немає, і куди може врятуватися душа. Переживання людини стають сакральними (релігійними); народжується субстанціональне поняття Бога. Потім – епоха Нового часу: коли людина повертає собі “незалежність”, коли ідея про людину як вінця творення набула діаметрально протилежний Середнім вікам зміст і, опинившись у центрі знову відкритого світу, людина Нового часу у собі самій віднаходить нову точку опори. Принцип свободи та абсолютної індивідуальної самодостатності людини набуває загальних засад та творить нову соціальність. Через власний розвиток віднині людина Нового часу розвиває і структурує соціальну та природну матерію навколо себе. Історично остання епоха – епоха Новітнього часу: яка переносить вихідний принцип існування західної культури – що був сформульований ще епохою Античності, давньогрецьким філософом Протагором: «Людина – міра усіх речей» – в площину екзистенційного простору життя кожної конкретної людини, вимагаючи особливим чином будувати свій «індивідуальний життєвий світ» (термін Lebenswelt М.Хайдеггера), – щоб в остаточному рахунку ствердити себе як самодостатнє й самостійне людське «Я» у світі.

Такою є стисло вихідна історико-культурна модель взаємовідносин «людина – світ» у розумінні західної культури, яка є узагальнюючою філософською проблемою. Формами реалізації її основних змістів є те коло “класичних” філософських проблем, про які було сказано вище. Зупинимося на них більш детально.

Проблема буття.

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роз-