M00788(философия)

91

предмети споживання; структура продуктивних сил: людський фактор, засоби виробництва, (знаряддя і предмет праці, спорудження, ко-

мунікації), наука; виробничо-економічні відносини – відносини в про-

цесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних цінностей, обумовлені формою власності; виробничо-технологічні відносини – відносини між організаторами і виконавцями, між робітниками різних спеціальностей у процесі виробництва; базис – економічна структура суспільства, ядром якої виступають виробничі відносини; сутністю базису є форма власності на засоби виробництва; надбудова

– політична структура суспільства, що складає з ідеологічних програм, теорій; політико-правових і громадських організацій, об'єднань; ідеологічних відносин; головний елемент надбудови – держава.

10.2. Короткий виклад запитань плану

10.2.1. Марксизм – наукова система філософських, економічних та соціально-політичних поглядів; наука про пізнання і перетворення реальності, про закони розвитку суспільства, природи і мислення. Основоположниками марксизму були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895).

Марксизм як наукове вираження корінних інтересів робітничого клас виник у 40-х р. 19 століття.

Марксизм являє собою закономірності результат поступального руху передової людської думки. Найважливішими теоретичними джерелами марксизму з'явилися класична німецька філософія, англійська політична економія, утопічний соціалізм.

Марксизм складається з трьох органічно взаємозалежних частин: філософії політичної економії наукового комунізму. Найважливіша особливість марксизму складається у визначенні умов шляхів і засобів перетворення світу, що стало можливим завдяки застосуванню матеріалістичної діалектики до аналізу історії, економіки, політики і тактику робітничого клас.

Історія людського суспільства – природно-історичний процес. Закони історії об'єктивні. Карлом Марксом відкритий: закон визначальної ролі, способи виробництва матеріальних благ; закон відповідності виробничих відносин характерові і рівневі розвитку виробничих сил; закон обумовленості надбудови базисом; закон відносної самостійності суспільної свідомості; закон зростання ролі народу в історії, і інші.

92

Головним економічним відкриттям К. Маркса є аналіз виникнення і функціонування капіталізму й основою його існування прибавочної вартості в геніальній праці "Капітал".

10.2.2. Матеріалістичне розуміння історії зводиться до того, що реальна основа суспільства закладена в матеріальному виробництві, у матеріальних суспільних відносинах, що складаються між людьми незалежно від їхньої волі і свідомості.

Центральне місце в суспільному виробництві займає власність на засоби виробництва і відповідні їй відносини розподілу, обміну і споживання матеріальних цінностей.

На матеріальній основі виникають державно-правові інститути, соціально-класові відносини, різні форми свідомості, ідеалістичні, суспільні відносини, духовне життя суспільства.

Суспільне буття визначає суспільна свідомість.

До матеріальних умов життя суспільства відносяться: природне середовище, народонаселення, матеріальне виробництво, з них матеріальне виробництво домінує над іншими.

10.2.3. На основі узагальнення історії розвитку людства марксизм виділив наступні основні формації, що утворять ступіні історичного прогресу: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний.

Послідовна зміна формацій пояснюється протиріччя між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на визначеній ступіні перетворюються з форм розвитку в окови. При цьому діє загальна закономірність, відкрита К.Марксом: нові виробничі відносини ніколи не з'являються раніш, ніж у надрах старого суспільства дозріють матеріальні умови їхнього існування. Конкретний закон дає ключ до розуміння єдності і різноманіття історії людства. Послідовна зміна формацій утворить магістральну лінію розвитку людства. У той же час розвиток окремих країн і народів Землі відрізняється різноманіттям, що виявляється: не кожен народ проходить через усі типи формацій; існують різновиди і локальні особливості; виникають перехідні форми й уклади в процесі переходу від однієї формації до іншої.

Продуктивні сили утворять провідну сторону способу виробництва, основу розвитку суспільства; вони розвивають стрибкоподібне поступально по висхідній лінії від кам'яних знарядь праці до комп'ю- терів і космічних систем. Засобу праці й особливо знаряддя праці є мі-

93

рами розвитку робочої сили і роблять на неї вплив; є головними факторами підвищення продуктивності праці.

Суспільні продуктивні сили праці виникли в результаті історичного розвитку процесів об'єднання і поділи праці.

