45. Регіональні міжурядові організації.

Статут ООН (ст. 52) “ніякою мірою не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для розв'язання таких питань, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки, які є прийнятними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи і їхня діяльність сумісні з цілями і принципами Організації”. Статут зобов'язує своїх членів за допомогою угод чи органів забезпечувати мирне розв'язання місцевих суперечок і підтримуватиконтакти з Радою Безпеки, яким надане право використовувати такі організації для примусових дій під його керівництвом.

Для визнання організації регіональною необхідно:

просторова єдність держав-членів, їхнє розміщення в межах більш-менш цілісного регіону;

просторове обмеження цілей, задач і дій держав-членів, тобто відповідальна суб'єктивному складу функціональна орієнтація без домагань на втручання у справи, що виходять за регіонально-координаційні рамки.

Саме такі Європейський Союз, Рада Європи, Рада держав Балтійського моря, Африканський Союз (Організація африканської єдності), Організація американських держав. Строго регіональний характер мала Організація Варшавського Договору, що існувала в 1955 – 1991 р. Цілі і задачі ОВД були обумовлені потребами забезпечення безпеки в Європі, а діяльність, за рідкісним винятком, була обмежена європейськими проблемами. Одна з особливостей Організації по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ), що передувала Нараді по безпеці і співробітництву в Європі (НБСЄ), - її складний склад. У формуванні НБСЄ поряд з європейськими державами брали участь Сполучені Штати Америки і Канада.

Суперечливими, з позиції регіонального регулювання, є риси Організації північноатлантичного договору (НАТО). Сформований у 1949 р. військово-політичний блок об'єднав як держави Північної Америки (США, Канада), так і Західної Європи (Великобританія, Франція, Норвегія, Німеччина, Іспанія), а потім Південно-Східної Європи (Греція, Туреччина, велика частина території якої знаходиться в Азії) і Східної Європи (Угорщина, Чехія, Польща).

Доля НАТО тісно стикається зі станом і перспективами ОБСЄ. З позиції міжнародного права неприпустиме протиставлення цих об'єднань. Доцільна активізація ОБСЄ як головного міждержавного механізму безпеки і сотрудичества в Європі з одночасними зусиллями по удосконалюванню НАТО як інструмента сприяння ОБСЄ.

46. Міжнародно-правові аспекти громадянства.

До складу населення будь-якої держави входять: громадяни цієї держави, іноземці й особи без громадянства (апатриди). Виділяють іноді і проміжну групу — особи, що мають подвійне громадянство (біпатриди). Однак найчастіше дані особи входять у першу групу — громадян визначеної держави.

Громадянство означає стійкий політико-правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в наявності взаємних прав і обов'язків.

Згідно із ст.15 Загальної декларації прав людини, “кожна людина має право на громадянство, і ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство”.

Кожна держава виробляє свої правила набуття громадянства. У більшості держав громадянство набувається в результаті:

а) народження. При цьому держави для визначення громадянства дитини використовують або “право крові” (jus sanguinis — національний принцип), або “право ґрунту” (jus soli —територіальний принцип).

Україна переважно застосовує “право крові”, яке означає, що дитина, яка народилася від громадян України, буде мати українське громадянство, незалежно від місця його народження.

Відповідно до “права ґрунту” громадянство дитини визначається місцем його народження і не залежить від громадянства батьків. Даний принцип розповсюджений у Латинській Америці і США.

Непрості питання можуть з'явитися, коли батьки дитини мають різне громадянство. У відповідності зі ст. 7 Закону України “Про громадянство України” у випадку народження дитини від осіб, одне з яких було громадянином України, а інше ні, дитина набуває українське громадянство.

в) натуралізація (прийняття до громадянства)

Натуралізація– індивідуальне прийняття до громадянства на прохання зацікавленої особи. Громадянство також може набуватися по факту шлюбу чи усиновлення.

Найчастіше натуралізація здійснюється за заявою особи без громадянства чи іноземця. Процедура розгляду таких заяв і вимоги, визначаються нормами внутрішньодержавного права.

а) Реінтеграція чи відновлення у громадянстві - означає, що особа, яка раніше перебувала у громадянстві якоїсь держави і з якоїсь причини втратила його, може бути поновлена в громадянстві цієї держави, шляхом індивідуального клопотання як правило, за допомогою спрощеної процедури.

в) пожалування здійснюється за ініціативою держави і надається за особливі заслуги перед державою.

Крім індивідуальних способів набуття громадянства, міжнародній і національній практиці відомі також і колективні способи:

г) Трансферт — це передача населення території, що переходить з-під суверенітету однієї держави під суверенітет іншої, відповідно з одного громадянства в інше. Трансферт здійснюється на основі міжнародного договору й в автоматичному режимі застосовується рідко. Звичайно трансферт супроводжується можливістю вибору громадянства, тобто оптацією.

д) Оптація означає вибір громадянства. Право оптації надається, як правило, міжнародним договором, але може мати місце й однобічний порядок її надання.

Виділяють три форми втрати громадянства:

автоматична втрата громадянства;

вихід із громадянства;

позбавлення громадянства.

Подвійне громадянство(біпатризм) означає наявність в особи громадянства двох і більш держав. Біпатридом особа може стати як за своєм бажанням, так і в силу колізій національних законів про громадянство різних держав.

Безгромадянство (апатризм)— це відсутність в особи громадянства якої-небудь держави. Особи без громадянства іменуються апатридами. Таке правове положення може виникнути у випадках, коли особа вийшла чи втратила одне громадянство і не набула іншого.