Продуктивні відносини є соціальною формою продуктивних сил, що зв'язані один з одним за законом відповідності виробничі відносини, характерові і рівневі розвитку продуктивних сил. Відповідно до цього закону, відкритому К.Марксом продуктивні відносини складаються як форма їхнього функціонування. У свою чергу, виробничі відносини впливають на функціонування продуктивних сил, прискорюючи, гальмуючи їхній розвиток або відповідаючи їм (оптимальний варіант розвитку).

Виробничі відносини складають основу базису, як економічної структури суспільства. Закон обумовленості політичної надбудови суспільства базисом визначає особливості взаємодії економіки і політики.

Базис породжує політичну надбудову; вона виростає на конкретному базисі і визначається їм: 1) коли новий базис викликає до життя нову надбудову, нові установи, вони допомагають базисові розвитися, оформитися; 2) надбудова має відносну самостійність і відіграє активну роль; 3) надбудова не з'являється як автоматичний рефлекс базису, унаслідок чого можуть виникнути протиріччя між ними; надбудова формується швидше базису; 4) надбудова може випереджати розвиток базису (див. п. 1); діяти в тім же напрямку, що і базис (оптимальний варіант); діяти проти, ставити перешкоди економічному розвиткові і заподіювати шкоду суспільству і тоді вона терпить крах; 5) прогресивні елементи надбудови (духовна культура можуть жити в багатьох поколіннях; реакційні елементи гинуть швидше або існують у формі пережитків.

Закон обумовленості суспільної свідомості буттям, відкритий К. Марксом, аргументований з наступних позицій. Політична, правова, моральна, естетична, філософська, природно-наукова свідомість викликані до життя суспільними потребами й інтересами людства. Сутність свідомості складається в осмисленні буття за умови одночасного активного перетворення його. Процес придбання суспільною свідомістю самостійності і внутрішньої логіки розвитку – закономірність, розкрита К. Марксом; вона проявилася в процесі виділення духовного виробництва, здатного розвиватися по своїх внутрішніх законах, "які діють у рамках кінцевої залежності від буття".

94

Суспільна свідомість і його форми і насамперед політика, мораль, мистецтво, філософія, релігія, наука відбивають буття не дзеркально, не автоматично; оцінюють і розкривають зміст буття і перетворюють його через практичну діяльність.

Суспільна свідомість має високу активність і здатністю впливу на суспільне буття, що виражається в можливості прискорювати, сповільнювати і передбачати історичний процес; у наступності духовних цінностей попередніх поколінь; в активності ідей класу, що іде з історичної арени, групи, особистості; у взаємодії форм і рівнів суспільної свідомості (політики вдачі і моралі; моралі і релігії; мистецтва і релігії і т.п.) у відставанні повсякденної свідомості від буття у формі пережитків, марновірств, відсталих традицій, звичок.

10.2.4. Марксизм – найцінніше інтелектуальне надбання сучасної культури. Найсильніша сторона марксизму – критична переробка їм багатовікової історії людської думки, відкриття ціннісного діалек- тико-матеріалістичного світогляду.

Однак, на початку 20 століття в Росії, Китаєві ідеї марксизму були догматизовані, підлеглі цілям і інтересам політичного волюнтаризму, а головна гуманістична тема удосконалювання людини закрита. У той же час переважав класовий підхід, абсолютизувались навчання про соціальні революції і диктатуру пролетаріату. Однак, не Маркс і не Енгельс "придумали" класову боротьбу, диктатуру пролетаріату, їхньої ідеї виразили реальні тенденції європейського і світового розвитку свого часу.

10.3. Перелік літератури

Барулин В.С. Социальная философия: Учебник для вузов. – М., 2000. Введение в философию: Учебник для вузов / Фролов И.Г. и др. – М., 1990.

Голубинцев В.О., Данцев А.А., Любченко В.С. Философия для технических вузов. – Р.-на-Д., 2001.

Горский Д.П. Учение Маркса об обществе: критический анализ. – М., 1994.

Радугик А.А. Философия: курс лекций. – М., 2000.

Философия: Курс лекций /Под общ. ред. Калашникова В.Л. – М., 2001. Философия: Учебник. / Под ред. проф. Лавриненко В.Н. – М. ,2002. Кириленко П.Г. Проблема человека в марксистской философии –М., 1991.

95

Шваргервальд Р. Введение в марксистскую философию. – М., 1982.

10.4. Запитання та завдання для самостійної роботи

1.Сутність матеріалістичного розуміння історії.

2.Соціально-економічні та теоретичні передумови виникнення марксизму.

3.Категорія “суспільно-економічної” формації, її сутність та структура.

4.Визначення виробничих сил та виробничих відносин, їх структура.

5.Матеріальні та ідеологічні відносини, їх взаємозв’язок.

6.Суспільне буття та суспільна свідомість.

7.Закони формування та функціонування суспільно-економічних формацій.

8.Закон відносної самостійності суспільної свідомості.

9.Визначення категорій базису та надбудови.

10.Сучасність та марксизм.

10.5.Теми рефератів

1.К.Маркс та Ф.Енгельс про вчення Л.Фейербаха.

2.Формування філософії марксизму.

3.Основний соціологічний закон домінування способу виробництва матеріальних благ у соціальному розвитку.

4.Категорія “суспільно-економічна формація”, її методологічна роль.

5.Соціальна форма руху матерії та її особливості.

6.Закон відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку виробничих сил.

7.Матеріалістичне розуміння історії суспільного розвитку.

8.Діалектика взаємодії базису та надбудови.

9.Закон зростання ролі народу в історії.

10.Суспільна інтеграція марксизму.

96

ТЕМА11. НАУКА ЯК ФЕНОМЕН НОВОГО ЧАСУ: ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

1.Рішення проблеми пізнання у філософії.

2.Проблема об'єкта та суб'єкта в теорії пізнання. Роль практики

впроцесі пізнання.

3.Єдність почуттєвого та раціонального пізнання.

4.Проблема істини у філософії.

11.1. Основні поняття та категорії пізнання – обумовлений законами суспільного розвитку і нерозривно

зв'язаний із практикою процес відображення і відтворення у свідомості об'єктивної реальності; суб'єкт пізнання – наділена свідомістю людина або колектив, суспільство в цілому, як носій пізнавальної активності; об'єкт пізнання – виділена (з погляду пізнавального або практичного інтересу) частина об'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна активність суб'єкта пізнання; практика – почуттєва, предметна, доцільна діяльність суб'єкта, спрямована на перетворення природи з метою задоволення його потреб; істина – відповідність (збіг, тотожність) буття і мислення, речі і її відображення у свідомості; мислення – це цілеспрямоване, опосередковане й узагальнене відображення у свідомості людини істотних властивостей і відносин дійсності; образ – поняття, що фіксує співвідношення подоби (тотожності) між річчю і відчуттям.

11.2. Короткий виклад запитань плану

11.2.1. При розгляді першого питання варто з'ясувати, як у філософії зважується питання про фундамент і основні компоненти процесу пізнання, як трактується природа пізнавальної діяльності людини.

Необхідність активно взаємодіяти з навколишнім міфом, шукати шляхи створення за допомогою свідомого, цілеспрямованого перетворення світу і самої людини умов для забезпечення існування і розвитку людини, виживаності людства обумовлює виникнення пізнавальної потреби. Це обумовлено тим, що вихід людини з тваринного світу, опосередкування його життєдіяльності соціальними умовами не могли здійснюватися в рамках тваринного способу життя, обмеженого збиранням і пристосуванням, що здійснювалися в рамках системи

97

умовних і безумовних рефлексів, інстинктів. Свідома, цілеспрямована діяльність неможлива без відповідних знань про властивості предметів, явищ навколишнього світу, про існуючі у світі зв'язках і відносинах, що грають важливу роль у життєдіяльності людини.

Взаємодіючи із навколишнім світом, перетворюючи його, людина постійно включала результати освоєння дійсності в безпосередній, реальний процес життя. У цьому процесі здійснювалася оцінка, перевірялася значимість для людини результатів його діяльності, накопичувався досвід, здійснювався добір і систематизація знань, що здобуваються, про світ і про саму людину.

Саме реальне практичне життя обумовило виникнення пізнавальної потреби. Тому пізнавальне відношення людини до дійсності є практичним по своїй природі.

Знання завжди носило практичний інформаційний характер. Якщо з'являлася потреба в якихось ідеях, то вони одержували на виробництві, у практиці більш швидку реалізацію, ніж в університетських лабораторіях і на кафедрах.

Гносеологія – (знання, пізнання) є одним з розділів сучасної філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, форми і методи переходу від поверхневих знань до глибинних.

Процес пізнання вивчається з погляду форм, закономірностей розвитку, можливості досягнення істини. Існують його різні підходи, моделі. Матеріалістичні моделі мають основний принцип відображення світу у свідомості людини: у Демокрита – образи (ейдоси), у філософів Нового часу – сенсорні сигнали, у В.І.Леніна – відчуття су- б'єкта, що дають суб'єктивний образ об'єктивного світу. Ідеалісти думають, що пізнання не має справи з реальним, об'єктивним світом. Лейбниц вважав, що пізнання є вплив обожненої ідеї на уроджені поняття людини.

У Гегеля – самопізнання абсолютної ідеї. У Маху, Авенаріуса та інших суб'єктивних ідеалістів (кінець ХIХ – початок ХХ ст) процес пізнання – це реалізація простого та економічного зв'язку відчуттів.

Пізнання неминуче зіштовхується з такими питаннями: чи пізнаваний світ? Як це відбувається? Чи існують границі пізнання чи ні?

Позиції мислителів у цілому можна визначити в такий спосіб: оптимісти абсолютно упевнені в можливості пізнання світу; скептики виражають сумнів; агностики заперечують можливість пізнання світу.

98

Головне під час обговорення другого питання – це домогтися глибокого осмислення проблеми об'єкта і суб'єкта, а також ролі практики в теорії пізнання.

Пізнання внесене в різні види життя і діяльності людей. Воно злито потребами, інтересами, цілями людей. Сутність процесу пізнання зв'язана з практикою. Категорія практики дає можливість осмислити суспільно-історичний характер пізнавальної діяльності, ступіні розвитку пізнання, суб'єкт і об'єкт пізнавального процесу.

Обсяг пізнання – частина реального буття, що піддається аналізу, вивченню. Так свідомість людини досліджується різними науками: історією, філософією, психологією, біологією, медициною. Але в кожної є своя «ділянка», свій зріз, свій кут дослідження. Предмет дослідження – конкретний аспект наукового пошуку.

11.2.2. Людина є учасником і творцем історичного процесу. Це ускладнює процес пізнання ролі суб'єкта. А.Г.Спіркін виділяє наступні види суб'єктів пізнавальної діяльності: 1) усе людство; 2) окремі народи; 3) групи індивідів (скажемо, співтовариства вчених); 4) особистість; 5) під суб'єктом пізнання часто мають через деякий безособистісний згусток інтелектуальної активності.

Практика розглядається також як основа пізнання. Цим положенням ілюструється та обставина, що пізнання виникає і виростає на базі історично розвинутої виробничої і всієї суспільної діяльності людей і визначаються нею. Чим на більш солідний фундамент практики опирається пізнання, тим великі можливості проникнення в досліджувані об'єкти воно одержує.

Будучи рушійною силою й основою пізнання, практика виступає також у якості його джерела. Вона забезпечує пізнавальний процес необхідним фактичним матеріалом, що систематизується, узагальнюється, обробляється, а також – устаткуванням і технічними засобами. Практика подібна невичерпному резервуару, завдяки якому процес пізнання одержує постійне підживлення.

Отримані зусиллями пізнання данні використовуються на практиці. Саме практика є областю застосування вироблених знань, сферою втілення їх у конкретні задуми. Це дозволяє говорити про те, що практика виступає як мета пізнання.

Науковим узагальненням практики є теорія, що служить результатом суспільного духовного виробництва формуючого мети діяльності і визначального засобу їхнього досягнення. Вона виступаючи в

99

«чистому» виді, не змінює дійсності, але вказує шляхи такої зміни. Для перетворення теоретичних поглядів у життя необхідна практична діяльність. Сама по собі теоретична діяльність не є абсолютно самостійної. Її виникнення і розвиток базується на основі практики, її запитах і потребах.

Стабільна взаємодія теорії і практики–необхідна умова плодотворності пізнавального процесу. Тільки ґрунтуючись на досягненнях практики нинішнього дня, пізнання в стані передбачати майбутнє, указати перспективи розвитку виробництва, культури, науки.

Види практики винятково різноманітні, до неї відноситься не тільки матеріальне виробництво, як області економічних відносин, наукового експерименту, політики, культури, громадського життя, побуту, ігрової діяльності і т.д. Приклад, науковий експеримент, будучи специфічним видом діяльності, завжди виникає як практичне втілення будь-якої теоретичної побудови, яких необхідно перевірити. У філософській літературі особливо виділяють соціальні відносини поза матеріальним виробництвом. Її розглядають, точніше як діяльність по встановленню, відтворенню і перетворенню суспільних відносин: економічних, політичних, правових, моральних, національних, міждержавних, побутових, брачно-сімейних і т.д.

Особливим видом практики є технічна діяльність. Вона спирається на конструкторську і проектну інженерну діяльність людей, будучи в той же час їх об'єктивною основою. Технічна діяльність, як і техніка, складають найважливіший компонент продуктивних сил суспільства. Багато в чому завдяки їм здійснюється перетворення предметного середовища, у якій живе людина, до нього споконвічно технічна діяльність спрямована на перетворення створених людьми різних пристроїв, за допомогою яких змінюється навколишнє середовище.

У свою чергу технічна діяльність, виконувана на виробництві техніками, майстрами і робітниками, є виконавською стосовно інженерної діяльності. Ця діяльність зв'язана з регулярним застосуванням знань у технічній практиці. Інженерна діяльність має двоїсту орієнтацію: з одного боку вона орієнтована на наукові дослідження природних явищ, а з іншої на виробництво, чи відтворення власного задуму в цілеспрямованій діяльності людини – творця. Технічна діяльність спрямована на рішення задачі безпосередньо організувати виготовлення будь-якої системи. А інженерна – спочатку на визначення матеріальних умов і штучних засобів, що впливають на природу в по-

100

трібному напрямку, а потім на те, щоб задати вимоги до цих умов і засобів, указати способи і послідовність їхнього забезпечення і виготовлення. Словом, інженерна діяльність містить у собі практичну і є такою у тій мірі, у якій вона використовує проведення експеримента- льно-дослідницької, пусково-налагоджувальної, іспитової, виробничої діяльності.

Утакий спосіб роль практики в процесі пізнання наступна: вона

єосновою пізнання; практика – ціль пізнання; практика виступає критерієм істини.

11..2.3. Почуттєве знання – це знання у виді відчуттів і сприйнять властивостей речей, безпосередньо даних органів почуттів. Я бачу, наприклад, що летить літак і знаю, що це таке. Емпіричне знання може бути відображенням даного не безпосередньо, а опосередковано. Наприклад, я бачу показання приладу – криву електрокардіограми, що інформують мене про стан відповідного об'єкта, який я не бачу. Інакше кажучи, є при використанні всіляких приладів; він припускає спостереження, опис що спостерігається, ведення протоколів, використання документів, наприклад історик працює з архівами й іншими джерелами. Словом, це більш високий рівень пізнання, чим просто почуттєве пізнання.

Отже, знання людини спочатку існує у виді визначених образів свідомості. Але ці образи неоднакові по характеру свого формування

іпо способах руху, мають свою специфіку. І отже виникає питання про те, як складається структура знання. Історично і логічно першою ступінню пізнавального процесу є почуттєве пізнання. Воно безпосередньо включено в матеріально-почуттєву діяльність людей і зв'язано з безпосередніми контактами людини з зовнішнім світом.

Найпростішою, елементарною формою почуттєвого пізнання є відчуття. Відчуття виникає в мозку людини в результаті впливу на органи почуттів будь-яких об'єктів. Матеріальний вплив тієї чи іншої речі, породжуючи матеріальну реакцію організму, одночасно перетвориться в ґрунті, не властиве самому предмету якість – його суб'єктивний образ. У такий спосіб відчуття є суб'єктивним ідеальним образом предмета, оскільки відбиває, переломлює вплив предмета через призму людської свідомості. Саме через відчуття людин одержує всю первинну інформацію про об'єктивний світ.

Відчуття – це почуттєвий образ окремих сторін, процесів, явища об'єктивного світу. Вони бувають різні: зорові, слухові, вібраційні,